ЗУСТРІЧ З АМЕРИКАНЦЯМИ I КІНЕЦЬ ПОНЕВІРЯНЬ

По молитві машеруємо ближче до шоси, що вела з Берліну до Пассаву. Вже добре розвиднювалося. Підходамо за п'ятсот метрів від шоси, чуємо, що по ній гуркотять танкетки, і моторизовані машини блокують шосу, щоб нам загородити дорогу. Сотенний каже до мене:

- Друже Соколенко, я, Лагідний і Залізняк підемо на шосу, щоб зголоситись до американців, а ви допильнуйте, щоб вояки розпалили вогні, помилися і привели себе до порядку. А ми йдемо до шоси. Не знаю, яка буде реакція в американців, але чекайте на наш поворот.

Вояки розпалили вогні, нагріли води: одні мились, другі голились і між собою жартували.

Наші вийшли на шосу. Одна автомашина стала, і американці зістрибнули з неї, прибігли до них, кричали "хендс ап" і забрали від них зброю. На той момент під'їжджає джіп, в ньому американський майор і цивіль. Наші стоять роззброєні. Цей цивіль підступив до наших і питає по-українськи:

- Ви є українські повстанці? Сотенний відповідає:

- Так.

- Де є решта вашого війська? - питає далі цивіль. Сотенний відповідає, що в лісі.

Сотенний каже:

- Вони вийдуть тоді, коли ваші вояки віддадуть нам нашу зброю. Ми не є бандити, ми є вояки Української Повстанської Армії. Ми не прийшли з вами воювати, а хочемо здати зброю, як личить кожному воякові.

Цивіль звернувся до майора і переказав йому слова Громенка. Майор наказав повернути воякам зброю, прийшов до них, привітався, зміряв їх з гори вниз, запитав, котрий є командир відділу, Сотенний відповів:

- Я.

Біля них позбиралося багато американців і німецьких прикордонників, цілі військові колони затримались, бо цікаві були, що то за військо.

Виходимо з лісу рядком, доходимо до шоси де на нас чекає несподіванка. На шосі багато американського війська, німецькі прикордонники і багато німців-цивілів, які з цікавості прийшли подивитись, що то за військо ті бандерівці. Американський майор стоїть і приглядається на те мізерне військо - мундири обшарпані, але чисті, декілька вояків мали позамотувані онучами ноги, бо обуття подерлось.

Біля шоси роблю збірку в трьох рядах. Вояки скоро стали в ряди, гарно вирівняли їх, готові до наказу. Я даю наказ:

- Струнко! Направо до звіту глянь!

Вояки енергійно випростались і, мов шнурком хто потягнув їхні голови, звернулись направо, де стояв сотенний. Я скорим кроком підходжу до сотенного, звітую, що відділ готовий до його наказу. Сотенний підходить до відділу і вітається:

- Слава Україні!

- Героям Слава! - відгукнуло вояцтво.

Сотенний дає спочинь. Знову "Струнко, до звіту глянь". Громенко підійшов до американського майора і передав йому відділ до його диспозиції. Майор подякував і сказав дати "Спочинь". Українець, що був в цивільному, все майорові перекладав. Наші вояки, хоч зморені голодом, виснажені, але гідно себе презентували. Як майор переходив біля них, то кожний підривався на "струнко", і майорові то дуже заімпонувало. Потім повернувсь до цивіля. Чули ми, що покликав його Джон, щось з ним поговорив. Джон відійшов до автомобіля, де сиділи їхні вояки, щось їм наказав, і джіп від'їхав.

Між часом майор розпитував про наш рейд: як давно ми залишили Україну, і куди був наш маршрут. В короткому часі джіп повертає і привозить папіроси для наших вояків. Майор сам особисто підходив до вояків і давав по пачці папіросів. При відборі папіросів кожний наш вояк підривався на "струнко". Майорові поведінка наших вояків дуже заімпонувала, він казав, що воював у Китаї і якщо б він мав таку сотню, то за місяць був би забрав цілий Китай.

Воякам кортіло закурити американського папіроса, але було заборонєно на збірці курити. Поки що зброї у нас не забрали. Під'їжджають автомашини. Джон каже, щоб вояки сідали на вантажні авто, і їх завезуть до касарень, де стаціонує американська частина. Нас, старшин, по двоє на джіпі, везуть на головну команду. Їдемо через місто Пассав. Мешканці міста повиходили на вулиці подивитися, що то за військо, бо газети по-різному нас описували.

Приїжджаємо на головну квартиру. Входимо, бачимо за бюрком сидить старшина (ранги не знаємо) і тримає ноги на бюрку. Коли ми увійшли, Джон зголосив прихід. Старшина встав з крісла, ми віддали йому почесть, і він зробив те саме і сказав спочити. Кличе до себе Джона, щось йому каже. Джон повертає до нас і каже, що полковник наказує нам скласти зброю.

Нелегко було нам складати зброю, яка кілька років була для нас побратимом. Розпасовуємо ремінці, складаємо на бюрко полковника, витягаємо з торбів гранати і також туди складаємо. К-р Громенко запитав, чи маємо віддати персональні посілості. Полковник сказав, що лише зброю. Мушу сказати, що полковник поводився з нами чемно, як зі старшинами.

Була то якраз обідова пора. Полковник сказав, щоби Джон завіз нас до офіцерського касина на обід, а по обіді привіз всіх на переслухання.

Приїжджаємо до касина, там стрічаємо багато американських старшин. Як увійшли ми до їдальні, всі старшини повставали, підходили до нас, подавали руки і просили сідати до столу. Для нас була то дуже зворушлива хвилина.

До столу американський майор і Джон засіли з нами. Як ми посідали за стіл, перед нами з'явилася фляжка лікеру. Лагідний, як побачив фляжку, сказав:

- Якраз нам того потрібно. Як вип'ємо по чарці на голодний шлунок, то будемо лежати на підлозі.

Ми були дуже скромні. Старшини запили з нами приязнь. На столах і перед нами з'явилася полумиска з харчами (якими, не пригадую). Хоч були ми голодні, як вовки, але дотримували фасону, бо на нас дивилися всі офіцери. По такому доброму обіді не хотілося вставати із-за столу.

По обіді ідемо на команду. Полковник на нас чекав. На команді була проблема: нас було чотири, а перекладачів - лише два, тож мусили ми чекати, щоб вони приїхали. За півгодини приїхали три перекладачі: два чехи і один українець. Моїм перекладачем був Джон.

Сам полковник був добре ознайомлений з нашою боротьбою і насамперед запитав, як довго ми воювали з німцями, як довго з більшовиками, чи одержували ми якусь допомогу іззовні, куди ми йшли і як довго, чим живились, чи натрапляли на якісь військові об'єкти в Чехії і в Австрії, які боєздатні є польська і чеська армії, чи добре озброєні, як ставилося до нас населення Словаччини, Чехії і Австрії, як багато ми мали бойових сутичок з чехами, а відтак в Австрії з більшовиками?

Головним його питанням було: з яким завданням ми прийшли на захід. Я старався йому коротко і влучно відповідати на запитання:

- Західний світ не цікавився боротьбою українського народу і боротьбою Української Повстанської Армії, а раніше, цього і не хотів знати. Захід вірив своїм союзникам-більшовикам, які своєю брехнею затаювали боротьбу українського народу, а у своїй пресі писали, що по лісах оперують малі бандерівські банди, які не мають ніякої політичної мети. Тому Головне командування УПА вислало свої бойові частини рейдом на захід, щоб довести перед західним світом, що УПА не була якоюсь бандерівською бандою, а була великою здисциплінованою армією під проводом підпільного уряду Української Головної Визвольної Ради і під керівництвом Головнокомандуючого генерал-хорунжого Тараса Чупринки. В рядах УПА борються не тільки українці, а також і представники інших поневолених Москвою народів. Всі наші з'єднання підпорядковані Головнокомандуванню.

Далі полковник питає, хто входив до уряду УГВР. Відповідаю, що до уряду УГВР входили всі політично-громадські діячі, без різниці, хто був яких політичних переконань, тобто, люди, яким була дорога Батьківщина.

Найделікатніше питання американського полковника було:

- Скажіть мені, колего, чия була УПА, Мельника чи Бандери?

Я так був заскочений тим питанням, що не знав, як йому відповісти. Цікаво було мені, чому він дає мені таке питання, але по хвилі відповідаю:

- УПА не була нічиєю власністю - ані Мельника, ані Бандери. УПА була всеукраїнською армією під політичним проводом УГВР і під командою генерала Тараса Чупринки. Але перші підрозділи УПА створила Організація Українських Націоналістів. З рядів ОУН вийшло багато старшин і підстаршин, а за Мельника в краю ми не чули.

Виніс я тоді враження, що американці добре знали про Визвольну Боротьбу українського народу, лише були поінформовані. Прикро було почути від чужинця, що між українцями за кордоном немає взаєморозуміння, що партійні лідери більше керуються партійними амбіціями, ніж добром справи. Не має значення, хто створив УПА, але вона боролася як всеукраїнська армія, в склад якої входили патріоти різних політичних переконань, різних віросповідань. А найбільше в рядах УПА було юнаків без жодних політичних переконань, бо для них була дорога лише Батьківщина.

По моїй відповіді я запитав, чому полковник мене питає, хто створив УПА? Він відказав, що мельниківці кажуть, що то їхня організація створила УПА, а бандерівці також присвоюють собі право першості.

Наші переслухання тривали майже п'ять годин. Зближався вечір, і я думаю, що і полковник був перемучений. Тож він наказав, щоби Джон завіз нас до того касина, де ми були на обіді.

Коли ми приїхали до касина, нас приємно вітали американські старшини. Бачимо, що столи накриті і заставлені різними напоями. Вони приготували нам несподівану товариську зустріч. За столами сиділи старшини високих рангів із жінками. Ми були приємно вражені, бо не сподівалися такої зустрічі. Нас попросили сідати за столи. Одного капітана жінка була українкою. Вона дуже гарно говорила українською мовою, це нас теж дуже вразило. Капітан представив нас старшинам, тоді вони всі встали і піднесли чарки лікеру за наші подвиги. Старшинам також було цікаво почути про наш рейд, про те, як ми без ніякої допомоги іззовні і без зв'язку, після такого тяжкого і довгого рейду щасливо добилися до Німеччини.

Багато жінок (дружини старшин) були польками і говорили польською мовою. На обіді був також і майор, який нас перший зустрів, як ми вийшли з лісу. Під час обіду старшини закидали нас цікавими питаннями, як звичайно, тими, що військовиків цікавили.

По часі до нашого столу приступає мужчина в цивільному убранні, який говорив плинно українською мовою, присів біля столу, витяг з-під маринарки фляжку лікеру, ставить її на стіл і каже:

- Це є для вас від товариша-провідника Бандери.

Тим жестом ми були заскочені, бо не знали, що то за людина. В дальшій розмові він питає нас, в котрому місці ми перейшли кордон. Сотенний відповідає, що перейшли біля села Грінсбах. Незнайомець на хвилину застановився і сказав:

- Зле, може бути таке, що американці вас віддадуть більшовикам, будьте до того приготовані.

Як тільки це сказав, одразу встав і відійшов. По його відході нам якби хтось клин забив в голову. Вразу ж, тої хвилини наш гумор втратився. Ми застановлялися над тим, чи може таке бути. Відповідь була скора: все можливо, бо вони є більшовицькими союзниками.

Джон підійшов до нас і побачив, що немов щось сталося, бо ми не в такому гуморі, як були перед тим. Він запитав, що сталося? Може нас хтось із старшин образив? К-р Громенко запитав:

- Хто був той чоловік у цивільному убранні? Він нам казав що американці можуть нас видати більшовикам.

Джон відповів:

- Не слухайте того, що він говорив, він нічого не знає.

В той час підходить майор і питає, як ми почуваємося. Джон розповів йому, про того цивіля, який нам казав, що американці нас можуть видати більшовикам. Майор присів біля нас і каже:

- Я вам даю старшинське слово честі, що того не станеться. Я тут є командиром, і ви у моїх руках.

Сотенний сказав, що якщо б нас американці задумали видати більшовикам, то вдасться видати хіба наші трупи, бо ми всі би вчинили самогубство - про то знають всі наші вояки. Майор вдруге запевнив нас, що цього не станеться. Коли майор нас запевнив, що нас не видадуть більшовикам, наш гумор повернувся, і ми старалися бути веселішими, бо всі очі були звернені на нас.

Українка, жінки офіцерів, приступили до нас і попросили, щоб ми заспівали повстанських пісень, а вони нам будуть допомагати. Сотенний сказав:

- Ми маємо добрих співаків - наших вояків, які є в таборі. Якщо захочуть їх привезти, то вони гарно заспівають.

Американцям багато не треба було казати. Вони посилають до касарень авто. Касарні були недалеко, і за кілька хвилин привозять весь наш хор. Вояки були дуже задоволені. Як приїхали до касина, їх також гарно привітали, просили сідати і пригощатись.

Наш партизанський хор почав гарно співати повстанських пісень. Жінки їх обступили і, хоч не знали тих пісень, але щось між собою гомоніли. Старшини слухали уважно і подивляли, що в наших вояків був надзвичайний гумор, як також сподобалася їм наших вояків поведінка. Опісля старшини обдарували наших вояків папіросами, чоколядами, лікерами. Вояки з чемності подякували, і їх відвезли до касарень. Ми зі старшинами і їхніми жінками гуляли майже до ранку. Як всі розходилися, то прощалися з нами на добраніч.

Ми ніколи не сподівалися від американців такої гарної зустрічі. Всі розійшлися, а з нами залишився Джон. Він запитав, як нам сподобалась гостинність офіцерів. Сотенний відповів, що ддя нас було великою несподіванкою, коли американські офіцери прийняли нас за приятелів. Джон каже, що вже пізно, і ми мусимо йти спати. Виходимо на перший поверх офіцерського касина. Джон відкриває кімнати і каже:

- Це ваші спальні, одна кімната на двох.

До одної кімнати пішли я і Залізняк, а до другої сотенний з Лагідним. Коли ми увійшли до кімнати, там було два ліжка, застелені білим накриттям, і великі пухові перини. Я подивився, і мені стало соромно лягати в таку білу постіль, бо в сорочках було повно приятелів. Три з половиною місяці ми не змінювали білизну, лише часом над вогнем витрясали приятелів. Я сягнув під сорочку і показав Джонові цілу купу. Джон засміявся і відповів:

- Не журися, завтра німка постіль змінить. Джон показав нам лазничку і каже:

- Отут викупайтеся, а я за кілька хвилин поверну.

Ми зі Залізняком викупалися, а тим часом повертає Джон, приносить нам чисту білизну, щоби ми перебралися. Джон з нами попрощався і каже:

- Я вас рано розбуджу, бо знаю, що ви помучені, то самі не пробудитеся.

Лягаємо спати, і не хочеться вірити, що це дійсність. Щойно вчора спали ми на чатинні, вбрані, а накривала нас темна ніч. А тут була постіль і перина, як гора. Ми заснули твердим сном. Тут не треба вже було виставляти забезпечення.

Здавалося, що ми щойно заснули, а тут Джон кличе, щоби вставати, бо час на снідання. Я встав і буджу Залізняка. Він підніс голову і знову ліг, але я його стягнув з ліжка. Він прочунявся, протирає очі і не може опам'ятатися, де він є.

Ми скоро зібралися, бо Джон на нас вже чекав у коридорі. Ідемо на снідання до того самого касина. Наше снідання було трохи запізнене. Всі старшини вже розійшлися до своїх занять, і лише нас четверо і Джон залишилися в їдальні. Скоро з'явилися німкені зі сніданням, і на стіл були поставлені: помаранчевий сік, якась каша, а відтак смажені яйця з беконом, білий хліб з маслом, а наприкінці - кава і солодке.

- Ну, пане-брате, як нас так тут будуть годувати, то ми не схочемо нікуди звідси йти, - казали ми.

По сніданні приїжджає авто, і ми знову їдемо на переслухання до головної квартири.

Того дня я мав перекладача німця, бо знав трохи німецьку мову. Увійшов я до кімнати, вдарив у дах по-вояцьки. Полковник, той самий, скоро підірвався і підняв руку до чола (як у американців заведено) і попросив сідати. Спочатку були питання: яку освіту я маю, як довго був я в УПА, чи був я членом ОУН і як довго, чому я вступив до УПА і як вступив, добровільно чи підневольно? Я старався давати відповіді коротко і влучно, бо секретар полковника мої зізнання писав на друкарській машинці.

Далі він питає:

- Які надії ви мали на вашу перемогу над більшовиками, ви ж добре знали, що більшовики - це дуже велика потуга?

Під кінець допиту було питання:

- Чому українці не люблять більшовиків і поляків?

Я дав йому коротку відповідь:

- Ти маєш свою власну хату, а хтось з вулиці приходить, тебе з твоєї хати викидає на вулицю і каже, що та хата не є твоя власність, а ти не маєш більше де жити.

Полковник не міг того зрозуміти, як таке може бути, і що то за система.

Допити були до обіду. Полковник казав до Джона, щоб він нас знову завіз до касина.

Приїжджаємо до касина, знову застаємо тих самих офіцерів, що були вчора. Обід був дуже смачний, а на кінець ще й десерт. Папіросів і чоколяди маємо досхочу.

По обіді сотенний попросив Джона, щоби нас завезли до вояків. Зараз під'їжджає джіп. Приїжджаємо до касарень, застаємо вояків в доброму гуморі. Всі розповідають свої приємні враження, як по-приятельськи до них ставляться американські старшини і вояки. Окрім того, їсти і курити мають досхочу, тільки прикро нам було, як складали ми свою зброю і перестали бути вояками УПА. Ройовий Рубач сказав, що як складав свого автомата, то він мало до нього не промовив: "Не лишай мене, я ж завжди був твоїм побратимом".

Але все ж ми були задоволені, що не склали зброї більшовикам, і що наші побратими далі продовжують боротьбу за Батьківщину. А ми і далі будемо вірні тим ідеям, за які боролися такий довгий час. Де б ми не були, то хоч не зі зброєю в руках, але будемо голосити правду про боротьбу нашого народу.

Нам, старшинам, приємно було побачити своїх вояків у доброму гуморі, високоморальних. Сотенний наказав ще раз, на випадок, якщо би хтось прийшов до них на якісь зізнання, щоб вони покликалися на своїх командирів і нічого не відповідали. 3 вояками перебули ми кілька годин.

За нами приїхав Джон, щоби забрати до касина, бо вже був час вечері. В касині знову стрічаємо тих самих американських старшин, сідаємо за столи до вечері. Американці питають нас, як ми себе почуваємо серед них, а сотенний відповідає через перекладача Джона, що нам дуже приємно в їхнім товаристві, як також ми радіємо, що вони нас прийняли як побратимів по зброї, чого ми не сподівалися.

По вечері ми з ними попрощалися і пішли до своїх кімнат. В касині Джон завважив у мене денник, в якім я нотував події нашого маршу на захід, і хотів, щоб я йому дав його, але я сказав, що не можу йому дати той денник, бо це є історична річ. Якщо він хоче, то я йому можу переписати. Джон сказав, що може мене залишити в касині так довго, доки я не перепишу той денник. Я погодився, але з тим, щоби він залишив зі мною ще одного старшину. Він погодився, і запитав, кого я бажав би бачити. Сотенний Громенко сказав, щоби зі мною залишився чотовий Залізняк, тому що наших всіх вояків завтра будуть перевозити до Дегендорфу, тож він і Лагідиий поїдуть з вояками.

На другий день ми прощаємося зі сотенним і Лагідним, а я і Залізняк залишаємось в касині. Я з місця беруся до роботи по перепису денника, щоб скоро переписати і від'їхати до своїх, до Дегендорфу. Час втікав дуже скоро. Я писав, а Залізняк щось читав.

По вечері американські старшини брали нас в кіно. Хоч ми нічого не розуміли але мали розривку і гарний час.

Була неділя 14 вересня 1947 року. По сніданні сидимо із Залізняком в касині. Нас повідомляє службовий старшина що до нас прийшли гості. Нам було цікаво, бо ми ще ні з ким з українців не зустрічалися. До касина заходять представники з Українського Червоного Хреста. Я прізвищ всіх тих людей не пам'ятаю, лише не забулася пані Шафранська. Зустріч наша була дуже зворушлива, приємна. 3 радості ми всі плакали. Вони принесли нам хліба, масла, папіросів та багато інших речей. Тих всіх речей ми мали в достатку, а найголовнішою для нас була білизна, яка нам дуже потрібна. Делегація з нами просиділа майже до вечора - всі вони не могли нами натішитися. При відході прощалися, і вони знову розплакалися. Я просив їх, щоб вони відвідали решту вояків, яких вчора перевезли до Дегендорфу, бо наші гості ще того не знали.

На другий день після обіду до нас знову загостила делегація наших братів-наддніпрянців зі священиком. Тут не можна описати тої великої радості нашої зустрічі. Вони нас обнімали, цілували, і знову ми всі разом плакали. Не були вони ані мельниківці, ані бандерівці - були вони українці, прийшли відвідати своїх братів по крові. В розмові вони не знали, про що нас питати: що нам потрібно, чи ми голодні. Якщо нам щось потрібно, вони нам все доставлять. Я їм сердечно подякував, казав, що ми тут маємо все, нас американці дуже гарно трактують. Вони нам залишили кілька книжок і часописів, щоб ми мали, що читати, аби нам не нудилося. Відтак радісно з нами попрощалися і відійшли.

Далі я продовжував перепис свого денника. На третій день відвідали нас представники УГВР (Української Головної Визводьної Ради). Від них ми довідалися багато цікавих новин, що діється за кордоном - якраз те, нас найбільш цікавило. Вони цікавилися боротьбою в Краю. Представники УГВР ще не знали, що всіх вояків і сотенних перевезли до Дегендорфу. Вони казали, що завтра їх відвідають. З ними ми просиділи майже до півночі.

В касині ми просиділи два тижні. Я вже денник переписав, нам надокучило без вояків, і я попросив Джона, щоби нас відвезли до Дегендорфу. Джон пообіцяв, що відвезуть нас завтра. На другий день нетерпляче чекаємо, бо ми не звикли бути такими самотніми, хоч здавали собі справу, що в касарнях не буде нам так добре, як тут.

Біля обіду приходить капітан, каже пакувати свої речі, бо під касином чекає авто з двома вояками, які нас відвезуть до Дегендорфу. Нам пакувати не було чого, окрім кількох книжок, які нам принесли наддніпрянці. Виходимо з касина. Капітан на нас чекав. Ми попрощалися з ним, подякували за гостинність і від'їхали до своїх.

По двох тижнях нашої відсутності до табору прибуло більше вояків, ніж відлучилося від сотні, а також вояки із сотні Бурлаки і цивільної сітки. Кожна група по кілька вояків прибувала до Дегендорфу, оповідала свої пригоди, що можна було їх подивляти за їхню хоробрість. Не знаючи терену, без карти йшли вони навпростець на захід, по дорозі харчувалися тільки овочами.

В таборі ніхто нас не наглядав. Як звичайно, на брамі стояв стійковий, а по другій стороні подвір'я стаціонувала американська частина. Комендантом тієї частини був капітан, який умів плинно говорити польською мовою.

Майже кожного дня до табору приходили нові групи. В канцелярії їх перевіряли. Кликали когось із старшин на перевірку, для того, як опісля ми довідалися, щоб часом більшовики не підсунули свого агента. По часі, як в таборі було біля ста п'ятдесяти вояків, капітан дав мені машинку до друку, щоб я виготовив для нього список вояків, які є в таборі. До його канцелярії заходив я часто.

Майже щодня діставали ми від капітана нові накази. В нашому таборі була військова дисципліна, а також цілоденні заняття. Рано була година вставання, відтак збірка на коридорі і відмарш на площу вправ, рання руханка була одну годину, а по руханці миття, стелення ліжок і молитва.

По молитві двійками ішли ми до їдальні на снідання. По сніданні були заняття, та виклади на різні теми, які проводили старшини, відтак обід і знову якісь заняття, і в кінці вечеря. На площі вправ робили ми військові тренування, так що кожний ще почував себе вояком УПА, хоч був без зброї.

По кількох тижнях нашого побуту в таборі капітан кличе до канцелярії к-ра Громенка і каже, що заборонено йти двійками до їдальні, а також заборонено на площі робити військові вправи. Сотенний запитав чому, але капітан сказав, що цього він не знає. Може і знав, але йому не було вільно сказати. Ми здогадувалися, що хтось, мабуть, протестував проти нашого вишколу. Окрім заборони вишколу на площі, ми мали ті самі заняття у касарнях. По часі прийшов до табору к-р Байда. Ми нараховували вже понад 250 чоловік.

Щодня нас відвідували гості з нашої еміграції. Щонеділі приходили жінки і мужчини зі священиком, який відправляв Службу Божу (правив отець Іванець).

Дня 13 жовтня загостила до нас делегація від Центрального Представництва Української Еміграції (ЦПУЕ): Пан Василь Мудрий, д-р Макарушка і полковник Калина-Лопатинський і двоє американців зі СІА. Полковник Калина передав нам привіт від Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради і привіт від провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери.

В таборі інтернованих ми перебуваємо вже майже два місяці. Нас відвідало багато наших людей з кожного табору, а було їх тут досить. Хоч нам в таборі не було зле, але щодня ставало перед нами питання: що з нами вчинять американці? Якби не політична лінія, то ми могли б одної ночі з табору вийти всі, бо ніхто нас не вартував.

Щоночі вояки виходили з табору до Дегендорфу і нав'язували контакти з нашими людьми, а від них зв'язок переходив до Мюнхену, де був провід ЗП УГВР.

Провід робив всі намагання, щоб нас звільнили, але як і коли це відбудеться, вони не могли довідатися. В таборі була також санітарка, подруга Ема, з Лемківщини.

Одного дня прибуло до табору кілька чоловік з СІА. Вони питали, скільки тисяч нараховувала УПА, звідки ми діставали зброю, харчі і медикаменти, чи мали ми допомогу з якоїсь країни іззовні? Найбільше цікавило їх ставлення українського населення до Визвольної Боротьби, а також як відноситься населення до більшовиків. Один з них говорив пливно українською. На кінець їхніх питань було таке: кому була підпорядкована УПА.

Чим довше ми перебували у таборі, тим більше ми турбувалися про наше звільнення. Наші проводирі казали нам бути терплячими, бо вони домагаються від американців для нас права "азилю", але американці чомусь зволікають. Може тому, що були союзниками більшовиків? Але задля світової опінії не видали нас, хоча більшовики домагалися цього дуже.

Тому, що я був цілий час в контакті з капітаном, пригадую, 17 листопада кличе він мене до канцелярії. Я увійшов. Капітан каже мені сідати. Я чомусь відчув, що прийшов новий наказ від вищого командування, бо капітан мав перед собою, як ніколи, купу паперів, що були розкладені по цілому бюрку. Капітан каже мені:

- Капітане, зробіть мені точний сппсок всіх присутніх вояків. Я одержав наказ, що ви дістаєте право "азилю" і маєте сьогодні залишити табір.

Я тою вісткою був приємно заскочений. Прошу капітана, щоби покликав до канцелярії к-ра Громенка, бо він є командир сотні, щоби спільно обговорити план нашого звільнення. Капітан посилає вояка по сотенного, і за кілька хвилин він приходить. Громенко також був заскочений таким несподіваним викликом до канцелярії. Капітан переказує йому те саме, що і мені. К-р Громенко попросив капітана, чи він би не вислав когось із своїх підлеглих, щоб поїхали з нашими старшинами до Регенсбургу і повідомили провід про наше звільнення.

Капітан присилає двох вояків з джіпом, з ними їдуть до Регенсбургу к-р Лагідний і к-р Залізняк. Між тим, капітан каже мені приготувати список і принести до канцелярії машинку для друку. За кілька годин наші приїжджають, і з ними приїжджає інж. Підгайний, член проводу ОУН. В канцелярії капітан, сотенний Громенко та інж. Підгайний приготовляли план нашого вивозу.

Сотенний каже мені:

- Друже Соколенко, ідіть до хлопців і допильнуйте, щоби скоро пакували свої речі і були готові до від'їзду.

Коли я повернув до вояків і сказав новину, всі дуже зраділи і вмить взялися до пакування речей, хто що мав.

За кілька хвилин під нашим табором з'явилось п'ятнадцять вантажних машин. На кожну машину примістили ми по двадцять вояків. Нас мають завезти до Ляндгуту, де є наші переселенці. Машини рушили в дорогу. Хоч снігу не було, але був зимній студений вітер. Машини їхали дуже швидким темпом, сильний вітер нам досить дошкулював, бо не мали ми зимових мундирів. Хоч нам сказав капітан, що нас відвезуть до Ляндгуту, але ми не довіряли, бо нам казали, що американці дуже загадкові. З нами також їде інж. Підгайний.

Зачинає розвиднюватися. Нас привозять до табору українських біженців. В таборі ніхто так багато гостей не сподівався. Стійковий, що був на вході брами повідомив табір про наш приїзд. В таборі заворушилися, мов бджоли у вулику. Машини нас залишили і відїхали до Дегендорфу. Нас почали скоро розміщувати по родинах.

Ця велика несподіванка радісно наповнила кожну українську родину в таборі, яка хотіла когось з нас гостити в себе. Ніхто не міг повірити, що то дійсність, що ми на волі і між своїми людьми.

Я і к-р Байда були призначені до молодого подружжя, прізвища яких вже не пам'ятаю. Не можу описати радості тієї родини. Вони не знали, де нас посадити, чим нас приймати. Між тим, таборова управа організувала автомашини, щоб розвезти вояків по інших таборах.

Наша місія скінчилася. Ми гідно виконали наказ Головнокомандування. Багато наших друзів полягло на полі слави, дехто попав у руки ворога, деякі померли під тортурами, але з честю, а інші опинилися далеко на засланні.