Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
жүктеу/скачать 7 Mb. Pdf көрінісі
|
| Схема 2.11. Джерела пізнання за І. Кантом
а) розкрив взаємозв'язок чуттєвого і раціонального в пізнанні; б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого спог лядання, розсудку та розуму; в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про об'єктивні речі, через що останні є непізнаванними «речами в собі.» Велику цінність мають також етичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум по- винен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального зако- ну». Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У праці «Критика практичного розуму» Іммануїл Кант стверджує: катего- ричний імператив — необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними за- садами загального законодавства. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтуван- ня. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагма- тичні, і естетичні судження вибудовуються як ціннісні. У трактаті «Ідея всесвітньої історії з всесвітньо- громадської точки зору» І. Кант розмірковує над історичним процесом. Він вважає, що в його основі лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконалення людського роду, але їх можна і слід розв'язувати. Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті якого і в полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії. Так, Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Водночас Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити «річ-у-собі», адже вона все одно не мала ніяких визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Фіхте є «Я». «Я» — певний ідеал, тотожний поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація «Я» відбувається через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність. Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я» покладає «Я» (самотворення, самоствердження); «Я» покладає «не — Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб'єкт і об'єкт, взаємовідносини між ними. «Я», за Фіхте, — це все, що може мислитися: «Я» як «не — Я». Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб'єкта в пізнанні. Мислитель відстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини — найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Йоганн Фіхте. Шеллінг у своєму вченні розвинув теорію Фіхте. Він відкидає абсолютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який створює природу, а через розвиток природи — людину. Якщо для Фіхте природа — це пасивний об'єкт, яку «Я» намагається пізнати, то для Шеллінга природа — це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість. Сам процес виникнення світу з «Абсолюту» такий: спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об'єктивний світ. Дізнатись про існування «Абсолюту» можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати. З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально змінюються. У працях «Філософія і релігія», «Світові епохи» його «Абсолют» ототожнюється з Богом. «Абсолют» вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення «Абсолюту» і Бога є тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає в релігії. Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Ге-геля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812-1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія природи» (1817), «Філософія права» (1821). Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема 2.12): а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея пере буває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки; б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям абсолютної ідеї»; в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу. Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху понять, категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра. Для матеріаліста вони є відображенням об'єктивних сторін дійсності, тобто якостей, кількостей, мір об'єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії—доприродні, досуспільні сутності, перед якими в «вихідному пункті» Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку — це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом при- таманна й догматична вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення розумового змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає жүктеу/скачать 7 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|