Наукових праць

1. 
   Современные педагогические течения / Сост. П.Ф. Коптерев, А.Ф. Музыченко. – М., 1993.
   
2. 
   Gluck, Gerhard / Hilgers, Andrea Richtlinien und Lehrplane zur Sexualerziehung. Eine Analyse der Ziele, Inhalte, Methoden sowie Normen sur Sexualerziehung. – Koln, 1994. – S. 110.
   
3. 
   Hilgers, Andrea. Richtlinien und Lehrplane zur Sexualerziehung. – Koln, 1995. – S. 96.
   
4. 
   Meves Christa Sexualegziehung: eine Totalrevision ist uberfallig // Fels. – 2002. – № 3. – S. 33-37.
   
5. 
   Zimmermann, Susanne. Sexualpadagogik in der BRD und in der DDR im Vergleich. – Gieben: Psychsozial – Verl., 1999. – S. 240.
   
6. 
   Zipris, Anna. Sexualerziehung – modern oder schon zu spat // Partner. – 2003. – № 7. – S. 22-27.
   

Результатом діяльності православної церкви є величні і довершені зразки культової архітектури. Засобом естетичного впливу на учнів слугує велика кількість ілюстрацій відомих пам’яток. Серед інших учням пропонуються світлини Києво – Печерського монастиря, Успенської церкви у Львові, Троїцької церкви в селі Межиріч, Георгіївського собору Видубицького монастиря, каплиці Трьох Святителів у Львові, будівлі Братського монастиря в Києві, Преображенської церкви в Сорочинцях, церкви св. Юра в Дрогобичі, Михайлівського Золотоверхого собору, Троїцького собору в Самарі, Андріївської церкви в Києві, Іллінської церкви в Суботові та інших. Засобом прилучення до розуміння християнського світогляду і філософії православ’я є твори середньовічного живопису і графіки. Це репродукції гравюри Іллі «Тайна хрещення» до «Требника» Петра Могили, І. Щирського «Тріумфальне знамено», ікони «Різдво Христове», «Архістратиг Михаїл» з Трушевич XVI ст., зразки монументального живопису церкви Святого Духа в селі Потеличі, деталі монументального розпису церкви Воздвиження в Дрогобичі, світлина ікони «Покрова Богородиці» із зображенням Богдана Хмельницького роботи І. Рутковича з іконостаса із Скваряви – Нової, ікона роботи Й. Кондзелевича «Воскресіння», козацька ікона «Покрова» із зображенням П. Калнишевського. Жанр середньовічного портретного живопису дає учням візуальне зображення духовних провідників християнської віри. У підручнику є зображення євангеліста Марка з мініатюри до Пересопницького Євангелія, євангеліста Іоанна з мініатюри І. Галятовського, світлини Й. Борецького, П. Могили, Г. Балабана, І. Гізеля, М. Смотрицького, Ф. Прокоповича.

Православна церква плідно діяла з метою просвіти народу, створювала шедеври високої духовної культури. Пам’ятки друкованої церковної літератури розширюють розуміння учнів про внесок православної церкви в цю справу. Це твори полеміста Герасима Смотрицького « Ключ царства небесного», і «Календар римський новий», Пересопницьке Євангеліє, «Апостол», і «Буквар» І. Федорова, Острозька Біблія, православний Катехізис, або «Православне ісповідання віри» та «Євхарістіон» П. Могили, «Тренос» М. Смотрицького, «Зерцало богословія» К. Транквіліона-Ставровецького, «Часослов», збірник святкових служб «Анфологіон», виданий Києво-Печерською друкарнею та багато інших джерел православної літератури. Методичний апарат підручника пропонує для аналізу учнів ще один вид мистецтва, що органічно пов’язаний з релігійною культурою – пластику. До їхньої уваги пропонуються світлини із зразками фасадів пам’яток сакральної архітектури, іконостасів, надгробної пластики. Зокрема каплиці Боїмів, вівтаря Вольфа-Шульца у Львові, надгробка князя К. Острозького. Християнську символіку учні зустрічають на зображеннях козацьких клейнодів та геральдичних знаках. Крім цього, знаходимо широкий перелік імен діячів культурно-освітнього та релігійного руху, як-то: І. Вишенського, С. Зизанія, П. Могили, К. Острозького, Є. Плетенецького, Ф. Прокоповича, Д. Туптала та ін. Понятійний мінімум для учнів 8 класу вимагає розуміння таких термінів: право ставропігії, реформація церкви, контрреформація, протестантизм, братства, греко-католицька церква, православні єпархії, метрополія, консисторія, орден, Євангеліє, літургія, кант, партесний спів, богослов’я і багато інших.

Наведений вище інформаційний діапазон сприяє формуванню когнітивного та аксіологічного рівня компетентностей учнів. Разом з тим, педагогічна практика позує, що є проблеми у сприйнятті учнями матеріалу про церковне життя України в XVII-XVIII ст. і питань релігійної культури в цілому. Вкажемо на деякі з їхніх причин. Зовнішніми чинниками є тривале витіснення із свідомості і практики українців духовних цінностей християнства, а також вплив техногенної цивілізації, що робить сферу духовного меншовартісною і малозначущою для особистості. Є і внутрішні чинники дидактичного плану. Це нерівномірність розподілу інформації про діяльність православної церкви в структурі програмного матеріалу курсу «Історія України». З одного боку перенасичення інформаційного та ілюстративного матеріалу в підручниках для середніх класів, і зменшення його питомої ваги в старшій школі, де учні здатні не тільки до естетичного сприйняття, але і до усвідомленого аналізу і позитивної рефлексії. Не сприяє позитивному сприйняттю фрагментарність, відсутність цілісності та впорядкованості інформації про православну культуру, неузгодженість тексту та ілюстрацій, роззосередження інформації серед фактів політичної та соціально – економічної дійсності. Хибують підручники поверховістю інформації, зверненням уваги до зовнішніх ознак, а не внутрішнього змісту. З огляду на означену проблему, постає важливим фактор ґрунтовної професійної підготовки майбутніх педагогів.

Концепція освітньої реформи на засадах християнських цінностей з упровадженням викладання основ християнської культури в загальноосвітніх навчальних закладах визначає на наступні принципи підготовки педагогів:

1) Образність, художність і доброчесний характер явищ, які подаються учням.

2) Необхідність цілісного і багатостороннього підходу до явищ християнської культури, представлення їх в духовному, історичному, естетичному, етичному та інших аспектах.

3) Шанобливий і споглядальний підхід, відсутність псевдонаукового об’єктивізму і зверхності до явищ християнської культури, незалежно від їхньої художньої досконалості, відповідності уявленням сучасного суспільства.

4) Гармонічне поєднання вітчизняної і світової християнської культури. Представлення християнської культури як надбання усього людства і, водночас, розкриття неповторності і своєрідності вітчизняної православної культурної традиції [1].

Отже, у підготовці майбутніх фахівців потрібно звернути увагу на:

1. 
   Когнітивний аспект – глибокі знання теми.
   
2. 
   Формування розуміння важливості регенерації церковної культури для збереження цілісності, безперервності власних традицій та історії.
   
3. 
   Вміле використання прийому образної характеристики православної культури з аналізом зовнішніх ознак і внутрішніх властивостей.
   
4. 
   Використання прийому всебічного аналізу християнських пам’яток з мистецтвознавчої, релігійної, світоглядної точок зору.
   

1. Зауважимо, що довгий час архітектура домінувала над іншими напрямками мистецтва, підпорядковуючи їх собі.

2. Храмовий образ завжди співвідносився зі світоглядом епохи.

3. Церква виступала чинником естетичного впливу.

4. Храмова культура завжди була образом національного духу.

5. Підручники з вітчизняної історії для школи багато ілюстровані світлинами пам’яток культової архітектури.

Символ є небесною категорією. Він є продовженням ієрофонфії, тобто процесу освячення, єднання із святістю. Опрацюванню теорії християнського символізму в мистецтві велику увагу приділив Климент Олександрійський. Він уважав архітектуру проміжною між наукою і мистецтвом, вона «надзвичайно загострює здібності душі, особливо її здатність розуміння, робить душу більш здатною відгадувати істину, відкидати неправду. Саме завдяки архітектурі ми вловлюємо подібність і відмінність, можемо знаходити довжину, не знаючи ширини, поверхню, що не має глибини, точку, що не підлягає поділу і не має продовження, нарешті, це вона від предметів чуттєвих підносить нас до речей, що лише розумом осягаються» [6, 28-32]. Тема символічного змісту є достатньо досліджена в доробках. Громова Є., Давидова М., Заграєвського С., Кириченко Є., Лихачова Д., Скорик Л., Сумиленко С., Успенського Л. Додамо кілька слів про типологію церковної архітектури. У підручнику використано, але не наголошено на цьому, світлини різних типів церков, які у зв’язку з різнобічною діяльністю людини і її духовними потребами, поділяються на такі основні функціональні групи: парафіяльні, соборні, кафедральні церкви, монастирські, лікарняні, воєнні, тюремні, цвинтарні, навчальні, будинкові, безпарафіяльні [7]. За таким алгоритмом мають будуватися знання студента і в інших напрямках пізнання християнського спадку. Це і розуміння внутрішньої структури храму, і основ іконографії, особливостей символіки колірної гами ікон, і глибоке розуміння основних пам’яток духовної літератури, і саме головне – ідеї, до якої йшло суспільство. Межі статті дозволяють означити проблему та зробити наступні висновки. Навчальний потенціал одного лише курсу «Історії України» має достатньо ресурсів для формування в учнів уявлення про християнську культуру. При вмілому і цілеспрямованому використанні можливостей всіх предметів гуманітарного циклу можливим є систематичне і глибоке прилучення до духовної культури українського народу. Дотримання основних принципів упровадження основ християнського світогляду у вищій школі дасть можливість зберігати і відтворювати традиційну культуру як фундаментальної основи буття, необхідного для відновлення духовності українського суспільства.

1. 
   Концепція освітньої реформи на засадах християнських цінностей з впровадженням викладання основ християнської культури в загальноосвітніх навчальних закладах. – http//archiv. orthodoxy.org.ua
   
2. 
   Проценко В.В. Феномен православного храму в соціокультурному просторі. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – Сімферополь, 2000.
   
3. 
   Коган Н. Церква – храм як символ неба і землі // Людина і суспільство. – 1995. – № 1-2.
   
4. 
   Жук Р. Ритмічні особливості української церковної архітектури // Пам’ятки України. – 1991. – № 4.
   
5. 
   Стародубцев О.В. Символіка православного храму. – http://www pravosiavie.ru
   
6. 
   Скорик Л. Архітектура, що вчить душу вгадувати істину // Людина і світ. – 1996. – № 4.
   
7. 
   Степанов О. Православный храм – функциональная типология и современные особенности // Віра і культура. – 2006. – № 31.
   
8. 
   Зеньковский В. Воспитание в свете христианской антропологии. – К., 2001.
   

1. 
   Рудницький Андрій. Створити наукову стратегію відродження рідного краю // Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 3-5.
   
2. 
   Арцишевський Р. А. та інші Особа і суспільство. Підручник. – Київ: «Перун», 1997. – 349 с.
   
3. 
   Ващенко Григорій. Виховний ідеал – Полтава: «Полтавський вісник», 1994. – 90 с.
   
4. 
   Гутник І. Козацька педагогіка як складова система національного виховання молоді // Початкова школа . – 2003. – № 10. – С. 47-49.
   
5. 
   Захарченко М.В. Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX століття). – К.: Либідь, 1993. – 336 с.
   
6. 
   Костомаров М.І. Дві руські народності // Історія філософії України. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1996. – С. 319.
   
7. 
   Любар О.О. та інші. Історія української школи та педагогіки: Навчальний посібник. – К., 2003. – С. 324-334.
   
8. 
   Вишневський Омелян. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич, «Коло», 2003 . – 528 с.
   
9. 
   Очкань Г.О. Національно-патріотичне виховання в Україні на принципах християнської моралі // Нові технології навчання. – К., 2002. – Вип. 31. – С. 95-106.
   
10. 
    Основи національного виховання: Концептуал. Положення / В.Г. Кузь, Ю.Д. Руденко, З.О. Сергійчик та ін.; За заг. ред. В.Г. Кузя та ін. – К.: Інфор – вид.центр «Київ», 1993. – (Ч. 1). – 151 с.
    
11. 
    Сознание // Философский энциклопедический словарь: В 5 т. – М.: Изд – во «Мир идей», 1995. – Т. 4. – 566 с.
    

• 
  Проаналізувати необхідність формування лінгвокультурологічної компетенції студентів педагогічного університету в процесі вивчення іноземних мов;
  
• 
  Розглянути деякі прийоми формування вищезазначеної компетенції.
  

Перед вищими навчальними закладами лінгвістичного профілю стоїть задача – підготувати такого викладача мови та культури, який зміг би розкрити культурні явища, пов’язані з певними лексичними та граматичними знаками, співвіднести їх з адекватними явищами рідної культури, створивши таким чином перехрестя культур, ставши при цьому його єднальною ланкою. На думку Гальскової Н.Д., у майбутніх учителів іноземних мов повинні бути сформовані наступні вміння:

• 
  Організовувати міжкультурний обмін як складову частину навчально-виховного процесу.
  
• 
  Проводити міжкультурні проекти різноманітного рівня та характеру.
  
• 
  Використовувати всі можливості, які надають для міжкультурної взаємодії навчальна група, регіон, країна, близьке та дальнє зарубіжжя.
  
• 
  Виявляти у кожного учня мотивацію до вивчення лінгвокультури та пошуку виходу на реальне спілкування [4, 8].
  

До прийомів, на базі яких у процесі навчання формується лінгвокультурологічна компетенція, ми віднесли наступні:

– Робота з текстом. Текст – це і засіб комунікації, і спосіб зберігання та передачі інформації, віддзеркалення психологічного життя індивіда, продукт певної історичної епохи та форма існування культури, а також відображення певної національної культури, традицій [7, 28]. Гадаємо, завдяки широкій функціональності та змістовній ємності тексту, можна стверджувати, що в ньому знаходять відображення всі значущі складові лінгвокультурної дійсності тієї країни, мова якої вивчається. Найважливішими з них в плані викладання іноземних мов є:

• 
  комунікативна поведінка,
  
• 
  національно-культурні стереотипи мовленнєвого спілкування,
  
• 
  логоепістеми [7, 28].
  

Знайомлячись з текстом, студент набуває фонові знання в області іншої культури. На думку Костомарова В.Г. та Бурвикової Н.Д., фонові знання необхідно дозувати, тому виникає необхідність їхнього певного методичного обчислення. Одиницею виміру цих знань є логоепістема [18, 4]. Вищезазначені автори вважають, що логоепістема має мовне вираження, характеризується відношенням до певної мови, вказує на текст, що її створив, на ситуацію, знання, інформацію, подію, факт, що стоять за нею. У процесі комунікації логоепістема не створюється заново – вона може змінюватися в межах упізнавання, є матеріальним втіленням знань, думок, традицій, прикмет, уявлень, передає особливості національного характеру.

– Робота з дискурсом. Навчання спілкуванню складається з наступних етапів:

1. Ознайомлення студентів з новим типом дискурсу. Воно починається з бесіди викладача, в процесі якої він знайомить студентів з комунікативною метою дискурсу і в загальних рисах подає ситуацію спілкування та комунікантів. Потім студенти слухають текст, після чого перевіряється розуміння почутого. Після цього студенти отримують друкований текст і відбувається детальний лінгво-семантичний аналіз, логіко-змістовні та композиційні особливості даного типу дискурсу.

2. Тренування в сприйнятті та відтворенні типу дискурсу, що вивчається. Студенти прослуховують ряд дискурсів такого ж типу. Потім виконуються вправи для закріплення сталих виразів та інших мовних засобів, характерних для певного типу дискурсу. Після цього студенти відтворюють прослухані тексти. Далі відбувається обговорення комунікативної ситуації, мовленнєвої та немовленнєвої поведінки комунікантів та шляхів здійснення комунікативної мети учасників спілкування.

3. Практика в спілкуванні.

– Використання Інтернету. Занурення у віртуальний простір є ефективним засобом розвитку лінгвокультурологічної компетенції студентів. Інтернет надає достатній об’єм контекстуальної інформації, через наявність реальної потреби комунікації. Глобальнy мережу Інтернет можна розглядати як віртуальне мовленнєве середовище і нескінченний банк інформації. Існує багато тематичних довідників та каталогів Інтернет-ресурсів, в яких можна знайти конкретні веб-адреси сайтів, присвячених певним сферам людського життя. Інтернет як міжнародне інформаційне середовище прилучає користувача до культури тієї чи іншої країни. Інтернет може компенсувати недостатність комунікації з носіями мови поза мовним середовищем, бо лише в Інтернеті студент, що не має можливості відвідати іноземну країну, має змогу зробити це віртуально.

– Використання мультимедійних технологій. «Мультимедіа – засіб надання текстових, графічних, фотографічних даних і відтворення звука та відео» [3, 31]. Великі мультимедійні системи можуть бути представлені в декількох вікнах, в кожному з яких відображаються дані різноманітних типів. Те, в якій послідовності до цих даних звертаються, належить до технології гіпертексту, на якій побудовані всі веб-сторінки і яка широко використовується в мовних навчаючих програмах. «Гіпертекст – це система доступу до текстових даних зовсім не в тій послідовності, в якій вони зберігаються в базі даних» [3, 31]. Доступ до цих даних здійснюється не хаотично, а в певній послідовності, але ця послідовність обирається користувачем.

Воробйов Г.А. визначає наступні типи програмних продуктів в навчанні іноземним мовам:

1. Готові мультимедійні курси навчання іноземним мовам – «Learn To Speak English», «Tell me More», «English Platinum» та багато інших. Практично всі курси такого типу побудовані за мультимедійною технологією. Більшість з них передбачає розвиток мовних навичок.

2. Мультимедійні енциклопедії – «Microsoft Encarta Encyclopedia», «Britannica» та інші. Такі енциклопедії містять в собі текстову, аудіо- та відеоінформацію про всі аспекти знань про країни світу, побудовані за технологією гіпермедіа, дають можливість вільно пересуватися інформаційним простором.

3. Програмні комплекси – «Toolbook Instructor», «Батисфера» та інші. Вони призначені для створення мультимедійних курсів самими викладачами і надають їм повну творчу свободу [3, 32].

– Читання художніх текстів. Вдовіна Т.О. пропонує наступні етапи роботи над художнім текстом в аспекті міжкультурного спілкування:

1. Вступний мотиваційний етап, метою якого є: активізація фонових знань студентів, необхідних і достатніх для сприйняття конкретного художнього тексту; усунення смислових, лінгвокраїнознавчих труднощів; активізація уяви студентів, інтересу до читання художнього тексту. Першим етапом сприйняття художнього тексту є його «включення» в контексти епохи, традицій, літературного напрямку, жанру.

2. Операційно-пізнавальний етап, метою якого є проникнення читачів-студентів у смисл художнього тексту. Цей етап є процесом читання художнього тексту, на ньому здійснюється осмислення художнього тексту як складної структурної єдності, як системи взаємодіючих елементів, що слугують розкриттю комунікативного наміру автора твору.

3. Контрольно-оцінювальний етап, метою якого є контроль розуміння художнього тексту. До об’єктів контролю включають: визначення теми тексту, комунікативного наміру автора та оцінку тексту читачем.

4. Узагальнюючий етап, метою якого є критичне осмислення художнього тексту. На цьому етапі удосконалюються вміння творчого переосмислення тексту на основі власних оціночних критеріїв, іде пошук продуктивних нестандартних рішень. Самостійність і творчий характер роботи з текстом полягає в тому, що ті, хто навчається, в результаті активної переробки змістової інформації самостійно виводять нове, експліцитно не виражене в тексті знання [2, 34].

– Читання іноземних публіцистичних текстів.

Під лінгвокультурологічною компетенцією при навчанні читання іноземних публіцистичних текстів мається на увазі система соціокультурних знань, навичок і вмінь, що забезпечує здатність студентів орієнтуватися в корпусі іноземного публіцистичного тексту, розпізнавати, адекватно розуміти і критично інтерпретувати соціокультурну інформацію, яку він містить [1, 21].

Можна визначити наступні етапи роботи над публіцистичними текстами:

1. Структурно-ознайомлювальний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: визначення композиційно-структурних компонентів іноземного публіцистичного тексту; усвідомлення і визначення комунікативних функцій окремих структурних компонентів публіцистичного тексту; аналіз його композиційної структури.

2. Структурно-орієнтований. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: визначення відсутніх композиційно-структурних компонентів, знаходження смислових компонентів статті, спираючись на її структуру; співвіднесення змісту ілюстративного матеріалу з підписами, зі змістом тексту статті; узагальнення й розуміння соціокультурної та образної інформації.

3. Лінгвокраїнознавчий. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: впізнавання, диференціація, ідентифікація, класифікація лексичних одиниць з культурним компонентом; прогнозування лексичного наповнення тексту за предметом повідомлення.

4. Пізнавальний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: Читання фрагментів і текстів з метою вилучення соціокультурної інформації.

5. Інтерпретаційний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: читання фрагментів текстів з метою впізнавання, співвіднесення й визначення характеристик соціокультурного портрета іноземних народів та країн з метою порівняння соціокультурної інформації.

1. 
   Бирюк О.В. Формування соціокультурної компетенції у майбутніх учителів при навчанні читання англомовних публіцистичних текстів // Іноземні мови. – 2005. – № 2. – С. 21-27.
   
2. 
   Вдовіна Т.О. Модель навчання майбутніх учителів іноземної мови читання художніх текстів в аспекті міжкультурного спілкування // Іноземні мови. – 2004. – № 4. – С. 34-37.
   
3. 
   Воробьёв Г.А. Развитие социокультурной компетенции будущих учителей иностранного языка // Иностранные языки в школе. – 2003. – № 2. – С. 30-35.
   
4. 
   Гальскова Н.Д. Межкультурное обучение: проблема целей и содержания обучения иностранным языкам // Иностранные языки в школе. – 2004. – № 1. – С. 3-8.
   
5. 
   Елухина Н.В. Роль дискурса в межкультурной коммуникации // Иностранные языки в школе. – 2002. – № 3. – С. 9-13.
   
6. 
   Костомаров В.Г., Бурвикова Н.Д. Об одной из единиц описания текста в аспекте диалога культур // Иностранные языки в школе. – 2000. – № 5. – С. 3-6
   
7. 
   Орехова И.А. Формирование лингвокультурологической компетенции в процессе обучения иностранным языкам // Иностранные языки в школе. – 2004. – № 5. – С. 28-31.
   
8. 
   Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация: Учебное пособие. – М.: Слово, 2000. – 624 с.
   

Заслуговують на увагу роботи сучасних дослідників толерантності як соціально-педагогічної проблеми: О. Безкоровайна, Т. Білоус, О. Волошина, В. Маралов, О. Матієнко, Н. Пастушенко, П. Степанов, В. Сітаров, В. Тишков, О. Швачко. Принципи виховання толерантності досліджували Е. Антипова, Р. Безпальча, Я. Береговий, І. Бех, О. Захаренко, М. Уолцер та ін.

Специфіка соціальних умов розвитку і ментальних настанов багатьох дорослих людей визначає відсутність терпимості до чужої думки або віри, тенденцію до чорно-білого мислення (хто не з нами, той проти нас). На думку І.С. Якиманської, можливо саме через загострення етнічних і релігійних конфліктів останнього часу так багато зусиль дослідників спрямовано на вирішення «гарячих» міжконфесійних проблем. Христианська релігія сповідуала ідею толерантності (возлюби ближнього свого, прощай ворогів своїх, підстав другу щоку тому, хто вдарив). Майже забутий тепер ритуал Прощеної неділі включав систему вчинків, у тому числі словесних, що звільняють душу від тягаря осуду і неприйняття.

З християнської точки зору: щоб бути свідомим патріотом рідної України, треба не лише говорити про національну ідею та національні інтереси, а й робити все, щоб країна була осяяна благодаттю та світлом канонічної православної віри, бути свідком життєвої реалізації Христової правди та любові.

Важко не погодитися з міркуваннями видатного православного богослова, історика та філософа Олів’є Клемана: «Якби наше суспільство було дійсно плюралістичним, то у ньому про Біблію розповідали б у школах, без чого молодь не може мати доступу до своєї культурної спадщини.

У зв’язку з цим саме сьогодні у більшості навчальних закладів величезна увага приділяється тому, аби молоде покоління, завтрашнє майбутнє нашої нації, котрому належить розбудовувати незалежну Українську державу, добре знало свою релігію, своє національне коріння, історію рідного народу, ґрунтовно розумілося на українській та світовій культурах, формувало в собі високі риси патріота.

Етнокультурна сфера життя української нації та «всіх корінних народів та національних меншин» (Конституція України. Стаття 11) тісно пов’язана із релігійно-конфесійною [3].

Історично так склалося, що Україна належить до поліетнічних держав, відповідно Конституцією передбачена рівність перед законом усіх, незалежно від походження, расової та національної належності, мови тощо. Держава гарантує всім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку [3].

За даними дослідження «Ставлення громадян до релігії та до поширення «нетрадиційних релігій»«, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України – конфесійна структура суспільства виявилася, з одного боку, вельми строкатою, що відповідає багатоманітності зареєстрованих релігійних об’єднань громадян. З іншого, спостерігається виразна чисельна перевага, по-перше, віруючих громадян без чітко визначеної конфесійної належності, по-друге, мирян, які належать до трьох християнських церков.