ОБРАЗ ГОЙЇ У РОМАНI ЛIОНА ФЕЙХТВАНГЕРА

Лiон Фейхтвангер – нiмецький романiст ХХ століття. Його літературна спадщина налічує багато романів, але особливе місце у творчості автора займає роман "Гойя або тяжкий шлях пізнання» і саме тому, що він оповідає про життя й творчість великого іспанського художника кінця XVIII - початку XIX століття, наше дослiдження носить характер порiвняння образу Гойi у романi та Гойi як iсторичноi постатi. Оскільки відомо, що Гойя є реальною людиною, то метою даної роботи можна вважати дослідження образа Гойі та зіставлення цього образу з історичною постаттю, а також виявлення справжніх та наданих Фейхтвангером нових художнiх характеристик герою романа.

Отже у ході наукового пошуку були встановлені факти біографії Гойі як історичної особистості. Наприклад, дата народження Гойi спiвпадає з датою народження героя роману -це 30 березня 1746 року. У романi також зазначено мiсце народження автора - село Фуентетодос, яке теж спiвпадає з реальним мiсцем народження реально iснувавшої людини. Герой роману народився у сiмi ремiсника. Що теж пiдтверджується бiографiчними фактами з життя Гойї - художника. Безперечно у ході дослідження було з’ясовано, що автор не втiлив усi тонкощi життя іспанського митця у романi, якi були основними в життi прототипа. Наприклад такi, якi свiдчать про те, що з основами живопису Гойя познайомився в Сарагосi, тут же йому вдалося придбати деякi знання у гуманiтарних науках. Коли йому виповнилося 17 років, він відчув, що столиця Арагона для нього вже занадто мала, мати наділила його грошима на дорогу і зошитом, заповненим іменами знатних арагонців, що жили в Мадриді, та відправила у дорогу.

Однак той факт, що у 1792 роцi Гойю вразила страшна хвороба - глухота, знайшло своϵ вiдображення на сторiнках роману. Одже, надовго мистецтво стало для Гойї єдиним притулком, єдиним порятунком. Вiн став цуратися людей, пішов у себе. Гойю залишає слух і він повністю поринає у роботу. Ця характеристика героя не є художнiм вимислом автора, а напроти - є реальним фактом з життя Гойї. У результатi втрати слуху у Гойї-художника сформувалося нове бачення дійсності, яке було втiлено у таких образотворчiх композиціях, як «Суд інквізиції», «Будинок божевільних», «Процесія флагеллантів». Як і у житті, так і у романі ці композиції принесли Гойі ще бiльшу популярність.

Стало відомо, що у 1800 році Гойя створює «Портрет королівської сім'ї», який став неабияким об ̛ єктом обговорень та нових схвилювань у соціумі. Дослідивши роман, стало зрозуміло, що цей факт з бiографiї Гойї був перенесен Фейхтвангером у роман. Ось наприклад, навіть Хосефа - дружина Гойї, злякалася, дивлячись на портрет. «... З етюдів на неї дивилися злісні особи, а від завершеної картини, яку вона собі уявляла, їй стало холодно. Вона боялася, що в картині буде якийсь шкідливий дух, якесь єретичне, небезпечне, крамольне початок ... «Занадто на себе схожі?» - запитав Гойя і Хосефа кивнула [1, 540].

Не можна також не вiдмiтити, що у творчостi Гойi особливе мiсце займає його вражаюча серія офортів (малюнкiв виповнених на металевих дошках для друку на зволоженому паперi) [3] «Капрічос», яка складається з вісьмидесяти трьох творів. Загальний дух офортів сам Гойя прекрасно висловив у коментарі до одного з листів: «Світ - це маскарад ... Усі хочуть здаватися не тим, що вони є, всі обманюють, і ніхто себе не знає» [2]. Знову стає очевидним, що змальовані Фейхтвангером факти з життя Гойї та факти з життя реальної людини збігаються, тому що у романі також офортам приділяється доволі значуще місце. «Капрічос» - це вся сучасна Гойї Іспанія: тут і інквізитори, і аристократи, і звідниці, і стряпчі ..[2] «Капрічос» побачили світ, і інквізиція вже нічого не могла вдіяти. Тут художник зображує жахливий світ чудовиськ. Фейхтвангер зауважив, що як і в житті так і у романі Гойя підписує та характеризує кожен твір.

Авторське зображення Гойї, який залишається в повній самоті, у якого вмирають його дружина і діти та в живих залишається тільки син Хавієр повнiстю спiвпадає з фактом бiографii Гойї-митця. Художник купує собі заміський будинок на річці Мансанарес. Ще раз ми усвiдомлюємо те, що художнiй образ героя є зеркальним вiдображенням життя Гойї реального. Усі факти у романі є правдивими. Гойя дійсно переживає багато втрат, серед яких смерть молодших дітей та дружини. Слід також зауважити, що Гойя мав таємне кохання, яке мав у справжньому життi i на сторiнках роману. Автор не змiнює iм΄я, це -герцогиня Альба, яка також фігурує і у житті, і на сторінках роману. Фейхтвангер знову не відхиляється від істини. Однак втрату цiєї коханоi жінки було зображено в романi у реальнiй правдивостi. Таким чином, характеризуючи образ Гойї як героя, можна стверджувати, що багото фактів співпадає з біографією реальноi людини. У романі передано і душевний розвиток іспанського художника Франсіско Гойї , і його особисте життя. Гойя у Фейхтвангера проходить «тяжкий шлях пізнання» і завершує його, коли створює щось, зрозуміле своєму народу. Слід зауважити, що Фейхтвангер не ідеалізує Гойю. «Гойя завершив свій «тяжкий шлях пізнання», пройшовши через втрати, помилки, навіть глухоту до своєї перемоги над усiми [2].

Отже очевидним є той факт, що і у реальному житті, і у романі Гойя постає перед нами маючи майже однаковi характеристики в образах. Це дуже сильна, вольова людина, яка не зламалася ні перед якими труднощами, яка йшла до кінця та не зупинялася ніколи. Гойю можна також назвати безстрашною людиною, та й в образі це теж яскраво змальовано Фейхтвангером. Він не боявся осуду навколишнього світу, він передавав своє бачення, свою точку зору через картини. На нашу думку, це в нього виходило безперечно.

Таким чином треба зазанчити, що переживши крах надій, пізнавши сильне і слабке в людині Гойя всеж таки приходить до пізнання життя і його сенсу. «А пока что мы сами живем и жрем. Сила током проходит по телу. Хорошо потешаться, издеваться, измываться над прожорливостью и коварством, пока сам еще сидишь за столом и жрешь» [4].

Література

1. Фейхтвангер Л. Гойя , або тяжкий шлях пізнания / Л.Фейхтвангер. — М.: Худож . літ-ра, 1990. — 540 с.

2. Прокофьєв В.Н. "Капричос" Гойі / В.Н.Прокофьєв. - М., 1970

3. Вікіпедія – вільна енциклопедія [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Офорт

4. Батикль Ж. Гойя: Легенда та життя / Ж.Батикль. - М.:Астрель, 2006.
УДК 821.112.2 - 331.6.09(043) Гореславська Юлія Михайлівна

ОСОБЛИВОСТІ ДИТЯЧОЇ АНГЛОМОВНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (НА МАТЕРІАЛІ ТРИЛОГІЇ «ЧАРІВНИК КРАЇНИ ОЗ» Л.Ф.БАУМА)

Дитяча література – особливий пласт світової літератури, написаної письменниками різних національностей різними мовами і адресованої дітям; це твори світової літератури, які ввійшли до кола дитячого читання.

Дитяча література як складова частина літератури загалом має свою специфіку: відповідає рівневі знань, життєвому досвіду, психологічному розвиткові дитини, орієнтується на певне тематичне коло, жанрові характеристики та поліграфічне оформлення. Основними функціями дитячої літератури вважають виховну, освітню, комунікативну, естетичну, риторичну, гедоністичну. Тема дитинства у світовій літературі протягом своєї еволюції зазнала перегляду і отримувала різні інтерпретації [1].

Метою цього дослідження є визначення особливостей дитячої літератури у творчості англомовних авторів на матеріалі трилогії «Чарівник країни Оз» Л.Ф.Баума.

Американець Ліман Френк Баум – видатний творць дитячої казкової літератури. Народився письменник 15 травня 1856 року в штаті Нью-Йорк. Він мав складний і разноманітний творчий шлях, але завжди чітко розумів, що хоче не слави, а лише творити для дітей. Баум не одразу знайшов дорогу у свій дивовижний край. Перш ніж упевнитися, що саме історії для дітей є справою його життя, він перепробував чимало професій і захоплень: був журналістом, актором, представником торговельної компанії, написав п’єсу, керував оперними театрами і навіть розводив курей.

Значний вплив на творчість письменника мали романи Ч. Діккенса, В. Теккерея, М. Ріда, Л. Керрола. Казки Баума наповнені оптимістичною вірою. Автор переконаний в тому, що людяність, моральність у людей не вкладають – їх пробуджують.

У 1900-му Баум опублікував «Дивовижного чарівника країни Оз». Книга два роки поспіль очолювала список бестселерів. Продовженню пригодам країни Оз і її персонажам автор присвятив десять книжок, які побачили світ протягом 1904-1919 рр. [2].

Країна Оз, за задумом автора – країна мрій, яка знаходиться десь на Заході і оточена з усіх боків пустелею. Ця країна дуже відрізняється від висушеної вітрами сірої канзаської прерії, звідки починаються пригоди головної героїні твору, дівчинки Дороті. У країні Оз немає багатих і бідних, немає грошей, війн, конфліктів, хвороб, життя тут – свято спілкування і приязні. Добро завжди перемагає зло, але й саме зло у багатьох випадках виявляється «несправжнім», ілюзорним [3].

У книгах Баума читачі ніколи не знайдуть страхітливих епізодів, від яких у жилах холоне кров. У чарівній країні Оз, яку вигадав талановитий американський письменник, завжди існує мир, справедливість, доброта та повага до людей. Завдяки майстерно написаним образам героїв його книжок, захопливим сюжетам, його ім'я і досі залишається брендом у сучасному світі дитячої художньої літератури.

Таким чином, твори Лімана Френка Баума виховують кращі моральні якості дитини: сприяють формуванню цілісної всесторонньо розвинутої особистості, привертають юного читача до книги, допомагаючи краще зрозуміти себе, навчають висловлювати свої думки та почуття. У своєму естетичному розвитку дитина проходить етапи ознайомлення, пізнання і творчості, отримуючи при цьому насолоду і задоволення [4].

Література

1. Літературознавча енциклопедія: У 2-х томах. / Автор-уклад. Ю. І. Ковалів – К.: ВЦ "Академія", 2007.

2. Письменники США [Текст]: короткі творчі біографії / уклад. і заг. ред. Я. Засурского, Г. Злобіна, Ю. Ковальова. - М.: Радуга, 1990. - С. 32-34.

3. Баум, Л. Ф. Чарівник країни Оз [Текст] : повість-казка : для мол. шк. віку / Л. Ф. Баум; пер з англ. М. М. Пінчевського ; мал. амер. худож. Біро. - 2-ге вид. - К. : Веселка, 1992. - 167 с.: іл.

4. Баум Ліман Френк (1856-1919), американський дитячий письменник [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.shevkyivlib.org.ua/informatsiyniy-portal/vidatni-personi/548-vidatny-persony-frenk-baum.html - Загол. з екрану.

Джон Мільтон, найбільший англійський поет XVII в., який з великою художньою силою відобразив події англійської буржуазної революції і настрої народних мас. Як поет, публіцист і мислитель Мільтон склався під впливом культури епохи Відродження і бурхливої суспільно-політичної боротьби свого часу.

У своїй політичній діяльності Мільтон виходив з твердого переконання в тому, що джерелом влади є народ, який має повне право встановлювати необхідну з його точки зору форму правління. Цивільні ідеали Мільтона визначали і його відношення до Кромвеля. Підтримуючи його як борця за республіку і главу республіканського уряду, Мільтон закликав Кромвеля не зловживати особистою владою. У «Захист англійського народу» і в сонеті «Лорду - генералу Кромвелю» Мільтон прославляв його як противника монархізму і поборника свободи. Але вже тоді Мільтон попереджав, наскільки важкими наслідками для республіки може обернутися прагнення до особистої диктатури.

Погляди Мільтона не були позбавлені серйозних протиріч і обмеженості. Це проявилося у властивому йому перебільшенні ролі англійської нації серед інших європейських націй, в нерозумінні реакційного характеру проведеної Кромвелем загарбницької політики в Ірландії, в спробах примирити науку і релігію. Однак і помиляючись, Мільтон залишався незмінно чесним і глибоко відданим справі республіки поетом і публіцистом.

Поема «Втрачений рай» написана білим віршем і складається з дванадцяти книг (частин). У ній розповідається про поразку бунтівних ангелів, що піднялися під проводом Сатани проти Бога, про їх вигнанні з небес в пекло. Тут, на березі палаючого полум'ям озера, Сатана збирає свої незліченні полчища. У його палаці - Пандемониум - відбувається рада воєначальників. Сатана закликає своїх соратників рушити на завоювання неба.

Поема «Втрачений рай» - це епос пуританської революції, який пролунав сміливим викликом реакції: у повстанні бунтівного Сатани проти могутності Бога відображено гострий конфлікт сучасної поетові епохи. Пуританські погляди Мільтона вступають у протиріччя з його переконаннями революціонера. Релігійні погляди вимагали підпорядкування «божественної волі», переконання революціонера кликали на боротьбу з деспотизмом.

Поема «Повернений рай» написана вже в іншій тональності і відображає пережиті поетом у кінці 60 - х років настрої розчарування, викликані примиренням народу з реставрацією монархії. Втративши віру в волелюбність народу, письменник покладає надії на самовідданість стійкою самотньої особистості, здатної протистояти силам зла і несправедливості і своїм прикладом спонукати народ до дії.

У «Поверненні рай» ідеалом стійкості представлений Христос, віддає себе служінню народу. Основна тема поеми - спокута «гріха», яка може бути досягнута боротьбою зі спокусами. Сатана виявляється осоромленим стійкістю Христа. Цій поемі немає духу активного протесту та дієвої боротьби, які були притаманні «Втраченому раю».

Творчий шлях Мільтона завершується драматичною поемою «Самсон - борець», у якій знову пролунав заклик до дії і помсти. Герой поеми - біблійний герой Самсон, відданий своєю дружиною Даліли і опинився в полоні у филистимлян. В образі Самсона, що піднімається, щоб приборкати володарів землі і скинути ярмо сваволі, втілилися неприборканий дух і енергія Мільтона - борця, його ненависть до режиму Реставрації.

Література

1. Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури / Г. Й. Давиденко, М. О. Величко. – К., 2009. – 536 с.

2. 3Михальська Н. П. Історія англійської літератури / Н. П. Міханська. – М.: Видавничий центр «Академія», 1998. – 475с.

3. Соловйов Є.В. Джон Мільтон. Його життя і літературна діяльність/ Є.В. Соловйов. – М.: «Март», 2008. – 284с.

УДК 811.133.1-222.09(043)Мол Жукова Олександра Віталіївна

Ж. Б. Мольєр (псевдонім Жана Батиста Поклена; 15 січня 1622 -17 лютого 1673) - французький письменник, драматург і актор, один із засновників «Ілюстр Театр» (L'Illustre Théâtre) 1643. Творчість Мольєра мала чималий вплив на подальший розвиток світової драматургії. Таким чином, метою створення роботи є розгляд принципів комічного у комедіях Мольєра.

Творчість Ж. Б. Мольєра мала величезний вплив на подальший розвиток буржуазної комедії як у Франції, так і за її межами. Під знаком Ж. Б. Мольєра розвивалася вся французька комедія XVIII ст., відобразила всю складність переплетіння класової боротьби, весь суперечливий процес становлення буржуазії, який входить у політичну боротьбу з дворянсько-монархічним устроєм. Комедійна техніка Ж. Б. Мольєра (особливо його фарсів) використовується майстрами розважальної буржуазної комедії-водевілю XIX століття від Пікара, Скріба і Лабіша до Мельяка і Галеві, Пальерона та ін. Не менш плідним був вплив Ж. Б. Мольєра за межами Франції [2, с. 296 - 299].

Комічне - від грецького слова «комікос» - смішне. У сучасному вжитку цей термін є родовим поняттям для позначення різноманітних відтінків смішного, все, що може викликати сміх, - об'єкт комічного. На відміну від трагічного, що пов'язане з важкими і гострими конфліктами, стражданнями і смертю, сфера комічного переважно весела і радісна, тут, як правило, царюють посмішка, сміх, а то й регіт, що породжує в більшості випадків піднесений настрій і оптимістичне самопочуття: комічне нерідко супроводжує відпочинок, святкові дні, ігрову діяльність, дозвілля загалом.

«Висока комедія» Ж. Б. Мольєра - «Міщанин-шляхтич» - написана в жанрі комедії-балету. На замовлення короля автор увів у твір турецькі танці, не порушивши при цьому структури комедії. Особливість твору полягає в тому, що комедія характеру подана на фоні комедії звичаїв. Носії звичаїв - усі персонажі комедії, за винятком головного героя - Журдена. Він стає і тираном, який перешкоджає щастю власної дочки тільки тому, що її обранець не аристократ, і разом із тим наївною дитиною, яку легко обманути, граючи на його пристрасті до дворянства. Журден викликає і веселий сміх, і сміх сатиричний, осудливий. Наприклад, його кумедна фраза до служанки Ніколь: «Николь, да ты даже не знаешь, как нужно произносить букву у, - с важностью сказал господин Журден своей служанке, - Ох, несчастье иметь дело с дурами! Понимаешь, ты вытягиваешь губы вперед и приближаешь верхнюю челюсть к нижней». Ця фраза чудово доводить те, наскільки пан Журден був «освіченим» [3, c. 21 - 24].

«Тартюф» ознаменував створення Ж. Б. Мольєром жанру високої комедії. Жан Ботист Мольєр не просто майстерно вигадував смішні ситуації; він порушував серйозні суспільні проблеми. Чимало комічного знаходив він у бюргерському середовищі. Ж. Б. Мольєр висміював жадобу до наживи, скнарість, егоїстичний «здоровий глузд», прагнення потрапити будь-що у «вищий світ». Наприклад, розповідь про подвижництво Тартюфа: «Намедни он себя жестоко упрекал, за то, что изловил блоху, когда молился, и, щелкая ее, не в меру горячился». Висміював він і представників вищого світу, дворянства. Серед комічних персонажів Ж. Б. Мольєра часто зустрічаємо лікарів. Вони любили оточувати свою професію ореолом таємничості й морочили хворих, наживаючись на їхніх стра­хах і легковірності. Існувало багато інших способів заробляти гроші, наприклад викладати граматику, філософію. Ж. Б. Мольєр висміював неосвічених, але заповзятливих та корисливих лікарів і вчителів [5, c. 109].

Жан Батист Мольєр виробив власні творчі принципи. Він широко застосовував усі види комічного: перебільшення (гіперболізована риса закріплювалася в жестах, інтонації, поведінці, характерних для людини, одержимого пристрастю у комедії «Тартюф»), фарс (сварка між дурним чоловіком і розумною і злою дружиною у комедії «Міщанин-шляхтич»), комізм ситуацій, звичаїв і характерів. Але ці комічні епізоди набували цілком серйозного звучання, викривали явища, які заважали людській гідності. Творчість Ж. Б. Мольєра, крім іншого, мала значний вплив на подальший розвиток театру і драматургії. Автор-новатор, творець нової манери реалістичної гри, Ж. Б. Мольєр зробив сильний вплив і на розвиток європейського театру. Ось вже більше двохсот років його п'єси не зникають з репертуару провідних театрів світу.

Література

1. Медвідь Н. О. Французький класицизм і Ж. Б. Мольєр / Н. О. Медвідь; зар. літ. в н/з. – 2004. – №45. – С. 38 – 41.

2. Пасхарьян О. А. История зарубежной литературы XVII. / Н. Т. Пахсарьян. – М. : Высш. шк., 2005. – С. 296 – 299.

3. Троцих Н. І. Виховний потенціал класистичної комедії: Жанрові особливості комедії Ж. Б. Мольєра «Міщанин – шляхтич» / І. Н. Троцих; всесвіт. літ. в СНЗ. – 2006. - №4. – С. 21-24.

4. Гмитрук Н. І. Герої Мольєра у комедії «Міщанин – шляхтич» / Н.І. Гмитрук; зарубіж. літ. – 2004. - № 45. – С. 3-7.

5. Мольера Ж.Б. Избранные произведения / Жан- Батист Мольер – Госуд. изд. Искусство. – М.: 1954. – 109 с.

Литература эпохи романтизма, ценившая прежде всего ненормативность, свободу творчества, фактически все же имела правила, хотя, конечно, они никогда не принимали форму нормативных поэтических трактатов наподобие «Поэтики» Буало [1, с. 463].

В результате данного исследования было установлено, что писатель-романтик Гофман использует устойчивый набор романтических «правил», к которым относятся как особенности построения художественного мира (двоемирие, экзальтированный герой, странные происшествия, фантастические образы), так и особенности строения произведения, его поэтика (использование экзотических жанров, например, сказки; прямое вмешательство автора в мир героев; использование гротеска, фантастики, романтической иронии и т.д.).

Рассмотрим наиболее яркую особенность повести-сказки Гофмана «Золотой горшок», выдающих ее принадлежность эпохе романтизма.

Мир сказки Гофмана обладает ярко выраженными признаками романтического двоемирия, которое воплощается в произведении различными способами. Романтическое двоемирие реализуется в повести через прямое объяснение персонажами происхождения и устройства мира, в котором они живут.

Эта фантастическая история воспринимается как произвольный вымысел, не имеющий серьёзного значения для понимания персонажей повести, но вот говорится о том, что князь духов Фосфор предрекает будущее: люди выродятся (а именно перестанут понимать язык природы) и только тоска будет смутно напоминать о существовании другого мира (древней родины человека), в это время возродится Саламандр и в развитии своем дойдет до человека, который, переродившись таким образом, станет вновь воспринимать природу – это уже новая антроподицея, учение о человеке. Ансельм относится к людям нового поколения, так как он способен видеть и слышать природные чудеса и верить в них – ведь он влюбился в прекрасную змейку, явившуюся ему в цветущем и поющем кусте бузины [2, c. 5].

Двоемирие реализуется в системе персонажей, а именно в том, что персонажи четко различаются по принадлежности или склонности к силам добра и зла. В «Золотом горшке» эти две силы представлены, например, архивариусом Линдгорстом, его дочерью Серпентиной и старухой-ведьмой, которая, оказывается, есть дочь пера черного дракона и свекловицы. Исключением является главный герой, который оказывается под равновеликим влиянием той и другой силы, является подвластным этой переменчивой и вечной борьбе добра и зла. Также двоемирие реализуется в образах зеркала, которые в большом количестве встречаются в повести: гладкое металлическое зеркало старухи-гадалки, хрустальное зеркало из лучей света от перстня на руке архивариуса Линдгорста, волшебное зеркало Вероники, заколдовавшее Ансельма.

Используемая Гофманом цветовая гамма в изображении предметов художественного мира «Золотого горшка» выдает принадлежность повести эпохе романтизма. Это не просто тонкие оттенки цвета, а обязательно динамические, движущиеся цвета и целые цветовые гаммы, часто совершенно фантастические: «щучье-серый фрак», блестящие зеленым золотом змейки, «искрящиеся изумруды посыпались на него и обвили его сверкающими золотыми нитями, порхая и играя вокруг него тысячами огоньков», «кровь брызнула из жил, проникая в прозрачное тело змеи и окрашивая его в красный цвет», «из драгоценного камня, как из горящего фокуса, выходили во все стороны лучи, которые, соединяясь, составляли блестящее хрустальное зеркало» [3, c. 292].

Такой же особенностью – динамичностью, неуловимой текучестью – обладают звуки в художественном мире произведения Гофмана (шорох листьев бузины постепенно превращается в звон хрустальных колокольчиков, который, в свою очередь, оказывается тихим дурманящим шёпотом, затем вновь колокольчиками, и вдруг всё обрывается грубым диссонансом, шум воды под веслами лодки напоминает Ансельму шёпот.

Герои повести отличаются явной романтической спецификой.

Архивариус Линдгорст – хранитель древних таинственных манускриптов, содержащих, по-видимому, мистические смыслы, кроме того он ещё занимается таинственными химическими опытами и никого не пускает в эту лабораторию. Ансельм – переписчик рукописей, владеющий в совершенстве каллиграфическим письмом. Ансельм, Вероника, капельмейстер Геербранд обладают музыкальным слухом, способны петь и даже сочинять музыку. В целом все принадлежат ученой среде, связаны с добычей, хранением и распространением знаний.

Авторская ирония делает особенно заметным, что герои живут между двумя мирами. Вот, например, начало реплики Вероники, вдруг вступившей в разговор: «Это гнусная клевета, – воскликнула Вероника со сверкающими от гнева глазами…» .

Читателю на мгновение кажется, что Вероника, которая не знает всей правды о том, кто такой архивариус или старуха, возмущена этими сумасшедшими характеристиками знакомых ей господина Линдгорста и старой Лизы, но оказывается, что Вероника тоже в курсе дела и возмущена совсем другим: «…Старая Лиза – мудрая женщина, и чёрный кот вовсе не злобная тварь, а образованный молодой человек самого тонкого обращения и её cousin germain» [4].

Таким образом, перечисленные особенности повести Гофмана «Золотой горшок» однозначно указывают на принадлежность произведения эпохе романтизма.