Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії

Після коронації Ричарда у липні 1189 р. Іоанн одержав титули, підтвердження свого володіння Ірландією, безліч земель в Англії, що приносили прибуток у 6000 фунтів на рік, і одружився на Ізабеллі, спадкоємиці графства Глостер, втім повинен був дати обіцянку, що не вступить на англійський берег, поки Ричард буде в Хрестовому поході.

Після того як Ричард у жовтні 1190 р. оголосив своїм спадкоємцем сина померлого брата Джеффрі - Артура, Іоанн відразу порушив слово і вдерся до Англії. Довідавшись у січні 1193 р., що Ричард після повернення з походу був захоплений в полон у Німеччині, Іоанн уклав союз із французьким королем Філіпом II Августом і спробував захопити контроль над Англією. У квітні 1193 р. він був змушений укласти перемир’я, але спілки з Філіпом не розірвав, прагнучи поділити з ним володіння Ричарда і підняти в Англії заколот. У відповідь Ричард вигнав Іоанна і конфіскував його землі. Часткова реабілітація Іоанна відбулася в 1195 р., коли він одержав назад частину своїх володінь, а після того, як бретонці здали Артура Філіпові II Августові, Ричард визнав вже Іоанна своїм спадкоємцем.

Після смерті Ричарда в квітні 1199 р. Іоанн був визнаний герцогом Нормандії, а в травні коронований. Артур, підтриманий Філіпом II, став спадкоємцем Ричарда в Анжу і Мені; але рік по тому за договором у Гуллі Іоанн був визнаний спадкоємцем усіх французьких володінь Ричарда в обмін на територіальні поступки на користь Філіпа.

Нове одруження Іоанна спричинило за собою поновлення війни з Францією. Перша його дружина ніколи не була коронованою, і в 1199 р. шлюб був оголошений недійсним, тому що обидва члени подружжя були правнуками Генріха I. У 1200 р. Іоанн, який активно займався справами свого графства Пуату і втручався в суперництво між Лузіньянами й Ангулемами (двома родами, що сперечалися за нього), одружився на Ізабеллі, спадкоємиці Ангулемів, яка до того була заручена з Гуго IX де Лузіньяном. Тоді Лузіньяни підняли заколот і звернулися за підтримкою до Філіпа, який викликав Іоанна - як васала французької корони - до свого двору. Після відмови Іоанна розпочалася війна, у результаті якої в 1204 р. він втратив Нормандію, а до 1206 р. - також Анжу, Мен і частину Пуату.

Ці невдачі стали відчутним ударом по престижу Іоанна, але тепер він майже не залишав Англії. Це, а також смерть у 1205 р. канцлера й архієпископа Кентерберійського Г’ьюберта Волтера, дало йому можливість поставити на найважливіші посади вірних людей. До того ж, мріючи взяти реванш на континенті, король посилив оподатковування і намагався поповнити скарбницю всіма можливими способами. Усе це дало підставу звинувачувати його в тиранії.

Спробою зміцнити престиж, що захитався, був конфлікт із Папою Інокентієм III з приводу призначення архієпископа Кентерберійського. Іоанн, посилаючись на традиційне право англійської корони брати участь у призначенні архієпископа, відмовився прийняти ставленика Папи. Тоді Інокентій III наклав на Англію інтердикт¹ (1208 р.), а в 1209 р. відлучив від Церкви й самого Іоанна. У 1212 Іоанн погодився прийняти архієпископа на умовах Папи й у 1213 р. отримав прощення за обіцянку щорічно сплачувати Папі по 666 фунтів (1000 марок).

Ставало зрозумілим, що врешті наближається вирішальна фаза боротьби Плантагенетів та Капетингів. Обидві сторони шукали союзників, і анжуйсько-французький конфлікт швидко перетворився на європейський. На бік Іоанна стали новий граф Фландрський Ферран і німецький імператор Оттон Брауншвейзький. У 1209 р. Іоанн змусив заплатити шотландців чергову велику данину за свою незалежність, і цим штовхнув їх до союзу із Францією. Папа Римський Інокентій ІІІ, після того як Іоанн вступив у суперечку з приводу кандидатури на посаду архієпископа Кентерберійського, відлучив його від церкви. Іоаннові довелося визнати себе васалом Папи. На перспективу це передбачало велику данину папському престолу від Англійського королівства.

Вирішальні події цього великого європейського конфлікту відбулися у Фландрії, де зійшлися війська Франції та англо-фландро-німецької коаліції. 27 липня 1214 р. поблизу селища Бувін відбулася одна з найбільших битв Середньовіччя. У ній менша, але більш дисциплінована французька армія перемогла сили ворожої коаліції, німецький імператор швидко втік з поля битви. Укладене після цього перемир’я мало тимчасовий характер, оскільки ще залишалися англійські володіння на південному заході Франції (Гасконь), і навряд чи англійці залишили б назавжди мрії про відновлення “Анжуйської імперії”. Втім, зростаюча внутрішня політична криза поки що відволікла увагу англійської корони від континентальних проблем. Відновлення експансії відкладалося на майбутнє.

У 1212 р. барони організували змову з метою убивства або ізоляції Іоанна під час його військового походу в Уельс. У 1214 р. король, програвши велику битву при Бувіні, в результаті був змушений укласти невигідне перемир’я до 1220 р. Повернувшись до Англії, він опинився в ситуації загального неприйняття. І барони, і король звернулися з апеляцією до Папи, але переговори закінчилися нічим, і в травні 1215 р. почалася громадянська війна. Іоанн змушений був дарувати баронам королівства Велику хартію вільностей. Незабаром король знову звернувся по допомогу до Папи. Той прийняв бік короля, і громадянська війна відновилася.

Будь-які наслідки політики Іоанна були ліквідовані вторгненням до Англії, на прохання баронів, принца Людовика (майбутнього короля Франції Людовика VIII). Справа набрала нерозв'язного характеру, але отут Іоанн “вчасно” помер і було укладено мир, що потягнув за собою амністію заколотників, коронацію малолітнього сина Іоанна, Генріха III, і змушене повернення Людовика до Франції.
Контрольні запитання:

• 
  Які чинники визначали зовнішню політику анжуйських королів?
  
• 
  Яку роль відігравала сама Англія в “Анжуйській імперії”?
  
• 
  Які терени входили до “Анжуйської імперії” за Генріха ІІ та Ричарда І?
  
• 
  Як відбувався третій хрестовий похід?
  

Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии ХІ-ХІІІ веков. СПб., 2001.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

Афанасьев А. История Ирландии. М., 1913.

История Европы. Т.2. М., 1993.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Басовская Н. Столетняя война: леопард против лилии. М., 2002.

Кесслер У. Ричард І Львиное Сердце. Ростов-на-Дону, 1997.

Перну Р. Ричард Львиное сердце. М., 2000.

Пастуро М. Повседневная жизнь Франции и Англии во времена рыцарей круглого стола. М., 2001.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

“ВЕЛИКА ХАРТІЯ” І ПАРЛАМЕНТ.

Обидві сторони зустрілися поблизу королівського замку Віндзор на Раннімідському полі 15 червня 1215 р. Королю довелося погодитися із усіма вимогами опозиції і підписати “Велику хартію”¹, де містилося “пожалування вільностей усім вільним людям королівства та їх нащадкам на усі часи”.

У “Хартії” король визнавав свої провини, підтверджував давні права баронів, городян, церкви та свій обов'язок дотримуватися визнаних норм та порядків в оподаткуванні населення. Встановлювався наглядовий комітет з 25 баронів, який мав слідкувати за виконанням умов Хартії. Все це було першим симптомом виступу станів феодалів та міщан як політичних сил із своєю програмою. Церкві гарантувалася свобода у користуванні своїми правами і вільностями, а особливо свободою виборів прелатів (на яку здавна зазіхала корона). Своїм головним утримувачам (графам і баронам) Іоанн обіцяв дотримання їх старовинних привілеїв і зменшення стягнень до державної скарбниці, відмову від зловживань правом королівської опіки і т.д., чим король перед тим відверто займався. Дрібніші лицарі гарантувалися від того, щоб барони вимагали від них незаконної “підтримки” (зброєю або грошима). Загалом підтверджувались старовинні привілеї Лондона та інших міст. Іоанн обіцяв обмежити призначення своїх фаворитів з колишніх французьких володінь на вагомі посади в Англії. У приписах стосовно повноважень королівського суду вказувалося, що король поверне незаконно стягнені штрафи та конфісковане майно.
“Велика хартія вільностей”

“Велика хартія вільностей” була видана в Англії в 1215 р. Поява її знаменує собою перший етап політичної боротьби феодалів з королівською владою, що призвела до обмеження останньої й утворенню в Англії в XIII в. станової монархії. Барони, що очолили боротьбу, у якій прийняли також участь лицарі, городяни і вільні селяни, пред’явили королю низку вимог, викладених у так званих «баронських статтях». Ці статті і лягли в основу “Великої хартії”, підписаної королем і виданої від його імені.

Велика хартія є феодальним документом. Природно, що якоюсь мірою вона повинна була захистити інтереси і ті шари англійського суспільства, що підтримували баронів у боротьбі з королем, тобто лицарів міста. Не можна забувати, однак, того факту, що “Велика хартія” була складена за принципом «виключення вілланства», тобто поширювалася лише на вільних людей. У документі, що наводиться, відбилися причини невдоволення різних категорій англійського населення політикою короля, їх економічні і політичні вимоги, а також адміністративно-судовий устрій Англійської держави в той час.

“Велика хартія вільностей” складається з 63 статей, розташованих без визначеної системи. В уривку, що приводиться, містяться майже всі її основні статті. Одні з них, т.зв. конституційні, були спрямовані на обмеження королівської влади (наприклад, ст. 12, 14, 39, 61). У цілому вони виражали інтереси баронів, їхнє прагнення до панування і надавали деякі права лицарям, а також городянам (місту Лондон). Інші статті відбивали матеріальні інтереси різних шарів населення (наприклад, ст. 1, 13, 15, 16), частина статей носила судово-адміністративний характер (наприклад, ст. 17 і ін.) і стосувалася головним чином лицарства.

Велике значення має стаття 12 “Великої хартії вільностей”. Вона відбиває старе феодальне право, за яким сеньйори не могли обкладати своїх васалів без попередньої їхньої згоди ані “щитовими грошима”, ані якимось іншим побором (за винятком трьох зазначених у статті випадків). Відповідно до статті 14, Спільна рада королівства, що визначає розміри податного обкладання, складався в основному з безпосередніх васалів короля. Лицарі ж (за винятком королівських лицарів, що тримали безпосередньо від короля) і городяни не мали права посилати своїх представників до цієї ради (за винятком міста Лондона). Таким чином, рада королівства був прототипом майбутнього парламенту, але ще в нерозвиненій формі. Тим самим визначається роль “Великої хартії вільностей” у підготовці англійського парламенту.

Цікава стаття 39, що захищає від сваволі особисті і майнові права вільної людини і гарантує їй справедливий вирок за законами країни. Хоча в статті начебто говориться про будь-яку вільну людину, з подальшого тексту випливає, що мова йде про баронів, тому що не буде ж король посилати свої війська проти, наприклад, вільного селянина, чи ремісника дрібного лицаря.

Окремі статті Великої хартії забезпечували деякі права лицарям і городянам. Наприклад, у тій же статті 12 говориться, що місто Лондон не буде піддаватися довільному обкладанню поборами, а наступна за нею стаття 13 зберігає за Лондоном і іншими містами Англії всі колишні вільності і вільні звичаї. Феодали, відповідно до статті 15, зобов’язуються не брати субсидій зі своїх васалів без них на те згоди. А стаття 20 у випадку присудження штрафу гарантує недоторканність основного майна навіть кріпаків (єдина стаття, де про них згадується). Зрозуміло, що розорення вілланів завадило б їм справно нести свої повинності. Необхідно зупинитися і на статті 35, що встановлює єдність мір і ваг у країні, що відповідає як інтересам городян, так і має загальне значення. Що стосується статей судово-адміністративних, то вони мали на меті боротьбу зі зловживаннями королівських чиновників, з одного боку, і повинні були сприяти зміцненню нової судової системи - з іншого.

Остання стаття передає контроль за дотриманням “Великої хартії вільностей” особливому комітету з 25 баронів. Цей комітет повинен був охороняти ті вільності і привілеї, що були подаровані знаті. У випадку ж порушення королем цих привілеїв і непокори його комітету барони мали законне право йти на короля війною, піднімаючи для цього «громаду всієї землі».

У 1236 р. король одружився з Алієнорою Прованською, родичкою французького короля. Вона привела з собою цілу купу улюбленців – савойців та провансальців, які хижо накинулися на прибуткові адміністративні посади. Починаючи з 1240 р. “Палац” – королівська адміністрація – перебував під контролем іноземців. Не меншу неприязнь англійської знаті та населення викликали папські легати та нунції¹: Іоанн в перебігу боротьби із баронами та Францією визнав себе васалом Папи, і за малолітства Генріха вплив папства та експлуатація ним фінансів англійської корони надзвичайно посилились. І якщо в часи стабільності папства цей контроль був поміркований, то в моменти конфліктів, зокрема із німецькими імператорами він перетворювався на зловживання і визискування, яким король аж ніяк не опирався. Іноземні фаворити та Святий Престол нав’язували Генріхові зовнішню політику, яка була безплідною і шкідливою. Вихідці з втрачених континентальних володінь, де посилювалася влада шанованого в Європі французького короля Людовика ІХ Святого, домагалися відновлення імперських планів, на які в тодішньої Англії не вистачало ресурсів. Походи 1230 та 1242 рр. були невдалими, не принісши Генріхові нічого, окрім втрат. Не вдалося не лише повернути щось із спадщини Плантагенетів, але й встановити якійсь лад у законно англійській Гасконі.

Найбільшою помилкою Генріха була його згода у 1254 р. у відповідь на намагання Папи прийняти для свого сина Едмунда корону Сицилії. До того ж він погодився поручитися за величезні папські борги. Все це перетворювало англійське королівство на заручника авантюрної та дорогої папської політики, яка власне нічого в перспективі Англії не давала. Урядування Генріха призвело до надзвичайних фінансових проблем, які після прийняття “Великої Хартії” він вже не міг розв’язати шляхом свавільних та суворих дій. Навіть сама англійська церква все важче погоджувалася “годувати” Папу, незадоволення войовничих та владолюбних баронів теж, зрозуміло, зростало. На їх думку, якщо король і мав якійсь великі плани, то він їх мав реалізовувати за власний кошт, або погодитися на співучасть баронів в управлінні країною. Все це призвело до внутрішньополітичної кризи, більшої за масштабом, ніж повстання проти Іоанна Безземельного 1215-1217 рр.

Громадянська війна і зародження парламенту. Невдала політика корони в умовах неврожаю і голоду призвела до утворення у 1258 р. потужної опозиції. Барони утворили військовий союз і озброєні з’явилися у Вестмінстері – королівській резиденції. На їх вимогу частка іноземців-фаворитів була змушена залишити країну.

Одним з лідерів опозиції був Симон де Монфор, син французького графа – провідника хрестового походу проти альбігойців¹. Хоч він теж був іноземцем, але його вдача і принципи сприяли шані з боку місцевих баронів, які об’єдналися навколо нього. Феодали, що зібралися в Оксфорді, висунули вимогу утворення комісії, обраної ними та королем, і яка б навела лад у королівстві. Комісія ця мала називатися “парламент”² (від франц. “говорити”), складатися з 12 чоловік і повинна була збиратися тричі на рік. Документ, в якому все це узгоджувалось отримав назву “Оксфордські провізії” (1258). Утворена комісія фактично керувала країною більше року, займаючись справами як внутрішньої, так і зовнішньої політики. З ініціативи Симона де Монфора було укладено Паризький мир із Францією (1259), який на певний час призупинив вже столітній конфлікт двох династій. Комісія провела низку адміністративних реформ, розслідувань зловживань та фінансових ревізій. В результаті всіх цих перетворень політично збурився “середній клас” англійських землевласників – дрібні “лицарі-бакалаври”, які складали основну масу вільного населення і які почали втручатися в хід баронських реформ. Вони намагалися зробити більш контрольованим процес правосуддя, щоби влада баронів не призвела до нових зловживань, - знаті вони боялися навіть більше, ніж нерозважливого короля. Нові, “Вестмінстерські провізії” (1259) вже встановлювали участь у різних наглядових установах “середніх людей”, а не лише вищого баронства.

Втім, розширення соціальної бази реформ призвело до розколу баронської партії, частину якої більше задовольняла співпраця із королем, аніж із дрібним лицарством. До того ж Генріх ІІІ дійшов згоди із Людовиком Святим, який із монархічної солідарності вирішив фінансово допомогти англійському королю для приборкання феодальної знаті. Третейський суд Людовика у 1264 р. визнав прийняті в Англії “провізії” незаконними. Син Генріха ІІІ Едуард, який загалом схвально ставився до необхідності реформ, енергійно взявся за створення “королівської партії”, яка б вчинила гідний опір прибічникам Монфора. До нього приєдналася значна частина феодалів, переважно із прикордонних з Уельсом земель. Але тут на політичну арену вийшли окрім дрібних землевласників ще й міщани, переважно лондонці. Їх очолили графи Лестер та де Монфор. Після поразки урядових військ у травні 1264 р. Генріх ІІІ потрапив у полон, і країною після цього фактично п’ятнадцять місяців керував Симон де Монфор. З метою узаконити вимоги опозиції, він скликав у 1265 р. перший парламент у сучасному розумінні, до якого закликав баронів, лицарів графств, міщан та церковників – представників усіх провідних станів королівства. Втім, ані цим зборам, ані наступним не вдалося досягти умиротворення країни: роялісти¹ не визнали урядування Монфора, маєтки короля грабувалися, вивільнення енергії населення в умовах розвалу центральної влади призвело до анархії і втрати контролю на місцях. В результаті цього хаосу диктаторська влада Монфора стала триматися лише на терорі. Втеча з полону принца Едуарда дала результатом згуртування навколо нього поміркованих політичних сил. Він зібрав військо, і у серпні 1265 р. в битві при Івземі сили Монфора були розбиті, а сам він загинув. Переможці, втім не одразу зробили належні висновки із причин громадянської війни, розпочавши свій терор і хвилі конфіскацій. Війна припинилася лише у 1267 р., коли було підписано “Кенілвортську угоду”, що якось відновлювала права колишніх опозиціонерів. Останні роки правління Генріха ІІІ позначилися стагнацією, коли країна із великим трудом виходила із кризи.

Говорячи про долю парламенту, можна додати, що незважаючи на поразку опозиції, наступний король Едуард І (1272-1307) все ж пішов на певний компроміс із станами і залишив парламент як регулярно діючий орган, що затверджував фінансову (перш за все податкову) політику корони. Поступово принципи його діяльності удосконалювались, отримуючи більшу ясність, чіткість, наближаючись до сучасних форм. У 1295 р. Едуард скликав парламент, що отримав назву "зразкового", бо він включав в себе усі елементи англійського суспільства, що були визнані як необхідні для забезпечення повноти представництва. Коли ми говоримо про “сучасні форми”, то це означає лише удосконалення структури та функціонування парламенту, який, звичайно, мав ще вузькі повноваження і не представляв усього населення країни. Англійський парламент ХІІІ ст. був переважно зборами магнатів, які повинні були, виходячи із своїх феодальних обов’язків, давати своєму сеньйору-королю поради із свого досвіду, допомогу зброєю та грошима; вони подавали свою думку в справах політичних та судових, оскільки король у цьому не надавав монополії професійним суддям: джерелом правосуддя був король, оточений баронами. Тому, у перші часи парламент був продовженням Королівської Курії і був органом переважно судовим, нагадуючи аналогічні установи в інших країнах, наприклад у сусідній Франції. Ніхто поки не вважав парламент якоюсь радикально новою інституцією із великими перспективами: він лише уособлював традицію радитися із кваліфікованими людьми з приводу нагальних державних справ, аж ніяк не обмежуючи владу короля.

Надалі особливого впливу ця установа набрала вже з кінця ХІV ст., коли внаслідок довгих війн зросла потреба корони в коштах. В добу Столітньої війни, між 1339 та 1344 роками парламент навіть відмовляв королю в субсидіях доти, доки він не розгляне усі представлені в парламенті скарги. Оскільки війна вважалася справою важливішою, ніж внутрішні суперечки, то корона йшла на поступки, і можливості парламентського контролю за фінансовими справами зросли та закріпилися.

В к. ХІІІ - сер. ХIV ст. змінилася кількість палат: спочатку існували окремі палати для баронів, духовенства, міщан та лицарів графств. Потім частина духовенства утворила в особливий орган - конвокацію. Лицарі графств (невеликі землевласники-дворяни - сквайри) засідали або разом з великими баронами (лордами й перами) або з міщанами. Поступово встановилася система двох палат - палати лордів і палати громад. У першій збиралися духовенство та барони, а у другій залишилися лицарі графств та представники міст.

Протягом Середньовіччя в Англії, на відміну від держав континенту, парламент як станово-представницький орган не занепав під тиском монархії, а навпаки, набрав сили. Це було обумовлено близькістю інтересів лицарів та міських верств, що дозволяло палаті громад часто діяти як єдиній силі і досягати значного впливу на політичні справи. Слід відзначити, що таке раннє виникнення та довготривалість впливу станово-представницьких органів влади є однією з особливостей історичного і політичного розвитку Англії.

Слід відзначити ще одну важливу роль парламенту: періодичні збори представників різних регіонів країни сприяли формуванню в них уявлення про спільність інтересів і позитивно впливали на розвиток національної самосвідомості англійців. Французька мова знаті поступово змішувалася із англійською, яка починає з XIV ст. домінувати. Важливим симптомом було те, що до парламенту 1258 р. король Генріх ІІІ звернувся вперше народною, англійською мовою.

Законотворча діяльність Едуарда І була енергійною і конструктивною, оскільки після політичних конфліктів часів правління батька він розумів необхідність реформ. Їм були видані т.зв. “Вестмінстерські статути”, які врегульовували багато спірних питань англійського права. Наслідуючи “Велику хартію”, Оксфордські та Вестмінстерські провізії, нові Статути захищали Церкву від втручань магнатів у її юрисдикцію, захищали права власників торговельних кораблів; опікувався король і життям орендаторів та власників земель – основи англійської економіки. Стабільність і законність у розв’язанні поземельних суперечок була запорукою стабільності держави та її бюджету. Головною метою заходів Едуарда І було, не надаючи переваги ані баронам, ані дрібним утримувачам, позбутися зловживань та правопорушень попередніх смутних часів, відголоси яких ще лунали у численних суперечках за землю. Розуміючи вагу купецької верстви і зростаючих міст, король відновив практику запрошення до парламенту міщан, які через цю установу могли впливати на своє оподаткування і робити поповнення державної скарбниці більш надійним. Але крім внутрішніх реформ, Едуард І ще виношував завойовницькі плани, які вже майже не були пов’язані із континентом (де в нього залишалася Гасконь): король зробив висновки із невдач Іоанна Безземельного і Генріха ІІІ.

Відновлення сили уельських князів, яке відбулося в часи англійської смути завдяки Ллевеліну-ап-Гріффіду, володарю князівства Гвіннед, змусило Едуарда І особисто взятися за справу підкорення Уельсу. Ллевелін мав визнаний статус могутнього васала англійської корони, але його інтереси були спрямовані на поширення своєї, по змозі безконтрольної влади на весь Уельс. Едуард, який намагався уніфікувати право свого королівства і встановити у ньому жорстку централізовану адміністрацію, неминуче мав зіткнутися з Ллевеліном, який для нього ставав непокірним васалом. В перебігу тривалих переговорів валлійський князь так і не погодився принести оммаж Едуарду. Врешті-решт, перед 1277 р. справа дійшла до повного розриву стосунків і війни.

Звичайно, що напівдикі вояки валлійських кланів, звичні до війн та набігів, простого життя, невибагливого постачання представляли собою серйозну силу, але Англія вже не було розколотою і очолювалась визначним організатором. Едуард зібрав 15-тисячне військо з лицарів, піхоти, лучників і почав витісняти валлійців в гори, де б тим було важко прогодуватися. Англійцям було б набагато складніше воювати, якби мешканці Уельсу були єдині, але їх роздирали постійні чвари і усобиці. Симптоматично, що валлійці складали і частину едуардового війська. Стратегія захоплення Уельсу була ґрунтовно продуманою: армія Едуарда рухалася, будуючи зручні шляхи і міцні замки, король просувався морем, маючи прекрасне постачання з англійських портів. Усі зовнішні зв’язки Гвіннеду були перервані, врожай, що мав бути відправлений з житниці Уельсу острова Англсі до Ллевеліна в очікуванні зими, потрапив до рук англійців. Побачивши безперспективність подальшої боротьби, Ллевелін у листопаді 1277 р. визнав свою поразку і присягнув на вірність Едуардові.

Втім, це заспокоєння було скоріше уявним. Волелюбні валлійці не були здатні довго витримати англійський контроль і закон. У 1282 р. в Уельсі спалахнуло повстання, яке знову очолив Ллевелін та його брат Девід. Спочатку вони навіть захопили декілька замків в самій Англії, а перед тим знищили практично всіх англійців в Уельсі. Едуард вирішив, що залишати Уельсу якісь ілюзії самоуправління вже недоцільно, і цю проблему треба вирішувати остаточно. Було оголошено призов до війська. Окрім феодального ополчення значну частину армії складали наймані легкоозброєні вояки, які діяли більш ефективно, ніж важка лицарська кіннота, яка не підходила до гірських умов Уельсу. Плани військових дій Едуарда були практично такі ж, як і п’ять років тому. Проте більший розмах повстання не дозволив так само швидко його приборкати. Змінила ситуацію загибель Ллевеліна у грудні 1282 р.: його брат Девід не мав такого авторитету серед співвітчизників і зміг протриматися лише півроку, потрапивши в полон у червні 1283 р. За присудом парламенту його було піддано жорстокій страті, а частки тіла виставлені у кількох англійських містах.

Можна стверджувати, що справа визволення Уельсу була б успішнішою, якби він представляв собою якусь політичну чи адміністративну цілісність. Але південні англійські маркграфства і північні кельтські князівства не могли досягти усвідомлення якихось спільних інтересів. Едуард, який добре розумівся на уельській ситуації, не приєднав офіційно Уельс до Англії, але поділив його князівства на графства за англійським стандартом адміністрації (“Статут про Уельс”, 1284), зберіг феодальну юрисдикцію і військову владу південних маркграфів. Дещо валлійцям було залишено, - мова, деякі звичаї, проте всі останні були підігнані під англійські правові норми. Замки та новозбудовані міста обсаджувались англійськими колоністами. Поняття “князівство Уельс” було збережено як речник і символ королівської влади, бо з часів Едуарда І титул “принц Уельський” став титулом спадкоємця англійської корони. У наступні роки правління Едуарда валлійці ще двічі повставали, але невдало. Король побудував декілька стратегічно важливих замків (Конвей, Карнарвон, Криссіт, Гарлек та Бомаріс), які були неприступними і стали вершиною військового інженерного мистецтва того часу.

Шотландія у ХІ-ХІІІ ст. Протягом двох століть після об’єднання Шотландія представляла з себе віддалену культурно-господарську периферію Європи: бідну, малонаселену країну, більшість з півмільйонного населення якої (у вісім разів менше, ніж в Англії) займалася скотарством та рибальством. В етнічному сенсі це була суміш нащадків кельтів, англів та норвежців, частина знаті була нормандського походження. Королі, які керували з прибережних рівнинних земель Файфу (переважно з Единбургу), володіли строкатими не лише етнічно та економічно, але й соціально теренами: архаїчними кланами в Гайленді (горах) та недолугим зліпком англійської феодальної системи в Лоуленді (на рівнині). Знатні роди (лерди - лорди), такі ж мішані, як і їх піддані, грали одночасно і роль феодальних сеньйорів, і роль традиційних ватажків кланів. Міста не відігравали якоїсь суттєвої ролі в житті країни, бо їх функція була скоріше військовою, аніж економічною. Наприклад, найбільше королівське місто Бервік, розташоване на кордоні Англії, нараховувало лише 2 тис. мешканців. Інші міста-фортеці та порти були ще менші. Матеріальна культура була надзвичайно простою, запити – невибагливими. Найпоширенішим злочином була крадіжка худоби. Продовольчі ресурси країни були незначними з причини несприятливого для сільського господарства клімату. Щоправда подеколи це шотландцям допомагало, бо велике вороже військо не змогло б в цьому краї довго прогодуватися. Зовнішні зв’язки відбувалися через контакти Церкви, яка в певній мірі підпорядковувалась Йоркскому архієпископу, але офіційно вважалась у безпосередній папській юрисдикції, спільний англо-шотландський васалітет південних .лордів та слабку торгівлю з Англією, Фландрією та Північною Європою через Північне море

Після вже згаданого нами Малколма ІІ (1005-1034) на престол зійшов його онук Данкен (Duncan, 1034-1040), який не досяг згоду у своєму королівстві. Провідник північних кланів Макбет вбив його у 1040 р. Поки тривав союз Макбета з норвезьким ярлом Торфіном, син Данкена Малколм Кенмор нічого не заподіяти. Коли ж Торфін помер, то Макбет був розбитий в битві при Лумфанані у 1057 р., в якій і загинув. (Ця історія склала історичне підґрунтя відомої трагедії Шекспіра.) Але цей успіх був для Малколма ІІІ (1058-1093) не надто тривалим, бо невдовзі він зіткнувся з Вільгельмом Завойовником і був змушений дати йому, а згодом і Вільгельму ІІ клятву вірності. З цього часу розпочався потужний вплив англо-нормандської культури на соціальне і політичне життя Шотландії. Завдяки дружині Малколма, Св.Маргариті (сестри останнього представника Вессекського дома Едгара Етлінга і онучатої племінниці Едуарда Сповідника) південна частина країни швидко англізувалася. Постійними резиденціями двору стали Единбург та Дарнфермлайн; сам двір був переважно англомовним. В десятиліття після Нормандського завоювання кадрова політика церкви в Англії (прибуття нормандських кліриків) зачепила й Шотландію, де вони обійняли провідні позиції в системі освіти та діловодства.

Правління наступних королів (Дональда Бейна (1093-1094, 1094-1097), Данкена ІІ (1094), Едгара (1097-1107), Олександра І (1107-1124)) характеризується смутами та боротьбою за владу.

Найширші заходи з підтримки освіти та культури відносяться переважно до правління короля Девіда І Святого (1124-1153), - “шотландського Альфреда”. Він поширив мережу монастирів та шкіл – августинців у абатствах Св.Андрія, Лохлевені, Голіруді, Едбургу, Кабузкеннеті, цистерціанців – у Мелроузі, Ньюбетлі, Кінлосі та Діндреніані. Літописець Фордан писав про Девіда І: “Він зробив все можливе, щоб пом’якшити грубі дикі звичаї цього народу, … піклуючись не лише про великі справи держави, але про все геть до дрібниць… з тим, щоб своїм прикладом він міг схилити людей чинити таким же чином … З тих часів уся дикість цієї нації перетворилася на лагідність, і невдовзі скотти почали відзначатися такою добротою і скромністю, що, забувши про свою природжену лютість, схилили голови перед законом”. Втім не будемо до кінця вірити в лагідність шотландців. Невибагливість та бідність робила їх надзвичайно ненадійними і волелюбними підданими, яким нема чого було втрачати; найкращим чином це проявилося під час тривалих і регулярних війн з Англією. За правління Девіда Святого тривало “безкровне нормандське завоювання”, оплотом корони стали нові англо-нормандські аристократичні родини – Беліоли, Брюси, Ліндсеї, Фіцалани (згодом Стюарти). Вони й визначали та ініціювали нові чергові смути протягом ХІІІ ст. Під час набігу на Англію у 1174 р. Генріхом ІІ Плантагенетом був захоплений в полон король Шотландії Вільям І Лев (1065-1214). Вільям визнав сюзеренитет Англії і приніс Генріхові оммаж. У 1189 р. Вільям звільнився від оммажа, але ненадовго – до Іоанна Безземельного, коли все відновилося. Васальну клятву приносив і Олександр ІІІ (1249-1286) – за англійські землі, якими він володів.

Спільна комісія англійських та шотландських правників довго (1291-1292) вивчала цю т.зв. “Велику Справу”, опитуючи претендентів та вивчаючи родовідні дерева. Було залишено найбільш гідних: Роберта Брюса та Джона Беліола, магнатів, які володіли землями і в Шотландії, і в Англії. Заплутаність шотландської системи успадкування змусила зробити останній вибір за англійською практикою, яка давала більше прав Беліолу. У 1292 р. Джон Беліол був коронований у Сконі на славнозвісному “камені долі”, привезеного давніми скоттами з Ірландії. Але одразу виникли дві загрози його урядуванню: 1) невизнання родом Брюсів та його спільниками рішення англійських суддів та 2) зміцнення після цього арбітражу підпорядкованого статусу Шотландського королівства. Останнє дозволяло звертатися з судовими позовами з Шотландії до англійських судів. Після цього сумлінний Едуард, який надзвичайно шанував феодальні правові норми, чим далі частіше викликав Беліола до свого суду¹, поки терпець останнього не увірвався і він не схилився до відстоювання своєї незалежності. Беліол, якого часто сприймають як англійського ставленика, натомість не погоджувався із тим, що Шотландія зовсім вже англійська вотчина. Розв’язання цих суперечок затяглося на час чергового повстання валлійців і англо-французького конфлікту в Гасконі. Едуард почав вимагати від своїх шотландських васалів грошової і збройної підтримки. Беліол, навпаки, у жовтні 1295 р. уклав союз з французьким королем Філіпом Гарним.

Едуард скликав парламент і здобув підтримку громад і станів королівства для приборкання шотландського заколоту. Рушивши із сильним військом, Едуард діяв успішно, і у липні 1296 р. Беліол скорився. Він зрікся влади, основні замки були взяті або зруйновані, країна окупована, а національні реліквії Шотландії (“камінь долі” зі Сконського абатства, державні архіви) вивезені до Вестмінстера. Шотландія перестала існувати для Едуарда: вона навіть не згадувалась в його титулі, хоча він залишився єдиним королем на весь Британський острів. Як писав сучасник, “тепер дві річки злились в одну, і одне королівство вийшло з двох. Тепер усі острів’яни зібрані разом, і Олбан [Шотландія] з’єднався зі своїми королівствами, яким володар один – Едуард. Більше немає королів, окрім короля Едуарда. Навіть Артур не володів більшим”.

Але формальне зникнення з політичної мапи не зупинило волелюбних шотландців. Виникали постійно бунти, і невдовзі вони переросли у справжню війну. У 1297 р. син дрібного лицаря Вільям Воллес очолив шотландських партизан. Його дії довгий час були вдалими завдяки мобільності загонів та полководницькому хисту їх ватажка. Воллесу вдалося розгромити чисельніше та краще навчене англійське військо на чолі з графом Сарреєм біля Стірлінгського мосту. Він застосував принципово новий спосіб боротьби з лицарською кіннотою за допомогою піших списоносців та шилтронів – піших колон, які, немов їжаки, представляли собою рухомі фортеці. Провідник повстанців здобув надзвичайний вплив серед населення, навіть знатні лерди визнавали його статус своєрідного регента Шотландії, який правив ім’ям короля Джона (Беліола). Лише декілька замків залишилося в руках англійців. Частина знаті перейшла на бік Воллеса, частина зберігала нейтралітет.

У 1298 р. 14-тисячне військо Едуарда І вдерлося в Шотландію з метою приборкати бунтівників. Йому вдавалося брати замки і міста, але не виходило встановити реальний міцний контроль. Продовольства не вистачало, а партизани суттєво дошкуляли англійському королю. Вирішальна битва відбулася у липні при Фолкірку. Незважаючи на початковий успіх, військо Воллеса зазнало поразки; сам Воллес врятувався і пішов у гори. Надалі сторони шукали зовнішньої підтримки: Едуард організував два династичних французьких шлюби (свій і сина – першого “принца Уельського” Едуарда Карнарвонського), що мало позбавити бунтівників французької підтримки, а шотландці знайшли захист у Папи. Англійське військо декілька разів поверталося, з особливою жорстокістю у 1303 р., і всі шотландські барони нарешті скорилися. У 1505 р. було схоплено Воллеса, якого за вироком англійського суду “повісили у зашморгу, дали впасти напівживому, відрізали статеві органи, вирвали кишки і піддали їх вогню”. Його голову посадили на кіл на Лондонському мосту, а частки тіла виставили у Перті, Бервіку, Стірлінгу та Ньюкаслі.

Позбувшись Воллеса, Едуард І видав ордонанс про врядування Шотландією: нею мали керувати англійський канцлер та рада з восьми церковних прелатів та чотирнадцяти магнатів, у тому числі Брюсів та Комінів (родичів Беліола). Шотландія почала судитися за нормами англійського права. Едуард І гадав, що спрямував дику країну на шлях цивілізації. Проте шотландці були іншої думки.

У 1306 р. Роберт Брюс, граф Карріка, онук претендента 1292 р. Старого Брюса, вбив у церкві іншого магната та суперника Джона Коміна Рудого. Тричі прощений Едуардом за виступи проти нього, зараз Брюс вже не міг розраховувати на добру волю монарха. Здобувши підтримку єпископа Глазго та кельтських ватажків півночі та заходу, Брюс коронувався в Сконському абатстві щойно викованою золотою короною як Роберт І Шотландський (1306-1329). Війна відновилася, і зі змінним успіхом тривала декілька років. Брюс застосовував партизанську тактику, бо сили були надто нерівні, і єдності серед шотландської знаті, як завжди, не було.
З листа Едуарда І головнокомандувачу англійських військ

в Шотландії графу Пемброку

Лист містить рекомендації по поводженню з шотландськими лордами, які підтримали Брюса.

Криза наступила у 1313 р. Брат Роберта Едуард дещо нерозумно уклав перемир’я з правителем замку Стірлінг сером Томасом Мобреєм, за яким той погодився на здачу, якщо облога не буде знята до середини прийдешнього літа. Це поставило обидві сторони у безвихідний ситуацію: Едуард ІІ мав прийняти виклик і відбити шотландську облогу, а якщо б Брюс відступив від цієї стратегічно важливої фортеці, то втратив би усі попередні здобутки. На початку 1314 р. Едуард ІІ почав збирати найбільше за всі часи перед тим англійське військо, яке облаштовувалось на кошти, конфісковані в забороненого лицарського Ордену тамплієрів і які перед тим передбачалося пустити на хрестовий похід проти невірних. Едуард зібрав 2-3 тис. лицарів і 20 тис. лучників. Сили Брюса, які представляли розорену двадцятирічними війнами країну, складали п’ять тисяч піхотинців, декілька сотень лучників та кіннотників. На допомогу йому прийшло ще бл. 2 тис. місцевих жителів. Шотландці закріпилися на місцевості між невеличкою річкою Баннокберн та “винним” в усьому замком Стірлінг.

Едуард Англійський, надто впевнений у своїй перевазі, після тривалого маршу, на схилі дня 23 червня 1314 р. кинув усю лицарську кінноту через річку і вологу заплаву на ворога. Шотландці не чекали на такий дещо безглуздий крок, і Брюс, який перед фронтом оглядав війська, ледве відбив спробу захопити його в полон. Атаки лицарів на рви, огорожі і шилтрони виявилися марними і підірвали дух англійців. Наступного дня, 24 червня, шотландці перейшли у наступ. Зневажаючи їх, Едуард знову кинув на військо Брюса лицарів без будь-якого плану, так, що не зміг скористатися лучниками, які опинилися позаду своїх сил. Притиснувши англійців до драговини та боліт річкової заплави, шотландці змішали їх лави і спричинили паніку. Едуард ледве втік, а тисячі його вояків потрапили в полон або загинули. Трофеями шотландців стали речі англійського короля, весь обоз, 200 тис. фунтів сріблом. Після Гастінгсу Баннокберн – найбільша поразка англійців у їх військовій історії. Ця битва довела неможливість утримання Шотландії силою зброї.

Наступними роками війна йшла знову зі змінним успіхом, але ініціатива вже була у шотландців, які розоряли північ Англії. У 1315 р. брата Роберта Брюса Едуарда запросили до Ірландії, де прагнули позбутися англійського контролю. У 1316 р. він був коронований як головний король Ірландії, а англійців за межами Пейлу масово вирізали. На “смарагдовий острів” висадилися шотландські війська, але вони поводилися не краще за англійців, і після загибелі Едуарда Брюса у 1318 р. їх вже більше не запрошували. У 1320 р. було укладено перемир’я, яке надавало шотландцям практично все, чого вони прагнули, окрім офіційного визнання незалежності. У 1327 р., скинувши чоловіка-короля, королева Англії Ізабелла та її фаворит Мортімер повели військо під формальним головуванням юного Едуарда ІІІ (1327-1377) на північ, але й цей похід закінчився нічим. Шотландці так і не дали змоги англійському лицарству показати свою доблесть. Війна коштувала надзвичайно дорого, і нарешті Англія погодилася на мир. У лютому 1328 р. було укладено Нортгемптонський договір, який закріпив незалежність Шотландського королівства.