Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії

У 1371 р. корону успадкував онук Роберта Брюса Роберт ІІ Стюарт (1371-1390) – засновник династії, що правила Шотландією наступні три століття. Сильними конкурентами Стюартів до кінця XV ст. були Дагласи, спадкоємці відомого соратника першого Брюса. Наступник Роберта ІІ Роберт ІІІ Стюарт (1390-1406) сам називав себе “найгіршим з королів”. Законність його правління була сумнівною з огляду на те, що його батьки здобули папський дозвіл на шлюб лише коли йому було 10 років. Під час його правління реальна влада перебувала в руках його зведеного брата герцога Албані, який залишився регентом і після його смерті. Албані заснував у 1412 р. перший шотландський університет у Сент-Ендрюсі.

Черговим полоненим шотландським королем став Джеймс (Яків) І Стюарт (1406-1437), який перебував в Англії з 1405 до 1424 р. За решти свого правління він здійснив енергійні реформи по подоланню анархії в країні, впорядкування справ Церкви та наданню парламентського представництва дрібним землевласникам. Джеймс І був убитий за наказом свого дядька графа Етола, який посадив на трон свого сина – Джеймса ІІ (1437-1460). При ньому короні вдалося остаточно подолати опір Дагласів і у 1452 р. конфіскувати їх землі.

Ірландія у Х-XV ст. До ХІ ст. політичні одиниці у вигляді племінних территорій-туатів доживають свій вік. Їм на зміну прийшли територіальні округи, відомі за назвою “тріхакет” (“тридцять сотень”). Керівництво тріхакетами здійснювали ватажки-тоішех (“перші”). Міста з центрів іноземного культурного і політичного впливу поступово перетворилися в оплоти королівської влади. Торделбах, онук Брайана Боройме, верховний король у 1086-1119 р. переніс столицю до Лімеріку, а свого брата Діармайта призначив герцогом Кірка. Дублін прийшов на зміну згаслої Тари як метрополія Ірландії - верховна королівська влада усе більше зв’язувалася з цим місцем. Змінився характер політичних конфліктів в Ірландії: із племінних вони стають династичними. У результаті одного з таких конфліктів стало можливим вторгнення в Ірландію англо-нормандських баронів.

Перший загін нормандських лицарів висадився в 1169 р. південніше Вексфорду і захопив місто. У 1170 р. після прибуття нового загону був узятий Дублін і завдано поразки армії верховного короля Руадрі, а 23 серпня з великим загоном лицарів прибув Ричард Стронгбоу (“Потужний лук”), граф Пемброк, якому король Лейнстера Діармайд призначив у придане за своєю дочкою весь Лейнстер, і захопив Вотерфорд. У кафедральному соборі відбулося його вінчання з дочкою Діармайда, який у травні помер - Стронгбоу за його заповітом успадковував титул короля Лейнстеру. Однак у цьому ж році Генріх II, побоюючись сепаратизму з боку зненацька таких удачливих баронів, заборонив своїм підданим посилати нові загони до Ірландію, зажадав від усіх васалів повернутися в Англію і конфіскував усі володіння Стронгбоу в Англії й Уельсі. 17 жовтня 1171 р. королівський флот прибув у Вотерфорд, війська опанували Лісмор і Кашел. Увійшовши в Дублін, Генріх зажадав від всіх ірландських королів присяги вірності. У 1172 р. король залишив країну, а у наступному 1173 р. верховний король Ірландії Руадрі О’Конхобар ввійшов у Міде, зруйнував усі укріплення, споруджені там англійцями, і обложив Дублін. Король Мунстеру Домнал Мор О’Брайан (пом. 1194 р.) узяв Лімерік, повстав Вотерфорд, у Вексфорді Стронгбоу був обложений повсталими. Генріху II довелося піти на переговори - у 1175 р. у Віндзорі між ним і Руадрі О’Конхобаром був укладений договір про поділ Ірландії. Генріх II подарував Руадрі титул короля підвладних йому земель на умовах вірності королю Англії і сплати данини.

Після англійського завоювання в 1172 р., незважаючи на те, що на єпископські престоли призначалися переважно англійці, Ірландська церква зберегла свою індивідуальність. Лише на поч. ХІІІ ст. почався наступ на неї з метою, щоб жоден ірландець не одержав єпископської кафедри. Керівництво Ірландією при англійцях очолював юстиціарій - королівський намісник і верховний суддя; у містах були посаджені констеблі і розміщені королівські загони; у південно-східній частині Ірландії було створено 12 графств. У 1297 р. уперше був скликаний Ірландський парламент із представництвом від кожного графства; території навколо Дубліна – “Пейл” (огорожа) - знаходилися під контролем англійців і були захищені укріпленнями.

Зневажливе відношення до ірландців з боку прибульців-англійців незабаром викликало в ірландців почуття протесту і підйому національної гордості. Поява вже у ХІІІ ст. лідерів національного руху по вигнанню загарбників, таких як О’Конхобари, які у 1270 р. вступили у “велику війну” із графом Ульстера Волтером Берком (Burk), поклала кінець надіям на асиміляцію Ірландії в англо-нормандській феодальній системі.

Під враженням від перемог Роберта Брюса в Шотландії ірландська знать запросила його брата Едуарда очолити повстання. 23 травня 1315 р. Едуард Брюс із шеститисячним загоном висадився в Антрімі, захопив Каррікфергус, Колрайн і Дандолк і коронувався за ірландським звичаєм верховним королем. Незабаром повстання охопило Коннахт, Мунстер і Лейнстер, деякі англійські барони у Пейлі визнали Едуарда королем і вислали заручників. Але не зважившись на облогу Дубліна, Едуард був змушений відступити до Ульстеру. У кін. 1316 р. на допомогу братові прибув Роберт Брюс, якому після походу в Мунстер також довелося повернутися до Ульстеру, а потім відбути в Шотландію. У бої при Фоугарте 14 жовтня 1318 р. Едуард Брюс зазнав поразки і загинув.

У ХІІІ-XIV ст. відбувався процес формування англо-ірландської мішаної знаті, яка, з одного боку намагалася поставити під свій контроль весь острів, а з іншого незалежно і сепаратистські ставилася до лондонської влади.

У 1367 р. під головуванням Лайонела Кларенса, другого сина короля Едуарда III, англійський парламент прийняв 35 актів, названих Кілкенійськими статутами, згідно яких англо-ірландці зрівнювалися в правах з англійцями, усім підданим заборонялося користатися ірландською мовою, носити ірландський одяг, називатися ірландськими іменами, Ірландія розділялася на “мирні території” і “Нескорену Ірландію” в Ульстері і Коннахті.

У 1494 р. парламент прийняв закони Пойнінгса, намісника англійського короля в Ірландії, що встановлювали, що Ірландський парламент може скликатися лише з дозволу короля й обговорювати тільки ті закони, що схвалені королем і його Таємною радою, кожен статут англійського уряду діяв на всій території Ірландії. Ці процеси означали все більше, потужніше підкорення Ірландії Англійським королівством, яке мало завершитися із встановленням сильної централізованої королівської влади в Лондоні.

У І ст. Камбрія (римська назва Уельсу) була підлеглою римському пануванню. Завоювання південно-східної частини Британії супроводжувалося відтискуванням частини кельтів (бриттів) у менш доступний для завойовників гористий Уельс. Тут бритти змішалися з корінним населенням (теж кельтського походження), кімврами, і утворили новий народ (валлійці), що зберіг свою мову і національні особливості до наших днів. У Середні віки Уельс поділявся на ряд постійно ворогуючих між собою племінних князівств.

На поч. VI ст. хвилі англосаксонської навали докотилися й до границь Уельсу, де зустріли серйозний опір. Королю Мерсії Оффі (757-796) удалося завоювати частину Уельсу, а вторгнення його спадкоємців у центр Уельсу змусили валлійців визнати верховенство англосаксів. Ослаблення англосаксонських королівств, спричинене датськими завоюваннями (ІХ-Х ст.), дало можливість Уельсу скинути іноземне ярмо. Однак у ІІ чв. Х ст. Уельс знову був упокорений англосаксами. У царювання Едуарда Сповідника (1046-1066) в Уельсі в зв'язку з міжусобними війнами в королівстві, відбулося повстання проти англосаксів. Ця боротьба Уельсу за незалежність послужила темою героїчних пісень бардів. Завоювання Англії норманами в 1066 р. не змінило становища Уельсу, якому довелося підкоритися Вільгельмові Завойовнику. Повстання в Уельсі при Вільгельмі II (1087-1100) виявилося успішним, і всі спроби короля придушити його закінчилися невдачею. Більш вдалими виявилися походи Генріха I (1100-1135), якому вдалося ненадовго завоювати південний Уельс.

Серед правителів валлійців особливо уславився Ллевелін. Протягом правління двох його синів Йорверта і Гріффіда Уельсу удалося відвоювати собі повну самостійність. Найбільш блискучою сторінкою історії Уельсу був період правління Йорверта Ллевеліна ап Йорверта (1194-1240 р.) – “золотий вік” розквіту літератури; тоді ж склалися сказання про короля Артура і його Круглий стіл, виник образ напівміфічного чарівника Мерліна.

Ллевеліну вдалося відняти в англійців майже всі їхні завоювання за останні сторіччя (Шрусбері, Карамартен, Кардіган, Пемброк та ін.). Походи англійських королів, що закінчилися невдачею, Іоанна Безземельного (1199-1216 р.) і Генріха III (1216-1272 р.) дали можливість Ллевеліну при житті утримати фактичну незалежність Уельсу. Двоюрідний брат, що успадковував йому, також Ллевелін ап Гріффід (син Гріффіда), скориставшись феодальними усобицями (“баронською війною”) в Англії, закінчив об'єднання Уельсу завоюванням Гламоргану. Об'єднання Уельсу було, однак, неміцним.

Окремі племена валлійців були слабко зв'язані один з одним. У 1277 р. Ллевелінові довелося підкоритися англійському суверенітету. Повстання, що вибухнуло в 1282 р. в Уельсі було швидко придушене; Ллевелін загинув у битві, а брат, що продовжував його боротьбу, Давид був узятий у полон і страчений як зрадник.

У 1284 р. Едуард I ввів англійське урядування і закони. З 1301 р. спадкоємець англійського престолу отримує за традицією титул принца Уельського. Для закріплення свого завоювання Едуард I оселив в Уельсі англійських баронів, заснував нові міста з англійським населенням і укріплення з гарнізонами. Але й після цього Уельс залишався автономним князівством. У 1400-1410 р., у період нових міжусобиць в Англії (боротьба між Генріхом IV і Ричардом II), в Уельсі спалахнуло останнє національне повстання під проводом Овейна Глендовера. Лише за Генріха VIII (1491-1547) Уельс був остаточно злитий із всією Англією актом про “адміністративний устрій” і з 1541 р. одержав представництво в англійському парламенті.

Історіографія XIV-XV ст. Продовжувачами справи Матвія Паризького у наступні роки виступило декілька англійських істориків. Першим слід назвати клірика Рішенджера (події 1259-1377 рр.), його заступив Томас Волсінгем (пом. бл. 1422 р.), який описав події 1377-1422 рр., зокрема повстання Вота Тайлера та перебіг англо-французької війни. Класичною працею англійської історіографії в часи пізнього Середньовіччя вважалася “Поліхроніка” ченця Ранульфа Гігдена (пом. у 1364 р.), аналогічною популярністю користувалися “Хроніка Англії від сотворіння світу” та “Книга про славетних Генріхів” Джона Кепгрейва (пом. у 1464 р.). Але загалом вважається, що професійний рівень істориків цієї доби нижчий за попередників, які зображували і сторичні реалії більш широко, оригінально і критично.

Найяскравіший історичний твір того часу – “Хроніки Франції, Англії, Шотландії, Іспанії, Бретані, Гасконі, Фландрії та сусідніх країн” французького вченого Жана Фруассара (пом. у бл. 1400-1410 рр.). Він доповнив та продовжив “Правдиві хроніки” бургундського каноніка Жана Лебеля, самостійно написавши добу 1361-1400 рр. Фруассар наполегливо збирав історичний матеріал: відомості, новини, свідоцтва очевидців. “Багато країн і держав я об’їхав з метою дізнатися подробиці; був знайомий із багатьма поважними людьми нашого часу, - писав він. – Загалом, про яку б країну мова б не йшла, я не оповідаю без того, щоб її дослідити, і не впевнитися остаточно, що те, що я знаю – достовірне і безперечне”. За сорок років мандрівок Фруассар встиг зробити три редакції своїх хронік (перша – проанглійська за орієнтацією, друга та третя - профранцузькі), виклавши їх вишуканою та яскравою мовою. Його праця має не лише наукову, але й художню цінність. Для дослідників історії Англії найбільшу вагу має описання подій Столітньої війни, яка зображена автором як справжнім співцем лицарських звитяг.

Своєрідним різновидом середньовічної історіографії є “бюргерські хроніки”, які доповнюють офіційні чи напівофіційні церковні та лицарські. Прикладами таких є “Лондонські аннали” 1194-1330 рр., що приписуються міському скарбнику Метью Горну, який доповнив “Квіти історії” описом лондонських подій 1316-1330 рр. Міські аннали стають у XV ст. популярним жанром. В них не лише даються списки лорд-мерів та олдерменів англійської столиці, але й описуються політичні процеси в усій Англії. Такими є, наприклад, хроніки Вільяма Грегорі, лондонського кушніра, шерифа і лорд-мера (пом. у 1467 р.), “Велика лондонська хроніка”, “Нова хроніка Англії і Франції” члена гільдії сукнярів Роберта Фабіана (пом. у 1516 р.).
Контрольні запитання:

• 
  Які соціально-економічні процеси відбувалися в Англії XIV-XV ст.?
  
• 
  Чому Англія зазнала поразки у Столітній війні?
  
• 
  Якими були причини, хід та наслідки війн Троянд?
  
• 
  Які зрушення відбулися в суспільно-політичному житті Шотландії, Уельсу та Ірландії у ХІ-XV ст.?
  

Тревельян Дж. Социальная история Англии. М., 1959.

Гриффитс Р., Томас Р. Становление династии Тюдоров. Ростов-на-Дону, 1997.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

Афанасьев А. История Ирландии. М., 1913.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Басовская Н. Столетняя война: леопард против лилии. М., 2002.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Мортон А. История Англии. М., 1950.

Очерки истории Англии: Средние века и новое время / Под ред. Г.Р.Левина. М., 1959.

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ АНГЛІЇ

ХІ-ХV СТОЛІТЬ
Матеріальна культура, природні умови, демографічна ситуація. Шлюб і сім'я, статева мораль. Освіта. Оксфорд і Кембрідж. Філософська та суспільна думка. Ансельм Кентерберійський. Роджер Бекон. Дунс Скот. Вільям Оккам. Мистецтво та архітектура. Лицарський роман. Джефрі Чосер – батько англійської поезії. Література ХV ст. Англійський першодрукар Кекстон. Томас Мелорі. Балади. Виникнення гуманістичної культури.
Матеріальна культура, природні умови, демографічна ситуація. В ХІ ст. населення Британських островів складало бл. 2 млн. людей. Напередодні епідемії чуми сер. XIV ст. населення Англії та Уельсу досягло 3 750 тис. із щільністю 70 на кв. милю, після пошесті цей показник знову було досягнуто лише бл. 1500 р. Найбільшими містами країни були Лондон (більше 30 тис. населення), Йорк (10 тис.), Норідж, Ковентрі, Плімут, Лінкольн і Брістоль (більше 5 тис.). Голодомори траплялися в середньому кожні 6 років; від голоду та епідемій найбільше страждали міста із великим скупченням населення.

Знаряддя праці, що застосовувались у виробництві та сільському господарстві, були доволі примітивним, що, зокрема, спричиняло низьку продуктивність землеробства. Додатковими причинами цього були також недостатнє використання металу у сільськогосподарському реманенті знаряддях і невисока енергозабезпеченість; головними джерелами енергії були фізична сила людей і тварин; лише потім, наприкінці Середньовіччя, почали активніше використовувати енергію води, вітру, видобувати деревинне та кам’яне вугілля й використовувати його для плавки металу. З ХІІ ст. будували домниці, отримуючи в результаті поліпшене залізо та чавун, у XIV ст. виник сучасний процес металургії, коли англійські домни вже виплавляли за добу майже 1,5 т чавуну. Прогрес металообробки та техніки сприяв розвиткові військової справи. З XIV ст. почали використовувати артилерію, а із розміщенням гармат на рухомому лафеті їх роль у війнах суттєво зросла (Столітня війна, війна Троянд).

Примітивна система шляхів сполучення країни не сприяла полегшенню контактів та торгівлі. На певному рівні підтримувалися всього три шляхи (що існували власне з римських часів): Лондон - Рідінг, Лондон – Бірмінгем та Лондон – Лінкольн, тому основними шляхами сполучень залишалися річки, мандрівки якими були більш зручними та безпечними. Провідною в цьому сенсі була роль Темзи. Розширенню торгових контактів сприяло удосконалення суднобудування, в чому англійці спочатку наслідували скандинавським вікінгам, а потім ганзейцям та французам. Великий військовий флот використовували, зокрема, Ричард І та Едуард ІІІ.

У VIII-ХІІІ ст. відбувалося потепління клімату, яке сприяло продуктивності землеробства. У деяких графствах Англії почали навіть закладати виноградники. У ХV ст. потепління закінчилося, і почали формуватися наближені до сучасних кліматичні умови Британських островів із вологим, але м’яким кліматом. У ХІІ-ХІІІ ст. відбувалася інтенсивна розчистка землі (внутрішня колонізація) – вирубування лісів, прокладання шляхів, залучення до землеробства нових земельних угідь. В цілому це характеризувало екстенсивний характер ведення господарства. Площа англійських лісів скоротилася більше, ніж на чверть. Цей процес призводив до ерозії ґрунтів, утворенню величезних заплавних лук та збільшенням шкоди від бур’янів.

Спосіб життя сім'ї теж не відповідав сучасним уявленням. Люди жили домогосподарчими групами, які включали, крім подружжя та дітей, їх батьків та родичів, співмешканок чи коханок голови сім’ї з дітьми. Уявлення про необхідність якоїсь емоційної основи шлюбу на початку Середньовіччя не існувало, і його основою вважалися плотські зносини, які, втім, не вважалися інтимною сферою життя (подружні обов’язки часто виконувалися прилюдно). Шлюбний вік визначався приблизно з 14-16 років, дітей народжувалось багато, але внаслідок недостатньої гігієни, хвороб, послаблення імунітету та недоїдання 80% помирало у віці до року. Середня тривалість життя була для чоловіків 45 років, а для жінок 35. Соціальний статус і права жінки були слабо забезпеченими. Причинами цього були загалом патріархальний характер суспільства, в якому провідну роль відігравав військовий лицарський стан, та ідея другорядності і “підступної ролі” жінки, що була прийнята у християнській доктрині. Певна зміна ставлення до жінки відбулася у ХІІ-ХІІІ ст., коли серед пануючої верстви Англії поширилася французька традиція куртуазії (ввічливості). В її основі лежало уявлення про те, що спосіб життя та спілкування благородних людей має відрізнятися від звичаїв простого народу. Найвідомішим проявом куртуазії стало куртуазне (духовне) кохання та культ Дами, які пропагувалися у піснях трубадурів і труверів та в лицарських романах. Однією з причин шанобливого ставлення до шляхетних жінок було й те, що жінок було менше, ніж чоловіків. причому об’єктом куртуазії були лише жінки шляхетного стану. Все ж таке ставлення все ж було рідким явищем, і у XIV-XV ст. домінували прагматичні і “прозаїчні” погляди на роль і призначення жінки, подружнє життя, які багато в чому суперечать як поширеному у той час офіційному церковно-містичному ставленню до шлюбу, так і сучасним уявленням.

Оксфорд - перший університет у країні й один з найстарших університетів у Європі.

Місто Оксфорд виникло, ймовірно, у VIIІ ст. Датою заснування Оксфордського університету вважається 1163 р. Університет утворився на базі школи, заснованої Альбертом Великим і нагадував за структурою Паризький університет. Так само як і в Сорбонні, в Оксфорді богослов'я і філософія займали пануюче положення. Як і в деяких інших університетах, тут виділився підготовчий факультет для вивчення мов – т.зв. “граматична школа”, при якій згодом були створені кафедри грецької, давньоєврейської, арабської й арамейської мов. Саме завдяки наявності цих кафедр у ХІV- поч. ХV ст. в Оксфорді були зроблені переклади наукових праць з давньоєврейської й арабської. Особливу роль Оксфордський університет зіграв в ознайомленні Європи з філософією Аристотеля, твори якого стали відомі через арабські переклади.

Ніде крім Оксфорда і Кембріджу не здобули такого розвитку колегії-коледжі, що поступово перетворилися в самостійні навчальні організації. Першим за часом створення є Університетський коледж (1249 р.), згодом коледжі Беліол і Мертон (1263/ 1264 р.), Оріел (1326 р.), Королівський (1340 р.), Новий коледж (1386 р.) і коледж Магдалени (1458 р.).

Розвитку університету сприяв переїзд із Парижа в 1229 р. великого числа магістрів. На 1250 р. в Оксфорді нараховувалося вже 15 тис. студентів. Заслуга в цьому багато в чому належала францисканцям, що викладали в ньому, зокрема, Робертові Гроссетесту, який заснував перший коледж, де викладалося богослов'я. Число богословських коледжів збільшилося згодом до шести. Видатний представник середньовічної науки Роджер Бекон саме в Оксфорді почав свою освіту. Особливого процвітання Оксфорд досяг перед XIV ст., коли Париж поступився йому першістю. Однак у XV ст. наступила доба занепаду – “оксфордська латина” ввійшла в приказку як зразок неуцтва, число учнів різко зменшилося.

Новий розквіт університету припав вже на часи правління Тюдорів наприкінці XV-сер. XVI ст. і багато в чому зв'язаний з діяльністю “оксфордських гуманістів”: Джона Колета, Еразма Роттердамского, Томаса Мора.

Архітектурний комплекс університету утворюють численні коледжі з дворами, вежами, капелами і холами (готичні Мертон-коледж 1264 р.. Новий коледж, заснований у 1379 р. і перебудований в XIV-XV ст.). Бодліанська бібліотека в Оксфорді - одне з найбагатших у світі зібрань манускриптів, инкунабул, автографів, перших видань рідкісних книг.