Найдавніші часи київська русь
Російський революційний рух на Україні
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Українські політичні партії
Російський революційний рух на Україні У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готов- ності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчаруван- ня. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі обставини для появи революціонерів. На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість рево- люціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів універ- ситетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священи- ків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України — Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько полови- ни усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас. Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, револю- ційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись ство- рити у боротьбі з царизмом об'єднані «всеросійські» сили, його учасники спочатку нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхній революційній боротьбі. Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії зви- чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ото- тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ото- тожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інте- лігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроє- них студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею се- лянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина его- їзму та про його природжену схильність до соціалізму. Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок но- вому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував ^ 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії. На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався «Ки- ївська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими рево- люціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович. Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здій- снення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові висту- пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час, коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імпе- рії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це «ходіння в народ», як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів. На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чиги- рина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархіст- ська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю се- лян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося утво- рити «таємні загони» й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се- лян. У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген За- славський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників», що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим. Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звер- нулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише на- сильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця ки- ївської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіратив- на й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) роз- почала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію теро- ристів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядо- вих чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства ви- найшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич. Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспіль- ство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати. Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що ви- никали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може ми- нути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосеред- ніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем гово- рили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинк- том приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність укра- їнців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії». Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтере- су до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною про- пагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні ре- волюційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалю- вали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної на- пруги між двома поколіннями українофілів. Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика ре- волюційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з укра- їнським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді укра- їнські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти рево- люцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний попу- лізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху. Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчару- ванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж бо- ротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в ре- волюційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріа- том. Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу. Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріа- том, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим опти- мізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям. Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шану- вав Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радян- ські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостеріга- лася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомас- штабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним. Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно при- писують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці» та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії. Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельни- ков — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, біль- шість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїн- ському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції. У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та Украї- ни. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася не- помітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформо- вана про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії. Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мо- білізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народниць- ких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосу- вання політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення консти- туційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували «Союз визво- лення», що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — каде- тів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відно- вити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядо- вих партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт «Союза рус- ского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою під- тримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями», спеціа- лізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні. Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представ- ляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксист- ський Бунд. Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До каде- тів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й націо- нальне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організа- ціях брало участь багато «малоросів», які змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів. Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному. Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтриму- вали прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими укра- їнськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдава- лося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-
Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо- мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра- бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні- верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло- гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль- ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури. Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра- їнських політичних організацій. Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Мих- новським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі- зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра- дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста- новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни- чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі- тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на- слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських. Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно кри- тикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви- ховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах україн- ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо- кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль- турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза- баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях. Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх ук- раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна орга- нізація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент- ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да- ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят- кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен- ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За- хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної партії. Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По- знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта- ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів- цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селя- нин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політи- зувати селянство. Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда- лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про- блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Са- мостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію. У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми- колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю- рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки- нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності. Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму- ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей- ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад- ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре- зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму. Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розко- ли, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхнов- ського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна ^астина її чле- нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра- тів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетвори- тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт- ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм. • Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра- їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра- тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз- рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро- сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі- зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри- тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії. Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко- ваних українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со- ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера- тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою- вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн- ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо- кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар- тією, дуже подібною до російських кадетів. Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив- на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму- шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|