Найдавніші часи київська русь



бет24/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45

Революція 1905 р.

Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., коли
у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли
з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Галоном. Цього дня
близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії
зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян-
і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника
було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне бан-
крутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію
до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її


апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько
2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася
хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків
ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких
був заколот на панцернику «Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконати
наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно

з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком,


повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися
до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки.


Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару-
вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду-
му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла
два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі-
тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися.
Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р.
існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17.
Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже
в кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По
селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок
однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виник-
ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах
України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах.
Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево-
люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось
як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Про-
світи» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже
небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве-
ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної
та політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішила
відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі:


в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По-
діллі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до
50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український
рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони


розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше
діяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під-
тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон-
страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні
своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під
час революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро-
ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація
кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей-
ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі
інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній
вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату


спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон-
ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але
радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не
закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та
УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра-
їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами росій-

ських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 ро-


сіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці
швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання
своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни.


Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш
популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але
уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали,
що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.
Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що
під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.— Авт.)
приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на
принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління,


що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після
її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив-
них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його
задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські
партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином,
майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість
у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголо-
шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводи-
лися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста-
лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані
вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним роз-
пускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи-
лась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан-
ня, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про
українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст-


вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав
низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России»
й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки
перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного
забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху
як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово
українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра-
їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин»,


постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був засно-
ваний «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспіль-
ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави
на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників


земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи-
ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні
взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн-
ський рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов,
Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра-
їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак

ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського


суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій
світовій війні.

 

Розвиток культури

В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним.
Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які
відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли
насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імпе-
рії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що за-
родилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на
Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно
перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато
іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним:
у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, систе-
ма якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на
європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьмен-
ною і далекою від культури.

Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої
гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про
масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох
найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кож-
них 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричи-
нилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що
освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переваж-
но церковно-парафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого
селянства.

Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у


1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе зем-
ства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних погля-
дів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удоско-
наленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували
такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєни-


ми університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні пробле-
ми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість
школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та ви-
кладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською
мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Право-
бережжі, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними,
а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії.
Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського насе-
лення лише близько 20 °о вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50,
а серед робітників Києва і Харкова —аж 60 %.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали голов-


ним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс,
інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де
велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших —
сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно

впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське міс-


то й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налі-
чувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні


зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р.
до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів:
у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад
60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університе-
тів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що
славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з ака-
демічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети слу-
жать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність,
що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після
1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах
українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та
Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано
й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету,
відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами україн-
ців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті ук-
раїнські курси, що були у Харкові та Одесі.

Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями
початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафі-
зичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до
позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та
суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських універ-
ситетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали ви-
кладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особ-
ливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія,
а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на
противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести
до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні,


належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов —
оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик
із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався
Чарльз Дарвін, 1. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві
першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України
і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частко-
во пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких
вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків,


що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був
Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із
багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих укра-
їнських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та
Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та
Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій
вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізня-
лися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших
галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге
та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, ко-


місії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. 'Очолювана
протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з
1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого Украї-
ни. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця» зайнялося вивченням
української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую
Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після
революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої
наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись україн-
ською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до
161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських
книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були
україномовними.

Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й
розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з
1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також
кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїн-
ським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду
лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку ав-
торів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника
1. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі пред-
ставників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.

До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне


освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав
романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури по-
чатку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності
народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної
мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт.
та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Черни-
шевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій
Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва»
втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття
зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню,
письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.

Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на жит-


ті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши
дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменників-
реалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі
після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття
зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі
тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий
такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних
злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку Нечуя-
Левицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим вій-
ськово-бюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.

Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На від-


міну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а гли-
боко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедли-
вість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує
зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи,
гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого

бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би


весь світ... щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістич-
ного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив
вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема
польської та російської.

Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидат-


ніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий,
що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними «співомовками», Лео-
нід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, спов-
нені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він
провів більшу частину життя.

З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться


спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських
прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у твор-
чості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — про-
заїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті «Фата Морга-
на» Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте
висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно
тому, як художник-імпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття три-
вожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й
паніки. В повісті «Тіні забутих предків» описується реальний і міфічний світ гуцуль-
ського села, невпинна взаємодія між свідомим і підсвідомим у людині.

Лариса Косач-Квітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася


в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір'ю була відома письменниця
Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були
композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена
жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англій-
ською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну
Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя
стражданням.

Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими


промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші
«Сопїга 5рет хрего» («Без надії сподіваюсь»). У ранніх ліричних збірках Лесі Укра-
їнки, наприклад, «На крилах пісень» та «Думи і мрії», ще відчувається вплив Т. Шев-
ченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються
на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загально-
людські проблеми. Цей новий підхід виявився в «екзотизмі» її поезії, опертої на теми
Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної
Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свобо-'
дою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична пое-
ма «Лісова пісня» із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим
ідеалом і похмурою дійсністю.

Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була


творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письмен-
ника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як
«Голота» й «Краса і сила», він змальовує життя мешканців провінційних містечок
та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш нова-
торським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури
героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штуч-
ні) ситуації, як, зокрема, в романі «Зіна». Однак найулюбленішою для Винниченка
є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у «Мемуарах кирпа-
того Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен

на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, пере-


конанням і волі.

Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя


Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим,
що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була пред-
ставлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть укра-
їнська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування,
посіла належне місце серед великих слов'янських літератур.

Леся Українка    Володимир Винниченко



Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був
театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію,
він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинни-
ком його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові
став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р.
Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура
могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику
творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох
українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під
час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою.

У 1881 р., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував


у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічу-
вала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що ви-
ступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до ЗО п'єс.
Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х ро-
ках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Пол-

тавка» 1. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм»


1. Гулака-Артемовського.

Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та


підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині То-
білевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Каро-
го, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив
власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а Карпенко-
Карий — ще й драматургом. Провідною «зіркою» українського театру була Марія
Заньковецька.

В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношен-


нях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав
розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів.
Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції
ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії —
націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення
набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що
національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути
поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів ро-
зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься су-
спільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукра-
їнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнят-
них результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'яза-
ною.

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ


ВЛАДОЮ


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет