Тема 5. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Посприяв розвитку європейської культури і науки папа Сікст IV (1414-1484):За його понтифікату суттєво збільшились фонди Ватиканської бібліотеки, а доступ до фондів бібліотеки отримали всі бажаючі. Папа заклав основи першого у Європі музею і його ж дітище – Сікстинська капела.

Перші гуманісти, починаючи з Франческо Петрарки (1304-1374) і Джованні Боккаччіо (1313-1375) висунули нові принципи відношення до сущого. Метафізичні шукання своїх попередників вони визначили як марні, тому поставили своїм девізом вивчення того, що може бути досліджено емпіричним шляхом. Усього, що складає гордість сучасної технічної науки, людство досягло з XV ст. Саме з цього часу всі зусилля людського роду направлялися на вивчення окремих явищ, на дослідження окремих питань і на створення окремих галузей людського знання. Індивідуалізм почав переважати у світогляді епохи.
5.1. ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕЇ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Георгій Геміст Плетон (1355-1452) – візантійський філософ-платонік, який відновив заняття платонізмом і неоплатонізмом у Західній Європі. Можливо, тому й ім'я своє Гемістос (вагомий) замінив на Плетон, що тотожне, але ближче до імені Платон. Він супротивник широко розповсюдженого вчення Аристотеля і протиставив йому теософське вчення Платона, у якому розділяє ідеї про попереднє існування душ до земного життя, про світову душу, про зоряні душі. Приймав Плетон й ідею неоплатоніків про вічне життя. При його активній участі у Флоренції заснували Платонівську академію.

Творення Богом для Плетона не разовий, а вічний процес. Світ вічний, матерія не тільки потенція, але і субстанція речей. Бог не вільний у своєму діянні, а його зв'язок зі світом закономірний. Людина божественна за своєю природою, вона бажає уподібнитися Богу, удосконалюючи життя у згоді з законами космосу. Плетон хотів створити нову універсальну релігію, яка у своїх основних рисах збігалася б із греко-римським язичеством, передбачаючи богослужіння Зевсу й іншим божествам грецького пантеону.

Начало світу для Фічіно трояке: Бог, розум, душа. «Богу притаманна єдність, розуму – порядок, душі – рух. Від одного лише Бога виникає у світі єдність частин і цілого, від божественної сили розуму – порядок з'єднаних частин, від душі, силою вищих сутностей, – рух упорядкованого світу. Душа рухає світом, змінюючи його завдяки самій собі, рухає його до визначеного порядку завдяки розуму, зберігає завжди в цьому порядку завдяки вічній єдності самого Бога».

Помпонацци виходив з того, що у людини є багато різних органів тіла і кожний виконує відому функцію. Разом з тим, навіть однакові органи тіла різні в різних людей. Але це – мудре влаштування природи, тому для досягнення гармонії у суспільстві, люди повинні бути причетні трьом видам розуму: споглядальному, практичному і діючому. Практичний розум відноситься до справ моральності, державним і домашнім. Діючий розум – основа всієї механічної діяльності людини. Для нормального життя суспільства найважливіший практичний розум, що забезпечує доброчесну моральність і покликаний, наскільки можливо, уникати пороку.

Перший аргумент проти безсмертя душі. Говорять, що у випадку смертності душі стан людини був би гіршим, ніж у будь-якої тварини. Однак навряд чи хто з людей захоче бути каменем або довголітнім вороном. Для мудрої людини знання вище пороку, глупоти і невігластва.

Другий аргумент. Говорять, що визнавши смертність душі, ми будемо чіплятися всіма силами за життя. Але люди віддають перевагу смерті за батьківщину, за друзів і заради справедливості. І часто це роблять не заради майбутнього воздаяння, а щиро і безкорисливо.

Третій аргумент. З допущення не випливає, що бог несправедливий, а тим більше, що він не є правителем Всесвіту. Адже відомо, що жодне зло у світі не залишається безкарним і жодне благо не залишається без винагороди. Тому всяка доброчесна людина нагороджується своєю чеснотою і щастям, а всякий лиходій покараний уже причетністю до пороку.

Четвертий аргумент. Усі релігії вважають душу безсмертною, тому прийняттям догмата смертності души ми ніби робимо їх причетними до омани людей. Треба зрозуміти, що законодавець, бачачи схильність людей до зла і прагнучи до загального блага, ухвалив, що душа безсмертна, піклуючись не стільки про істину, скільки про ґречність.

Мірандола виходить з того, що Бог ніяк не обмежував людину, поставив її в центр світу, дозволив визначити свій образ на власний розсуд. Бог не зробив людину ні небесною, ні земною, ні смертною, ні безсмертною, щоб людина сама, вільно і вправно сформувала себе в найкращому для себе образі. Тому людина може переродитися в нижчі, нерозумні істоти, а може переродитись по велінню своєї душі у вищі, божественні істоти. У людей, що народжуються, батько вклав безліч можливостей. З сім’я у собі людина може обробити рослинні і стане рослиною, обробить почуттєві – стане твариною, раціональні – стане небесною істотою, інтелектуальні – стане ангелом і сином Бога. Але людина може стати і духом єдиним з Богом, перевершуючи усіх.

Філософа, який все пізнає правильним розумом, Мірандола призиває поважати, бо він – істота небесна. Діалектика заспокоїть розум, що страждає через словесні протиріччя і підступні силогізми. Природна філософія вгамує суперечки і боротьбу думок, що гнітять душу. Але треба пам'ятати, що природа породжена боротьбою й у природі немає справжнього і міцного світу. Теологія вкаже нам шлях до світу, де всі душі згідно живуть у єдиному розумі. А філософією слід займатися з любові до неї, тому філософія і навчила його залежати від власної думки, а не від чужих суджень, писав Мірандола. Філософування Мірандола розумів дуже широко. По суті між філософією, теологією і магією, якщо вони ведуть до розуміння життя, істини і Бога він не бачив розходження. Можливо, він занадто палко захищав людську всемогутність, хоча в цьому він бачив промисел Божий і посилався на численні свідчення філософів про всесилля людського богонатхненного духу

Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1448-1494) – видатний руський мислитель, народився у місті Дрогобичі, освіту отримав у Краківському і Болонському університетах, став доктором медицини і доктором філософії. Викладав він астрологію, астрономію, медицину. У 1481-1482 роках був ректором Болонського університету, а з 1487 року професор Юрій Дрогобич викладав у Краківському університеті, обіймав кафедру медицини на лікарському відділі (факультеті). Відомий він ще й тим, що першим із наших співвітчизників надрукував свою книжку “Iudicium pronosticon anni 1483 currentis” (“Прогностичний погляд на 1483 рік”) у Римі в 1483 році.

Юрій Дрогобич надто високо цінував наукові знання. У своїх роботах він неодноразово підкреслював, що академічне знання складає підґрунтя освіти, але вчитись треба завжди, навіть дослуховуватись до бродячих пророків, чиї ідеї можуть посприяти глибшому усвідомленню істини.

Серед відомих сьогодні робіт Юрія Дрогобича прогностичні судження, які він робив щорічно, починаючи десь із 1475 року, а також більш узагальнюючі роботи про значення сонячних і місячних затемнень. Природно, що бажаючи бути корисним людям, як зазначав сам Юрій Дрогобич, він давав рекомендації стосовно здоров’я і хвороб людям різних психотипів, враховуючи положення небесних тіл. Також він давав річні прогнози погоди, становища релігій, міст і країн, визначних і царствуючих осіб і таке інше. У сутності астрологія і астрологічні прогнози в той час – це компендіум знань про час кровопускання, про спостереження за погодою, про режим харчування і про багато чого іншого, що необхідно було знати людині, яка поважала у собі своє людське, свою неповторну індивідуальність, а тому хотіла подовжити дні свого життя, впорядкувати життя у зв’язку зі світовою гармонією.

Звідси і фундаментальні філософські питання епохи про свободу волі людини, про свободу і напередвизначеність. Юрій Дрогобич також говорить, що земні справи підпорядковані зіркам: “Все смертне підлягає небесним законам. Хто б став заперечувати це? Таким чином, зірками управляються справи земні. Не примушують вони, але дозволяють самим правити; а якщо раптово загрожують – люди можуть відвести ці загрози розумом”. Із сказаного цілком зрозуміла позиція Юрія Дрогобича: зірки не спонукають людину, вони дають їй змогу самій управляти своїми вчинками. Логіка доктора філософії зрозуміла, бо важко суперечити проти впливу рухів небесних тіл на все існуюче на Землі, яка разом із усім своїм живим і неживим сприймає численні вібрації і випромінювання Всесвіту.

Він учив, що сила планет і зірок менше, ніж розум людини. Занадто сильне значення життя і смерті людини, щоб Бог міг передати якому-небудь із своїх творінь владу, яку Він один має над нами. Чи мислимо, щоб Бог відмовився від влади над життям і смертю і передав її створеним їм же зіркам? Якщо хтось бажає приписати небу владу над людьми, то йому краще б керуватись словом Божим, а не приписувати зіркам того, що насправді є слідством наших власних гріхів, нашого вільного вибору.

Говорячи про вплив світил і планет Юрій Дрогобич пояснював, що Богу було бажано, щоб світила давали нам знамення, але дошукуватися значення цих знамень повинні ми самі. В тому велич астрології, що вона допомагає людині знати себе, знати, що в нечистій матерії зірками викликаються дурні потяги, але не зірки є першими і дійсними причинами багатьох учинків, а навпроти, свобода волі людини, яка могла і повинна була б стримати ці потяги. Ми не віримо, подібно фаталістам, у невідворотність долі, у приречення, а вважаємо, що Бог створив людину такою, що вона може, якщо побажає, перемогти дурний вплив зірок.

Як богослов Меланхтон міркував над проблемою первородного гріха. Усі люди породжені природним шляхом, зачаті і породжені в гріху, а тому всі люди сповнені злими прагненнями і нахилами від утроби матері і не можуть мати правдивої віри в Бога. Щоб перебороти вічний гнів Бога треба знову народитися через Хрещення і від Духа Святого. У філософсько-теологічних шуканнях Ф. Меланхтона важливе місце займали проблеми свободи волі, напередвизначеності і причини гріха.

Меланхтон цілком поділяв розповсюджені тоді в Європі ідеї астрології, хоча вчення М. Коперніка він назвав “злою і безбожною думкою”. Для Меланхтона важливим було, що чудесна механіка Бога працює для блага всього земного. Якщо воля Бога за допомогою світового механізму механічно і неухильно передається від верховних величезних коліс до щупалець раку або регулює рух соків у новонародженому щеняті, то як би цей механізм не був улаштований, через брак годинної стрілки цю волю найкраще спостерігати по величезних зовнішніх колесах. А з цього погляду принципово байдуже, де саме знаходиться Земля в цьому годинниковому механізмі. Важливо, що все знаходиться у внутрішньому зв'язку, годинник заведений і все знаходиться в бездоганному стані Бога.

Меланхтон уважав, що найкраще осягти природну причинність, закладену Богом у речах, дозволяє астрологія. Доктрина Меланхтона була спробою представити життя як єдність, зрозуміти життя як рух, що діє зверху вниз, як рух висхідний від Бога. Знаходячись над восьмим небом зірок Бог надає руху і цьому небу й іншим семи сферам. На Землі, у світі чотирьох елементів, Бог робить нескінченно різноманітні рухи, починаючи від зміни пори року, припливу і відливу морських вод і кінчаючи припливом і відливом життєвих соків у людях, тваринах і рослинах. Різноманітні рухи обумовлюють собою все, що називається життям.

Для Меланхтона прекрасне завдання для людини, душу якої одягнуто в тіло, – піднятися з безодні матеріального буття до пізнання першоджерела життя, до Бога. Саме астрологія кидає світло на все наше пізнання Божого промислу. Той, хто ґрунтовно вивчив її, може уловити окремі акорди небесної музики, зможе уловити зв’язок земних явищ з небесними впливами.

19 стаття Аугсбургського віросповідання “Про причину гріха” органічно продовжує міркування про свободу волі. Причину гріха Меланхтон вбачає в спотвореній волі гріха у всіх зловмисних людях і боговідступниках, що також є воля диявола. Як тільки Бог віднімає свою підтримку, так воля відвертається від Бога до зла. Чи треба впадати у відчай з приводу наявного зла? Адже Бог усемогутній створив і усе ще зберігає природу. Це важливо! Не від спокус диявола, не від хитрості і насильства лукавого залежать хід земного життя і доля людини. Вони залежать від руху зірок, від семи небес, від Царства Небесного і навіть сам сатана не в силах зупинити величезне колесо життя, якому надав руху Господь.

Бекон вважав, що ввійти істині в людський розум заважають ідоли і помилкові поняття. Ідоли роду знаходяться в самій природі людини, у нашому розумі, який відображає речі перекручено, домішуючи свою природу. Ідоли печери суть омани окремої людини, які залежать від її виховання, інтересів, індивідуальних якостей і оточення. Ідоли площі походять від взаємної зв'язаності людей. Звичні слова орієнтовані на рівень сприйняття юрби, ці слова насилують розум, ведуть до порожніх суперечок. Ідоли театру вселилися в душі людей з різних догматів філософії і помилкових законів доведення. Маса ідей прийшла в наш розум із вигаданих світів.

Ф.Бекон зазначив, що для відшукання істини існують два шляхи. Один здіймається від відчуттів і окремостей до найбільш загальних аксіом і, йдучи від цих непохитних основ, відкриває середні аксіоми. Цим шляхом і користаються нині. Другий шлях виводить аксіоми з відчуттів і окремостей, піднімаючись поступово до найбільш загальних аксіом. Це істинний шлях, але невипробуваний. Найкращий з усіх доказів є досвід, якщо він спирається на експеримент. З різноманітного досвіду треба відкрити істинні причини і аксіоми. Правильно відкриті аксіоми добре озброюють практику.

Але Бекон не переоцінює емпірію, тому що емпірики задовольняються тільки зібраним. Раціоналісти, подібно павуку, тчуть тканину із себе. Бджола обирає середній шлях: матеріал витягає з квітів, але розташовує його по своєму умінню. Так і справжня філософія витягає з природної історії і з механічного досвіду матеріал, а потім переробляє його в розумі. У природознавстві поки накопичено мало досвіду, який сприяє відкриттю причин і аксіом, і воно потребує постановки експериментів. Утім і сам метод упорядкування досвіду Бекон вважає недосконалим. Потрібна інша форма індукції позбавлена простого перерахування.

Френсіс Бекон подав широку картину класифікації наук, виходячи з принципу взаємозв'язку всіх наук. Поділ наук не повинен втратити їх споконвічної єдності. Всі науки – це частини, величезного живого дерева людського пізнання, коріння якого живиться всім людським досвідом. Тому життєздатність і сила наук виявляється в їхній єдності.

Об'єктом філософії – тіла, які можна скласти і розкласти, які якимось чином виникли і порівнювані з іншими. Для Гоббса тілом є все те, що не залежить від нашого мислення і збігається з якою-небудь частиною простору. Те, що не виникло і не має властивостей, не є предмет філософії. Як вчення про тіла, філософія виключає із себе теологію, або вчення про бога, його природу і властивості. Бог нескінченний, вічний, незбагненний, не породжений; а нескінченне не є предметом філософії, тому що все, що ми знаємо, походить лише з наших почуттєвих уявлень чи образів.

Відчуття Гоббс уважав важливим засобом пізнання світу. Воно може бути лише рухом внутрішніх частин тіла, яке відчуває. Рухи ці відбуваються в органах відчуттів. Частини тіла, якими здійснюється відчуття, називаються органами почуттів. Суб'єктом відчуття є сам відчуваючий, жива істота. Тому точніше стверджувати, що бачить жива істоту, аніж, що бачить око. Об'єкт є те, що сприймається за допомогою відчуття. Більш точно сказати, що ми бачимо Сонце, аніж сказати, що ми бачимо світло. Світло, колір, теплота – це не об'єкти, а лише враження, образи сприйманих істот.

У філософії Гоббс вбачав дві основні частини: філософія природи вивчає природні тіла; а філософія держави вивчає державу як тіло, створене волею людини за допомогою договорів. Остання ж поділяється також на дві частини: етика вчить про схильності і вдачу людей, а політика вчить про обов'язки громадян. Філософію природи поділяв на онтологію, або першу філософію, що пізнає загальні предмети, тіла і їх властивості; на фізику, або вчення про явища природи; на логіку, або вчення про знаки думок, імен, слів. В цілому він вибудував свою систему класифікації наук.

Сутність поняття матерії Гоббс розкрив, керуючись матеріалістичними уявленнями. Він писав, що матерія – це лише ім'я, корисне в уживанні, воно позначає уявлення тіла незалежно від будь-якої форми і від будь-яких властивостей. Першу матерію тому не слід вважати самостійною річчю. Для Гоббса будь-яка річ є або частиною універсуму, або агрегатом його частин. Найбільший об'єкт пізнання – світ, розглянутий із Землі. Безмірний простір, названий універсумом, – вмістище всіх тіл: твердих і видимих, як Земля і зірки; невидимих, як розсіяні в просторі атоми і ефір, що заповнює порожнечі простору.

Праця Гоббса “Левіафан” мала великий вплив на європейську історію. «Люди рівні від природи», – стверджував філософ. Значну фізичну силу одного можна подолати таємними діями декількох більш слабких, які об’єд-нались проти нього. Розумові здібності, якщо не брати до уваги мистецтв, які вимагають особливих якостей і досвіду, також приблизно однакові. Необґрунтована зарозумілість стосовно своєї мудрості ще одна із якостей всіх людей. «Через рівність виникає взаємна недовіра», тому що з рівності здібностей виникає рівність надій. Якщо двоє бажають однієї і тієї ж речі, то виникає суперництво і вони стають ворогами. Взаємна недовіра веде до війни, і бажаючи убезпечити себе від нападу, людина вживає попереджувальних заходів: силоміць або хитрістю тримає у вузді всіх, кого може. Є й такі, хто насолоджується спогляданням своєї сили, збільшенням влади над людьми. В природі людини є три основні причини війни: суперництво, недовіра, домагання слави. «При відсутності цивільного стану завжди є війна всіх проти всіх», – зазначив Гоббс, а тому потрібна загальна влада, що тримає всіх у страху.

У природному стані незручність війни всіх проти всіх у тім, що люди живуть без усякої гарантії безпеки, крім власної фізичної сили і винахідливості. Тут немає місця працьовитості, тому що немає гарантії скористатись самому плодами своєї праці. Тут є вічний страх, а тому немає землеробства, судноплавства, морської торгівлі, зручного житла, знань про природу, ремесел, тощо. Стан війни всіх проти всіх веде до того, що при ньому ніщо не може виглядати несправедливим. У природному стані людина поставлена у скрутне становище, вона шукає шляхи до такого устрою життя, в якому немає страху смерті.

Взаємний перенос або обмін правами – це договір, і він є засобом досягнення миру в суспільстві. Гоббс вибудував у “Левіафані” логічно строгу картину природних прав і законів, які він вважав вічними. А науку про природні закони він назвав істинною моральною філософією, наукою про те, що таке добро і зло у вчинках і у людському суспільстві.

Т. Гоббс уважав, що мета держави – головним чином забезпечення безпеки. Держава – це загальна влада, що здатна захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливостей, заподіяних ними один одному. Держава може доставити людям ту безпеку, за якої вони могли б годуватися від праці рук своїх, і від плодів землі, і жити в достатку.

Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-сенсуаліст. Він концептуально оформив буржуазну доктрину лібералізму, обґрунтовував принципи свободи совісті і віротерпимості. Локк визнавав основну посилку матеріалізму про об'єктивне існування і пізнаванність світу матеріальних об'єктів. Для нього поняття матерії ясно заключає в собі тільки ідею щільної субстанції, що скрізь одноманітна.

Локк явно розрізняв ідею матерії й ідею тіла, хоча він і говорив, що там, де є одне, там є й інше. Він досліджував проблему мислення і свідомості, прагнучи зрозуміти зв'язок матерії і свідомості. Будь-яку організацію матеріальних часток Локк розумів лише як кількісно-структурне ускладнення, яке не веде до якісних змін. Він скептично ставився до ідей гілозоїзму, але не приймав і ідею свідомості як продукту високоорганізованої матерії (мозку). Ідею Бога, як творця, він визнавав, але вважав, що Бог міг надати матерії здатність усвідомлювати і мислити. Тому Локк заявив: «Уявляти собі, як мислення існує без матерії, не важче, ніж уявляти собі, як матерія мислить».

Ядро світогляду Локка склала гносеологія сенсуалізму. Свою мету він бачив у дослідженні походження, вірогідності й обсягу людського пізнання, вважаючи, що все людське знання походить з індивідуального почуттєвого досвіду. Звідси його критика раціоналізму, хоча він віддавав належне ролі розуму у пізнанні, як ініціатора й організатора пізнавальної, а тому і почуттєвої діяльності.

Досвід для Локка – це все те, що впливає на свідомість людини, що засвоєно нею протягом життя. Свідомість людини на початку подібна порожній кімнаті. «Почуття спершу вводять одиничні ідеї і заповнюють ними ще порожнє місце (empty cabinet) і, у міру того як розум поступово освоюється з деякими з них, вони містяться в пам'яті й одержують імена. Потім, просуваючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається вживанню загальних імен». Локк дав критику вчення про вроджені ідеї і первісні знаки, які ніби відбиті у розумі людини з моменту її народження. Навпроти, всі ідеї приходять від відчуття або рефлексії, стверджував Локк. Розум спочатку, так би мовити, білий папір без усяких знаків і ідей.

Основним методологічним принципом педагогіки Локка було поєднання двох положень: про початкову рівність дітей у плані відсутності у них знань, і про початкову нерівність дітей у задатках і здібностях. Можливо, це було обґрунтуванням програми виховання успішної ділової людини і джентльмена, і в такий спосіб Локк хотів побічно привчити дітей нижчих верств до слухняності, старанності і побожності. Локк був правий, коли спирався на свої положення педагогіки, адже нерівність у задатках і здібностях людей природна і соціальна. Все починається в утробі матері, де стан плоду явно відрізняється від життя рослини, вважав Локк. Цей пренатальний досвід, як і фізична конституцією тіла, задає початкову нерівність задатків, бо він різний у родинах різного статку. Нині є багато досліджень, що свідчать: почуття немовляти аж ніяк не білий лист папера. Якісь знаки там уже відбиті до народження.

Проблему співвідношення віри і розуму Локк вирішував на користь розуму. Втаємничення може розкрити нам істини, але не настільки вірогідно, як це робить розум. Пізнання природного світу не потребує втаємничення, оскільки Бог постачив нас природними і більш вірними засобами пізнання речей.

Ідеї лібералізму важливі у політичній філософії Джона Локка. У роботі «Два трактати про правління» він стверджував, що природний стан усіх людей – стан повної свободи у відношенні їх дій, і у відношенні розпорядження своїм майном і особистістю в міру їх розуміння себе в межах закону природи. Природним є і стан рівності, при якому уся влада і вся юрисдикція є взаємними, – ніхто не має більше іншого. Природна свобода в тім, щоб не бути нічим зв'язаним, окрім законів природи. Свобода людини в суспільстві, в умовах існування системи правління, полягає в тім, щоб жити відповідно до постійного закону, загального для кожного в цьому суспільстві і встановленого законодавчою владою, створеною в ньому; це – свобода слідувати своєму власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон.

Глибокий і всебічний аналіз становища людини в суспільстві, започаткований Локком, дозволив йому все-таки заявити: «Кожна людина по природі вільна». Адже в будь-якім суспільстві дитина не народжується підданим країни або уряду. Згода людини жити в тій чи іншій країні, під владою того чи іншого уряду, може бути висловленою або мовчазною.

Якщо людина підкоряється законам якої-небудь країни, веде спокійне життя і користається привілеями і захистом цих законів, то це ще не робить її членом даного суспільства. Ніщо не може зробити людину підданим держави, членом співтовариства, окрім її фактичного вступу в спів-товариство за допомогою позитивного зобов'язання, обіцянки і договору. Локк зазначає три форми правління: демократію, олігархію і монархію.

Держава – це не форма правління, а будь-яке незалежне співтовариство. Основною метою вступу людей у суспільство є прагнення мирно і безпечно користатися своєю власністю. Законодавча влада – верховна влада в державі, і ніякий указ не має сили і обов'язковості закону, якщо він не отримав санкції законодавчого органу, обраного народом. Виконавча влада покликана дотримувати і виконувати закони для блага окремих громадян суспільства. Але виконавча влада може перешкоджати скликанню і роботі законодавчого органа. У такому випадку виконавча влада ставить себе в стан війни з народом, і він має право її скинути.

Локк уважав, що між виконавчою і законодавчою владою на землі не може бути судді. Так, влада кимось може бути узурпована. Але людина не має права в такому ступені скоритися іншому, щоб дати йому свободу знищити себе: «Бог і природа ніколи не дозволяли людині забутися до такої міри, щоб зневажати самозбереженням, і оскільки вона не може сама позбавити себе життя, то вона не може дати такого право й іншому». Право на самозбереження є природне і первісне право людини, яке вона має право захищати.
5.3. ФІЛОСОФІЯ РАЦІОНАЛІЗМУ НОВОГО ЧАСУ

Рене Декарт (1596-1650) народився в родині служивого дворянина, радника парламенту Франції. Освіту отримав у привілейованому коледжі ордена єзуїтів, де викладали кращі професори.

У трактаті «Першооснови філософії» (1644) він підкреслив важливе значення філософії у дослідженні перших начал, з яких виводиться все знання. Начала повинні бути ясні і самоочевидні, а виведення знань про речі має залежати від перших начал і має бути також ясним і самоочевидним. У такий спосіб Декарт вперше у філософії встановив поняття принципу як першого начала. Він вважав, що довершеним знанням володіє один Бог, хоча і люди можуть бути більш-менш мудрими в міру оволодіння істинами про найважливіші предмети.

Декарт пропонує почати філософування із сумніву в усьому. Нас відволікає від істинного пізнання безліч забобонів. Їх можна позбутися, якщо хоч раз у житті засумніватися у всіх речах, щодо вірогідності яких ми маємо хоча б найменшу підозру. Корисно навіть вважати сумнівні для нас речі помилковими. Тому, продовжує Декарт, ми засумніваємося навіть у математичних аксіомах і доведеннях. Адже ми спостерігаємо, як дехто визнає істинними і самоочевидними такі речі, які нам уявляються хибними. Так, ми знаємо про існування всемогутнього Бога. Але нам невідомо, чи не побажав він створити нас такими, щоб ми завжди обманювались, причому навіть у речах, що здаються нам ясними.

Ми маємо у своєму розпорядженні свободу вибору, щоб не погоджуватися із сумнівними речами й у такий спосіб уникати омани. Почавши з цього, неможливо засумніватися, що сам той, хто сумнівається, існує в той час, коли сам сумнівається. “А тому положення Я мислю, отже, я існую – первинне і саме достовірне з усіх, які можуть представлятися кому-небудь у ході філософування”. Таким чином, той, хто сумнівається у всьому іншому, окрім себе, являє собою не те, що ми називаємо нашим тілом, а є те, що ми іменуємо нашою душею або здатністю мислити.

Саме здатність мислити Декарт прийняв за перше основоположення. Звідси він вивів: є Бог – творець всього існуючого у світі. І саме Бог створив наш розум таким, що останній не обманюється в судженнях про речі, сприйняті ним ясно і чітко. Ми помиляємося лише тоді, коли неправильно сприйнявши якусь річ, виносимо про неї своє судження. Для судження потрібний не тільки розум, але і воля. Сприйняття розуму обмежене тим, що йому пропонується. Волю ми можемо ширити за межі ясно сприйманих нами речей, тому не дивно, що нам доводиться помилятися.

Філософія Декарта певно оцінює роль провидіння в пізнанні і житті: “Ми повинні визнати неможливим, щоб щось відбувалося інакше, ніж це навіки визначено провидінням”. Божественне провидіння – це зумовленість (fatalite) або непорушна необхідність, що протистоїть випадковості. Випадковість Декарт розглядає як химеру, породжену оманою нашого розуму. Тому жадати ми можемо тільки того, що вважаємо якимсь чином можливим. На жаль, ми не можемо знати всіх причин, що викликають то чи інший наслідок.

Загальноприйняті уявлення про всесильний випадок Декарт вимагає відкинути, бо божественне провидіння управляє всім, і рішення його вічне, безпомилкове і беззаперечне. Навіть свободна воля (libertas voluntatis) наперед визначена, бо божественне провидіння побажало лише щось поставити в залежність від неї. Тому в жаданих нами речах ми повинні точно визначати те, що залежить від нас самих, щоб тільки це було предметом наших бажань.

Діалектика свободної волі і напередвизначення надто складна, тому Декарт і говорить про те, що ми вправі робити лише те, що міг придумати наш розум. Ми в будь-якому випадку зобов'язані здійснювати свій вибір, хоча і розуміємо непохитність рішення провидіння.

Міркував про свободу волі і провидіння Декарт і в роботі “Пристрасті душі”. Адже, щоб навчитися відрізняти наперед визначене від випадковості, треба звикнути управляти своїми бажаннями. Оскільки це цілком залежить тільки від нас, то саме подолання пристрастей, суть управління нашими бажаннями, завжди може доставити нам повне задоволення. Але це вже висновок, а вихідна посилка саме у визначеному розумінні зв'язку тіла і душі.

Філософ Рене Декарт – раціоналіст. Тому він підкреслює, що почуття в багатьох випадках нас обманюють. Усе, що підпадає під наше сприйняття, слід розглядати: 1) як речі, 2) як враження від речей, 3) к вічні істини. Декарт визнає лише два вищих роди речей. Речі, які підлягають розуму, відносяться до мислячої субстанції. Такі сприйняття, воління і всі модуси сприйняття і воління. Речі матеріальні відносяться до протяжної субстанції, тобто до тіла. Такими є розміри у довжину, ширину і глибину, фігура, рух, положення, подільність речей на частини, тощо. Враження від речей – це щось, що походить від тісного і глибокого поєднання нашої думки з тілом. Такими є відчуття голоду, спраги, пристрасті души (гнів, радість, любов і інші) і відчуття болю, світла і кольору, запахів і інших відчутних якостей. Вічні істини важко перелічити, хоча ряд з них можна нагадати: “З нічого ніщо не виникає”, “Те, що відбулося, не може бути не звершеним” і інші. Але міра сприйняття цих істин людьми різна, бо цьому заважають забобони деяких людей. Люди, вільні від забобонів, сприймають вічні істини з довершеним чином.

Субстанція для Декарта – це річ, що існує, зовсім не потребуючи для свого буття іншої речі. Таким може бути лише Бог. Можливість існування інших субстанцій ми можемо осягати лише за сприяння Бога. Кожній субстанції належить одна головна властивість. Протяжність у довжину, ширину і глибину утворить природу тілесної субстанції. Мислення утворить природу мислячої субстанції. Здатність мислити використовується стосовно нематеріальних речей. Протяжність характеризує всі тілесні речі.

Так Декарт протиставив дух і тіло і ввів у філософію ідею абсолютної протилежності духу і тіла. Це і є дуалізм Декарта. Мисляча річ і річ протяжна для нього дві різні речі. Протяжна річ цілком позбавлена духу, а духовне цілком нематеріальне. Але дві речі, які не мають зовсім нічого спільного, не можуть і впливати одна на одну. Декарт це розумів, як розумів і те, що взаємодія між мислячою істотою й істотою протяжною все-таки існує. Але як пояснити, що тілесне страждання, вплив на тіло, відчувається духом, а душевна напруга, душевний біль ведуть до стомлення і хвороби тіла? Як пояснити, що думка, яка йде від нашого духу, примушує органи тіла служити духу?

Декарт переборов труднощі свого дуалізму тим, що заперечив існування душі у тварин. Він оголосив тварини просто надто складними машинами. Те, що уявляється розумним, є лише дією по типу дії справного годинника. Втім, дії тіла людини також подібні дії заведеного годинника і здійснюються зовсім незалежно від душі. У випадку ж явно вольових актів духу, які супроводжуються діями тіла, то тут Декарт припускає участь Бога. Так само й у випадках, коли матеріальні речі впливають на наше тіло, вступає в дію сам творець і викликає в нашій душі відповідне уявлення. Оскільки ж Бог тут діє від випадку до випадку, то система Декарта отримала ще назву оказіоналізм.

Вчення Декарта спричинило питання про зв’язок душі з тілом. Це питання, як зазначав Ф. Шеллінг, було протягом довгого часу може навіть і основним питанням філософії, хоча в більш високих за своїми принципами філософських системах воно має підлегле значення.

Декарт мріяв взнати, що являють собою всі частини сім’я будь-якого виду тварин і людини. Він сподівався, що з цього вдасться вивести чисто математично всю фігуру і конституцію кожної частини тварини і людини. Він сподівався, що тоді вдасться вирішити і зворотну задачу: зі знання особливостей тіла вивести знання сім’я.

Готфрід Вільгельм Лєйбніц (1646-1716) народився в Лейпцизі в родині університетського професора моралі. З юного віку виявив рідкісну самостійність, завзятість і цілеспрямованість в оволодінні знаннями. В студентські роки, натхненний мистецтвом Раймонда Луллія, хотів навіть створити загальний алфавіт людських думок. Лєйбніц відкрив еру лічильних машин. Його машина дозволяла складати, віднімати, множити, поділяти, підносити до степеня, обчислювати корені. У 1675 р. він відкрив диференційне й інтегральне числення. Він був першим президентом Берлінського наукового товариства, стояв у витоків фізико-математичної Академії в Римі, підготував план створення Академії наук у Росії, здійснений уже після його смерті.

Філософ Лєйбніц очевидно розрізняв ідеологію матеріалістів, так позначивши напрямок, який іде від Епікура; і ідеалістів, як напрямок, який іде від Платона, Сократа і Піфагора. Лєйбніц розумів, що поняттєво всі філософські вчення досить обґрунтовані. Філософи праві в тім, що вони стверджують, але помиляються в тім, що вони заперечують.

Думки стосовно Бога і душі Лєйбніц розглядає в ряду найважливіших. Власне і заслугу Ісуса Христа він бачить у тім, що той зняв покрив із вчення про безсмертя души. “Доброта і справедливість Бога у довершеному виді відкриваються лише в тім, що він уготовив для душ”, – зауважує Лєйбніц. Звідси і природна релігія для нього є істинне вчення про єдність Бога і безсмертя душі. Саме Христос зробив Божество предметом не тільки нашого страху, але ще і нашої любові. Щоб любити Бога, досить споглядати його досконалість, що ми знаходимо й у самих собі. Бог володіє ними в безмежному ступені, ми отримуємо лише краплі: деяку силу, деяку мудрість, деяку доброту. Бог створює загальну гармонію, а все прекрасне є вилив його променів, вважає Лєйбніц.

Лєйбніц піддав критиці протестантське бачення напередвизначеності Божої стосовно спасіння людей. Адже вони стверджували, що Бог до спасіння обрав лише деяких. Вони вважають справедливим те, що інші гинуть за власною провиною, бо не мають доброї волі або живої віри. Лєйбніц заперечує: адже від Бога залежить дати їм усе це. А Бог нічого не визначає, не прийнявши до уваги наслідків свого рішення. Утім, треба визнавати безсумнівно більше блага у славі всіх врятованих, ніж зла у стражданнях усіх засуджених. Бог бажає спасіння всіх людей і засуджує тільки за злу волю. Бог дарує всім людям переважаючу благодать, якщо тільки вони хочуть користатися нею, якщо вони не позбавлені доброї волі. Напередвизначеність, яку допускає Лєйбніц, завжди треба розуміти у значенні спонукання і ніколи – у значенні примусу.

Лєйбніц ввів у свою філософську систему поняття передустановленої гармонії, що дозволило йому пояснити чудо сполучення душі з тілом. Система передустановленої гармонії між душею і тілом припускає, що тіло за своєю будовою пристосоване за допомогою зовнішніх предметів виконувати все те, що воно робить з волі души; подібно тому як зерна за своєю споконвічною будовою природним чином виконують намір Бога. Бог створив тіло людини так, що воно в силу власних законів може виконувати наміри розумної душі; тому що все, що розумна душа може веліти тілу, менш трудне, ніж той устрій, що Бог уклав в насіння (преформація).

Лєйбніц визнав за необхідне зазначити: “Відкидаючи фізичний вплив душі на тіло або тіла на душу, тобто вплив, який допускає вплив законів одного на закони іншого, я тим не відкидаю на цій підставі єдності їх обох, які складають одну істоту; але ця їх єдність є щось метафізичне, яке нічого не змінює в явищах”. Можна сказати також у метафізичному значенні, що душа впливає на тіло і тіло на душу. Вірно і те, що душа є ентелехія, або діяльне начало, а тіло пасивне.

На думку Лєйбніца все суще можна пояснити з чотирьох принципів: ум, простір, матерія і рух. Тут ум – синонім Бога, бога абстрактного, філософського. На відміну від Декарта Лєйбніц вважав, що хоча тілесний світ (=годинниковий механізм) працює за участю Бога, він не потребує виправлення його Богом, оскільки “Бог усе передбачив, про все заздалегідь подбав. У його справах панує передустановлена гармонія і краса”.

Важливою категорією філософії Лєйбніца є категорія субстанція, яка вносить у світ явищ єдність. Але це поняття не може бути виявлене, якщо обмежитися тільки тілесним світом. Звідси і вчення Лєйбніца про монади – прості субстанції, що входять до складу складних. Монади не мають частин, протяжності, фігури і вони неподільні. Це ніби атоми природи, елементи речей. Оскільки монада природним шляхом не може загинути, не можна уявити, як вона природним шляхом може отримати начало. Монади можуть отримати начало через творіння. Всередину монад ніщо не може проникнути, вони не мають вікон. Але кожна субстанція відмінна від іншої. Монада, як створене буття, піддається безперервній зміні. Джерело зміни всередині монади, воно – у внутрішньому принципі. Минущий стан монади – це сприйняття (перцепція), а перехід від одного сприйняття до іншого може бути викликаний прагненням.

Лєйбніц у монаді бачив лише духовну одиницю буття: у монаді немає нічого, крім сприйняття і їх змін. Монада – це загалом не душа. Душами можна назвати лише монади, сприйняття яких виразні і супроводжуються пам'яттю. Адже й у самій людині є стани, у яких ми нічого не пам'ятаємо, наприклад, глибокий сон або непритомність. Тоді душа нічим не відрізняється від простої монади.

Бог для Лєйбніца – первинна Єдність, а всі створені монади народжуються з випромінювань Бога. Бог, порівнюючи дві прості субстанції, пристосовує одну до одної. З числа можливих універсумів Бог може здійснити лише один. І це він здійснив в нашому світі, найкращому зі світів!

Монада представляє те тіло, яке з нею зв'язане, діючу силу (ентелехію) якого вона складає. Тіло внаслідок єдності всієї матерії виражає весь універсум і те ж виражає його душа. Тіло, яке належить монаді, міркував Лєйбніц, разом з ентелехією або душею є те, що можна назвати живою істотою. Тому зрозуміло, що світовий порядок відбивається в душі: “У щонайменшій частині матерії існує цілий світ створінь, живих істот, тварин, ентелехій, душ”. Лєйбніц не визнавав вчення про переселення душ, оскільки душа повсюдно зв'язана з тілом. Лише Бог вільний від тіла. А смерть і народження – це згортання і розвиток, це – процес.
5.4. МІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Блез Паскаль (1623-1662) – французький учений, письменник і мислитель. Після ряду важливих відкриттів у природничих науках він розчарувався у доведеннях розуму, замислився над межами людського пізнання і звернувся до доведень серця. «Думки» Паскаля – це лише начерк філософського трактату, ідеї якого сприяли формуванню світогляду багатьох самобутніх філософів у наступному.

Паскаль зазначив, що видимий світ – лише непомітна риса у величному лоні природи. Скільки б ми не звеличувались нашим проникненням за межі мислимих просторів, ми відтворимо лише атоми порівняно з дійсним буттям. Найбільше зі збагненних проявів усемогутності Божої – збентеження, розгубленість нашої думки, вбогість уяви, бо в ряду пізнаваного наші знання займають не більше місця, аніж ми самі у всій природі.

Паскаль наполягав на тому, щоб людина подумала про себе, порівняла себе з усім сущим. Відчуйте, що ви загублені в глухому куті Всесвіту. Чого варте наше життя, життя Землі з усіма її містами і державами перед цією величчю? Але вдивіться в малюсіньке тільце кліща, у його малюсінькі члени, уявіть собі суглоби в його ногах, як тече кров по його жилах. Доки вистачить у вас уяви? А потім, пропонує Паскаль людині, уявіть собі незлічимі Всесвіти в одному єдиному атомі. Там будуть планети, свої птахи і тварини, а також атоми, в яких, у свою чергу, буде все вже перераховане вище. Саме тоді людина буде вражена своєю колосальністю перед світом небуття, якого не осягти її слабкій уяві!

Паскаль зробив і висновок про сутність буття людини. Матеріальна оболонка, в яку вклала нас природа, утримується на грані двох безодень – безодні нескінченності і безодні небуття. Людина – небуття в порівнянні з нескінченністю, і людина – все суще в порівнянні з небуттям. Людина однаково не може осягти небуття, з якого виникла, і нескінченності, у якій розтане.

Паскаль бачив, які ми в усьому обмежені, і звідси заданість наших здібностей. Наші почуття не сприймають ніякого надмірного звуку, світла, насолоди, холоду, тепла. Надмірність невідчутна нами, але ворожа нам, оскільки ми від неї страждаємо. У той же час пізнання суті речей для людини ускладнено нашим серединним положенням у світі. Але безсилля наше проникнути в суть речей доповнене ще і їхньою однорідністю, хоча в нас самих сполучаються субстанції різнорідні, протилежні – душа і тіло. Тому майже всі філософи заплутуються у суті того, що нас оточує, і розглядають дух як щось тілесне, а тіла – як щось духовне. «Людина – саме незбагненне для себе творіння природи, тому що їй важко зрозуміти, що таке матеріальне тіло, ще важче – що таке дух, і вже зовсім незрозуміло, як матеріальне тіло може поєднатися з духом», – вважав Блез Паскаль. Тому для нього людина – найнікчемніша травинка у природі, але травинка мисляча. Розчавити її Всесвіту не важко. Але завжди людина буде вище, бо вона усвідомлює свою смерть. Тому все наше достоїнство полягає в думці. Спробуймо добре мислити, щоб бути моральними.

Однак людина потребує благодаті Бога, оскільки ніщо не вказує їй істини. Почуття обманюють розум химерами, а душевні пристрасті напружують почуття. Тому обидва джерела для пізнання істини тільки затемнюють одне одного. Звідси висновок Паскаля: «Пізнай же, гордій, який парадокс ти сам для себе уявляєш. Упокорся немічний розум, замовкни, нерозумна природа; пізнай, що людина – істота нескінченно незрозуміла для людини, і запитай у твого Владики про невідомий тобі істинне твоє становище. Послухай Бога».

Паскаль стверджував, що істину ми пізнаємо також і серцем, бо серце дає нам знання перших начал: простору, часу, руху, числа. З цього знання розум має будувати свої міркування. «Дай Боже, щоб ми ніколи не мали потреби в розумі, а пізнавали всі речі інстинктом і почуттям», – волав мислитель. Але природа, на жаль, відмовила нам у цьому благу, і більшість істин ми отримуємо шляхом міркування.

Проблему буття Бога Паскаль вперто досліджував. Розум тут нічого не здатний вирішити. Нас розділяє нескінченний хаос. Але вибирати необхідно, наполягав Паскаль. Поставимо на те, що Бог є. Якщо ми виграємо, ми виграємо все; якщо програємо, то не втратимо нічого. Паскаль шанував християнство, тому що ніяка інша релігія не побачила в людині і саму досконалу, і саму жалюгідну тварину. Тільки християнство навчило, що людина народжується в гріху, і це висока правда.

Паскаля вражало, що людина сліпа і жалюгідна, позбавлена світла і надана сама собі, а Всесвіт безмовний. Людина ніби заблудилася в цьому куточку світу, не знаючи, хто і навіщо привів її сюди, і що з нею буде по смерті її. «Дивно, – каже Паскаль, – як люди не впадають у відчай від такого жахливого становища!». И тоді він початків шукати, чи не залишив Бог, про якого всі говорять, яких-небудь слідів свого існування.

Паскаль вважав, що люди усі разом негідні Бога внаслідок свого ушкодження, але гідні Бога споконвічно, за своєю природою. Філософські, метафізичні докази Бога заплутані і далекі від людських думок. Безсумнівно для Паскаля одне, ті хто шукають Бога без Ісуса Христа, ніде не знаходять світла, або приходять до атеїзму і деїзму.

Паскаль стверджував, що істину ми пізнаємо також і серцем, бо серце дає нам знання перших начал: простору, часу, руху, числа. З цього знання розум має будувати свої міркування. «Дай Боже, щоб ми ніколи не мали потреби в розумі, а пізнавали всі речі інстинктом і почуттям», – волав мислитель. Але природа, на жаль, відмовила нам у цьому благу, і більшість істин ми отримуємо шляхом міркування.

Воістину, сутність релігійного містицизму Паскаля в його ж словах: «Христос є предмет і осередок усього: хто не знає його, не знає нічого ні в порядку світу, ні в самих собі. Тому що, окрім Ісуса Христа, нам недоступне не тільки пізнання Бога, але і пізнання самих себе».

Так у чому ж містицизм? У тому, що таїнство пізнання Ісуса сугубо індивідуальне, переживання його внутрішнє і непередавано ніякими словами й образами, обтяженими прокляттям ratio і матерії. Але Паскаль – не фідеїст, що і відрізняє справжнього мислителя.
5.7. ФРАНЦУЗЬКИЙ МАТЕРІАЛІЗМ І АТЕЇЗМ У ФРАНЦІЇ ХVІІІ ст.

Матеріалізм і атеїзм притаманний філософським вченням французьких мислителів XVIII ст. Без сумніву, вплинули на них попередники у філософії: Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін. Мислителі і філософи Франції Франсуа-Марі Вольтер (1694-1778), Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Этьен-Бонно де Кондільяк (1715-1780), Дені Дідро (1713-1784), Поль-Анрі Гольбах (1723-1789), Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794) вписали яскраву сторінку в історію вільнодумства і науки.

Після публікації «Природної історії душі» (1745) проти нього повстали всі клерикальні сили Франції і почалися гоніння, і тільки втеча в Німеччину врятувала філософа. Істина ж у тім, що Ламетрі першим з французьких мислителів у своїй книжці стверджував ідеї атеїзму й антиклерикального матеріалізму. Він також першим серед сучасників став обґрунтовувати матеріалізм новітніми даними природознавства, висунувши ряд нових ідей:

= види розвиваються шляхом природного добору;

= виникнення потреб приводить до формування відповідних органів;

= подразливість є відмінна риса всього живого.

Ламетрі безстрашно домагався свободи усного і друкованого слова і не побоявся визнати право народу скидати государів, які не виконують свого обов’язку перед ним.

Ламетрі помітив, що людське тіло при своєму виникненні подібне черв'яку, весь розвиток якого мало відрізняються від перетворень інших живих істот. «Чому ж не можна відшукати природу або властивості невідомого, але, очевидно, чуттєвого й активного початку, яке змушує цього черв'яка гордо плазувати на земній поверхні?», – стверджував він. Але насамперед треба звернутися до природи матерії, розглянутої безвідносно до тих формам, які вона приймає. Тому що матерія здатна приймати різні форми, завдяки яким вона і може здобувати рушійну силу і здатність відчувати. Протяжність, як властивість, також належить усякій матерії, бо будь-яке тіло немислиме без поняття довжини, ширини і глибини.

У здатності відчувати Ламетрі вбачав атрибут матерії, оскільки така точка зору, на його думку, властива філософам усіх століть. Тому марними були спроби картезіанцев спростувати її заявою, що “тварини – прості машини”. Досвід показує нам, вважав Ламетрі, що чуттєвість однакова у тварин і у людей. Це доводить мова почуттів: стогони, лементи, ласки, спів, а також усі вираження страждання, суму, остраху, хоробрості, радості, гніву, задоволення і інші. Правда, з однаковості функцій органів почуттів у тварин і людини, не можна переконливо пояснити відчуття як атрибут матерії, зауважує Ламетрі. Але можна визнати здатність матерії набувати чутливість “за допомогою модифікацій або сприйнятих нею форм, тому що безумовно, що ця здатність виявляється тільки в організованих тілах”. Це дуже важлива ідея матеріалізму, що дозволяє протиставити його ідеї божественного творіння світу з нічого й ідеї богонатхненності людської свідомості.

Ламетрі зазначив, що вже древні припускали якусь потенційну здатність у матерії, яка в організованих тілах виступає як чутливість. Природу, що еволюціонує, Ламетрі розглядав як драбину з непомітними ступенями. Природа не перестрибує через ступені й усе у Всесвіті довершене. Людина і рослина – це біле і чорне. Чотириногі, птахи, риби, комахи, амфібії – проміжні відтінки, які зм'якшують різкий контраст цих двох кольорів. Як і його попередники-матеріалісти, Ламетрі розрізняє дві субстанційні форми у живих тілах. Перші складають органічне тіло. Другі – це ніби їх життєве начало, душа.

Ламетрі поділяє вчення древніх про три види душі. Рослинна душа – це ніби причина, яка керує всім механізмом розмноження, харчування і росту всіх живих тіл. Почуттєва душа – це матеріальне начало, яке у тварин відчуває, розрізняє і пізнає, підносячись над рослинною душею тварин. Органи, здатні викликати в душі відчуття, називаються органами почуттів. Такі зір, слух, нюх, смак і дотик. Коли органи почуттів зазнають впливу з боку якого-небудь предмета, то по нервах, зв'язаних з ними, вплив передається в мозок, де почуттєва душа сприймає відчуття.

Ламетрі впорядкував різноманітну проблематику, що відноситься до почуттєвої душі. Він пояснив, що таке почуття; який механізм відчуттів, закони відчуттів. Цікаві думки його про протяжність душі, про природу пам'яті, уяви, пристрастей, прихильностей, снів і мрій, тощо.

Розумна душа, – або інтелектуальні здібності. На думку Ламетрі, – це: інтелектуальне сприйняття, воля, увага, міркування, упорядкування і розміщення ідей, дослідження і судження. Так, сприйняття відкривається лише за допомогою ретельного дослідження відчуттів. В основі сприйняття лежить наша здатність відчувати, але відчувати філософськи, тобто більш уважно і заглиблено.

У трактаті “Людина-машина” Ламетрі відстоював природні причини походження нашого мислення. Мисляча душа спрямована на споглядання ідей і на міркування. З угасанням почуттів вгасає і думка, як це буває в стані летаргії, каталепсії і таке інше. Допитливий розум, стверджував Ламетрі, намагається зрозуміти, як тіло, яке з моменту появи своєї на світ здатне лише дихати, отримує згодом здатність відчувати і, нарешті, мислити. Для Ламетрі мисляча душа і душа почуттєва, нерозривно пов'язані. Те, що мислить у мозку, складає частину всього тіла, говорить він. Інакше як пояснити, чому моя кров починає нагріватися, серце битися частіше, коли я розробляю план якого-небудь твору або переживаю яку-небудь подію. Часто розумова напруга приводить у розлад тіло. Але і хворе, змучене тіло не можуть продукувати розумні думки.

1. 
   Хто є засновником Платонівської академії у Флоренції?
   
2. 
   Визначте основні риси філософії Марсіліо Фічіно.
   
3. 
   Визначте особливості філософування Піко делла Мірандоли.
   
4. 
   Філософські і природничо-наукові ідеї Юрія Дрогобича і Ф. Меланхтона.
   
5. 
   Визначте основні риси філософії Френсіса Бекона.
   
6. 
   Визначте основні риси філософії Томаса Гоббса.
   
7. 
   Учому сутність сенсуалізму Джона Локка?
   
8. 
   Що таке лібералізм Джона Локка?
   
9. 
   Визначте основні риси філософського раціоналізму Рене Декарта.
   
10. 
    Що таке монада у вченні Лєйбніца?
    
11. 
    У чому особливість містицизму Блеза Паскаля?
    
12. 
    Визначте особливості матеріалістичної філософії Ж.О. де Ламетрі.