Тема 10. ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ МАТЕРІАЛЬНОЇ

Однією з розповсюджених у філософії історії концепцій є теорія множинності і різноякісності людських культур. М.Я. Данилевський (1822-1885) у своїй праці “Росія і Європа” (1869) писав, що європейська віра в догмат безмежного прогресу суспільства є дивною і такою, що не знаходить вирішального підтвердження ніде у природі, оскільки все, що має початок, має і кінець. Утім, зауважує він, така віра узгоджується з законами людського духу. Адже і художник вірить, що його форми – останнє слово мистецтва, далі якого вже не підуть; і закоханий вірить, що саме його любов виняткова і вічна; і державний муж вірить у всесилля своєї системи, яка покликана облагодіяти його країну. Тому навіть той блиск Європи, що засліплює багатьох, приховує за собою її однобічність і недосконалість, властиві усьому на світі.

У середині ХIX ст. квітучу Європу протиставляли одряхлілому Китаю, хоча й у Китаї були часи розквіту, коли там винайшли папір для письма, друкарство, порох, компас, коли там існували розвинута філософія, етичні вчення й ін. Данилевський зазначив, що древні греки і римляни колись вважались прогресивними і передовими народами, але і вони завмерли під вагою прожитих років. Усякому народу, як і виду тварин або рослин, дається певна сума життя, з виснаженням якої вони повинні вмерти. Історія свідчить, що народи народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють, вмирають за різних обставин.

Прийняту у всесвітній історії систему Данилевський оцінював критично, вважав невдалим розподіл історії на древню, середню і нову. Адже падіння Західної Римської імперії навряд чи якось пов'язано з історичними подіями сучасної їй Індії чи Китаю, або з виникненням ісламу. Тому Рим, Греція, Індія і Єгипет, як і всі інші історичні племена, мали свою древню, середню і нову історію, свої фази розвитку.

Підсумовуючи, Данилевський виділив ряд культурно-історичних типів, або самобутніх цивілізацій, розташованих у хронологічному порядку: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асірійсько-вавілонсько-фінікійський, халдейський, або древньосемітський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврей-ський, 7) грецький, 8) римський, 9) ново-семітський або аравійський, 10) германо-романський, або європейський. «Тільки народи, які складали ці культурно-історичні типи, були позитивними діячами в історії людства», – стверджував він. Кожен із цих народів самостійно розвинув своє духовне начало, і тим самим зробив свій внесок у світову історію.

Наряду з позитивними культурно-історичними типами в історії також тимчасово з'являлися феномени, які бентежили сучасників: гуни, монголи, турки. Останні зробили свій руйнівний подвиг, допомогли випустити дух цивілізаціям, які боролись зі смертю, рознесли їхні залишки, а самі повернулись у звичний їм стан непомітності і вбогості. Їх Данилевський назвав негативними діячами людства. Він вважав, що існує ряд законів руху культурно-історичних типів. Один з них: «Хід розвитку культурно-історичних типів усього ближче уподібнюється тим багаторічним одноплодовим рослинам, у яких період росту буває невизначено тривалий, але період цвітіння і плодоносіння – відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу».

Саме цей закон уточнює своєрідність тотожних, на думку Данилевського, понять культурно-історичний тип і цивілізація. Цивілізація – це порівняно короткий період, протягом якого народи, які складають тип, виявляють переважно свою духовну діяльність у всіх напрямках, для яких є потенціал у їхній духовній природі: науки, мистецтва, практичне здійснення ідеалів правди, свободи, суспільного благоустрою й особистого благополуччя. Закінчується цей період, коли виснажується творча діяльність і народи або заспокоюються на досягнутому, або дряхліють в апатії самовдоволення, або впадають в апатію розпачу.

Прогрес, на думку Данилевського, полягає не в тім, щоб йти все в одному напрямку, а в тім, щоб обійти все поле, яке складає поприще історичної діяльності людства, у всіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може пишатися своєю вищою досконалістю порівняно з іншими, але кожна може виявити в якійсь області зразки довершеності: грецьке мистецтво неповторне, а семітські племена виробили вищі релігійні ідеї і т.д.

“Чи гниє Захід?”, – було звичним запитанням в той час, тому не оминув його і Данилевський, керуючись своїми принципами бачення сутності суспільного прогресу. Відповідь очевидна, оскільки розквіт Європи – XVI-XVII ст., то ХIX ст. – це щедре на теоретичні і практичні результати століття. Втім, це – плід, дарунок осені. Він може ще дозрівати, але сила, яка створила його, вже слабшає і схиляється до свого занепаду.

Ідеї Данилевського підхопив Освальд Шпенглєр, визначаючи історичне майбутнє Західної Європи. Культури Шпенглєр розглядав як організми. Історія культури цілком аналогічна історії окремої людини, тварини, дерева або квітки. Культура є прафеномен усякої минулої і майбутньої історії, тобто, культура є те, у чому ідея становлення в чистому вигляді постає перед спостерігачем. Прафеномен, на думку Шпенглєра, – це ідея культури, її душа. Тіло культури – почуттєвий прояв її в картині історії. Звідси він робить висновок, що цілком дозрілими утвореннями, які досягли повного завершення душевної стихії, можна вважати китайську, вавілонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну культуру і культуру Майя. Російська культура Шпенглєру бачиться такою, що перебуває у процесі виникнення.

Культура зароджується в той момент, коли з первісно-душевного стану пробуджується і виділяється велика душа. Розцвітає вона на ґрунті строго обмеженої місцевості, до якого прив'язана на зразок рослини. Культура вмирає, коли душа здійснила повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав і наук, тим самим вона повертається в первинну душевну стихію. Тоді культура раптом застигає, сили її надломлюються, і вона стає цивілізацією. І це величезне сухе дерево ще багато століть може стояти, вражаючи спостерігачів.

Концепцію “єдності цивілізації” А. Тойнбі визнає помилковою, оскільки таке уявлення виникає лише в силу значної поширеності економічної і політичної системи західної цивілізації (однієї з 21!) по всьому світі. Якщо ж врахувати, що в кожній цивілізації є ще культура, яка значно глибше і фундаментальніше, аніж економіка і політика, то виявиться, що контури культурного світу суттєво не змінилися за останні століття. Концепція єдності історії базується на пріоритетах західного суспільства і виходить з ідеї прямолінійності розвитку, тому вона конвенціональна за своєю сутністю, оскільки перейняла традиційну формулу історії “древня + середньовічна + нова”, а таке тлумачення, на думку Тойнбі, неадекватно описує історичний процес.

Причини виникнення і генези цивілізацій різноманітні, зауважує він. Такими можуть бути географічний або природний фактор, який породжує “річкові” цивілізації – єгипетську, шумерську, індуїстську; “нагорні” – андська, хетська, мексиканська; “континентальні” – китайська, індська, православно-християнська в Росії і т.д. Таким може бути расовий фактор або особливості психології культури і суб'єктивні особливості ї розвитку. Може бути і вплив зовнішніх чинників: агресія і відсіч її, що пробуджує життєві сили народу; міграція, рабство, релігійна дискримінація.

Тойнбі категорично не згодний зі Шпенглєром, уважаючи, що божественна іскра творчої сили закладена усередині нас і ніщо не може вплинути на прагнення людини до своєї мети. Таким чином, у концепції історичного прогресу Тойнбі буяє дух оптимізму, віри в суб'єктивну здатність людства побудувати свою історію на принципах розумного її перетворення. Відомо ж, що часто творча меншість цивілізації, давши успішну відповідь на виклик часу, знову духовно обновлялась, ніби народжуючись заново, і вела за собою суспільство. Хоча часто вони воліли почивати на лаврах і приходили до загибелі.

“Вертикальні” тріщини – це розкол на територіально розділені громади, на ряд локальних держав, що веде до міжусобної боротьби. Така війна вимотує суспільство, поки однієї зі сторін не вдається перемогти і захопити владу, встановлюючи твердий порядок. “Горизонтальний” розкол суспільства по класових лініях властивий також періодам надламу суспільства. Процес цей найчастіше пов'язаний зі зміною положення правлячої меншості, яка втрачає здатність і право бути лідером, розтрачує творчу енергію і творчий порив. Меншість, яка позбавлена натхнення, але яка продовжує чіплятися за владу, вдається до сили. Звідси підсилюється відчуження більшості від правлячої меншості. Це загрожує повстанням мас. У силу своєї консервативної позиції правляча меншість заздалегідь засуджує себе до неучасті у творчій роботі, вважає Тойнбі, а тому вона обкрадає тільки себе, прирікаючи суспільство на повторення одних і тих самих дій. Тоді з'являються нові, але вже творчі меншості.

Техніка – це система штучних органів діяльності суспільства. У техніці опредмечено велику кількість навичок, умінь і знань про закономірності природи. Саме поняття  означає уміння, майстерність, віртуозність. Техніка складає важливу частину продуктивних сил суспільства, ілюструючи рівень, досягнутий людством в освоєнні природи. Сучасна техніка розрізняється в залежності від області її застосування: промислова, науково-дослідна, транспортна і комунікаційна, військова, медична, управлінська і т.д.

Техніка складає матеріальний базис кожної особливої суспільної організації і тісно пов'язана з науковим знанням. Тому природним уявляється ускладнення техніки в історичному плані. Спочатку між людиною і природою існувала тільки одна технічна ланка – знаряддя виробництва (інструменти). З появою машин людина вже безпосередньо не керує знаряддям праці, а керує машиною, тобто між людиною і предметом праці вже стоять дві технічних ланки. Третя технічна ланка виникає з уведенням простої автоматики, наприклад, машини з програмним управлінням. Тут програму роботи машині задає людина. Але і на цьому технічні вдосконалення не закінчені і виникають усе нові ланки.

Певною мірою техніка – це продукт вільної творчості і творчої фантазії винахідника або вченого, і техніку як явище не можна зводити до політико-економічних відносин у суспільстві. Існують власні рушійні сили розвитку техніки, власні протиріччя і закономірності.

Техніка займає проміжне положення між людиною і природою як предметом праці. З одного боку, технічні засоби – це речовина природи, а з іншого боку – продовження природних працюючих органів людини. Ще вчора, будучи предметом праці, сьогодні технічні засоби самі стають знаряддям перетворення предмета праці. Тому власна внутрішня логіка розвитку техніки цілком обумовлена проміжним положенням техніки, її взаєминами з людиною і природою. В наявності дуалізм: “людина – техніка”, “техніка – природа”.

Взаємодія людини і техніки в процесі праці ґрунтується на принципі цільової єдності. І органи праці людини, і технічні засоби є знаряддями перетворення природи відповідно до потреб суспільства. Були часи, коли замість ножа використовували зуби, замість молотка – кулак, замість щипців – пальці. Були часи, коли раба називали “одушевленим інстру-ментом”. Другий принцип, що розкриває суть взаємодії людини і техніки – принцип доповнення або компенсації. Соціальна функція техніки виявляється й у тім, що в такий спосіб людина компенсує недосконалість своїх працюючих органів.

Системне використання техніки вимагало і системного характеру наукового знання. Тим самим наукова праця стала професійним заняттям певної групи людей, стала необхідною частиною продуктивної праці. Бурхливо розвивалася математика, механіка, фізика. Наука стає своє-рідним виробництвом знання. Вчені починають отримувати платню за свою працю, виникають академії і наукові суспільства: Італія (1600), Англія (1660). Франція (1668), Німеччина (1700), Росія (1724). 5 січня 1665 року у Парижі стало виходити перше у світі наукове періодичне видання “Газета вчених”. Ще раніше в Англії вводиться система промислових патентів.

Середина ХIX ст. – це час першої промислової революції. У 1844 році з'явився телеграф, у 1846 році – ротаційний типографський верстат, у 1867 році – друкарська машинка і динаміт, у 1876 році – двигун внутрішнього згоряння і телефон. Зміни у виробничо-технічній і побутовій сферах, які відбулися в ХХ столітті, ще більше вражають, починаючи з першого аероплана в 1903 році і аж до розгортання світової павутини Internet’a.

НТР стимулювала принципову перебудову продуктивних сил суспільства, підвищення рівня технічної грамотності працівників, зміну всього способу життя людини. Прискорився ритм життя людей, змінилися форми спілкування, людство зіткнулося з глобальними проблемами.

В останні роки ХХ ст. небаченими раніше темпами поширилась передача й обробка інформації за допомогою комп'ютерів. Ми живемо в епоху інформаційних технологій, і комп'ютери стають “електронними досьє”, які у різних відомствах зберігають масиви інформації про різні сторони життя і діяльності держав, міністерств і відомств, партій і громадських організацій, нарешті, окремих громадян. Все це цілком відповідає ідеалам технократичної диктатури, яку так живописав Джордж Оруелл, настання якої передбачали вже в наш час багато ідеологів індустріального і постіндустріального суспільства. Internet, у якому бачили засіб спілкування, дозволяє вже майже уникати особистого спілкування, заміняючи його електронним, тобто прирікаючи людину на ще більшу самітність. Оскільки доступ до нього все-таки обмежений, те це може підсилити тільки пануючі інститути і злочинні клани. Тому проблеми безпеки збереження і використання інформації постають гостріше.

М. Хайдеггер стверджував, що цілком технізований світ не страшний. Жахливо те, що людина не підготовлена до цього, що вона не здатна свідомо зустріти зміни. Сили техніки незмірно перевершують сили людини, і від неї залежить, буде вона перед цими силами розгубленою, чи в ній пробудиться мислення здатне до усвідомлення істинного стану речей. Для Хайдеггера світ техніки об'єктивний і протистоїть людині як могутня сила. Людина може з ним впоратись, якщо вона знайде новий ґрунт для укорінення, якщо у неї буде батьківщина. Батьківщина робить людину вільною і незалежною. Неприпустимо потрапити в рабство до техніки, до оточуючих нас пристроїв і машин. Ми можемо використовувати ці пристрої так як це потрібно, але ми не повинні прив'язуватися до них, залишити їх у спокої, як таке, що не має відношення до нашої сутності.

Говорячи “так” техніці, ми разом з тим скажемо їй “ні”, тобто ми впустимо технічні пристрої в наше життя, але залишимо їх зовні, тобто залишимо як речі, які не абсолютні, які залежать від чогось вищого. Таке відношення до техніки Хайдеггер пропонує називати старим словом – “відстороненість від речей”. Якщо людина зречеться своєї найглибшої сутності, зречеться того, що вона є істота, яка мислить, вона втратить себе. Справа в тім, щоб врятувати цю сутність людини, підтримувати потяг до міркування. Задача ця складна. Хайдеггер заявляє, що відстороненість від речей і відкритість для таємниці не прийдуть самі собою. Їх народить лише невпинне і рішуче мислення. На цьому ґрунті можуть народитися і нові зразки творчості, значимі на століття.

Для другої половини ХХ ст. характерна поява значного досвіду сус-пільного розвитку, який багато в чому уточнив узагальнення мислителів попереднього часу. 1950-60 рр. – це епоха тотальної індустріалізації. Саме у цей час науково-технічна революція виступила рушійною силою переходу людства в якісно новий стан. Тоді ж з'являються поняття: індустрія споживання, індустрія розваг і дозвілля й ін.

Технологічний детермінізм стає домінуючим у технократичному світосприйманні оскільки уявлення про суспільство спираються на еволюційно-технологічні ідеї. Перевагу у тлумаченні суспільних явищ починають віддавати природничо-науковому знанню. Історію суспільства в цей період поділяють на два періоди – традиційне й індустріальне. Традиційне – це суспільство з аграрним укладом, малорухомими структурами і традиційним способом соціокультурної регуляції (примітивне придушення свободи особи). Індустріальне суспільство засноване на машинному виробництві, розвинутій системі комунікацій і соціальної мобільності, тут розумно сполучаються свобода й інтереси індивіда з загальними соціокультурними нормами і цінностями.

Об’єктивні зміни, які відбулись у західному суспільстві в 1950-60-ті роки, викликали хвилю науково-теоретичних узагальнень, різного роду історико-соціологічних концепцій. Виникла теорія “конвергенції” – зближення різнопланових суспільств головним чином у напрямку “суспільства споживання”.

Зміни в індустріальному суспільстві відсунули на задній план звичні для колишнього суспільства ідеологічні цінності: партійність, суб'єктивність, націоналізм, переваги за релігійними і іншими мотивами. Оскільки на перший плані опинились техніко-раціональні аспекти функціонування суспільства, засновані на пріоритеті науки і культури, то відбулося послаблення тиску ідеології в індустріальному суспільстві, тобто “деідеологізація”.

Ще одна істотна риса відрізняє нове суспільство – масова участь людей у різних сферах життєдіяльності. “Масове суспільство” – це суспільство, у якому переважає масове виробництво, масова культура, масове споживання, масова комунікація, де панує суспільна думка.

Цілком закономірно, що у 1970-і рр. бурхливо розвиваються суспільно-футурологічні концепції і моделі розвитку людства. Науковий плюралізм дав світу різні версії майбутнього суспільства: “посткапіталістичне” Р. Дарендорфа, “постіндустріальне” Д. Белла, “постцивілізаційне” К.Болдуінга, “нове індустріальне” Дж.Гелбрейта, “індустріальне у фазі зрілості” Р. Арона, “просунуте індустріальне” Г. Маркузе, “надіндустріальне” О. Тоффлєра, “технотронне” З. Бжезинського та інші. Автори концепцій керувалися загальною методологічною установкою – необхідна реіндустріалізація, тобто необхідна така індустріалізація, при якій наука і техніка стануть гуманістичними і не будуть руйнувати природного в людині й у природі. І більш того, наука і техніка в нових умовах будуть сприяти утвердженню загальнолюдських цінностей і виживанню людства.

Своєрідність “постіндустріального” полягає в русі до технотронного, надіндустріального суспільства, у якому значна частина енергії суспільства направляється на сферу споживання, послуг і комунікації, тобто на непромислову сферу. Постіндустріальне суспільство є інформаційним і приходить на зміну виробничо-трудовому. Інформація стає вирішальним фактором організації громадського життя. Суб'єктивний фактор, який сприяє перетворенню суспільства, теоретики постіндустріалізму бачили у впевненості і готовності громадських організацій і окремих індивідів брати участь у справі перетворення суспільства.

Оптимісти постіндустріальної перебудови світу вважали, що інформаційно-комп'ютерна революція зробить світ “глобальним селом”, дозволяючи сполучити переваги міського комфорту з корисністю сільської природи. О.Тоффлєр пише про “електронний будинок” – котедж з земельною ділянкою, який оснащений електронною технікою, виробничо-побутовою автоматикою, доступом до комунікаційних мереж, одомашнюванням праці, оскільки багато видів виробничої діяльності можливо виконувати за допомогою інформаційних систем удома. Звідси і радикальні зміни у виробництві, організації дозвілля і позавиробничих формах спілкування людей.

10.3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Нині стало популярним звертатись до теми глобалізму або глоба-лізації. Інтерес цей предметний, адже тема стосується не лише проблем сьогодення, а й проблем минулого і майбутнього буття людства. Вирішувати проблеми майбутнього доведеться саме тим молодим людям, які сьогодні вступають в життя.

До всеохоплюючих людство проблем сучасності слід віднести реальні економічні відносини, зруйновану природу, демографічну ситуацію, міжконфесійні проблеми, стан охорони здоров’я (СНІД, а сьогодні вже і нетипова пневмонія!, туберкульоз, дитяча смертність, серцево-судинні хвороби, рак тощо), ядерну загрозу, неграмотність, голод, проблему енергоресурсів. Все перераховане впадає в око будь-кому з людей, які звикли спостерігати за процесами у світі.

Ще в 1991 р. визначились щонайменше десять взаємопов’язаних проблем, які постали перед людством:

• 
  озброєння і збройні конфлікти;
  
• 
  ганебний економічний розрив між Північчю і Півднем;
  
• 
  зростання народонаселення і нестача продуктів харчування;
  
• 
  деградація оточуючого середовища і парниковий ефект;
  
• 
  тенденція створення міст-гігантів, особливо в країнах, що розвиваються;
  
• 
  колапс соціалізму в СРСР та невирішені етнічні і локальні проблеми;
  
• 
  економічна напруга і культурні розбіжності в групі США-Японія-Європа;
  
• 
  широке поширення емоційної бідності;
  
• 
  численні нові проблеми інформаційного суспільства;
  
• 
  загальна проблема керованості суспільством на різних рівнях.
  

Глобалізація визначається як процес, який охоплює переважну частину країн світової спільноти. Слід зазначити, що глобалізація – це об’єктивна тенденція світового розвитку. Але вона так не сприймається, бо людська спільнота звикла до переважаючих нині у світі націй-держав. Вважається, що так завжди і було. Існуючі стереотипи заважають побачити пронизуючу всі сфери буття глобалізацію-універсалізацію, а то й уніфікацію. Історія людства свідчить про численні наддержави-імперії, які існували тривалий час. З історії відомо також не один приклад, коли властолюбні диктатори намагались створити світові імперії. Навіть у ХХ столітті були такі намагання.

Нинішня глобалізація також сприяє зіткненню різних напрямків модернізації, відбираючи найбільш перспективні. Важко сказати, якими шляхами розвиватиметься нинішня світова спільнота, але навряд чи формування мегасуспільства йтиме звичними шляхами, які втілені в попередній практиці людства.

Саме соціально-економічні фактори, як фактори сугубо внутрішні, насамперед підпорядковують усі інші процеси розвитку суспільства. Інформаційна революція, про яку сьогодні багато говорять, також визначає саме масштабні соціальні зміни, наслідки яких важко передбачити. Нині ніби не існує очевидного революційного класу, який би був надмірно пригноблений, немає глобальної революційної ідеї, яку б поділяли великі верстви населення. На тлі науково-технічного прогресу, плодами якого користуються все ширші маси людей, ніби немає багато бажаючих повалення несправедливого суспільного ладу. Але відчутний і невідворотний процес диверсифікації, на думку О.Тоффлера, все більше свідчить про демасифікацію соціуму. Ця демасифікація простежується як в поширенні індивідуального і дрібносерійного виробництва, призначеного все більше задовольнити індивідуальні запити людей, так і в радикальних змінах у свідомості індивідів, в їх поведінці, у мотивації їх діяльності. Космобіологічна ситуація нині формує специфічний емоційно-чуттєвий стан людей. У свідомості багатьох активних індивідів-суб’єктів вже сьогодні розвиваються прагнення, формуються нові цінності, які стають у протиріччя до пануючої економічної парадигми. В індустріально розвинених країнах важливим стає вже не стільки намагання будь що примножити матеріальне багатство, а бажання індивіда розкрити свій потенціал і отримати суспільне визнання. Можливо, це найважливіший чинник тих змін, що грянуть як грім з ясного неба.

Глобалізація знаходить своє відображення і в інтелектуально-інформаційному прогресі. На думку В.Л.Іноземцева, навіть знані творці глибоких і оригінальних історичних теорій не могли передбачити, що господарське значення приватної власності може бути подолане глобальною і всебічною індивідуалізацією його. Розвиток нових технологій відбувається у тому напрямку, де засадничими факторами виробництва стали здібності і знання робітників – невідчужувані якості кожної людини. До того ж прогрес техніки забезпечив реальну можливість особистого володіння засобами створення сучасних інформаційних продуктів. Тому власники гігантських виробництв, які зовсім недавно безумовно домінували на олімпі бізнесу, сьогодні все більше починають залежати від власників інформації і знань. Щоправда, жадана незалежність інтелектуальних працівників стала фактом лише в західних індустріально розвинених країнах. Конкуренція знань нині стає не менш жорсткою ніж конкуренція власності.

Нинішня глобалізація демонструє очевидну межу між статусом робітників інтелектуальної праці, які отримали доступ до засобів виробництва і здатні протистояти власникам великих концернів, і пролетарями, які як і раніше мають можливість лише продавати підприємцям свою робочу силу. Так у Німеччині за період 1980-1990 років валовий внутрішній продукт зріс на 20%, прибуток з капіталу – вдвоє, а реальна заробітна платня залишилась незмінною. В США за 1977-1988 роки доля національного багатства у 1% найбагатших зросла з 19% до 39%, а нині близько 13% американців живуть у злиднях. Як незадовільне визнають те, що вперше в історії західних суспільств на фоні зростаючої кількості багатих людей загальний добробут не зростав. Саме в цьому факті, можливо, і вкорінені витоки зростаючої хвилі антиглобалізму.

Важливою рисою сучасного етапу глобалізації можна вважати і деструкцію приватної власності. Так, В.Л. Іноземцев зазначає: а) число власників акцій-робітників зменшується і сьогодні незначне (в Німеччині – 1,5%); б) становлення інтелекту і інформації як головних ресурсів виробничого процесу приводить до все більшої автономізації робітників. До 1995 року в США створено 20,7 млн. full-time home-based businesses; в) усунення домінуючого впливу приватної власності внаслідок неможливості відділити капітал від праці, і поєднання інформаційної і аналітичної діяльності з засобами виробництва, які знаходяться у власності самого працівника.

