Тема 6. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ ст

У творчості Канта розрізняють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період творчості (1746-1770) Кант еклектично суміщав ідеї Лєйбніца, Х. Вольфа і природничо-науковий матеріалізм. В цілому Кант у той час мислив на рівні передового французького природознавства. Розділяв ідеї Демокрита, Епікура і Лукреція Кара. Кант розглядав початковий стан природи як розсіяну повсюдно первинну речовину всіх небесних тіл. Уважаючи, що матерія підлягає певним необхідним законам, Кант допускав існування Бога, як пануючої в світі першопричини.

Кант виходив з того, що існує матерія, яка за природою своєю наділена здатністю тяжіння. Звідси не важко визначити причини, які сприяли побудові системи світу. Космічні тіла кулясті, вони обертаються навколо центру, до якого притягуються, їх рух пояснюється простими механічними причинами. Представивши світ у стані простого хаосу, Кант пояснив порядок у природі лише ньютонівськими силами тяжіння і відштовхування. Проте сам Кант ясно усвідомлював, що легше пояснити виникнення і рух небесних тіл, аніж походження однієї травини або гусениці.

Для творчості Канта в докритичний період характерне розуміння ним безперестанного виникнення і загибелі світів у Всесвіті. Природа творить різноманіття явищ, а Бог неухильно створює матеріал для утворення ще більших світів. Наш дух, міркуючи над величними таємницями природи, приходить в здивування і вважає за необхідне краще зрозуміти ту істоту, чий розум і велич проливаються на всю природу.

Підставу віри в існування Бога  Кант вбачав у космологічному аргументі, в існуванні суті всієї суті, нескінченному розумі і самостійній мудрості, яка творить все існуюче. Чим досконаліша природа в своєму розвитку, чим краще її закони приводять до гармонії і узгодженості, тим більше цим доводиться існування Бога. Космологічна концепція Канта – це спроба обґрунтування деїзму. Бог не потрібний для того, щоб пояснити особливості творіння і існування сонячної системи. Але Бог – творяче начало.

Кант критичного періоду – це мислитель, який радикально змінив стиль філософування. Він створив філософську систему здатну до саморозвитку, до досягнення чогось вищого, вищої точки розуміння. Початкові принципи нової філософії викладені в «Критиці чистого розуму». У наше століття, стверджував Кант, все підлягає критиці. Релігія і законодавство хочуть поставити себе поза критикою, втрачаючи тим самим до себе пошану. Критика чистого розуму є критика здатності розуму взагалі відносно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від всякого досвіду. Тому повинно вирішити питання про можливість або неможливість метафізики взагалі, про її межі і принципи.

Кант вважав, що неминучі проблеми чистого розуму суть Бог, Свобода і Безсмертя. Метафізика – це наука, яка має на меті вирішити лише ці проблеми, не перевіряючи здібність розуму до такого величного почину. Донині вважали, що всі наші знання повинні узгоджуватися з предметами. Але на цьому шляху розширення наших знань, на думку Канта, важко досягти. Можливо, завдання метафізики спроститься, якщо ми виходитимемо з ідеї, що предмети повинні узгоджуватись з нашим пізнанням. Це краще узгоджується з можливостями апріорного знання.

І. Кант бажав побудувати філософію, пройняту розумністю, а тому вважав, що пізнання і науку слід захистити від догматизму і скептицизму. Саме тому, стверджував Кант, йому довелося обмежити знання, щоб звільнити місце вірі і показати, що критика розуму необхідно приводить до науки. Саме такою критикою можна підрізати коріння матеріалізму, фаталізму і марновірству, які можуть приносити загальну шкоду. Нею ж можна підрізати і коріння ідеалізму і скептицизму, яке навряд чи може розповсюджуватися серед широкої публіки. Але вже повним скандалом для філософії і загальнолюдського розуму, упевнений Кант, є ухвалення на віру існування речей-поза-нами, неможливість дати задовільний доказ цього існування.

Важливе місце у філософії Канта належить поняттю “трансцендентальне”. Трансцендентальне пізнання займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, можливими а priori. Трансцендентальна філософія є наука одного лише чистого спекулятивного розуму, оскільки все практичне має мотиви, пов'язано з відчуттями і емпіричне за природою.

Те в явищі, що відповідає відчуттям, Кант назвав матерією, а те, завдяки чому багатоманітне в явищі може бути впорядковано певним чином – формою явища. Матерія всіх явищ дається нам а posteriori, а форма явищ знаходиться готовою в наший душі а priori і тому може розглядатися окремо від всякого відчуття.

Кант відмітив, що про простір і протяжність ми можемо говорити лише з погляду людини. Якщо відвернутися від суб'єктивної умови, від здатності людини піддаватися дії предметів, то уявлення про простір не означає рівно нічого. «Цей предикат можна приписувати речам лише в тому разі, – відмітив І. Кант, – якщо вони самі є, тобто якщо вони предмети чуттєвості». З повним правом можна говорити, що простір охоплює всі речі, які є нам зовні. Але ми не можемо стверджувати, що простір охоплює всі речі самі по собі.

Пізнання, що виникає з чуттєвості, Кант називав спогляданням. Споглядання обіймає і тілесне враження, і випадкове, і щось таке, що не могло б бути іншим. Відносно зовнішніх предметів – це простір. Простір є формою, яка передує в нас дійсному спогляданню. Простір властивий предметам не самим по собі, не об'єктивно, незалежно від нашого уявлення, але лише постільки, наскільки вони споглядаються нами.

Те, що для сприйняття предметів, що знаходяться поза нами є простором, те для внутрішнього споглядання – час. Час – це не умова існування всесвіту, а умова внутрішнього сприйняття миру, яке саме накладає на світ умови часу. Можна сказати, що форма, в якій ми сприймаємо наші відчуття і уявлення, є послідовність-час.

Таким чином, Кант стверджував, що простір і час суть форми нашого тілесного сприйняття, і виникають вони або існують в наший психіці. Отже, простір суб'єктивний, але час ще більш суб'єктивний. При цьому часу все ж таки притаманна емпірична реальність, але не абсолютна.

Кант уважав також, що простір і час як передумови чуттєвості мають межею лише явища, а не демонструють річ-у-собі. Якими є предмети у собі і незалежно від нашої чуттєвості, нам невідомо. Ми можемо сприймати предмети тільки як явища. Багато що про предмети ми можемо сказати апріорі, але нічого не можемо сказати про річ-у-собі, яка могла б бути в основі цих явищ. Властивості предметів залежать від способу споглядання суб'єкта, а тому ми відрізняємо предмет як явище від того ж предмету як об'єкту самого по собі. Звідси і протиставлення феноменів і ноуменів.

У зв'язку з тим, що проблема взаємозв'язку матеріального світу, простору і часу лежить в площині фундаментальних філософських проблем, саме її І. Кант і помістив першою у ряді своїх антиномій. Антиномії – це протилежні твердження, які однаковим чином можна довести:

1. Світ має начало у часі 1. Світ не має начала у часі і меж у прос-

і обмежений також у просторі. торі, він нескінченний у часі і просторі.
4. До світу належить або як ча- 4. Ніде немає жодної абсолютно необ-

стина його, або як його причина, хідної сутності – ні в світі, ні поза світу, –

безумовно необхідна сутність. як його причини.
Теза тут демонструє релігійно-ідеалістичне розуміння природи часу і простору, а антитеза – переважно матеріалістичне та природничо-наукове розуміння. З точки зору абстрактної, неупередженої думки ані теза, ані антитеза не можуть бути доведені існуючими у філософії і науці засобами. Разом з тим логічні і змістовні уроки антиномій свідчать про глибоко діалектичний підхід І. Канта до аналізу реальності й пізнання, про те, що протиріччя – це фундаментальне начало світу і пізнання.
6.2. ФІЛОСОФСЬКИЙ МЕТОД І СИСТЕМА ГЕГЕЛЯ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився у сім’ї значного чиновника у Штутгарті. Він закінчив богословський факультет Тюбінгенського теологічного інституту, але священиком стати не захотів. Гегель за життя написав значну кількість фундаментальних філософських праць, ряд курсів його лекцій було опрацьовано і видрукувано учнями.

Гегель був першим мислителем, який розглядав своє вчення як закономірне продовження і завершення усього попереднього розвитку теоретичної думки. Філософію його можна визначити як систему діалектичного об’єктивного ідеалізму. Саме діалектика зробила його філософію визначним явищем століття. Гегель вказав що філософування має бути системним аби претендувати на науковість. Філософія тільки через проникнення у розумне може осягнути наявне і дійсне:

“Що розумне, те дійсне;

і що дійсне, те розумне”.

Саме з цього переконання філософія виходить у своєму розгляді, як духовного, так і природного універсумів. Завдання філософії – осягнути те, що є, бо те, що є і є розум. Гегель упевнений, що кожна людина – дитя свого часу, а філософія – це час, осягнутий у думці. Філософія не може вийти за межі сучасного їй світу. Так же безглуздо вважати, що індивід здатний перескочити через свою епоху. Звісна річ, в теорії можна побудувати уявний світ, який може існувати у думках індивіда, але такий світ можна побудувати лише у цьому податливому матеріалі. Як думка про світ філософія з’являється лише після того, як дійсність завершила процес свого формування. Звідси образ сови Мінерви, яка починає свій політ із настанням сутінок.

Філософський матеріалізм для Гегеля – це емпіризм, для якого зовнішнє і складає істинне. Сама матерія, на думку Гегеля, – це лише абстракція, яка не може бути безпосередньо сприйнята нами. Але він також не визнає, що за поняттям матерії стоїть об’єктивна реальність. Матеріалізм для нього – вчення несвободи, бо свобода полягає в тому, що мені не протистоїть ніяке абсолютно інше, але я залежу від змісту, яким є я сам.

Гегель уважав, що саме філософія і є вченням, яке має звільнити людину від нескінченної кількості кінцевих цілей і намірів, і зробити її байдужою до них. Він вважав, що філософський метод настільки ж аналітичний, наскільки і синтетичний. Метод слід визнати таким, що не терпить обмежень, що всезагальний, що є безкінечною силою, незалежною від будь-чого зовнішнього, далекого від розуму. Тому наше поняття про будь-який предмет істинне лише настільки, наскільки воно цілком підлягає методу.

Діалектика Гегеля відправляється від вирішення Кантом проблеми відношення пізнання до речі в собі, від ідей Фіхте про активність суб'єкта, від Шеллінгової постановки питання про тотожність суб'єкта і об'єкта. Сам Гегель глибоко обґрунтував принцип тотожності мислення і буття. Він показав діалектичну (відносну) тотожність буття і думки про буття. Замість поняття віддзеркалення об'єктивного в суб'єктивному, Гегель слідує принципу перетворення одного в інше. Так матеріальне виявляється лише «перетворенням», інобуттям і поверхневим явищем духу. Дух визнається Гегелем за первинне, а природа вважається духом.

Діалектичне Гегель розглядає як взагалі принцип всякого руху, всякого життя і всякої діяльності, як душу всякого істинно наукового методу. Діалектика є іманентний перехід одного визначення в інше, в свою протилежність. Повсякденна свідомість зазвичай визнає як визначення речей одне, а також і інше. Але ґрунтовніший погляд на речі свідчить, що кінцеве обмежене не тільки ззовні, а знімається за допомогою своєї власної природи і само собою переходить в інше. Так, людина смертна, але це не означає, що існують дві відособлені властивості людини: бути живим і бути смертним. Істина якраз в тому, що життя несе в собі зародок смерті.

Всі кінцеві речі, тобто такі, які мають кінець, міняються і проходять. Усе те, що існує, зрештою повинно вийти за межі свого безпосереднього буття і перейти в свою протилежність. А тому в діалектиці Гегель бачив універсальну непереборну владу, перед якою ніщо не може встояти, наскільки б воно не уявляло себе міцним і забезпеченим. Діалектика виявляється у всіх областях і утвореннях світу природи і духу.

У своїй філософській системі Гегель значну увага приділяє діалектичному дослідженню начала. Таким можна уважати єдність буття і ніщо. Гегель показав, що відмінність між буттям і ніщо важко визначити, тому їх розрізнення можливе через становлення, через щось третє. Становлення є існуванням буття в тій же мірі, що і існування небуття, ніщо.

Гегель вважав, що буття містить в собі три ступені: якість, кількість і міру. Якість – це в першу чергу тотожна з буттям визначеність. Щось перестає бути тим, що воно є, якщо воно втрачає свою якість. Кількість, навпаки, – зовнішня буттю, байдужа для нього визначеність. Так, будинок залишається тим, що він є, незалежно від величини його. Червоне залишається червоним незалежно від відтінків його. Міра – це єдність перших двох, якісна кількість. Всі речі мають свою міру, своє завершене буття, кількісну визначеність. При збільшенні або зменшенні до відомої межі, речі перестають бути тим, що вони були. Тут відбувається перехід кількісних змін в якісних. Наприклад, в моралі міра легковажності легко порушується і переходить в абсолютно інше – у злочин.

Заперечення Гегель розглядав як заперечення діалектичне, як зняття, в якому щось одночасно і скасовується і зберігається. Тому залишається можливість для подальшого заперечення, яке повертається в начало, але на більш високому рівні. Наприклад, проростання ячмінного зерна.

Суперечність Гегель розглядав як корінь всякого руху і життєвості, як закономірність, невід'ємну від дійсності. Тому тотожність, відмінність, протилежність, суперечність – найважливіші категорії гегелівської діалектики. Тут панує ідея роздвоєння єдиного на протилежності. Саме у такій послідовності можливо показати розгортання процесу розвитку і його джерело.

Суть у видимості є лише відношення з собою, але не безпосереднє відношення, а рефлектоване. Рефлексію слід розуміти як свічення одного поняття в іншому, діалектично пов'язаному з першим поняттям, як діалектичне взаємопроникнення понять, що властиве кожному поняттю суті, що має своє парне поняття. У такому разі суть у видимості є тотожність з собою. Тотожність, як усвідомлення самого себе, є те, чим відрізняється людина від природи взагалі, і від тварини зокрема; тварина не може осягнути себе як “я”, тобто чиста єдність себе в самому собі.

Тотожність є разом з тим відношення, а саме негативне відношення з собою або розрізнення (відмінність) себе від самого себе. Відмінність в собі є істотна відмінність позитивного і негативного. Оскільки позитивне і негативне самостійні, оскільки вони не є інше, то кожне з них світиться видимістю в іншому, і є лише настільки, наскільки є інше. Відмінність суті тому є протиставлення. Кожне з розрізнених має своє визначення тільки в своєму відношенні з іншим, тобто кожне розрізнене, протилежне знаходиться в тісному нерозривному зв'язку зі своїм іншим. Гегель наводить ряд доказів. Буденна свідомість розглядає розрізнені як байдужі одне до одного. Говорять: я – людина, а навколо мене – повітря, вода, тварини і взагалі – інше. Але філософія має на меті показати інше як те, що протистоїть своєму іншому. Неорганічна природа – не просто щось інше, аніж органічний світ. Неорганічна природа – необхідне інше органічного світу. Так само природа не існує без духу, і дух – без природи. Гегель підкреслив, що ми робимо великий крок уперед, розглядаючи дійсне мислення як мислення про необхідне.

Протилежності у свою чергу знаходяться в стані неспокою, прагнуть до того, щоб покласти себе як те, що вони є в собі. Звідси вони вступають в протидію, прагнуть подолати одна іншу. Єдність протилежностей припускає їх протидію, боротьбу. Цим визначається кінцева природа речей. Суперечність (протиріччя) – ось що насправді рухає миром. Гегель відзначив, що суперечності зазвичай усувають з речей, з сущого і істинного взагалі, стверджують, що немає нічого суперечливого. Але повсякденний досвід показує нам, що існує безліч суперечливих речей, суперечливих тверджень. Суперечність їх не тільки зовнішня, але і в них самих. Суперечністю проте справа закінчитися не може і вона знімає себе через саму себе. Найближчим результатом вирішення протиріччя є основа. Сторони суперечності занурюються в основу, тонуть в ній, розчиняються і тим самим взаємно ототожнюються. Рух повертається до “тотожності” на більш високому рівні.

Можна показати схематично послідовність переходів між категоріями чистих рефлективних визначень:
тотожність (єдність, неподільність)



розрізнення (невідповідність, розлад)



протилежності



протиріччя (суперечність)



основа.
Усі ці співвідношення і переходи мають як онтологічне, так і гносеологічне значення. У силу тотожності буття і мислення об’єктивне протиріччя для Гегеля – це те ж, що і протиріччя притаманне мисленню.

Філософська система Гегеля послідовно представлена в «Енциклопедії філософських наук». Він уважає, що все розумне виявляється трояким умовиводом, а три послідовні члени такого є: логічна ідея (Всезагальне), природа (Одиничне) і дух (Особливе). Будь-який із цих членів може бути прийнятий як Всезагальне, Одиничне й Особливе. І тоді з’являються три можливі філософські системи. Гегель створив систему “абсолютного ідеалізму”, ясно визначивши свою висхідну ідеалістичну позицію. Тому дослідження світу Гегель почав із розгляду науки логіки, з дослідження змісту понять і категорій, які властиві людському мисленню.

Абсолютна ідея, по Гегелю, є розум, мислення, розумне мислення. Ідея для нього виступає як субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей, усього існуючого. Абсолютна ідея як субстанція виступає у Гегеля діяльним началом, що відрізняє його від поглядів багатьох ідеалістів минулого. У той же час абсолютна ідея є єдність пізнання і життя, єдність теорії і практики. Абсолютна ідея взагалі є істина. Оскільки істина – це не відчеканена монета, а процес поступового осягнення, то й ідея існує як процес. Змістом абсолютної ідеї виступає весь обширний зміст понять і категорій, який Гегель розвернув починаючи від поняття якості (буття) до поняття воління, намагання зробити світ тим, чим він повинен бути.

Природа, стверджував Гегель, є ідея у формі інобуття. Абсолютна ідея вирішує вільно призвести із себе момент своєї особливості, вирішує вільно відпустити себе у якості природи. Щоправда, тут виникає питання, як бог приходить до того, щоб зважитись створити щось зовсім неподібне йому. Гегель зазначив: “Відповідаємо: божественна ідея саме і полягає в тім, що вона рішається покласти із себе це інше і знову ввібрати його в себе, щоб стати суб’єктивністю і духом”.

“Філософія природи” Гегеля описує походження Логіки, зазначає вторинність природи у відношення категоріального мислення. Природа об’єктивна і пізнавана. Вона є сферою кінцевого, оскільки дух у ній обмежений своїми матеріальними породженнями. Гегель констатує творче “безсилля природи”. В цілому ж філософія природи – це слабка частина філософської спадщини мислителя, оскільки на ній лежить печать природничо-наукових хибних думок. Наприклад, Гегель заперечує всі існуючі на той час теорії світла, не погоджується з існуванням червоних кров’яних тілець тощо.

На думку Гегеля, Бог створив природу, щоб з природи виникла людина, а разом з нею і людський дух, пізнання, абсолютне знання. Дух у природі отримує свою власну сутність. Вивчення природи є звільнення духу в ній. Людина виступає виконавцем волі Бога, абсолютної ідеї, ліквідує чуттєве відчуження від Бога. Людина кінцева, смертний момент роду. Але як розумна, пізнаюча, духовна істота людина своєю життєдіяльністю простирається на всю безмежність людського пізнання. Абсолютна ідея жадає самопізнання і мета ця може здійснитися через діяльність мас поколінь на протязі всієї світової історії.

У “Філософії духу” Гегель показує як ідея повертається до себе із свого іншого, із природи. Відмінна риса логічної ідеї – це просте всередині-себе-буття; у природі логічна ідея – це поза-собою-буття. Дух, який породжує себе із цих передумов, які він створює: із логічної ідеї і зовнішньої природи, є у-собі-і-для-себе-сущий дух. Дух вільний, бо він залежить лише від себе самого, визначає себе сам. Свобода є вище визначення духу.

Сфера духу розкривається Гегелем у всій її повноті на трьох рівнях.

Суб’єктивний дух – нижчий рівень духовного. Він втілений у душі з усіма її природними якостями, відчуттями, переживаннями, сновидіннями: у свідомості, самосвідомості і розумі; нарешті, у дусі як спогляданні, уявленні, асоціюванні, пам’яті, і розумній волі.

Об’єктивний дух втілений і розвивається в праві і моральності.

Абсолютний дух – вища форма духу, під якою Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства на протязі розвитку всесвітньої історії. У абсолютному дусі існує знання абсолютної ідеї. Достойними формами абсолютного духу виступають мистецтво, релігія втаємничення і філософія. Здійнявшись до самих вершин людського духу, осягнувши абсолютну ідею в її саморозвитку, Гегель визначає філософію як науку, як духовне споглядання піднесене до мислення, якому притаманна самосвідомість.

Філософія уособлює єдність мистецтва і релігії, пізнання необхідності присутності в них абсолютного уявлення. Філософське пізнання звільняється від однобічності форм мистецтва і релігії, підносить їх до абсолютної форми у-собі-і-для-себе-сущої необхідності.

Завдання філософії, як його бачив Гегель, – пізнання духу. Це завдання можна вирішити тільки тоді, коли поняття і свобода стануть предметом і душею філософії.
6.3. ФІЛОСОФСЬКО-ЕКОНОМІЧНЕ ВЧЕННЯ К. МАРКСА

Сутність матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс сформулюва у 1859 р. у «Передмові до “Критики політичної економії”».

«Загальний результат, – писав К.Маркс, – до якого я прийшов і який послужив потім керівною лінією у всіх моїх подальших дослідженнях, можна коротко формулювати у такий спосіб. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, що відповідають визначеному рівню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість...».

Так сформулював Маркс загальне бачення змісту суспільно-історичного процесу. Спосіб виробництва – важлива категорія, що виступає як єдність визначеного способу спільної діяльності і відповідної йому форми спілкування. Спосіб діяльності є сукупність особливих форм діяльності, поєднуваних формою спілкування як система виробничих відносин. Форма спілкування, як конкретне всезагальне, є основне виробниче відношення даного способу виробництва.

Сучасне виробництво немислиме без певної інфраструктури, яка містить у собі дороги, канали, водоймища, аеродроми, мости, порти, транспорт, склади, зв'язок і ін. Усе це разом зі знаряддями праці складає засоби виробництва суспільства. Украй важливим для виробництва є рівень використовуваної в ньому технології. Технологія – це сукупність методів обробки, виготовлення і зміни форми вихідного матеріалу, використовувана в процесі виробництва предметів і речей. Рівень розвитку технології істотно залежить від рівня розвитку науки, освіти, якості управління виробництвом, організації праці.

Зміни у системі продуктивних сил породжують зміни у процесі виробництва, а значить і в системі виробничих відносин. Марксистська теорія демонструє численні приклади цього з історії суспільства. У той же час виробничі відносини активні, вони можуть прискорювати процес розвитку продуктивних сил, якщо відповідають їх характеру і рівню розвитку. Якщо не відповідають, то сповільнюють, а то і гальмують зовсім.

К.Маркс відзначав, що історичний процес розвитку і зміни способів виробництва – це процес розв’язання протиріччя між виникаючими і новими способами діяльності, тобто продуктивними силами і обмежуючими їх колишніми формами спілкування або виробничими відносинами.

Маркс побачив в історії повторюваність, загальне в життєдіяльності багатьох попередніх капіталізму державах і формах організації громадського життя різних народів. Звідси і з'явилося уявлення про суспільно-економічну формацію, тобто про суспільство, яке знаходиться “на певному рівні історичного розвитку” і відрізняється певними особливостями. К.Маркс представив історію як природний перехід суспільства від одних, більш ранніх, до інших, більш зрілих, суспільно-економічних формацій. Таких формацій п'ять: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Суспільно-економічна формація Марксові уявлялась як якісно визначений, конкретний тип суспільного устрою, розглянутий у єдності всіх його сторін: спосіб виробництва, духовне життя, мистецтво і наука, класові відносини, сімейно-побутова сфера і все конкретно-різноманітне життя людей.

Перш ніж зрозуміти, як може здійснитися процес скасування приватної власності, тобто відчуження, треба було зрозуміти, як відбувалося становлення відчуження. К.Маркс у рукописах 1844 року виразно показує, що для нього це безсумнівно, тому що: «Зняття відчуження проходить той же шлях, що і саме відчуження» (т.42, с.113). У конкретно-історичних умовах пануючих капіталістичних відносин Маркс мав у своєму розпорядженні обширний матеріал, який ілюструє сутність розвитку капіталу, а також досвід теоретичних прозрінь економістів і філософів щодо сутності капіталізму.

Природним було припустити, що відчуження – це історично минуще явище, що найперші люди на землі, люди архаїчного періоду, усім своїм буттям у споконвічному співтоваристві, були нерозривно зв'язані і підлеглі природі. Утім, це давало їм безумовне право користатися всіма доступними їм плодами природи, усім природом тобто постійним збільшенням, приростанням, додатком до наявного і відновленням його. Хоча звично поняття “природа” пояснюють як щось таке, що знаходиться “при роді” людському.

Можна стверджувати, що відчуження, віддалення, позбавлення права на природ у перших людей практично було відсутнє. Єдине обмеження, яке могло бути накладене – це звичай, звичай не вживати ту чи іншу рослину або плід через його отрутні якості або дивовижні особливості, або виходячи з яких-небудь ще міркувань. Тобто, обмеження мало скоріше природний характер, і в дуже малій мері – соціальний. Подальший розвиток людського суспільства призвів до нових аспектів спілкування, до ритуалу. У співтоваристві з'явилися люди, які перевершували інших членів співтовариства своєю волею й інтелектом, а тому зайняли у суспільстві ведучі позиції. Дотримання ритуалу здійснюється чисто механічно під керівництвом людей, які знають ритуал. Колективність тут уже знає ієрархію відносин, а відчуження від декотрих речей і відносин тут помітніше.

У первісному суспільстві основне виробниче відношення – особиста власність. Вона ж і виступає як фактор відчуження. Рабовласницький лад визнає примус на основі визначеної регламентації, яку можна розглядати і як правову норму, що передбачає за певні дії покарання. У такий спосіб стає можливим підтримувати контроль над величезними багатоплемінними, багатомовними імперіями, забезпечується розвиток торгівлі.

Феодальний спосіб виробництва характеризується появою у системі відносин між людьми і соціальними групами права. На відміну від “закону” у рабовласницькому суспільстві, тут право припускає й обов'язки, індивідуальну свободу, взаємні зобов'язання. Основним виробничим відношенням феодального способу виробництва стає право у формі відносин васалітету, тобто станової залежності. Відчуження стає усе більш складним і витонченим, обставленим безліччю застережень-обмежень.

Перехід від феодалізму до капіталізму має проміжну ланку – абсолютизм. При абсолютизмі право зайняти місце у тому чи іншому стані (суспільному прошарку) можна купити. Селяни, які викупили себе у феодалів, стають вільними ремісниками, перетворюються у купців, створюють могутні гільдії і цехи. Усе це торгашеське буйство заохочується монархом, підсилює його фінансові можливості, сприяє об'єднанню дрібних князівств в абсолютистську монархію. Товарно-грошові відносини визначають сутність абсолютизму. Тут гроші обмінюються на станові права і привілеї, а тому потомствені дворяни, продаючи свої права, опускаються в нижчі соціальні прошарки.

Капіталістичний спосіб виробництва гранично універсальний. Основне його виробниче відношення – капітал. Капітал – відношення, яке саме відтворюється, капітал здатний відтворювати саме себе. Тому капітал і виступає як історично вища форма відчуження.

Істинний аморалізм буржуазного суспільства, стверджував Маркс, полягає у відчуженні праці. Виходить так, що «чим більше робітник робить, тим менше він може споживати; чим більше цінностей він створює, тим більше сам він знецінюється і позбавляється достоїнства; чим краще оформлений його продукт, тим більше знівечений робітник; чим культурніше створена ним річ, тим більше схожий на варвара він сам» (т. 42, С. 89). У процесі праці робітник належить не собі, а іншому. Праця стає чимось зовнішнім, далеким робітнику. Тому він почуває себе вільно діючим лише при виконанні своїх тваринних функцій, тобто, коли їсть, п’є, і в кращому випадку, розташувавшись у своєму житлі, прикрашає себе і т.п. Правда, зауважує Маркс, – це нормальні людські функції. Але коли вони відірвані від кола іншої людської діяльності, коли вони трансформуються в останні і єдині кінцеві цілі, – вони носять тваринний характер.

Вивчення особливостей розвитку капіталізму посприяло Марксові зробити важливі висновки. Стало зрозумілим, що відчужена праця є безпосередньою причиною приватної власності. Тому з падінням однієї сторони повинна впасти й інша. Також відчужена праця є причиною виникнення заробітної плати. Для розуміння підходу Маркса до сутності відчуженої праці, треба враховувати ще одну немаловажну обставину. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він повсюдно досліджує реалії капіталізму, в якому саме поняття приватна власність характеризує капіталістичну форму власності. Зрозумівши це, можна зрозуміти, чому Маркс упевнено говорить про неможливість змінити що-небудь у суспільстві лише зміною заробітної плати. Звідси і різка критика К.Марксом своїх опонентів, які наполегливо волали про рівність заробітної плати. Звільнення суспільства від існуючої форми приватної власності, і сполученого з ним економічного насильства, Маркс бачить у політичній формі емансипації робітників, яка необхідно призведе до загальнолюдської емансипації. Весь пафос цієї ранньої роботи спрямований на критику сучасного йому капіталізму, який привів до хвилі революційних потрясінь середини XIX століття.

Для очевидності сказаного, можна показати всі етапи розвитку відчуження як послідовний ряд основних виробничих відносин, що відомі в історичному процесі:

Спосіб виробництва	Основне виробниче відношення
Архаїчний Первісно-колективний Первіснообщинний Азійський Рабовласницький Феодальний Абсолютистський Капіталістичний	Звичай Ритуал Особиста власність Насильство (позаекономічний примус) Закон (відношення регламентації) Право, васалітет Товарно-грошове відношення Капітал

Так історія становлення і розвитку відчуження постає перед нами у всій своїй розмаїтості і багатстві відносин. Передісторія досягла своєї вершини. Що далі? Для К. Маркса відповідь цілком ясна. Далі – комунізм.

Сутність комунізму. Сучасна К.Марксові суспільно-політична думка безперестану зверталася до питання про майбутнє людства, яке вбачалося то як соціалістичний, то як комуністичний рай. Тому його намагання з'ясувати сутність комунізму цілком природно. Започатковані зусилля з'ясувати витоки і причини існуючих у сучасному йому капіталістичному суспільстві протиріч, несправедливості і насильства, як ми вже бачили, привели його до дослідження сутності й історії відчуження. Це дослідження йшло паралельно з дослідженням сутності комунізму. Логіка дослідження привела до того, що сама історія відчуження стала для Маркса лише засобом формулювання теорії відчуження. Як слідство теорії визначився і шлях, йдучи яким людство зможе подолати відчуження.

Першу і вирішальну ступінь подолання відчуження К.Маркс побачив у подоланні буржуазної приватної власності. Саме цю ступінь і можливо ідентифікувати як комунізм. Однак, на відміну від інших мислителів, які стоять у сутності на позиціях утопічних мрій і сподівань, К.Маркс виявив, що комунізмом аж ніяк не вичерпується вся наступна історія людського суспільства. У 1844 році він писав: «Комунізм є необхідна форма і енергійний принцип найближчого майбутнього, але як такий комунізм не є мета людського розвитку, форма людського суспільства» (т.42, с.127). Роком пізніше разом з Енгельсом вони писали вже значно конкретніше: «Комунізм для нас не стан, що повинний бути встановлений, не ідеал, з яким повинна бути узгоджена дійсність. Ми називаємо комунізмом дійсний рух, котрий знищує теперішній стан. Умови цього руху породжені наявною тепер передумовою» (т.3, с.19). Таку передумову вони бачили в масі робочої сили, відрізаної від капіталу.

Можна стверджувати, що Маркс у світовій історії знайшов три істотно відмінних один від одного історичних періоди. Перший період – це вже згадувана передісторія – тривалий період виникнення, становлення і розвитку відчуження, який приводить до капіталістичного способу виробництва. У цей період паралельно відчуженню і як його інше відбувалася еволюція форм приватної власності. Другий період – початок справжньої історії, – реінтеграція «або повернення людини до самої себе, як подолання людського само відчуження». Причому це повернення людини до самої себе відбувається як повернення до людини суспільної, тобто гуманної, людяної. Це повернення відбувається «свідомим чином і зі збереженням усього багатства попереднього розвитку» (т.42, с.116). Другий період – це становлення і буття власне комунізму. Третій період, тобто період наступний за комунізмом, К.Маркс конкретно визначити не міг, тому він називав його то “царством свободи”, то вільною асоціацією всебічно розвинутих індивідів.

Утім, коли мова йде про марксове поняття комунізму, то обізнаний у цій справі звичайно звертається до тлумачення широко відомої роботи К.Маркса і Ф.Енгельса “Маніфест Комуністичної партії”, написаному в 1848 р. У даному тексті я звернусь до ряду положень гл. II. «Відмітною рисою комунізму є не скасування власності взагалі, а скасування буржуазної власності», – писали класики. Своєрідність буржуазної приватної власності у тім, що вона тримається на експлуатації одних іншими. Сила буржуазії у капіталі, у власності, що експлуатує найману працю. Тому «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Тут, при узгодженні останніх двох цитат слід бути дуже уважним, бо мова йде, звичайно ж, про знищення буржуазної приватної власності. Так, так, саме про знищення саме такої історичної форми власності. Нерозуміння сутності вжитих класиками понять у свій час мало у свій час надто серйозні теоретичні і суспільно-політичні прорахунки. Так, метою Жовтневої революції в Росії стало саме знищення приватної власності як такої, до чого ні Маркс, ні Енгельс ніколи не закликали.

Вони зазначали: «У буржуазному суспільстві жива праця є лише засіб збільшувати накопичену працю. У комуністичному суспільстві накопичена праця – це лише засіб розширювати, збагачувати, полегшувати життєвий процес робітників» (т.4, с.439). Далі, автори “Маніфесту” із усією визначеністю вказували: «Комунізм ні в кого не віднімає можливості присвоєння суспільних продуктів, він віднімає лише можливість за допомогою цього присвоєння поневолювати чужу працю».

Так, у “Маніфесті” є положення, які, виходячи з нашого нинішнього досвіду бачення історичного процесу, історія певним чином піддала критичному перегляду. Імовірніше всього, що знищення буржуазної приватної власності, начало якому відраховують від часу Жовтневої революції 1917 року, почалося не в Росії і не в зазначеному році, а трохи пізніше й у самому капіталістичному світі. І знищення це пішло саме таким шляхом, який і передбачав Маркс, оскільки тотальних революційних дій, явного насильницького повалення існуючого ладу там і не було. Але самі обставини, необхідність еволюційних перетворень в інтересах зростаючої маси виробників, стимулювали розвиток суспільства. Ерозія буржуазної приватної власності пішла по шляху розосередження існуючої узурпованої власності-капіталу, у все зростаючого числа власників через акції, спільні підприємства, асоційований капітал і т.п. Передові індустріальні країни світу сьогодні, що зовсім не можна виключити, переживають перший етап становлення комунізму в марксовому розумінні його, тому що тут усюди вже особистість людини не заперечується, насильно від таланта не абстрагується і до неприродної простоти бідної, грубої людини там не бажають повернення. Ці ж країни сьогодні виступають, по можливості, проти диктаторських режимів, проти небезпеки світової війни, за права людини.

Таким чином, К.Маркс, розглядаючи комунізм як початок позитивного скасування буржуазної приватної власності; а згодом і приватної власності в інших формах; а згодом і остаточних форм відчуження, був поза сумніву правий як учений і геніальний мислитель. Адже по зрілій думці Маркса, людині належить повернутися до самої себе, переборовши всі ті ступіні відчуження, які нею ж самою і створені, і про які мова йшла вище. Щоправда, Маркс розглядав лише перший крок, який веде у майбутнє – комунізм. Так, він не міг знати подробиць подальшого руху людства, але він все-таки вказав нам, що людство буде рухатись уперед через наступні посткомуністичні способи виробництва. А скільки тут буде історично значимих кроків, і які вони будуть за своєю сутністю – це уже справа наукового передбачення майбутніх мислителів.
6.4. ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ Ф. НІЦШЕ

Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький мислитель, який залишив по собі значну концептуально-філософську спадщину. У Базельському університеті він викладав як професор класичної філології у 1869-79 рр. У тяжку душевну хворобу він впав у 1889 р., що і обірвало його плідну літературно-філософську працю. Твори Ф.Ніцше складні для сприйняття. І він сам розумів труднощі, з якими стикались навіть маститі професори, які намагались осягти їх зміст. «Хто зрозумів, тобто, пережив хоча б шість тез із Заратустри, той вже піднявся на більш високий ступінь серед смертних, аніж який доступний “сучасним” людям», – стверджував Ніцше.

Ніцше зазначав, що серед його творів “Так казав Заратустра” займає особливе місце. Слово “надлюдина”, яке він застосував у своїй концепції як визначення типу самої високої вдачі, всі зрозуміли зовсім наївно, як невинне визначення ідеальної породи людей – напівсвятих, напівгеніїв. Але ж ця книга – сама глибока книга. Тут Ніцше говорить не як фанатик, він не проповідує і не вимагає віри. Більш того, він благає: «Ідіть від мене і захищайтесь від Заратустри! А ще краще: стидайтесь його! Можливо він обманув вас…Тепер я наказую вам загубити мене і знайти себе; і тільки коли ви зречетесь мене, я повернусь до вас».

Своє бачення нової моралі Ф.Ніцше вирішив пов’язати з образом Заратустри – пророка і реформатора давньоіранської релігії. Після десяти років усамітнення в горах, пише Ніцше, Заратустра вирішив спуститися до людей. Коли він прийшов у найближче місто, він знайшов там багато людей, які зійшлися на видовисько. Пророк звернувся до людей: «Я вчу вас про надлюдину. Людина є щось таке, що потрібно перевершити. Що ви зробили, щоб перевершити її?

Всі істоти до цього часу створювали щось вище себе; а ви хочете бути відливом цієї великої хвилі і швидше повернутися до стану звіра, аніж перевершити людину? Що таке мавпа у відношенні людини? Посміховисько чи болючий сором. І тим же самим має бути людина для надлюдини: посміховиськом або болісним соромом».

У людях залишилось багато чого від хробака, багато хто стоїть нижче будь-якої мавпи. Багато людей – це форма, яка коливається між рослиною і привидом. Але я не хочу, щоб ви залишались такими, я вчу вас про надлюдину, звертається до людей Заратустра, а разом із ним і Ніцше. “Надлюдина – це сенс землі”. А тому, люди, залишайтесь вірними землі і не вірте тим, хто говорить про надземні надії, наполягає він.

Що слід зрозуміти з цього фрагменту міркувань Ніцше? Головне: надлюдина – це людина земна і буття її досяжне. Але щоб стати надлюдиною, треба перевершити людину сьогоднішню. Цьому багато чого заважає, а насамперед, пихатість і самовпевненість людей у своїй довершеності. Надлюдина – це безумство для людини, тому що вона не зрозуміла. А тому з’являється у Ніцше новий образ: “Людина – це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, – канат над прірвою. Небезпечне проходження, небезпечно залишитися на шляху, небезпечний погляд назад, небезпечні страх і зупинка”. Ніцше нагадує, що не треба сумніватись у виправданості цього переходу, тому що кожному треба створити щось вище себе сьогоднішнього.

І. Кант бачив у людині мету, а Ніцше вже не задовольняється цією гуманістичною максимою. Людина – це міст, у людині можна любити лише плинне, лише те, що її чекає – загибель. А тому людина є передумовою, силою, яка долає саму себе. «Я люблю тих, хто не вміє жити інакше, як щоб загинути, бо йдуть вони по мосту», – підкреслює Ніцше. Саме в цьому і є заклик до того, що треба ставати іншим, повсякчасно жадати ставати іншим. Загиньте, ви, сьогоднішні, перетворіться в кращих, достойних часу, в якому ви живете. Адже і час, і умови життя минущі, і треба відповідати їм. Ось у чому лейтмотив закликів мислителя.

Власне всі ми якимось чином працюємо на надлюдину, вважав Ніцше. Йому любі ті, хто живе для пізнання, хто будує житло для надлюдини і готує землю, тварин і рослини до її приходу. Ніцше любить людину, яка виконує більше, ніж обіцяє, бо та хоче своєї загибелі. Всі дії, які сприяють загибелі людей сьогодення, він виправдовує і любить.

Можна сказати, що Ніцше поставив складне питання про призначення людини, що він продовжив традицію своїх попередників, які вважали, що “знання – достоїнство сили”. Він побачив, що людина може поширити своє панування по всій землі, але чи достойна людина такої місії, чи спро-можна вона виконати таку надзадачу. Схоже, що Ніцше не вірить у таку здатність людини, вважаючи необхідним для цієї місії появу надлюдини, тобто, людини з іншим світоглядом і потребами, яка подолала у собі звичні стереотипи. Сьогодні стає більш зрозумілою ідея Ніцше, адже людина створила могутню індустрію, наповнила світ комп’ютерами, поринула у нетрі екологічної кризи, оточила себе масою ядерної зброї тощо. Вже сьогодні людина не справляється з тими силами, які викликала із нетрів природи, сповнивши її духом і діяльністю. Тому і сьогодні залишається актуальним питання про узгодження світу реального і світу бажаного.

Ідея надлюдини не сприймається сучасною наукою, оскільки в ній давно вирішено, що людина – найвище досягнення природи, істота довершена. При цьому вважають, що людина може еволюціонувати, але саме поняття цього залишається невизначеним. У той же час, якщо погодитись із Ніцше, надлюдина існує серед нас, хоча побачити її ми не в змозі, як не в змозі побачити те, що перевершує наші сили і наші здібності. Незважаючи на те, що ми можемо спостерігати надлюдину, вищий тип може спостерігати за нами, може керувати нами.

У “Заратустрі” неодноразово звучить мотив: «Бог помер». Ніцше –нігіліст, він вважав, що заперечуючи Бога, можна звільнити світ. Якщо довіра до життя підірвана, то немає підстав і для віри. «Чи можна жити, ні в що не вірячи?», – запитує Ніцше, і дає стверджувальну відповідь. Якщо зникли минулі цінності, то зникло і те, що відповідало їм, тобто Бог вмер. Бог вмер, бо він вже не здатний надихати людину стати довершеною.

Старець-святий, якого зустрів Заратустра, говорить, що він більше не любить людей, а любить Бога. Але, можливо, якщо люди міняються, якщо змінюється образ життя людей, то можливо, треба краще поміняти бога. І тоді можна твердо відповісти, як Заратустра: “Я люблю людей”. І не треба чекати воскресіння померлого бога: “Бо старий Бог не живий більше: він остаточно помер”. А тому треба знищити старий храм і на його місці побудувати новий.

Ніцше уважав, що християнство вело боротьбу не на життя, а на смерть з вищим типом людини. Сильна людина викликає відразу у християнства, це – “порочна людина”. Християнство прийняло сторону усього слабкого, низького, скаліченого, погубило волю навіть сильних духом людей. Християнство називають релігією співчуття, але співчуваючи, стаєш слабшим. Співчуття порушує природний плин речей, воно підтримує те, що визріло для загибелі, воно заперечує життя. Проповідь співчуття – це проповідь Ніщо, тобто Бога іншого світу, нірвани, але ж «Треба любити людей!», – стверджував Ніцше. Християнство зневажає тіло, чуттєвість, розвиває жорстокість до самого себе, переслідує мислячих інакше. Християнське – це ненависть до духу, до гордості, мужності, свободи. Сьогодні соромно бути християнином, а всі священики відверто брешуть.

Соціалізм, на думку Ніцше, – це те ж християнство, що виродилось. Соціалізм підтримує віру у цілеспрямованість історії, замінює реальні цілі ідеальними, поглиблює слабкість людської волі, полишає людину уяви. Соціалізм нігілістичний, бо не вірить в існуюче. Вільний розум повинен знищити догми релігійної і соціалістичної моралі, ілюзії, що їх надихають. Звідси і міркування Ніцше про свободу духу, яка стає великою метою. У світі, позбавленому Бога і ідолів моралі, людина стала одинокою. Як тепер жити у цьому світі? «Де я зможу відчувати себе вдома?», – запитує Ніцше. Але свобода духу – не зручність. Для того, хто хоче бути вище закону, легко опуститися нижче закону. Ніцше зрозумів, що розум може звільнити себе, лише приймаючи на себе нові зобов’язання. Розширення можливостей не надає свободи, хоча відсутність можливостей – це рабство. Анархія – теж рабство. А тому для Ніцше свобода лише у тім світі, де ясно визначені можливе і неможливе.

Ніцше відчував, що боротьба за владу на землі вестиметься від імені філософських принципів, а тому він волів того, щоб майбутнє людства було керованим. Його дуже пригнічувало майбутнє вирівнювання людини до рівня посередності, до такого стану, коли людина буде пристосовуватись до будь-чого, будучи стадною твариною-людиною. Його лякає народження нового типу людини, підготовленої до рабства у тонкому значенні слова. Він пише пророчі для ХХ ст. слова: «Демократизація Європи є в той же час мимовільна підготовка до народження тиранів». Спонукання сучасного йому соціалізму Ніцше зрозумів як намагання перетворити всіх людей у засіб, ствердити небачене духовне рабство: «Інтелектуальний цезаризм нависає над усією діяльністю торговців і філософів».

Така вже доля вчення Ніцше, що його спотворили. Його ідею волі до влади часто брали на озброєння у бунтівному ХХ ст., але при цьому забували про чесноти, до яких він також закликав.