Найдавніші часи київська русь
СХІДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Зростання організованості Польсько-українська конфронтація Буковина і Закарпаття
- Соціально-економічний аспект
- Новий політичний лад
СХІДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА Соціально-економічний аспект Новий політичний лад Реакція українців Зростання організованості Польсько-українська конфронтація Буковина і Закарпаття Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціальне нерозвинутому, культурно нерухомому й політичне слабкому суспільству реформи законодавства, а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії консти- туційні реформи XIX ст.? До кінця XIX ст. західні українці * вже мали великі здо- бутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспіль- ними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основ- ним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася кон- фронтація між ними.
Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з най-
* Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними. українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою коло- ' нією, тільки Австрійської імперії. До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами За- карпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непо- мітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве по- мітні ознаки покращення. Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця про- вінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % під- даних монархії. Для земель, де жили західні українці, населення фактично було од- ним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом. Його чисельність у Га- личині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення крило в собі сумнівні переваги, оскільки зростання густоти населення на селі — з 32 чоловік на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціально- економічні проблеми. В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший погляд вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849 р. українці складали половину жителів провінції, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % насе- лення польської національності й лише 40 °о українців. Навіть у Східній Галичині частка українців скоротилася до 62 %. Певною мірою ці зміни пояснювалися пере- селенням поляків із західної у східну частину провінції, а також полонізацією не- польського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаю- ча схильність євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у 1910 р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками. Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни. Українці лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із них займалися сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловості (якою б мі- зерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі. Українська інтелігенція, вклю- чаючи священиків, являла собою невелику групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис. осіб. (За підрахунками Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи свя- щеників, у поляків же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % на- селення Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в промисло- вості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених уря- дових чиновників-поляків, у той час як українців — лише 25. Отже, попри реформи Габсбургів українцям мало що вдалося у подоланні соціально-економічних про- блем, що століттями переслідували їх. Доля селянства. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило еконо- мічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо. Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умова- ми звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до 1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли ЗО тис. Результати цих процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала система Габсбургів. Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в 1902 — до 6 акрів. Іншими словами, відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число яких у сім'ї становило 3-4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зрос- тали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли про- жити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40 °о орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх куль- тивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських на- ділів. Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли роз- раховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існува- ло), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки —від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихвар- стві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянино- ві протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати вели- ких збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а че- рез певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Як- що селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з мо- лотка. Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загроз- ливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли моно- полією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки одна початкова школа на кожних 1500). Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров'я українців був най- більше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не дожи- вали й до п'яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах...» польський письменник Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина стано- вила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукра- їнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в англійців. Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив'яза- ність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обстави- ни. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багать- ма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Про- те на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади і найчастіше — до Сполучених Штатів. Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 % населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції роз- мовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою. Навіть у Східній Галичині українці складали лише 25—ЗО % міського населення — майже стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40—45 % міських жителів складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові — культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей процес перебігав повільніше. Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки. Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скупо- вували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крам- ниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купець-єврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові відносини, що утвердилися в містах. За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки. Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського поход- ження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна вина лежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі «позбавляли русинів і грошей, і майна». Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в се- лянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала будь-яка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзь- кої поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня у 1890 р.: «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і дові- реною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагати- муть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духо- венство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті». Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслював- ся таким чином: 15 % складали лихварі. 35 — торгівці, ЗО — ремісники, 20 — представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крама- рями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займа- лася оптовою торгівлею в Галичині. Промисловість. З огляду на конкуренцію з боку високоіндустріалізованих за- хідних провінцій, несприятливу політику уряду та обмеженість внутрішнього ринку зрозуміло, що для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив. Крім того, відчувався брак капіталів. До 1890-х років не існувало комерційних банків, єврейський капітал обертався у торгівлі та лихварстві, а багаті поляки вклада- ли гроші в землю. Як не парадоксально, розпочате в 1852 р. будівництво залізниць не сприяло промисловому розвитку Галичини, а гальмувало його. Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну, текс- тильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольова- ність провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих, що лишалися, мала ре- місничий характер, їхніми типовими представниками були численні єврейські крав- ці та шевці. Великі підприємства головним чином зосереджувалися на лісорозробці, розвитку якої сприяли наявність великих масивів лісу й гостра потреба в будівель- них матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття було засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих промислових проек- тів. Польські магнати, як, наприклад, Анджей Любомирський, добилися від віден- ського уряду підтримки у розвитку промисловості, і в 1901 р. була створена спілка фабрикантів. Швидкими темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтові про- мисли в районі Дрогобича й Борислава, що фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом. До початку першої світової війни вони давали близько 5 °о світового видобутку нафти. Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося 230 тис. повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 °о українців, 24 % євреїв і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей ще дуже «молодий» клас зберігав тісні зв'язки з селом, і багато українських та польських робітників поверталися в сільське господарство, відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці зміни перебігали поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукра- їнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.
Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево-
Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на- місником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польського землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли- вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною полі- тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако- нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге, Голуховський вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид- ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі- тичного устрою в провінції. Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський, проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора- дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії, похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням свого впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукра- їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському університеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора україн- ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро- бив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.— латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Го- луховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе- ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко- ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу- вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля- ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для різкого посилення польських впливів у Галичині. У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії, коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо- вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав- ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про- вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла- менту обиралися з числа депутатів асамблей. Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви- разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир- ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала- тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль- кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад (від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав- ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним. Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу- валася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла- менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини польська шляхта. Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р. Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців перехо- дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов- ного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги, Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали- чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі». Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра- вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло- нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції. На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста- ' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва- лися прокласти собі шлях до влади в Галичині. Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла- дою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селя- ни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання 1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці, можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом поля- кам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й голов- ною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»: конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспіль- ства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу. А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»? Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, ли- шається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на ми- лість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч ви- могам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українським селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Га- личині особливої гостроти. Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консерва- тивних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окре- мої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Коли із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях, «подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він пе- редбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію. З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р. польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні шко- ли, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість укра- їнських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У почат- кових школах польських класів було втроє більше, ніж українських. Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. поль- ські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж україн- ські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово. Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмін- ності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль- ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була явно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «кожен освічений украї- нець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха- ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було, на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза- ками».
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|