Важливою обставиною також стає рівень освіти, бо кожна людина може і повинна взяти на себе відповідальність за своє майбутнє, використовуючи свої здібності, силу волі, силу уяви і творчий підхід. Цікава динаміка зміни статусу працівників відповідно їх рівня знань в інформаційній економіці. У США реальні прибутки зросли на 20% за 1968-1977 роки незалежно від рівня освіти. У 1978-1987 роках очевидна диференціація прибутків: спеціалісти з вищою освітою отримали на 48% вище, спеціалісти з шкільним атестатом – на 4% менше, а ті, хто не мав і середньої освіти – на 18% менше. Об’єктивна оцінка праці інтелек-туальних робітників, які не визнають над собою контролю, які вельми мобільні, а корпорації в них зацікавлені, – ускладнена. Звідси винагорода може перевищувати середню заробітну платню в сотні і тисячі разів. Саме творці нових технологій отримують основний прибуток. Високоосвічена частина суспільства сьогодні може у свою власність придбати значні засоби виробництва. Можливо тому і список найбагатших людей світу очолює власник інформаційно-комп’ютерного концерну Білл Гейтс.

Нинішня соціально-економічна ситуація підтверджує відому окультну тезу: «Той, хто має багато, матиме ще більше; той хто має мало – втратить і останнє». Зростають прибутки 200 найбагатших людей світу: за 1995-1998 роки вони зросли вдвічі. Нині активи трьох найбагатших мільярдерів перевищують сукупний прибуток 48 слаборозвинених країн з населенням 600 млн. людей. Однак теза спрацьовує і стосовно самих мільярдерів: в 2002 році їх кількість у світі зменшилась на 13 осіб (в Росії ж навпаки: їх стало на 10 більше). Найбагатші країни світу отримують і найбільші інвестиції в свою економіку.

Процес зростання нерівності у розподілі суспільного багатства в кінці ХХ ст. став незворотним. Він стосується не тільки внутрішнього розподілу в індустріально розвинених країнах. Глобальна економічна стихія жорстко розвела людство по рівням доходів. В 2000 році один мільярд людей, які проживають в найбагатших країнах світу, мав 80% всього світового прибутку. Там отримували в середньому 70$ на одну людину на добу. І це в той час, коли менше ніж на один долар на добу жило 1 млрд. 200 млн. людей. Від голоду страждають більше 800 млн. людей у світі. До того ж процес глобалізації і лібералізації світової торгівлі досить явно сприяє руйнуванню економік слаборозвинених країн.

Говорячи про інформаційну складову сучасного глобалізму, слід нагадати, що за останні 50 років вартість міжнародних телефонних розмов скоротилась в 700 раз. Вартість комп’ютерів, зокрема, 1МБ вінчестера з 1983 по 1996 рік – в 2100 раз. Нині 1МБ вінчестера вартує усього 0,000003$. Вартість 1 МБ оперативної пам’яті в 1970 році дорівнювала 5.257$, а сьогодні – 0,049$, тобто в 107.000 раз менше. 1 МГц процесора в 1970 коштував 7.601$, а сьогодні – 0,03$, тобто в 253.000 раз менше.

На відміну від попередніх епох, коли зародки майбутнього суспільного ладу ставали очевидними задовго до руйнування існуючого, про майбутнє суспільство соціологи, політики і науковці нічого сказати не можуть. Зважаючи на динамічні зміни в суспільстві, незрозуміло які соціальні проблеми несуть в собі найбільшу небезпеку, бо зростає напруга в міжетнічних, міжконфесійних, міждержавних відносинах. Не можна не прийняти до уваги, що наряду з досягненням нового рівня технологічного і інформаційного прогресу, можуть виникнути конфлікти нового періоду.

Звертаючись до проблеми відношення людина-природа, ми звертаємось до фундаментальної проблеми, яку вже давно сформулювали філософи. Питання полягає в тому чи людина – частина природи, чи людина – володар природи, тобто, стоїть над природою.

Значно ускладнює оцінку того, що відбувається в сучасному світі, наявність поряд зі світом природним і світом суспільним ще і третього світу – світу техніки. Нині зрозуміло, що витоки світу техніки слід шукати у матеріальній природі і творчій сутності людської діяльності. Можна стверджувати, що світ техніки спричинив масштабний вплив людини на оточуюче природне середовище, який набув кризових розмірів.

На фоні таких складних проблем більш зрозуміла картина занурення і виходу з екологічної кризи. Витоки її пов’язані з великим техногенним впливом на оточуюче середовище індустріальних країн першої хвилі, які в сере-дині ХХ ст. швидкими темпами будували гідравлічні, теплові та атомні електростанції, розвивалась теплоенергетика, металургія, автомобілебудування, хімічна промисловість, видобуток вугілля, нафти, поліметалевих руд і відповідних переробних комбінатів. Могутній і всебічний техногенний вплив продуктивних сил суспільства на навколишнє середовище в 1950-60-і роки призвів до явних ознак екологічної кризи (oikos – житло), тобто до руйнування природи, до порушення природного балансу, до важких умов проживання людей. Темпи руйнування оточуючої природи, забруднення повітря, водоймищ, поверхні землі, знищення багатьох видів рослин і тварин стали вже в 1960-і роки настільки вражаючими і очевидними, що вчені і громадські діячі, які об’єднались під егідою Римського клубу, почали бити на сполох.

Біологічна природна сутність людини пов'язує кожного з нас з навколишнім природним середовищем. Адже ми повинні дихати, пити, їсти, вдягатися і мати житло, а всі ці потреби може задовольнити тільки природа. Слід брати до уваги, що людина – істота соціальна. Адже кожен із нас формується у певній системі суспільних відносин у родині, у побуті, у процесі спільної трудової діяльності. Слід брати до уваги ще й те, що трудова діяльність людини поза використанням природних матеріалів, ресурсів природи, корисних копалин і т.п. неможлива.

Трудова діяльність людини починається з виготовлення знарядь праці, для чого людина використовує природні матеріали. Людина живе на Землі в природних для її життя умовах, у певному географічному середовищі, у певних кліматичних умовах. Сфера проживання людини – це і сфера докладання нею своєї праці. Простір проживання давньої людини включав у себе ліси, степи, ріки, моря, гори, рослинний і тваринний світ. Простір проживання сучасної людини істотно змінився і розширився за рахунок створених нею каналів, штучних лісових насаджень, сільськогосподарських угідь, гідравлічних гребель з електростанціями, міст, мегаполісів і інших населених пунктів. Такий розвиток людської цивілізації загалом відповідає ідеям філософів і вчених, які давно звернули увагу на те, що ефективна життєдіяльність людей можлива лише у певному географічному середовищі, де досить повно задоволені основні біосоціальні потреби людини.

Вплив суспільства на природне навколишнє середовище виражається в тім, що людство перемістило в інші кліматичні умови безліч видів рослин і тварин, винищило ряд видів тварин, насамперед великих ссавців, яких легко було використати як джерело багатої на білки їжі. Вплив людини на природу обумовлено також глобалізацією матеріального виробництва, розвитком науки і техніки, зміною суспільних відносин. Протягом багатьох сотень років цей вплив стабільно наростав, що стало особливо помітно вже в XIX ст.

Зараз об’єктивно існує загроза життю багатьох вищих видів рослин і тварин. Втрати в біологічному різноманітті дуже небезпечні для майбутнього людства, особливо в зв’язку з не передбачуваними змінами в біосфері і кліматі взагалі. Щоденно може втрачатись 20-50 видів живого. Такі міркування мають підстави. В 1600 р. було 3 млн. видів, в 1800 р. – 2,9 млн., в 2000 році залишилось вже тільки 2 млн. видів. Нам здається, що торгівля і ринкові механізми сприяють збільшенню різноманіття, бо на прилавках магазинів стає все більше товарів. Але це ілюзія.

Скільки місцевих прохолоджуючих напоїв зникло з появою кока-коли? Скільки сортів овочів і фруктів втрачено внаслідок стандартизації ринку? Відомо, що до 1990 року зникло 97% видів овочів, які були зареєстровані в 1903 році. З 35 сортів ревеню – залишився один. З 7098 сортів яблук нині залишилось 977. Втрачені не тільки різнобарвність або розмір яблук і овочів, втрачено вітаміни, різноманіття смаків, стійкість до шкідників. Говорячи мовою Дарвіна, тільки декілька сортів огірків, ревеня або персиків змогли вижити в умовах великомасштабної економіки.

Екологічна криза пов'язана, по-перше, з колосальним ростом чисельності населення на нашій планеті; а, по-друге, з величезним військово-промисловим потенціалом людства, який негативно впливає на природу. Власне і природи в її споконвічному вигляді практично на Землі не залишилося. Знищено величезні лісові масиви, з надр планети вийнято численні кубічні кілометри породи, які нагромаджуються у вигляді відвалів, осушені болота і створені нові пустелі. Однак виявився і протилежний процес – евтрофікація, або заболочування.

Повітряний басейн забруднений відходами хімічного виробництва, вихлопними газами автомобілів, продуктами згоряння палива на теплових електростанціях, попелом і пилом, окислами азоту, сірки, вуглецю, аміаком, фтором і хлором у величезних, часом небезпечних для здоров'я людини, масштабах. Так, автомобілі Японії в рік викидають до 150 млн. тонн вуглекислого газу, а відтворення кисню рослинним світом не компенсує втрат.

Ріки, моря й океани стали місцем скидання рідких і твердих відходів виробництва і повсякденного побуту людей. Основними джерелами забруднення тут є промислові стоки, стоки сільськогосподарських виробництв і населених пунктів. Хімічні забруднювачі, якщо вони не досягають смертельної концентрації, накопичуються в найпростіших мешканцях вод, по живому ланцюжку харчування, просуваючись до живих організмів, безпосередньо уживаних у їжу людьми. Загальний обсяг стічних вод у світі близький до 2000 км³ на рік. Можливості самоочищення у багатьох водоймищ на сьогодні практично вичерпані. Безліч аварій на очисних спорудах вносять свою лепту в цю брудну справу.

Поверхня Землі також забруднена масою відходів. Це наслідки неефективного використання ресурсів природи. Вчені США з’ясували, що приблизно 93% матеріалів, які ми використовуємо, взагалі ніколи не втілюються в продукцію. 80% товарів викидають як непотріб після однократного використання. Тільки 3% енергії пального теплової електро-станції доходять до нас у вигляді світла в лампах накалювання. Тільки 10-15% енергії пального в автомобілі використовується для його руху.

Ефір пронизують потоки електромагнітних вібрацій різної частоти, що також поза сумніву деструктивно впливає на все живе. Шумові забруднення на транспорті, виробництві і будівництві також вносять свою долю в погіршення екологічної ситуації. (Надто небезпечні для здоров'я людини шуми частотою 400-800 Гц і силою більше 80 дБ).

Уже наприкінці 1960-х років у світі виникло кілька добровільних фондів, які фінансували дослідження екологічної і демографічної ситуації, яка на той час склалася на Землі. Учасники “Римського клубу”, створеного Ауреліо Печчеї у 1968 році, досліджували всю сукупність взаємозалежних проблем людства: голод, вбогість, енергетична криза, виснаження природних ресурсів, деградація природи, неграмотність і застаріла система освіти, втрата віри й ін. Сьогодні людство більш уважно стало ставитись до можливих наслідків своєї виробничої діяльності. Існує ряд міжнародних природоохоронних програм.
10.5. ДЕМОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Глобалізація колосально розширила інформаційне поле, надавши масу знань про образ життя, про моделі споживання, про стиль культури багатьох народів світу, що суттєво розмиває міжгрупові і культурні межі, формує невідомі раніше потреби і мотивації значних верств населення.

Існування суспільства потребує постійного відтворення народонаселення шляхом безперервної зміни поколінь, що стимулює увагу вчених, політиків та письменників до динаміки сучасного світу. Закономірності функціонування народонаселення, чисельність його, щільність, статеві, вікові і професійні особливості його вивчає демографія. Інтерес до цих проблем виник двісті років тому, з початком переписів населення в деяких країнах, а особливо з появою в Англії роботи Томаса-Роберта Мальтуса (1766-1834) “Нарис закону про народонаселення” (1798).

Мальтус уважав, що зростання населення, якщо воно не стримується ніякими перешкодами, зростає вдвічі кожні 25 років, тобто зростає у геометричній прогресії. У той же час, зазначав він: “Засоби існування, при найбільш сприятливих умовах застосування людської праці, ніколи ні можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії”. Звідси фундаментальний висновок англійського професора історії і політекономії про хронічний дефіцит засобів існування, і заклик до людей, які збираються створити сім’ю, подумати про свою здатність прогодувати своїх дітей.

Як філософськи мисляча людина, Мальтус констатує всевладдя природи над буттям людини, які знаходиться під впливом закону взаємотяжіння статей. Звідси – надлишок людей, з яким розправляється сама природа. На бенкеті життя немає місця бідним. І цей вирок природи не може відмінити ніяка світська влада. Адже над ним стоїть сам Бог. Однак єпископ Мальтус не був людиноненависником і ханжею. Він уважав, що суспільну напругу можна послабити, а тому уряди повинні, безумовно, використовувати ряд засобів, щоб регулювати чисельність населення відповідно до наявних життєвих ресурсів своєї країни.

10.000 років тому чисельність населення склала приблизно 5 млн. осіб. Людство тоді почало освоювати основи сільського господарства. Помітно зростання населення, яке біля 4000 р. до н.е. досягло чисельності 90 млн. осіб. Аграрна культура стабілізувала населення на рівні приблизно 200 млн. осіб у період з 200 року до н.е. аж до 800 року н.е. Далі відзначається стійке зростання населення: 1820 рік – 1 млрд., 1927 рік – 2 млрд., 1959 рік – 3 млрд., 1974 рік – 4 млрд., 1988 рік – 5 млрд., а в середині 1999 року населення Землі склало 6 мільярдів чоловік.

Але, як видно з історії ХХ століття, яке вже завершилося, тільки за сорок останніх років населення Землі подвоїлося, що можна назвати демографічним вибухом. Викликано це було тим, що у розвинутих країнах соціальні умови суттєво змінились: медицина і матеріальний статок різко збільшили тривалість життя і скоротили дитячу смертність. Також і у слаборозвинених країнах, у яких світове співтовариство зуміло також побороти ряд масових захворювань серед місцевого населення.

Сьогодні можна вважати, що пік середньорічного приросту населення припав на 1985-1990 роки, коли він складав 87 млн. чоловік на рік. Однак зростання населення триватиме і надалі. Різні прогнози чисельності населення демонструють очікувану кількість людей на планеті в 2050 році – 9,4 млрд., в 2100 році – 10,4 млрд., в 2150 році – 10,8 млрд. чоловік. Це середньозважений сценарій. Однак не виключені і інші сценарії, про які попереджають Е.Вайцзеккер з співавторами. Можливо, що на Землі в 2150 році максимально буде до 27 млрд., а мінімально – до 5 млрд. чоловік. Справа в тому, що існує тісна негативна кореляція між рівнем освіти і приростом населення. Автори запитують: «Чи не виникає у вас підозра, що деякі ісламські лідери, можливо, навмисне подавляють освіту жінок, маючи на меті “демографічну перемогу” ісламу?». Відомо, що за темпами приросту населення лідирує Афганістан, а в Іраку та Ірані режими також підтримують високі темпи приросту населення. Найбільш населені країни світу – Китай (бл. 1,3 млрд.) та Індія (більше 1 млрд.).

Існування такої маси людей на Землі істотно вплинуло на розвиток усієї системи світових суспільних відносин. Унаслідок того, що земні ресурси катастрофічно вичерпуються, унаслідок різного соціально-економічного рівня розвитку народів, світ розколовся на групу суперрозвинених і групу слаборозвинених країн. Сучасне становище у світі таке, що більше мільярда чоловік потерпають від таких убогих умов життя, які перешкоджають реалізації закладеного в людях від народження генетичного потенціалу. Існуючі умови життя сотень мільйонів людей на планеті настільки принизливі, що ображають людську гідність.

Пекка Куусі уважає, що у справі виживання людство недостатньо керується принципами саморегуляції. Оскільки розвиток людства втягує кожного з нас у гонитву за своєю часткою природних ресурсів, то неминучий конфлікт з природою, який підсилюється, і як підсумок – загибель людства. Треба відмовитися від пасивної ролі і вибрати собі мету – керування еволюцією виду. Усі види живих істот уміють це робити, а людство повинно зуміти зробити це краще інших видів. Треба почати зі свідомого контролю над відтворенням населення. Але тут заважає католицька церква, яка ще у 1487 році почала з винищування повитух і задала на століття певний стереотип того, що є природним у справі дітородіння. Сьогодні цей контроль має бути індивідуальним і соціальним.

Досить очевидним нині стало суттєве розходження темпів зростання народонаселення у різних регіонах планети. Режим демографічного відтворення корелює з економічним і соціальним розвитком країни, з її причетністю до глобалізацій них процесів. Тому світ можна поділити на три великі зони: перший світ – це територія, яку займають країни сучасної західної цивілізації, розвинені країни; другий світ – це нові індустріальні країни. До країн другого світу можна включити Китай, Індію та республіки, які належали до складу СРСР. Третій світ – це слаборозвинені країни, які складають більшість населення нашої планети.

Країни першого світу здійснили демографічний перехід і характеризуються новим режимом відтворення населення. Зростання населення тут або припинилось, або близьке до нульового. Імміграційні потоки, які йдуть в ці країни, зменшують долю титульних націй, бо іммігранти мають більш високий рівень народжуваності. Нині відбувається “арабізація” Франції, “тюркізація” Німеччини і Голландії, “індопакістанізація” Англії.

У країнах другого світу склалась соціодемографічна ситуація, яка повторює те, що вже відбулось в Європі. Передбачають, що тут буде продовжуватись приріст населення при високих темпах економічного розвитку. Третій світ складають країни, які ще тільки починають входити в фазу демографічного переходу. Тут зберігаються високі темпи приросту населення при низькому рівні економічного розвитку.

Важливу роль у демографічних процесах історія відвела урбанізації, тобто масовій міграції людей у міста. Динаміка зростання чисельності міського населення у світі така: 1800 рік – 3%, 1900 рік – 13,6%, 1950 рік – 28,2%, 1980 рік – 41,1%. Так у ФРН і Великобританії міське населення складає більше 90%. Не дивно, що в Європі, Північній Америці і Японії з'явилися колосальні промислово-міські утворення – мегаполіси, які поглинули великі маси людей. Саме мегаполіси і стали місцями зосередження науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, музеїв, театрів, банків, заводів, фабрик і т.і.

Цікаво, що в 1950 р. найбільшим в світі містом був Нью-Йорк з населенням 12,3 млн. чоловік. В 2000 р. перше місце займав Токіо – 27,9 млн. чоловік. Не дивно, що екологічні проблеми в мегаполісах досягли небезпечних масштабів. І тоді стала помітною протилежна тенденція, люди посунули з мегаполісів ближче до природи, у сільську місцевість, що отримало назву руралізація.

1. 
   Як М.Я. Данилевський визначив сутність понять культура і цивілізація?
   
2. 
   У чому відмінність тлумачення цих понять О. Шпенглером?
   
3. 
   У чому сутність ідей А. Тойнбі про надломи і розпади суспільства?
   
4. 
   Визначте особливості розвитку техніки.
   
5. 
   Що таке науково-технічна революція?
   
6. 
   Визначте особливості постіндустріального суспільства.
   
7. 
   Визначте основні чинники глобалізації.
   
8. 
   Що таке екологічна криза і які її ознаки?
   
9. 
   Які особливості демографічного розвитку сучасного світу?
   
10. 
    Що означають поняття урбанізація і руралізація?
    

ВИКОРИСТАНА І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Філософія. Методичні вказівки до вивчення курсу з рекомендованою літературою, переліком контрольних питань, зразками тестів та словником основних філософських понять. Для студентів усіх спеціальностей заочної форми навчання. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 46 с.
   
2. 
   Вандишев В.М. Філософія. Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. – К., 2005, 2006.
   
3. 
   Вандышев В.Н. Философия. Экскурс в историю учений и понятий. – Сумы: Мрія, 1996. – 320 с.
   
4. 
   Вандышев В.Н. Философия. Ч.2. Антропология. Гносеология. Социология. – Сумы, 2000. – 200 с.
   
5. 
   Воронкова В.Г. Філософія: Навчальний посібник. – К., 2004, 2005.
   
6. 
   Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – 287 с.
   
7. 
   Диалектический материализм (Отв. ред.: проф. Шептулин А.П.). – М.: Высшая школа, 1974. – 328 с.
   
8. 
   Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия середины ХІХ – начала ХХ века. – М., 1988.
   
9. 
   История китайской философии. – М.: Прогресс, 1989. – 552 с.
   
10. 
    Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.
    
11. 
    Історія філософії: Підручник. – К., 2001.
    
12. 
    Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
    
13. 
    Мир философии. Книга для чтения: В 2 ч. – М.: Политиздат, 1991.
    
14. 
    Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник. – К., Львів, 2000, 2007.
    
15. 
    Причепій Е.М., Черній А.М. та ін. Філософія: Посібник. – К., 2001, 2005.
    
16. 
    Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учебн. пособие для студентов высш. учеб. заведений. – М., 2000.
    
17. 
    Спиркин А.Г. Философия. – М.: Гардарики, 1999. – 511 с.
    
18. 
    Социальная философия. Учебник / Под ред.: В.П. Андрущенко и Н.И. Гор-лача. – К.-Х., 2002.
    
19. 
    Україна: філософський спадок століть. Хроніка–2000. В 2-х т. – К.: ЦПФ, 2000.
    
20. 
    Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К., 1994.
    
21. 
    Філософія. Навчальний посібник /За ред. І.Ф. Надольного. – К., 1997, 2003.
    
22. 
    Філософська енциклопедія / Ін-т філософії НАН України. – К., 2002.
    
23. 
    Філософський словник. За ред. В.І. Шинкарука. – К., 1986.
    
24. 
    Философская энциклопедия: В 5 т. – М.: Наука, 1960-1970.
    
25. 
    Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1983. – 840 с.
    
26. 
    Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1981. – 374 с.
    

З М І С Т

Вступне слово автора ………………………..…………………………….…3

Тема 1. Предмет філософії………………………..………………….……….4

1. 
   Філософія як світогляд
   
2. 
   Онтологія. Основні поняття і напрямки
   
3. 
   Гносеологія. Основні поняття і визначення
   
4. 
   Методологія: релятивізм, метафізика і діалектика
   
5. 
   Проблема буття людини у світі
   
6. 
   Особливості міфологічного та релігійного світогляду
   

Тема 2. Філософія Стародавнього Сходу…………………………….…..19

2.1. Ведична філософія і релігія: основні поняття і визначення

2.2. Філософія і практика йоги

2.3. Буддизм – вчення Сіддхартхи Гаутами

2.4. Матеріалізм чарвака-локаяти

2.5. Даосизм і конфуціанство у Стародавньому Китаї

2.6. Матеріалістичні школи в Китаї

Тема 3. Філософія Стародавньої Греції……………………………..…....38

3.1. Натурфілософія Мілетської школи. Геракліт Ефеський

3.2. Філософія піфагорійців та елеатів

3.3. Атомістична картина світу Левкіппа-Демокрита

3.4. Софісти і Сократ. Сократичні школи

3.5. Філософська система і метод Платона

3.6. Онтологія, гносеологія, логіка та теологія Аристотеля

Тема 4. Філософія і теологія доби Середньовіччя……………..……....69

4.1. Християнська патристика Аврелія Августина

4.2. Схоластика і філософія. Реалізм, номіналізм, містицизм

4.3. Арабська та єврейська філософія Середньовіччя

Тема 5. Західноєвропейська філософія Відродження і Нового Часу..…..82

5.1. Філософсько-гуманістичні ідеї доби Відродження

5.2. Емпіризм і сенсуалізм у філософії Нового Часу

5.3. Філософія раціоналізму Нового Часу

5.4. Містична філософія Блеза Паскаля

5.5. Французький матеріалізм і атеїзм у ХVІІІ ст.

Тема 6. Німецька філософія ХІХ ст. ……………………………..……..…103

6.1. Філософія і метафізика І. Канта

6.2. Філософський метод і система Г.В.Ф. Гегеля

6.3. Філософсько-економічне вчення К. Маркса

6.4. Філософські ідеї Ф. Ніцше

Тема 7. Західноєвропейська філософія ХІХ-ХХ ст. …………………...122

7.1. Філософія екзистенціалізму

7.2. Релігійна філософія

7.3. Аналітична психологія Юнга

7.4. Філософія прагматизму

Тема 8. Історія розвитку філософії в Україні та в Росії………..…..137

8.1. Передісторія питання

8.2. Філософування у Києво-Могилянській Академії

8.3. Філософія й етика Г.С. Сковороди

8.4. Особливості української філософської культури ХІХ ст.

8.5. Філософія російського космізму

8.6. Релігійно-ідеалістична філософія в Росії ХІХ-ХХ ст.

Тема 9. Філософська антропологія………………………………………..164

9.1. Проблема походження людини. Дарвінізм і антидарвінізм

9.2. Людина як особистість і сутність

9.3. Людська психіка: структура та основні поняття

9.4. Природа свідомості. Структура і стани свідомості

9.5. Свідомість, мислення, мова. Штучний інтелект

Тема 10. Матеріальна і духовна культура людства…………………..183

10.1. Культура і цивілізація

10.2. Техніка і науково-технічний прогрес

10.3. Соціально-економічні чинники глобалізації

10.4. Глобальна екологічна ситуація

10.5. Демографічні особливості розвитку суспільства

Використана і рекомендована література………………..…….……...201

Список рекомендованих посібників і підручників……………….……...202

жүктеу/скачать 1.5 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: