Мертва зона пролог 1 Н

Розділ сьомий

1
- Заплющте очі, - сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба...

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.

Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.

- Ну-ну... спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут... І отут.

- Усе гаразд, докторе, - сказала сестра. Щось басовито забриніло.

- Добре, Джонні. Вам зручно?

- Таке відчуття, наче мідяки на повіках.

- Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?

- Так.

- Усе напоготові.

- Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.

Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою “Санкіст” на пухирчастій шкірці.

- Добре, - мовив Вейзак.

- А що, в отому ящику видно мій апельсин?

- Та ні... а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.

- Гаразд.

- А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.

Джонні побачив телевізор, що був у його квартирі - в його колишній квартирі. Екран мерехтів сріблястим, наче паморозь, світлом. Кінчики розсувної кімнатної антени, схожої на заячі вуха, були обгорнуті фольгою для кращого прийому.

- Добре...

Дослідження тривало. На одинадцятий раз Вейзак загадав:

- А тепер, будь ласка, спробуйте уявити пікніковий стіл з лівого боку зеленого лужка.

Джонні напружив уяву й побачив... шезлонг. Обличчя його спохмурніло.

- Щось негаразд? - запитав Вейзак.

- Та ні, ні, - відказав Джонні. Він зосередився. Пікніки... Сосиски... жаровня... ну, пригадуй, чорт тебе бери, пригадуй далі. Невже так важко побачити подумки пікніковий стіл, ти ж їх бачив сотні у своєму житті, тож пригадай, який він. Пластмасові ложки та виделки, паперові тарілки, батько в білому куховарському ковпаку, з довгою виделкою в руці, на фартусі в нього навскоси, нерівними літерами написано: “Дайте кухареві випити”. Він смажить шніцелі, а потім усі сядуть до...

Ага, ось воно!

Джонні всміхнувся, але його усмішка одразу згасла. Тепер перед очима в нього виник гамак.

- От чортівня!

- Не виходить пікніковий стіл?

- Ну просто якась несосвітенна дурниця. Здається, я не можу... виразно його пригадати. Цебто, я знаю, що воно таке, а от побачити наочно не можу. Хіба не дурниця?

- Не переймайтеся. Спробуйте ось таке: глобус, що стоїть на капоті пікапа.

Це було за іграшку.

На дев’ятнадцятий раз - весловий човен біля стовпа з дорожнім покажчиком (“І хто тільки вигадує отаке казна-що?” - подумав Джонні) - знову не вийшло. Усе було марно. Натомість він побачив великий пляжний м’яч, що лежав біля кам’яного надгробка. Тоді напружив уяву - і побачив шляхопровід над автострадою. Вейзак заспокоїв його, і за кілька секунд з голови й повік Джонні зняли всі контакти.

- Чому я не зміг уявити собі ті предмети? - спитав він, переводячи погляд з Вейзака на Брауна. - В чому річ?

- Важко сказати напевне, - відповів Браун. - Може, це локальна амнезія. А може, в катастрофі вам пошкодило невеличку ділянку мозку, власне, якусь мікроскопічну частку. Ми справді не знаємо, в чому річ, але цілком очевидно, що якісь образи випали з вашої пам’яті. На два таких ми натрапили. Мабуть, випливуть ще якісь.

Вейзак уривчасто запитав:

- Ви мали в дитинстві травму голови, правда ж? Джонні розгублено поглянув на нього.

- У вас є давній шрам, - сказав Вейзак. - Існує теорія, Джонні, що спирається на численні статистичні дослідження...

- Які ще далеко не завершені, - докинув Браун сухим, мало не офіційним тоном.

- Так, справді. Але ця теорія припускає, що з тривалої коми звичайно виходять ті люди, які зазнали колись ушкодження мозку. Після першої травми мозок ніби адаптується і легше зносить наслідки другої.

- Це не доведено, - сказав Браун. Він був видимо невдоволений, що Вейзак порушив цю тему.

- У вас лишився шрам, - правив своєї Вейзак. - Чи не могли б ви пригадати, Джонні, що з вами сталося? Думаю, ви мали тоді знепритомніти. Може, впали зі сходів? Чи з велосипеда? Судячи із шраму, це було в дитинстві.

Джонні напружив пам’ять, тоді похитав головою.

- А ви не питали в батька й матері?

- Ні він, ні вона не змогли пригадати нічого такого... А вам не спадає на пам’ять?

На мить щось наче зринуло - дим, чорний, масний, з духом паленої гуми. І холод. Потім той спомин зник. Джонні похитав головою.

Вейзак зітхнув, знизав плечима.

- Мабуть, ви стомилися.

- Так. Трохи стомився.

Браун сів на край стола, на якому лежав Джонні.

- Зараз чверть на одинадцяту. Сьогодні зранку ви добре попрацювали. Коли хочете, доктор Вейзак і я відповімо на деякі ваші запитання, а потім вас одвезуть до палати, і ви поспите. Згода?

- Згода, - сказав Джонні. - Оті знімки мозку, що ви робили...

- КОТ, - кивнув головою Вейзак. - Комп’ютеризована осьова томографія. - Він узяв коробочку жувальної гумки “Чіклетс” і витрусив з неї просто в рот три плиточки. - КОТ - це не що інше, як серія послідовних рентгенівських знімків мозку. Комп’ютер обробляє ці знімки і...

- Що ж він вам сказав? Скільки мені ще лишилося?

- Що це за дурниці - “скільки лишилося”? - розсердився Браун. - Наче з якогось старомодного фільму.

- Я чув, що люди, вийшовши з тривалої коми, не довго живуть. Вони знову згасають. Як ото лампочка, що яскраво спалахує, перш ніж перегоріти.

Вейзак голосно засміявся. Сміх його лунав щиро, невтримно, і було аж дивно, що він не подавився своєю жуйкою.

- Ох, яка мелодрама! - Він поклав руку на груди Джонні. - Ви гадаєте, ми із Джімом новачки в своєму ділі? Аж ніяк. Ми неврологи. Лікарі, яких ви, американці, дуже високо цінуєте. А це означає, що ми невігласи не в усьому, а тільки в тому, що пов’язане з функціями людського мозку. Отож можу вам сказати: справді, такі випадки траплялися. Але з вами цього не буде. Думаю, ми маємо підстави так казати, правда ж, Джіме?

- Маємо, - підтвердив Браун. - Ми не виявили у вас майже ніяких серйозних відхилень, Джонні. У Техасі живе чоловік, який пролежав у комі дев’ять років. Тепер він ось уже шість років відає позиками в банку. А перед тим два роки працював касиром. Одна жінка з Арізони була непритомна цілих дванадцять років. Щось там сталося з наркозом, коли вона родила. Тепер вона пересувається в інвалідній колясці, але жива й при здоровому розумі. Вона вийшла з коми в шістдесят дев’ятому році, і їй показали дитину, яку вона народила дванадцять років тому. Дитинча було вже в сьомому класі й чудово вчилося.

- Мені теж світить інвалідна коляска? - спитав Джонні. - Я не можу випростати ноги. З руками трохи краще, а от ноги... - Він замовк і похитав головою.

- Скорочуються зв’язки, - сказав Вейзак. - Так чи ні? Ось чому коматозні хворі немовби скулюються і прибирають положення, яке ми називаємо утробним. Але тепер ми знаємо про фізичні наслідки коми куди більше, ніж раніш, і можемо успішніше протистояти їм. Навіть коли ви лежали непритомний, з вами регулярно працював фізіотерапевт. До того ж хворі по-різному реагують на коматозний стан. У вас, Джонні, фізичне погіршення відбувалося досить повільно. Як ви самі кажете, ваші руки лишилися напрочуд чутливими й життєздатними. І все ж таки погіршення є. Лікування буде тривале і... Чи треба приховувати від вас правду? Думаю, ні. Воно буде тривале й болісне. Ви не раз заплачете. Може, й зненавидите свого лікаря. Може, вам здасться кращим лишитися назавжди прикутим до ліжка. Вас чекають операції - одна, якщо вам дуже й дуже пощастить, але, може, й усі чотири, - бо треба видовжити зв’язки. Такі операції - ще новина, вони можуть дати цілком позитивні наслідки, можуть дати часткові, а можуть і не дати ніяких. І все-таки, як буде на те воля божа, гадаю, до вас повернеться здатність ходити. Кататися на лижах і стрибати через бар’єри ви навряд чи зможете, а от бігати і, звісно, плавати будете напевне.

- Дякую, - сказав Джонні.

Він раптом відчув приплив щирої приязні до цього чоловіка з незвичною вимовою і чудною кучмою на голові. Йому захотілося й собі зробити Вейзакові щось приємне, і це почуття викликало настійне бажання, майже потребу доторкнутися до нього.

Джонні зненацька простяг руки й узяв долоню Вейзака в свої. Лікарева долоня була велика, зморшкувата й тепла.

- Що? - лагідно спитав Вейзак. - А це до чого?

І вмить усе перемінилося. Якимсь незбагненним чином. Тільки Вейзак нараз ніби весь розкрився перед Джонні. Так наче... опинився зовсім близько й на нього впало ясне, живе світло. Кожна цяточка, родимка й рисочка на його обличчі стала рельєфною. І кожна розповідала свою історію. Джонні почав розуміти.

- Дайте мені ваш.гаман, - мовив він.

- Мій... гаман? - Вейзак і Браун розгублено перезирнулись.

- Там лежить фотографія вашої матері, мені треба глянути на неї, - сказав Джонні. - Будь ласка.

- Як ви про це дізналися?

- Будь ласка!

Вейзак подивився йому в обличчя, а тоді повільно засунув руку під халат і видобув старий гаман, розбухлий і безформний.

- Звідки ви знаєте, що я ношу при собі материне фото? її давно немає на світі, вона померла, коли нацисти окупували Варшаву.

Джонні вихопив у нього з руки гамана. Вейзак і Браун приголомшено дивились на нього. А Джонні розкрив гаман і, не спиняючись на прозорих кишеньках для фотографій, заглибився всередину; його пальці квапливо перебирали старі візитні картки, оплачені рахунки, погашений банковий чек, давнє запрошення на якісь політичні збори. Нарешті він витяг невеличку аматорську фотографію, запресовану в пластик. На знімку була молода жінка з простим обличчям, забраними під хустку косами і осяйною юною усмішкою. Вона тримала за руку малого хлопчика. Поруч стояв чоловік у польській військовій формі.

Джонні затис фотографію між долонями й заплющив очі. Якусь хвилю було темно, але потім із темряви вихопився фургон... ні, не фургон, а катафалк. Запряжений кіньми катафалк. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом. Ну певно, що катафалк, - вони ж бо...

(гинули сотнями, та ні, тисячами, безсилі перед бронею, вермахтом, кавалерія дев’ятнадцятого століття проти танків і кулеметів; вибухи, крик, конаючі солдати, кінь з вивернутими тельбухами й дико викоченими білками очей, а за ним перекинута гармата; і все ж таки вони посуваються, посувається й Вейзак, стоячи в стременах, і його шабля високо занесена під заливним дощем осені 1939 року; за ним тягнуться його солдати, грузнучи в болоті; гармата ворожого танка ловить його, засікає, бере в приціл, стріляє, і раптом нижня половина його тіла зникає, шабля вилітає з руки; а дорога веде на Варшаву, і нацистський вовк розгулює по Європі)

- Слухайте, треба це припинити, - сказав Браун. Голос його був далекий і стривожений. - Ви надто збуджуєтеся, Джонні.

Голоси долинали ген здалеку, через довгий коридор часу.

- Він увігнав себе в якийсь транс, - мовив Вейзак.

Як тут жарко. Він геть спітнів. Геть спітнів, бо...

(місто у вогні, тисячі людей тікають з нього; брукованою вулицею, ревучи й вихляючи з боку в бік, іде ваговоз, у кузові повно німецьких солдатів у схожих на вугільні відерця касках, вони махають руками, І та молода жінка вже не всміхається, вона тікає разом з усіма, треба тікати, дитину відіслано в безпечне місце, ‘ і ось ваговоз вилітає на тротуар, збиває Ті крилом і кидає із зламаним стегном у вітрину годинникової крамниці, і всі годинники починають бити, бо настав час вибивати годину)

- Шоста година, - хрипко промовив Джонні. Очі його закотилися, так що стало видно опуклі білки. - Друге вересня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, і скрізь кують зозулі.

- О боже, що це з ним? - прошепотів Вейзак.

Сестра відступила, бліда з переляку, і вперлася в консоль енцефалографа. Усі вони перелякані, бо в кімнаті чатує смерть. Вона завжди тут, у цій...

(лікарні; дух ефіру; всі кричать у цьому володінні смерті; Польщі немає, Польща впала під блискавичним ударом вермахту; зламане стегно; чоловік на сусідньому ліжку просить води, просить, просить, просить; вона згадує: “хлопчика врятовано”; якого хлопчика? вона не знає; якого хлопчика? як його звати? вона не пам’ятає, тільки оце)

- Хлопчика врятовано, - прохрипів Джонні. - Так... так...

- Треба це припинити, - знову сказав Браун.

- Що ви пропонуєте? - уривистим голосом запитав Вейзак. - Це зайшло надто далеко, і ми...

Голоси затихають. Їх поглинають хмари. Усе поглинають хмари. Європа у хмарах війни. Усе в хмарах, крім вершин, гірських вершин...

(Швейцарії. Вона у Швейцарії, і тепер Ті прізвище Боренц, її звуть Йоганна Боренц, і чоловік її чи то інженер, чи то архітектор, одне слово, він будує мости; він будує їх у Швейцарії, а там козяче молоко, козячий сир; з’являється дитина; о-о-ой, які пологи! страшенно тяжкі пологи, і їй потрібні наркотики, морфій, цій Йоганні Боренц, все через стегно; зламане стегно, воно зрослося, загоїлось, але тепер прокинулося й криком кричить під тиском тазових кісток, які розсуваються, щоб пропустити дитину; одна дитина, друга, і третя, і четверта; вони з’являються не всі одразу, ні, це врожай багатьох років, і вони...)

- Діточки мої, - наспівно вимовив Джонні, вже зовсім не своїм, а наче жіночим голосом. Потім з уст його полинули незрозумілі слова якоїсь пісні.

- Що воно в бога... - почав був Браун.

- Польська, це ж польська! - вигукнув Вейзак. Очі його розширились, обличчя зблідло. - Він співає по-польському, колискову, о Господи, що ж це з ним діється!..

Вейзак нахилився, так наче хотів разом із Джонні здолати відстань років, перескочити через них, так наче побачив...

(міст; атож, міст, це вже у Туреччині; потім ще міст серед спеки Південно-Східної Азії, чи не в Лаосі? важко сказати, втратили там якогось чоловіка, якогось Ганса; потім міст у Віргінії, міст через річку Раппаханок, і ще один, у Каліфорнії; тепер ми просимо громадянства і ходимо на курси англійської мови у невеличкій задушній кімнаті за поштовою конторою, де завжди пахне клеєм; минає 1963 рік, уже листопад, і коли до нас доходить звістка, що в Далласі вбито Кеннеді, ми плачемо, а коли малий хлопчик салютує біля батькової труни, вона думає: “хлопчика врятовано”, і їй спадає на пам’ять якась пожежа, якась величезна пожежа і горе; якого хлопчика? вона силкується пригадати того хлопчика, і в неї починає боліти голова; а чоловік помирає, Гельмут Боренц помирає, і вона з дітьми живе в Кармелі, штат Каліфорнія, в будинку на... на... на... не бачу таблички з назвою вулиці, вона у мертвій зоні, так само як весловий човен і пікніковий стіл на лужку; у мертвій зоні, як і Варшава; діти виростають і одне по одному покидають матір, вона ходить на їхні випускні церемонії до школи, а стегно все болить; один загинув у В’єтнамі, з іншими все гаразд; ще один будує мости; Ті звуть Йоганна Боренц, самотніми ночами вона часто думає в цокітливій темряві: “хлопчика врятовано”)

Джонні звів очі на лікарів. У голові було якесь дивне відчуття. Оте ясне, живе світло над Вейзаком уже зникло. Джонні знову був самим собою, тільки почував себе знесиленим і його трохи нудило. Він мигцем поглянув на фотокартку в своїх руках і віддав її Вейзакові.

- Джонні, - озвався до нього Браун, - з вами все гаразд?

- Стомився, - пробурмотів Джонні.

- Ви можете розказати нам, що з вами було?

Джонні подивився на Вейзака.

- Ваша мати жива, - сказав він.

- Ні, Джонні. Вона померла багато років тому. Під час війни.

- Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, - сказав Джонні. - Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам’ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім’я Йоганна... І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем... здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було - і є - Йоганна Боренц.

Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало - чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.

- Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, - провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. - Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: “Хлопчика врятовано”. Але імені вашого не пам’ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.

- У Каліфорнії? - замислено спитав Вейзак.

- Семе, - втрутився доктор Браун, - ви не повинні цьому потурати.

- Де в Каліфорнії, Джоне?

- В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.

- Та ні, звісно, ще не стара, - промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. - Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.

- Докторе Вейзак, я змушений наполягати, - різко сказав Браун.

Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.

- Та певно, - мовив він. - Ви маєте рацію. Досить із Джона цих запитань і відповідей... Хоч як на мене, то він повідав нам куди більше, ніж ми йому.

- Усе це дурниці, - відрубав Браун, і Джонні подумав: “Він переляканий. Страшенно переляканий”.

Вейзак усміхнувся до Брауна, потім до сестри. Вона дивилася на Джонні, як на тигра в благенькій клітці.

- Нікому про це не розказуйте, сестро. Ні старшій медсестрі, ні матері, ні братові, ні коханцеві, ні священику. Зрозуміли?

- Так, докторе, - озвалася сестра.

“Але вона однаково розкаже, - подумав Джонні й позирнув на Вейзака. - І він це знає”.

2
Він проспав майже до четвертої години дня. Потім його повезли коридором до ліфта, спустили у неврологічне відділення і провели дальші дослідження. Джонні плакав. Скидалося на те, що він майже втратив контроль над своїми фізичними функціями, властивий дорослим людям. По дорозі назад він обпудився, і йому, наче маляті, поміняли білизну. Його захлюпнула перша (та далеко не остання) хвиля розпачу, потягла за собою, і йому захотілося вмерти. Разом з розпачем накотив жаль до себе, і Джонні подумав, як усе це несправедливо. Його спіткала доля Ріпа Ван Вінкла¹. Ходити він не міг. Його дівчина одружилася з іншим, мати стала релігійною фанатичкою. Він не бачив попереду мети, задля якої варто було б жити.

У палаті сестра спитала, чи не треба йому чогось. Якби чергувала Марі Мішо, Джонні попросив би води з льодом. Але вона пішла додому ще о третій.

- Ні, - сказав він і відвернувся до стіни. А трохи перегодом знову заснув.

Розділ восьмий

1
Того вечора батько з матір’ю прийшли на цілу годину, і Віра залишила Джонні пачку брошурок.

- Ми пробудемо тут до кінця тижня, - сказав Герб, - а потім, якщо в тебе й далі все йтиме гаразд, на якийсь час повернемося в Паунел. Але щотижня приїздитимем на суботу й неділю.

- Я хочу залишитися з моїм хлопчиком, - голосно озвалась Віра.

- Краще тобі теж поїхати, мамо, - сказав Джонні. Розпач трохи розвіявся, але Джонні добре пам’ятав, як йому було вдень. Коли б мати завела тоді теревені про чудесне призначення, яке приготував для нього Господь бог, Джонні навряд чи стримав би напад істеричного сміху.

- Я тобі потрібна, Джонні. Я повинна пояснити тобі...

- Найперше мені потрібно одужати, - сказав Джонні. - Ти поясниш мені все, що захочеш, коли я почну ходити. Гаразд?

Віра не відповіла. На її обличчі застиг майже сміховинно затятий вираз, а проте нічого смішного в їхньому становищі не було. Анічогісінько. Хіба що химерна примха долі, ото й тільки. Якби я проїхав тією дорогою на п’ять хвилин раніше чи пізніше, все могло б бути по-іншому. А тепер подумати лишень, як нас усіх довбонуло. І вона вважає, що все це з волі божої. Мабуть, так і треба, бо інакше не довго й геть з глузду з’їхати.

Щоб порушити ніякову мовчанку, Джонні спитав:

- То що, тату, Ніксона знов обрали? А хто був його суперником?

- Обрали, - відказав Герб. - А змагався з ним Макговерн.

- Хто?

- Макговерн. Сенатор від Південної Дакоти.

- А не Маскі?

- Ні. Але Ніксон уже не президент. Він пішов у відставку.

- Що?

- Він був облудник, - суворо промовила Віра. - Його здолала гординя, і Господь бог відступився від нього.

- Ніксон пішов у відставку? - Джонні був приголомшений. - Ніксон?

- Мусив піти, а то б його погнали, - сказав Герб. - Уже готове було звинувачення у державному злочині.

Раптом Джонні збагнув, що в американському політичному житті відбулися великі й глибокі переміни, - найімовірніше, спричинені війною у В’єтнамі, - і що всі вони пройшли повз нього. Це вперше він по-справжньому відчув себе Ріпом Ван Вінклем. Якою ж мірою все змінилося? Він навіть не зважувався запитати. Потім його пронизала моторошна думка...

- Невже Агню... став президентом?

- Форд, - сказала Віра. - Добрий, порядний чоловік.

- Генрі Форд¹ - президент Сполучених Штатів?!

- Не Генрі, - сказала вона. - Джеррі².

Джонні пильно дивився то на матір, то на батька, майже впевнений, що все воно або сон, або якийсь несусвітний жарт.

- Агню теж пішов у відставку, - пояснила Віра. Губи її міцно стислись і аж побіліли. - Він був злодій. Узяв хабара просто в своєму кабінеті. Так усі кажуть.

- Він пішов не через хабар, - сказав Герб, - а через якусь брудну історію в своєму рідному Меріленді. Схоже на “те, що він загруз у ній по самі вуха. Ніксон призначив віце-президентом Джеррі Форда. А в серпні минулого року й сам пішов у відставку, і його місце зайняв Форд. Цей зробив віце-президентом Нельсона Рокфеллера. Отакі в нас справи.

- Розлучений, - похмуро мовила Віра. - Господь ніколи не допустить, щоб він став президентом.

- А що ж накоїв Ніксон? - спитав Джонні. - Їй-богу, я не... - Він швидко позирнув на матір, яка враз насупилась. - Я хотів сказати, добре мені діло, коли дійшло до звинувачення в державному злочині...

- Не згадуй всує ім’я спасителя нашого, коли говориш про кодло безчесних політиканів, - промовила Віра. - Усе те спричинив Уотергейт.

- Уотергейт? Це що - операція у В’єтнамі? Щось таке?

- Готель “Уотергейт” у Вашингтоні, - пояснив Герб. - Якісь кубинські емігранти пробралися в розміщену там штаб-квартиру демократичної партії, і їх застукали. Ніксон знав про це. І намагався затерти справу.

- Ти жартуєш? - нарешті здобувся на слово Джонні.

- Лишилися магнітофонні записи, - докинула Віра. - І отой Джон Дін³. Не більш як пацюк, що тікав з приреченого корабля, так я вважаю. Звичайна річ.

- Тату, ти можеш усе це мені пояснити?

- Спробую, - сказав Герб. - Але не думаю, що всю цю історію розкрито до кінця, навіть тепер. Я принесу тобі книжки. Про Уотергейт написано вже мільйон книжок, і, мабуть, поки все остаточно з’ясується, буде написано ще стільки ж. Так от, улітку тисяча дев’ятсот сімдесят другого року, незадовго до виборів...

2
Було пів на одинадцяту, батьки вже пішли. У палаті світив тільки нічник. Джонні не міг заснути. Від усього, що він почув, брала тривога й паморочилось у голові. За такий короткий час світ змінився куди істотніше, ніж можна було припустити. Джонні почував себе геть відсталим від поступу й ритму життя.

Ціни на бензин, як сказав йому батько, підскочили мало не вдвоє. На той час, як він попав у катастрофу, галон¹ бензину було вільно купити за тридцять чи тридцять п’ять центів. Тепер він коштує п’ятдесят чотири центи, і часом перед бензоколонками виникають черги. По всій країні обмежено швидкість руху до п’ятдесяти п’яти миль на годину, і водії далеких вантажних рейсів мало не збунтувалися.

Та все це дрібниці. Головне - закінчилась війна у В’єтнамі. Країна зрештою пішла комуністичним шляхом. Герб сказав, це сталося саме тоді, як у Джонні з’явились перші ознаки пробудження від коми.

Президент Сполучених Штатів відвідав червоний Китай. Не Форд, а ще Ніксон. Поїхав туди незадовго до своєї відставки. Ніксон, хто б міг подумати. Давній борець із крамолою. Якби про це сказав йому не батько, Джонні нізащо б не повірив.

Надто багато було новин, і це його лякало. Раптом йому захотілося більш нічого не знати, щоб не схибнутись остаточно. Ота ручка в доктора Брауна, фломастер... а скільки ще таких нових речей з’явилося? Сотні всіляких дрібничок, і кожна знов і знов нагадуватиме йому: ти втратив добрячий шмат свого життя, майже шість відсотків, якщо вірити статистиці. Ти відстав від часу. Залишився в минулому.

- Джоне! - тихо покликав хтось. - Джоне, ви не спите?

Він обернувся. У дверях вимальовувалась невиразна постать. Присадкуватий, трохи зсутулений чоловік. То був Вейзак.

- Ні, не сплю.

- Так я й думав. Можна зайти?

- Прошу, заходьте.

Цього вечора Вейзак мав старіший вигляд. Він сів біля ліжка Джонні.

- Я зателефонував туди, - сказав він. - Викликав довідкову в Кармелі, Каліфорнія. Попросив телефон місіс Йоганни Боренц. Як гадаєте, дали мені її номер?

- Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.

- Вона має телефон. Мені дали номер.

- Еге ж, - мовив Джонні.

Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.

- Я довго сидів і думав, - провадив Вейзак. - Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі... в окупованому місті... ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії... як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті - явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п’ять років.

- Амнезія в неї давно минула, - сказав Джонні. - Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє... чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: “Хлопчика врятовано”... То ви подзвонили їй?

- Так, - відповів Вейзак. - Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?.. Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр - і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає... Трубку взяв хлопець... ні, юнак... І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: “Мамо, це тобі”. Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце... воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: “Алло, я слухаю”.

- А ви що? Дали собі раду?

- Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, - відказав Вейзак і криво посміхнувся. - Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.

- Ви певні, що то була вона?

- Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському... Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?

- Еге ж. А все-таки ви певні?

Вейзак повільно провів долонею по чолу.

- Так, - мовив він. - То була вона. Моя мати.

- Але ви не змогли до неї озватися?

- А навіщо? - спитав Вейзак майже сердито. - Її життя - це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали... навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?

- Не знаю, - відказав Джонні.

То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.

- Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними - ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?

- Я не розумію, про що це ви.

- Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. “Хворий виходить із коми з другим зором”.

- Другий зір, - проказав Джонні. - Це так воно зветься?

- Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки...

- Марі, - тихо мовив Джонні.

І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.

- ...і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це і є другий зір? Не знаю. Ви потримали в руках фотографію моєї матері й змогли сказати, де вона тепер живе. То ви знаєте, де шукати загублені речі й зниклих людей? Чи не в цьому полягає другий зір? Не знаю. А думки ви вмієте читати? А впливати на предмети фізичного світу? А зцілювати хворих накладанням рук? Усе це дехто називає телепатією. І всі ці явища пов’язані з поняттям “другого зору”. Ось із них і сміється доктор Браун. Та ні, не сміється - глумиться.

- А ви ні?

- Я згадую про Едгара Кейса. І про Пітера Гуркоса. Якось я спробував розповісти докторові Брауну про Гуркоса, то він почав глузувати. Він не хоче про це говорити і знати про це не хоче.

Джонні промовчав.

- Отже... що будемо з вами робити?

- А треба щось робити?

- Мабуть, так, - відказав Вейзак. І підвівся. - Я вже піду, а ви добре про все подумайте. І, зокрема, ось про що: є речі, яких краще не помічати, і є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.

жүктеу/скачать 1.88 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: