Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та 
зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин, 
скільки необхідно для їх розв'я-
зання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, 
починаючи з предметів найпростіших й найлегше 
пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні 
огляди, щоб бути впевненим, що нічого не залишено поза 
увагою.
Перше 
правило 
— 
концентрований 
вираз 
методологічного скептицизму Декарта. Це правило можна 
вважати як головну підставу для використання наступних. 
Друге правило — потреба в аналі-тичності. Воно, як і 
решта, теж має методологічний характер. Третє правило 
стосується висновків із думок Останнє правило підкрес-
лює необхідність певної систематизації як пізнаного, так і 
пізнаваного. Декарт кінцевою метою пізнання вважав 
панування людини над природою, відкриття та 
винайдення технічних засобів та удосконалення самої 
природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває 
відомий «метод сумніву», що є вихідною тезою в отриманні 
достовірного знання.
Послідовником і критиком вчення Декарта був 
нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза 
(1632-1677). Основні твори Спінози такі: «Про Бога і 
людину та її щастя «(1658-1660), «Богословсько — 
політичний трактат» (1670), «Трактат про удосконалення ро-
зуму» (1662), «Етика» (1677). В основі його філософської 
системи лежить вчення про єдину субстанцію — природу. 
Субстанція — причина самої себе. Філософ заперечує 
існування надприродного, ототожнює Бога з природою, 
стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має 
кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа, 
субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозривну 
єдність. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею 
взаємодії між конкретними
1
матеріальними утвореннями, так, 
водночас, і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза 
відкидав атрибутивність руху; на його думку, рух не є 
невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його 
Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Де було 
антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Праця Спінози «Етика» складається з п'яти частин: 
«Про Бога», «Про природу та походження думки», «Про 
походження та афекти», «Про людську неволю, або про силу 
афектів», «Про силу розуму, або про людську свободу». У 
праці 
автор 
використовує 
геометричний 
спосіб 
викладання: кожна частина починається з фіксації 
головних понять, а потім їх доказу. У другій частині Спіноза 
висуває положення про субстанцію, яка ототожнена з 

Богом та природою, і будує онтологічну систему, 
розглядає природу душі, її взаємини з тілом, а також 
пізнавальні здатності людини.
У третій та четвертій частинах викладено вчення про 
афекти (пристрасті). У цих частинах, що мають етичний 
характер, трак-
тується розуміння волі людини, яка керується в 
питаннях етики лише розумом. Принцип гедонізму та 
утилітаризму поєднується в Спінози з положеннями 
аскетично умоглядної етики. Як представник теорії 
природного права та суспільного договору він виводить 
закономірності суспільства з особливостей незмінної 
людської природи і вважає за можливе гармонійне 
поєднання власних егоїстичних інтересів громадян з 
інтересами всього суспільства.
У п'ятій частині Спіноза описує шлях до свободи. Цей 
шлях — любов до Бога, де душа знаходить блаженство й 
вічність, стає частиною нескінченної любові, якою Бог 
любить самого себе.
У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. 
Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхове 
знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою 
розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є 
інтуїція. Критерієм істини є чіткість.
Останнім представником європейського раціоналізму 
ХУІІ століття вважається німецький філософ — ідеаліст 
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). «Міркування 
про метафізику» (1686), «Нова система природи» (1695), 
«Нові досліди про людське розуміння» (1705), 
«Теодіцея» (1714) — це далеко не повний перелік його 
основних філософських творів; він відомий також як 
математик, 
фізик, 
винахідник, 
історик, 
юрист, 
мовознавець.
Ядром його філософської системи є вчення про 
монади — монадологія. Монада — це проста неподільна 
духовна субстанція. Стосунки між монадами — це 
гармонія. Первісна якість монади — самодіяльність. Тому 
завдяки монадам матерія має здатність до вічного 
саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які 
мають здатність до самосвідомості, — тільки людині. З 
основними ідеями монадології пов'язана і теорія пізнання 
Лейбніца. У ній він намагався знайти компроміс між 
раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ переконливо 
доводив, що людське пізнання завжди потребує певних 
принципів, які роблять його осмисленим. До основного 
принципу сенсуалізму він робить влучне «доповнення»: 
немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях... 
крім самого розуму (який не можна вивести з ніяких 
почуттів).
У другій четверті XVIII століття сформувався у Франції 

широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. 
Він не був тільки політичним чи філософським явищем, 
хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в 
ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх 
прогресивно мислячих представників «третього стану»: 
юристів, 
філософів, 
буржуазію, 
природознавців. 
Просвітники критикували феодальний лад та його 
культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних 
суспільних порядків, виступали на за-
хист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони 
вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому 
просвітники 
продовжували 
гуманістичні 
традиції 
Відродження.
Класичним філософом французького Просвітництва 
був Вольтер Франсуа-Марі-Аруе (1694-1778), головні 
ідеї якого викладені в працях: «Філософські листи» 
(1734), «Метафізичний трактат» (1734), *Роздуми про 
людину «(1737), «Філософський словник» (1764), 
«Філософія історії» (1765) та ін.
Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в 
розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям 
будувати 
щасливе 
життя, 
культивуючи 
неуцтво, 
неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи 
Вольтер — послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загаль-
ної закономірності природи, а також відстоював перевагу 
принципу причинної зумовленості її явищ перед 
принципом доцільності.
У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати 
сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами 
раціоналізму. Основою для нього була теза про 
походження всіх знань з відчуттів. Одночасно він 
стверджував, що існує ще й абсолютне знання — логіко-
математич-не, і знання, яке стосується моралі.
Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність 
розумів як рівність політичну, рівність перед законом і 
правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як 
умову соціальної рівноваги і морального розвитку 
суспільства.
Молодшим сучасником Вольтера був Жан-Жак Руссо 
(1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо — 
нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме 
цьому питанню присвячено працю «Роздуми про 
походження і основи нерівності між людьми» (1755). 
Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної не-
рівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він 
вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її 
виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, 
первісне людське суспільство перебувало у природному 
стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально 
незалежною від інших людей. Приватна власність, яка 
виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, 
приводить до несправедливості.
До 
матеріалістичного 
напряму 
філософії 
французького Про- світництва належить Жюл'єн Офре де 

Ламетрі 
(1709-1751), 
Поль 
Анрі
Гольбах(1723-
1789),КлодАдріанГелмецій(1715-1771), Дені 
ІЩрО 
(1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в 
чому [• різнились поміж собою, але в цілому в їх 
Матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості 

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: