Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

ваннях, він побудував відоме «онтологічне доведення» 
буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має 
самоочевидне 
поняття 
про 
Господа, 
істоту 
найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака 
буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже су-
часники архієпископа Кентерберійського піддавали 
сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила 
висновок від існування ясного поняття про річ до 
реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні 
предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, 
наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки 
одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи 
мали вагу для Ансель-ма: він вважав свій висновок 
результатом віри і божественного от-кровення, а його 
логічне обґрунтування — лише легкозрозумілою 
формою демонстрації істини.
Другим відомим представником ранньої схоластики 
був ком-п'єнський канонікІоаннРосцелін (1050-1120). У 
центрі його філософії був догмат триєдиності Бога — 
один із основних у християнському віровченні. Зміст 
його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: 
Отець, Син і Дух святий. Триєдина сутність ликів Бога така 
ж реальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке 
відкидало 
реальне 
існування 
загального, 
мало 
тенденцію 
заперечувати 
реальність 
Божественної 
єдності, а тому було небезпечним для основної догми 
християнства. У 1092 році Церковний Собор у Суасоні 
звинуватив Росцеліна в єресі («тритеїзмі» — трибожжі) і 
змусив відмовитися від свого вчення.
У певний період на позиціях Росцеліна стояв його 
учень П'єр Абеляр (1079-1142}. Він був відомий у Європі 
як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях «Так і ні», 
«Листування з Елоізою» та інших він звертається до 
розуму як провідного інструменту і критерію в пошуках 
істини, як засобу популяризації християнського вчення. 
Але спроба раціонального захисту християнського вчення 
цілком закономірно призводила до критичного аналізу 
останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-
під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також 
засуджене як єретичне.
Класична схоластика ґрунтується на пристосованому 
до потреб християнської догматики арістотелізмі. 
Систематизатором класичної схоластики був Фома 
Аквінський (1225-1274). Свою теологічно-філософську 
систему він виклав у численних працях (останнє 
Ватиканське видання його творів становить 28 томів), 
найвідомі-шими серед яких є «Сума проти поганців» 
(1264), «Сума теології» (1274). У цих творах Аквінський 
розробив свою систему «покатоличеного» арістотелізму 
— тамізм, як стали називати це вчення за іменем його 
творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома ви-

мовляється якТомас, звідси «томізм»). За життя Фоми 
Аквінського його філософія не дуже схвально 
підтримувалась теологами. Загальне визнання і слава 
прийшли до нього лише після смерті, йому було 
присвоєно почесне звання «ангельский доктор», а в 1323 
році його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми 
фактично стає офіційною філософською доктриною 
католицької церкви.
У центрі томізму — вчення про те, що Всесвіт являє 
собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї 
ієрархії становить природа, матерія, вищий — Бог, 
абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і 
керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але 
розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, 
яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина 
дається людям через послані Богом «істини одкровення». 
Однак «докази» буття Бога можна знайти шляхом 
осмислення «ідей», закладених Богом у природному світі. 
На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію 
подвійної істини: є «істини розуму» і є вищі істини — 
«істини одкровення». Істини розуму відкриваються нам 
через науку і філософію, істини одкровення — через 
теологію, зокрема через Святе письмо (Біблію). Отже, 
філософія і теологія не суперечать одна одній, бо 
осягають різні світи — природу і Бога.
Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні 
Бога (через природу), доказах того, що усі догмати 
церкви не суперечать розуму. Центральними вважали 
проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, 
одиничного й загального. Остання відома як суперечка 
про універсали — природу загальних понять. Згідно з 
тим, як тлумачилося питання про існування універсал ій, 
середньовічна 
філософія 
репрезентована 
двома 
основними напрямами — реалізмом і номіналізмом 
(схема 2.5). Реалізм-напрямок пред- сггавники якого 
"вважають, що загальні поняття (універсала) є не 
відображення предметів і явищ, а існують як реальні 
духовні сутності і становлять субстанцію речей. 
Найбільш випукло реалізм представлений у вченні 
архієпископа Ансельма Кентерберійсько-го і у Фоми 
Аквінського. Номіналізм (від лат. потеп — ім'я, назва) — 
напрям, представники якого вважали, що реально 
існують лише одинокі реальні речі, а загальні поняття є 
тільки 
назви 
або 
імена? 
Найвидатнішими 
представниками цього напряму є ІоаннРосцелін та (у 
певний період) П'єр Абеляр. Таким чином, згідно з 
вченням номіналістів, універсали існують не до, а після 
речей, тобто вони схилялись до матеріалістичної лінії у 
філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Позаяк 
поняття «Бога» — найбільш загальне, то за логікою 
номіналізму воно й повинно потрапити до розряду 
«другорядного», похідного від світу індивідуальних речей.

У кінці XIII — на початку XIV століття класична 
середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), 
вичерпавши свої історичні позитивні можливості, 
поступово вступає в період кризи. Вона розпочинається 
з «роздоріжжя», до якого її привела проблема «віра — 
знання», «теологія — філософія»; образно кажучи, схоласти-
ка «розчахнулась» на ножицях «релігія — наука». Це 
виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона 
(1214-1294). Він розкривав непотрібність і навіть 
шкідливість далекого від реальності схоластичного 
методу, закликав вивчати природу шляхом спосте-
реження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішим є 
практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й 
теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. 
Теологія вчить, для якої мети всі предмети призначені 
Богом, а наука — як і через що виконується це 
призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як 
підпорядкування, 
а 
як 
визнання 
раціональної 
необхідності філософії, що розкриває властивості 
зовнішнього світу.
Проти раціональної теології виступав британський 
схоласт ІоаннДунс Скот (1265-1308). У своїх творах 
«Оксфордський твір», «Про першооснови всіх речей» на 
перший план сутності Бога він висуває не розум чи ідеї, а 
волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише 
ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою 
практичною (дає настанови для життя), а філософія — 
теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один 
представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-
1349) наголошував на можливості

вивчення природи і людини незалежно від теології. Він 
закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і 
логіки. А щоб зробити логіку придатнішою для пізнання 
конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих 
термінів схоластичного теоретизування. Ок-кам формує 
цю думку в афоризмі, що відомий під назвою «оккамо-вої 
бритви»: «Сутності не потрібно примножувати без 
необхідності». Цей афоризм, зрештою, був спрямований 
проти схоластики з її прагненням до нескінченних 
логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв 
відходові від схоластичного теоретизування.
Завершується 
криза 
філософії 
середньовіччя 
утвердженням містичного вчення. Містика («таємниче») 
— це й віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з 
того, що Божественне, Бог присутній в усьому, але тільки 
людина це помічає за допомогою поза-раціональних, 
внутрішньоспоглядальних засобів («через заглядання в 
себе»). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких 
засадах: 1) мета християнина — досягти єдності з Духом 
через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за 
допомогою позарозумово-го екстазу (несамовитого 
захоплення); 2) формула єдності з Божественною суттю — 
«Бог має стати мною, а я — Богом» — ще не означає рівності 
людини з Богом, а лише свідчить про бажання — злиття 
людини з Божественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і 
бачення Бога — важливіше від участі в богослужінні.
Родоначальником середньовічної містики був німецький 
філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, 

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: