Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

наукового знання, оскільки правильно поставити проблему озна-
чає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з 
причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто 
таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практично 
не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити 
відоме від невідомого; факти з'ясовані від фактів, які вимагають з'я-
сування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст 
проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулю-
вання проблеми спирається на процес і результат емпіричного 
дослідження і разом з тим стимулює подальше дослідження, на-
правляє його.
3. Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух пробле 
ми. Гіпотеза (від грец. ЬіроїЬезі5 — основа, припущення) — це різно 
вид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не 
підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку 
наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, 
від непевного до знання більш повного і точного.
У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі роз-
витку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомих фактів не-
достатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба 
їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести 
користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли 
причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть 
бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логічно 
несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповідати 
знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені 
практикою.
4. Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і 
форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істи 
ни, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень 
теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, 
дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді, 
коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуван 
ням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові. 
5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнан 
ня. Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових 
ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навко 
лишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Те 
орія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої 
доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояс 
нення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозумі 
ти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості 

і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія 
відрізняється своєю точною, логічною організацією 
(схема 9.2).
Теорія включає такі елементи: змістові — принципи, 
закони, категорії, ідеї та ін.; формальні — знаки, символи, 
правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в 
його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює 
різноманітність наявних фактів і може передбачити нові, 
ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбут-
ньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча, 
пояснююча, прогнозуюча.
Теорія є не тільки результатом, але й одним із 
початкових моментів розвинутого наукового пізнання. 
На основі практики дослідник підходить до рішення 
кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними 
теоретичними концепціями. З їх допомогою відбираються 
проблеми, гіпотези. У свою чергу розвиток теорії, 
підтвердження справедливості її положень вимагає 
нового звернення до фактів, постановки нових проблем, 
висування гіпотез — і так без кінця. Процес наукового 
пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій 
більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає 
попередню, а навпаки включає її, до-новому організую-
ючи зміст.
Таким чином, всю логіку наукового пізнання, як 
послідовну зміну форм наукового дослідження, можна 
подати так: нагромадження та усвідомлення фактів; 
виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або 
гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної 
реалізації теорії.
У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру 
об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від 
особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два 
основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, 
спрямовані на 
пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого 
практич 
ного застосування в майбутньому; 
2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на 
пізнання кон 
кретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення 
проблем не 
тільки пізнавального, а й соціально-практичного 
характеру. 
Фундаментальні теоретичні дослідження покликані 
пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на 
їхні досягнення, — перетворювати його. Закони і методи 
фундаментальних наук мають більш загальний характер, 
а закони і методи прикладних — конкретний, вузький. У 
системі наук провідне місце належить фундаментальним 
дослідженням, які становлять передній край пізнавальної 
діяльності і, власне, тому ці дослідження й називаються 
фундаментальними, що на їх основі можна провести 
різноманітні 
прикладні 
дослідження. 
Розглядаючи 
специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і 
основні методи, які тут застосовуються.

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: