Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії

З військової точки зору 1456-1459 рр. були періодом відносного затишку. Маргарита знову взяла правління у свої руки, підкоривши двір і уряд. Єдиним виключенням залишалося місто Кале. Ворик не відмовився від своєї посади (нагадаємо, він був капітаном Кале) - під рукою в нього була єдина боєздатна на той час армія. Та й можливостей приготуватися до воєнних дій у нього було більше. Йорк повернувся до Ірландії. У 1459 р. кожна сторона знову почала спішно озброюватися, готуючись до рішучих боїв. Спочатку 23 вересня йоркісти здобули перемогу в битві під Блор-Хіт, але 12 жовтня армія Йорка зазнала поразки при Ледфорд-Брідж. Незважаючи на відсутність підтримки з боку парламенту, вони зберегли свої сили і повернулися - Йорк до Ірландії, Ворик до Кале. Саме звідти і почалося рішучі дії.

У червні 1460 р. Ворик перетинає Ла-Манш (з ним йде його батько, граф Солсбері, і молодший син герцога Йорка, Едуард, граф Марч, майбутній Едуард IV). Дуже швидко їх війська досягають Лондона і захоплюють місто, після чого рухаються в Нортгемптон. Там у липні вони розбивають королівську армію і беруть у полон короля. Тепер партія Йорка контролює уряд, і восени герцог уперше звернувся до парламенту з промовою, у якій він заявив про своє бажання сісти на трон замість Генріха VI. Однак подібна заява зустріла рішучу відсіч. Йорку удалося домогтися того, що його призначили протектором на увесь той час, поки буде живий Генріх. Трон йому обіцяли лише після смерті нещасливого короля. Маргарита, природно, не схвалила подібної перспективи і запропонувала боротьбу. У кінці того ж року Йорк, зібравши війська, рушив рішучим маршем на північ, бажаючи остаточно розгромити війська Ланкастерів, однак 30 грудня 1460 року в битві під Вейкфілдом був убитий.

Тепер країна остаточно розділилася на дві ворогуючі партії. Новий герцог Йорк, Едуард, розбив 2 лютого 1461 року армію Ланкастерів у Мортімер-Крос у Гсрсфордширі. Після чого направився у бік Лондона. Однак Маргарита, зібравши на півночі свої сили, зуміла 17 лютого здобути дуже важливу для неї перемогу в другій битві під Сент-Олбансі, розбивши війська під проводом Ворика. Генріх VI був звільнений, а рішуча королева також рушила до Лондона. Едуард, граф Марч, встиг туди першим - він з’явився в місті 26 лютого. Городяни підтримали його і 4 березня молодий герцог Йорк був проголошений у Вестмінстері королем під ім’ям Едуарда IV (1461-1483). Після урочистої церемонії він знову повернувся до ратних справ - і незабаром відтіснив війська Маргарити до містечка Таутон, де супротивники зустрілися у вирішальній сутичці першого етапу війни.

Після такого вражаючого розгрому королева, її чоловік і син втекли до Шотландії. Англія перейшла під контроль Йорків, у країні залишалися лише окремі вогнища опору прихильників Ланкастерів.

Мирний перепочинок, що тривав до 1464 року, міг би продовжуватися досить довго, якби не розбіжності в правлячому таборі. Першим їхнім проявом став таємний шлюб короля Едуарда з Єлизаветою Вудвіл. Він був укладений без відома і проти бажання “Робителя королів”. До того ж королева походила із зубожілого дворянського роду, і незабаром ворожість, що виникла між королем і Вориком, переросла в справжню ворожнечу. Наступні п’ять років вони обидва займалися тим, що шукали собі дієвої підтримки за кордоном, - природно, у різних таборах. Едуард продовжував дотримуватися старих зв’язків з Бургундським двором. У 1468 р. він видав свою сестру Маргариту за бургундського герцога Карла Сміливого. У свою чергу Ворик вів сепаратні переговори з Людовиком XI, чи то бажаючи якось змінити зовнішню політику Англії, чи то переслідуючи винятково свої корисливі цілі. Незважаючи на спроби одного з представників родини Невілів Джорджа, архієпископа Йоркського, примирити ворогуючі сторони, конфлікт поглиблювався на очах. Дуже сильно стали розходитися колишні союзники і з питань зовнішньої політики.

У липні 1469 р. Ворик і брат короля Кларенс зв’язали себе родинними узами. Знаходячись у Кале, вони уклали свого роду союз, спрямований проти Едуарда. Приблизно в цей же самий час на півночі почалося повстання, за яким стояли люди Невіла. У бої при Эджкоті війська Йорка були легко розбиті, Ріверс і Девон убиті, а король узятий у полон. Наступні кілька місяців обидві сторони вели між собою тривалі переговори, за підсумком яких Едуард повернувся до влади і до березня 1470 р. установив контроль над країною. Але Кларенс і Ворик, хоча їх і змусили втекти у Францію, відступати не збиралися. У підсумку Ворик домовився з Маргаритою, і восени 1470 р. він разом із Кларенсом висадився в Девоні, щоб знову оголосити королем Генріха VI. Едуард, що не мав достатньо військ, поспішно втік до Нідерландів. Старого короля Генріха витягли з Тауера, де він сидів з 1465 р., і на кілька місяців прапор Ланкастерів знову був піднятий над королівським троном.

Тим часом Едуард, що перебував в Європі, не опускав рук. Скориставшись з війни, що розгорілася між Францією і Бургундією, він отримав від Карла війська і гроші. Бургундському герцогу було вигідно нейтралізувати Ланкастерів — прихильників Людовика. Навесні 1471 року він висадився в Гамбері. І отут відбулося несподіване: поки він рухався до Лондону, до нього перекинувся Кларенс. Хитрий Ворик потрапив у пастку. Об’єднані війська Едуарда і Кларенса завдали нищівної поразки усім своїм супротивникам - 14 квітня, на Великдень у битві під Барнетом були розбиті війська Ворика. Цій перемозі передувало узяття Лондона. Місто пало в одну мить, і злощасний Генріх знову потрапив у руки ворогів. Однак цього разу він прожив у полоні усього кілька тижнів (швидше за все, він був убитий у Тауері). Після цього Едуард рушив на північ, тому що він знав, що з району Ковентрі йому назустріч рухаються війська Ворика. Місце для битви вибрав Ворик. 13 квітня він разом із Джоном де Вірі, 13-м графом Оксфордським, і Едмундом Бофором, 4-м герцогом Сомерсетом, зупинилися в містечку Гедлі-Грін біля Барнету, вирішивши чекати на ворога тут. Війська Едуарда, з яким йшли його брат Ричард (майбутній король Ричард III) і барон Вільям Гастінгс, прибуло того ж дня увечері. Ніч вони провели буквально поруч із супротивником і на світанку пішли в атаку. У підсумку Едуардові удалося здобути рішучу перемогу незважаючи на те, що лівий фланг його війська піддався жахливому розгрому. Цього разу фортуна зрадила Ворика. “Робитель королів” боровся пішим і загинув під час втечі з полю бою. Непогодженість у діях Ланкастерів призвела до того, що Едуард розбив їх сили поодинці. У цей же день війська Маргарити висадилися у Веймуті. Довідавшись про поразку при Барнеті, вона спробувала вислизнути на захід, рушивши в бік Уельсу. Однак Едуард випередив її, перехопивши біля річця Северн. 4 травня відбулася битва під Тьюксбері. Військо Ланкастерів було розгромленим, Маргарита потрапила в полон, її єдиний син Едуард, як вважається, загинув на поле бою. Однак відповідно до одної, небезпідставної, версії, він був спеціально убитий вже після бою. Зайві претенденти на престол, нехай і законні, були не потрібні.

Одержавши настільки значні перемоги, Едуард міг вже не турбуватися: його влада була непохитною. Невіли були фактично знищені, навіть архієпископ Йоркський знаходився в полоні. Король з Ланкастерів був мертвий, а його прихильники розсіялися немов осінні листи під поривами вітру. Тому тепер Едуард міг спокійно проводити в життя свою політику. Показово, що практично жоден лідер жодного табору у своїй діяльності не звертав уваги на населення країни. Внутрішня політика цікавила їх менш за все, їхні погляди були звернені на континент. Едуард уклав угоду з Карлом Бургундським, за яким він зобов’язувався у 1475 р. висадитися на території Франції. Гроші були зібрані, армія споряджена, і король перетнув Ла-Манш. Однак перед самим початком воєнних дій Едуард зустрівся з Людовиком, і в серпні 1475 р. в Пікіньї обидва королі підписали договір. Він був дуже вигідний для англійської корони - англійці виводили свої війська за величезний викуп. Через два роки Бургундське герцогство впало, поділене між Францією та Габсбургами, тим часом як Едуард продовжував сидіти на престолі, не терплячи нестатку ні в чому і насолоджуючись довгоочікуваним спокоєм.

Ричард Невілл, граф Ворик (також Варвік, Richard Nevill, earl of Warwick) (1428-1471 р.) - видатний англійський державний діяч і полководець, один із наймогутніших лордів Англії, що одержав від сучасників прізвисько “Робитель королів” (Kingmaker).

Син графа Солсбері, Ричард Невілл, у 1449 р. успадкував через свою дружину Анну титул графа Ворика. Як і його батько, Ричард був вірним прихильником партії Йорків. Свою лояльність цієї гілці англійського королівського дому Ричард зміг довести зі зброєю в руках уже на самому початку Війни Троянд, у битві під Сент-Олбансом в 1455 р., після якої звитяжці-йоркісти змогли контролювати короля Генріха VI. Герцог, що симпатизував молодому лицарю, Йорк щедро винагородив Ричарда за допомогу, призначивши його на найвідповідальнішу посаду в англійській армії - капітана Кале. Після того як у 1458 р. Ворик зміг відбити атаки іспанського флоту, що напав на довірену йому останню англійську базу на континенті, він став в Англії уславленим героєм.

У 1360 р. Ворик повернувся до Англії, щоб приєднатися до партії герцога Йорка, що відновила воєнні дії проти ланкастерців. У березні 1461 р. Ворик надав неоціненну допомогу сину загиблого герцога Йорка, Едуардові, звівши його на англійський престол після битви під Таутоні. Едуард IV був ще більш щедрим до графа, ніж його батько. Крім величезних володінь з конфіскованих земель ланкастерських баронів Ворику був подарований ряд вищих військових посад: до посади капітана Кале граф додав титул адмірала і “охоронця західних морів” і в перші три роки правління Едуарда IV Ворик фактично був главою держави.

З 1464 р. відносини між старими соратниками стали поступово псуватися. Поки Ворик вів переговори з Людовиком XI про шлюб свого короля з близькою родичкою короля Франції Боною Савойскою, Едуард таємно одружився на вдові з дому Ланкастерів. Численні родичі королеви, що зайняли ключові посади при дворі, помітно потіснили Ворика. Почалися розбіжності між графом і королем у питаннях зовнішньої політики: Ворик стояв за союз з королем Франції, а Едуард схилявся до альянсу з герцогом Бургундським.

У 1467 р. Ворик віддалився від двору і почав готувати змову проти короля. Через два роки до нього приєднався брат Едуарда, герцог Кларенс, якого граф таємно одружив на своїй старшій дочці Ізабеллі Невілл. У липні 1469 р. нічого не підозрюючий Едуард IV був схоплений змовниками і поміщений спочатку до замку Ворик, а потім - у Мідлгем. Однак спроби заколотників керувати країною від імені короля провалилися. Йоркісти вимагали звільнення короля, герцог Бургундський загрожував перервати всі торгові зв'язки Англії з Фландрією, якщо Едуарда IV не звільнять. Кларенсу й Ворику довелося звільнити короля і, після формального примирення, податися на зиму у свої володіння. Однак у 1470 р. вони знову підняли повстання в Лінкольнширі, яке закінчилося поразкою від королівських військ, що змусили заколотників втекти до Франції.

За посередництва короля Людовика XI, двоє заклятих ворогів, дружина Генріха VI, Маргарита Анжуйська й Ворик, примирилися. Граф обіцяв відновити Генріха VI на престолі, королева дала згоду на шлюб свого сина з другою дочкою Ворика, Анною Невілл. У випадку успіху цей шлюб не тільки приносив корону нащадкам Ворика, але й рятував його самого від помсти з боку ланкастерців. Подібна угода позбавляла Ворика підтримки Кларенса. Герцог затаїв на тестя гнів, хоча граф заспокоював зятя обіцянкою, що у випадку відсутності спадкоємця в сина Маргарити, йому успадкує Кларенс.

У вересні 1469 р. Ворик і Кларенс висадилися в Плімуті. У жовтні вони ввійшли до Лондону, де Ворик виконав свою обіцянку, звільнивши з Тауера божевільного Генріха VI. Едуард IV і його молодший брат Ричард втекли до Фландрії до герцога Бургундського. Але і цього разу успіх Ворика був недовгим. Повернувшись з Бургундії з великою армією, Едуард IV у декількох боях відвоював свою корону; у цьому йому допомогли герцог Кларенс, що зрадив Ворика, і рідний брат графа архієпископ Йоркський. Сам Ворик загинув у битві під Барнеті 14 квітня 1471 р.

Кінець династії Йорків, 1475-1485 рр. Ричард ІІІ. Мабуть, єдиними небезпечними людьми в цей період для Едуарда залишалися його брати - Джордж, герцог Кларенс, і Ричард, герцог Глостер. Після падіння Невілів Едуард отримав у володіння їхні великі землі. Його молодші брати постійно претендували на частину отриманих старшим братом багатств, але той немов поставив перед собою ціль перевершити їх обох. Нарешті в 1474 р. колишні володіння Бошампа і Діспенсера перейшли у власність Кларенса, а майно Солсбері і Невіла - до Ричарда. Але невдоволення Кларенса, що уміло використовували супротивники Едуарда, не вщухало ні на хвилину. Можливо, на це вплинула й відмова з боку Едуарда взяти в дружини Кларенса спадкоємицю бургундського престола. У 1477 р. проти герцога була підготовлена кримінальна справа - деяких його прихильників звинуватили в чаклунстві й у прагненні наврочити королю, після чого заарештували і самого Кларенса. У 1478 р. він був засуджений парламентом і загинув, але те, як він помер, дотепер невідомо. Існує переказ, що він був утоплений у діжці з вином – мальвазією.

Нарешті в квітні 1483 р. помер і Едуард IV. У цей час його спадкоємцю, Едуардові V, було лише дванадцять років. І знову, як за малолітства Генріха, навколо цієї дитини розгорілися чималі пристрасті. Життя двору і юного короля тримали під суворим контролем королева-мати, родичі та наближені покійного короля. Серед них були граф Ріверс, маркіз Дорсет, Вільям лорд Гастінгс і Томас лорд Стенлі. Їх дуже влаштовувала як регентша королева-мати, і вони всіляко підтримували її. Проте наймогутнішою людиною в державі був Ричард Глостер, якого сам король бачив у свій час на посаді регента. Попередні декілька років він провів на півночі; там у нього були великі володіння, даровані йому за успішні дії проти шотландців. І от тепер він вирішив, що його година прийшла. Кинувши виклик двору, він рушив своїми силами на південь, вступив у тимчасовий союз з Генрі Стаффордом, герцогом Бекінгемом, розбив війська Ріверса біля Стогні-Стратфорд і взяв у полон не лише цього царедворця, але й самого юного короля. Побачивши такий поворот справ, королева поїхала до Вестмінстеру, Дорсет загубився десь серед полів доброї старої Англії, і не пройшло і місяця з дня смерті Едуарда IV, як Ричард узяв під свій контроль Лондон і був готовий обійняти посаду протектора.

Тепер Ричардові потрібно було надати законності своїм вчинкам і майбутнім претензіям на англійський престол. Він наказав стратити провідного правника часів Едуарда, Гастінгса, за те, що він відмовився надати видимість законності його амбіційним планам і через два місяці виступив зі спеціальною промовою перед парламентом. У ній він стверджував, що шлюб Едуарда був недійсним, що він був укладений за допомогою чаклунства, що Едуард V не є законним спадкоємцем, а отже, трон повинен перейти саме до нього, Ричарда. 26 червня парламент підтвердив законність домагань Ричарда, а 6 липня 1483 року відбулася церемонія коронації. Незабаром був страчений Ріверс, а потім у Тауері загинули й обидва сина Едуарда, які нібито за наказом Ричарда були задушені.

У тому, що Ричард зміг таким чином зійти на трон, не було нічого дивного. Хаос, що панував у верхніх ешелонах влади, і пертурбації часів війни Троянд зробили це цілком можливим. Однак правління Ричарда продовжувалося усього два роки і було затьмарено змовами і необхідністю відбиватися від нового претендента на престол. Восени того ж року на заході спалахнуло антикоролівське повстання, що очолив колишній вірний слуга Ричарда Бекінгем. Його підтримували Вудвіли і старі ланкастерці, - родина Куртене. Повстання було придушене, діям повсталих зашкодили сильні дощі і розливи рік, а Бекінгем був страчений. Якби це повстання досягло своєї мети, то на престолі опинився б Генріх Тюдор, граф Річмонд. Втім, історія довела, що цей чоловік два роки згодом таки досяг своєї мети. Досить слабко підперті претензії Генріха на трон ґрунтувалися на його тісному спорідненні з Ланкастерами. Його батько Едмунд був сином удови Генріха V Катерини Валуа і валлійця Овейна Тюдора. Його мати, Маргарита Бофор, графиня Річмонд у той час була ще жива і вважалася єдиною спадкоємицею герцога Сомерсета. Генріх брав участь у битві під Тьюксбери, потім перебував у Франції й у 1484 році повернувся на батьківщину. Незважаючи на невдачу повстання Бекінгема, він наступного року відновив свої спроби. Висадившись 7 серпня з армією в Мілфорд-Гевен у Пемброкширі, де графом був його дядько Джаспер, Генріх стрімко рушив через Уельс і 22 серпня 1485 року зустрівся з Ричардом у вирішальній (і останній) битві війни Троянд на Босвортскому поле.

Вважається, що перемога на Босвортскому поле принесла Англії мир і спокій. Останні прихильники Ричарда склали зброю лише через два роки, після чого засновник нової династії Тюдорів продовжив послідовну боротьбу за зміцнення королівської влади, придушуючи самостійність баронів, що залишилися в живих. Проводити таку політику новому королю було дуже легко, оскільки в перебігу війни значна частина старої феодальної аристократії була знищена і на перший план висунулося нове дворянство і буржуазія, що зароджувалася, традиційно зацікавлена в сильній королівській владі.

Отже, війна Червоної і Білої троянд закінчилася. Правлячі кола Англійського королівства поступово приходили до тями, городяни і селяни продовжували жити колишнім життям - їх війна зачепила в незначному ступені. Часом навіть говорять про те, що їм було все одно, хто переможе в цій війні. Дійсно, воєнні дії торкнулися лише верхівки суспільства, вони стали результатом тієї боротьби за владу, що велася у середовищі англійської аристократії. Однак у 1485 році на Босвортскому полі народилася нова Англія, Англія, що стане у близькому майбутньому володаркою морів, Англія, багато синів якої пали в братовбивчій війні Троянд, цій останній війні доби Середньовіччя.