Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат

Був це день 30 червня 1947 року. Цієї ночі планували ми перейти попри село Жегну. Ніч була дуже місячна і для нас не сприятлива. Машеруємо до шоси, що вела до села. Біля села сходимо на доріжку, щоб його обминути. Лагідний з чотою на передньому забезпеченні, сотенний, я і обидва наші зв'язкові з чотою Лагідного машеруємо сміло і не думаємо, що на тій дорозі чехи зробили засідку.

Машеруємо скорим ходом. За якоїсь півгодини маршу в наш бік посипалися серії кулеметів. Передня стежа заатакована, щоб на становища, наказ сотенного, не стріляти. Ворожі кулемети не втихають, а по хвилі в повітря вилетіло кілька ракет. Сотня залягла в глибоких ровах біля шоси. Чехи не могли нас бачити. Нараз прибігає від переднього забезпечення задиханий Петя і звітує, що вони найшли на чеську заставу, яка, мабуть, спала.

- Я наступив на його кріса, - каже Петя, - а чех зірвався на ноги. Я його прикладом по голові - він почав кричати. Решта відкрили вогонь, а ми дали драла!

- Добре, що не стріляли, - сказав сотенний, - то є для них знак, що ми з ними не хочемо воювати.

Наказ: "Вицофувати вліво". Лагідний з чотою на задньому забезпеченні. Хильцем, ровом подаємося вліво. Ворожі кулемети не перестають грати, ракети постійно освітлюють поляну. Ми відбились до одного кілометра. Нам як найшвидше треба добитися до лісу, а то ще добрих три кілометри.

Місяць підійшов високо і освітив поляну так, що можна знайти голку, і наша зброя також виблискувала від місячного сяйва.

Виходимо на поляну. Наказ сотенного - розгорнути розстрільну лінію. Машеруємо в сторону села Мірковец. З боку Жегни бачимо - машерує група чехів і розставляє застави. Виглядало, що прийшла підмога.

- Мабуть, будемо з "пепічками" воювати, - сказав до мене сотенний.

Наказ - к-р Бартель наліво, к-р Лагідний направо, а Залізняк посередині скорим маршем вперед. Якщо натрапимо на заставу, відкрити вогонь. До ранку маємо перейти долину ріки Ториси, шосу Кошиці-Пряшів.

Перед нами розтяглася велика плахта рівнини, а там далеко видніє ліс. Дивимося - четверта година. Нам треба поспішати. Вийшли ми в чисте поле. Кожний з нас стискає рукоятку автомата, інші з кулеметами готові до стрілу. Перед нами шоса, яку нам треба перескочити. Зближаємося до шоси. "Позор" почули ми з протилежної сторони. Ми машеруємо далі.

- Стій, хто йде? Сотенний відповідає:

- Українські повстанці.

- Чого ви тут на нашій території шукаєте?

В той момент в повітря вилетіла червона ракета. Сотня залягла, але не стріляємо. Відізвались чеські кулемети, але кулі летіли понад наші голови, не знаємо, чи вони так навмисно стріляли, чи нас не бачили. Ми зорієнтувалися, що сила чехів є мала.

Наказ сотенного - на перший свисток сильний кулеметний вогонь, на другий свисток атакуємо. Загуркотіли наші кулемети, відтак сильне "Слава!" Сотня рвонула до атаки. Спаніковані "пепічки" почали розбігатися. Ми стримали вогонь і сильно біжимо вперед, перескакуємо шосу і по другій стороні займаємо становища. Відкриваємо вогонь, щоб не дати можливості чехам позбиратися до купи.

Зі села Вісна вилетіла зелена ракета. Ми стримуємо вогонь і скоро машеруємо в бік лісу. Вояки, задихані, подаються вперед. Громенко мене питає про ситуацію в сотні. Переходжу по лінії, бачу, що з чоти Бартля немає одного роя і чотового.

Громенко затримує сотню і висилає двох вояків, щоби повернули назад, де була стрілянина, і, може, з ними зконтактуються. Сотня залягла в корчах, що були на поляні. Чекаємо нетерпляче. Сотенний питає стрільця Вишню, що був при чоті Бартля, чи він не знає, як то сталося, що Бартель відлучився.

- Ні, - каже Вишня, - к-р Бартель був від мене зліва. Ми перескочили шосу. Нас ділили високі межі, і тоді зв'язок перервався.

Розвідка повертає і голосить, що не натрапили на Бартля.

- Нам чекати немає часу. Бартель знає наш напрям - тож може долучити. Як ні, то знає, що робити, - сказав сотенний.

На ранок перейшли ми ріку Торису, шосу Кошиці- Пряшів і щасливо добилися до великого комплексу лісу над селом Пекловіце. Хоча ліс був дуже рідкий і місце для відпочинку не будо догідне, але машерувати ми вже далі не могли.

Під вечір стійковий знову затримав цивіля, що найшов на наш табір. Від нього довідуємося, що в селі немає ні четників, ні міліції. Цей чоловік казав, що в Словаччині знають, що на їх території є бандерівці, але вони їх ніколи не бачили. Уряд заборонив виходити в ліс чи давати бандерівцям якусь допомогу, бо той, хто це зробить, буде покараний. Цивіль увечері запросив нас заходити до села в гості.

Ввечері висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села на гостину. Входимо в село, де господарі на нас чекали. Тут провели ми гарний час майже до ранку. Селяни нас радо слухали, як ми їм розповідали про дійсність більшовиків і комунізм. Їм цікаво було, чи ми дістаємо допомогу від американців. Сотенний відповів:

- Ні, ми боремося власними силами.

Селянам тяжко було повірити, що так довго по війні ми можемо втриматися проти більшовиків.

Нам був час рушати в дорогу. Попрощали ми добродійних словаків, вони нас обдарували чим могли. Ми обіцяли їм, що зайдемо до них, як будемо вертати в Україну.

Час минав скоро, лише подорож була повільна. Перед нами знову та сама проблема: дряпаємося на високі гори. По дорозі вояки оповідають свої приємні пригоди, як то до них залицялися словацькі дівчата.

Цієї ночі не пройшли ми багато дороги. Заледве профорсували одну гору і над ранком опинилися біля села Жокорівце. Зійшли ми в долину і натрапили на потік. Якраз добре місце, щоб розпалити вогні та дещо зварити, бо вже кілька днів вояки не мали нічого теплого з харчів. При нагоді, що маємо воду, вояки мились, голились і обтрясали небажаних гостей, які за останній час почали добре дошкуляти. Старшини мали свої завдання: планували марш, допильновували, щоб було все в порядку. Було дуже гаряче, і піт лив з чола, що не раз треба було його рукавом обтирати. Хоч було тяжко і небезпечно, але ніхто не нарікав, кожен жив з великою надією, що завтра буде краще.

Смерком вирушаємо далі. За картою не можемо машерувати, то ми вирішили іти за азимутом. Дряпаємося на високі шпилі гір - і знову в долину. Над ранком перейшли ріку Горнад, яка, на наше щастя, була така мілка, що можна було перейти її вбрід. Біля села Маргацани перейшли ми залізничну лінію. Розвиднялося. Нам треба затриматися, бо денний марш був небезпечний. Село лежало біля двох кілометрів від нас. Тут і закватируємо, бо ліс досить густий, так що буде добре місце для відпочинку.

Вояки були досить вимучені тяжким маршем і твердо заснули, лише службовий підстаршина переходжував і справджував стійки, щоб хтось з них не заснув. День був дуже гарячий, кожен вояк був спрагнений, але не було води, щоб відсвіжитися.

Під вечір вояки проснулися, перекусили хто що мав, і рушили в дальшу дорогу. Хоч мали карту, яка точно показує комунікаційні шляхи, але вирішили машерувати через вершини гір, щоб обминути чеські застави.

Ми орієнтувалися по зірках, прямуючи на захід. Цієї ночі зробили ми порядний шмат дороги. Над ранком зближаємося до села, дивимося на карту - Вижні Словінкл. Село було розташоване в долині, а нам з гори було видно воно цілком.

Був день 6 липня 1947 року.

Сонце гарно пригрівало. Ми зі сотенним розстелили палатки і полягали. Але ще не спали, думали, що сьогодні не будемо мати гостей. Аж тут стійковий приводить цивіля, що найшов на наш табір. Словак підходать, знімає шапку, вклоняється і каже:

- Доброго здоров'я, панове бандерівці. Я з цікавості вибрався до лісу, з думкою, що, може, вас стріну, бо різні чутки про вас ходять.

- Добрі чи злі? - запитав сотенний.

- Більше добрих, ніж злих. Я задоволений, що вас зустрів, то буду мати, що розказувати в дєдіні.

- Чи у вашій дєдіні є жандарми? - запитав сотенний.

- Є, - відповів словак, - вони є в горішньому кінці села, а ви сміливо можете зайти в долішній кінець. Сотенний каже:

- Соколенко і Л агідний, беріть два рої вояків і зайдіть до села, але будьте обережні. Як стрінете жандармів, то спробуйтє з ними поговорити.

Беремо два рої з чоти Лагідного, і словак нас проводить потоком до села.

Виходимо до крайніх хат, заходимо до однієї з них. Там застаємо двох жандармів. Як ми зайшли до хати, вони налякалися, а Лагідний каже:

- Камради, не бійтеся нас, ми вам нічого не зробимо.

Жандарми підходять до нас, подають нам руки, і між нами вив'язується розмова. Бідний словак поміж хатами зник, щоб його не запримітили жандарми.

Жандарми були свідомі в комуністичній пропаганді. Щоб не йти до армії, вони зголосилися йти на службу до жандармерії. Під час нашої розмови вони просили, щоб ми не заходили далі в село, щоб тут, на долині, купили харчів. Ми вчинили їхню волю, дістали трохи харчів у крайніх хатах і відійшли, щоб не ставити їх під загрозу.

Сотенний дожидав нас нетерпляче, бо ми затрималися трохи довше. Машеруємо далі. За якихось три кілометри маршу натрапляємо на салаж з випасом овець. Тут затримуємося. Сотенний висилає кількох вояків до того салажу, щоб купити харчів. Вони повертають і приносять декілька кілограмів сиру, декілька великих хлібів і кілька кілограмів сала. Д-р Зубченко побачив сир і засміявся:

- Я вам казав, що тут, на полонинах, не загинемо. Скоро харчі розподілено поміж роями, і ми машеруємо далі.

Під час нашого маршу, почули ми спів і регіт дітей. Затримуємося. Сотенний висилає кілька вояків на перевірку: що то за голоси. За півгодини розвідка повертає. Кажуть, що то діти, які пасли худобу, і що в селі немає четників.

Машеруємо ще якихось п'ять кілометрів. Приходимо під село Теплічка. Затримуємося і висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і каже, що в селі немає четників. Вирішуємо зайти до села всим відділом.

Словаки в цьому селі нас прийняли ввічливо. Сотенний почот зайшов до хати. Ми привіталися, господарі запросили нас сідати, гостям були раді. Ми посідали, і господарі були здивовані, бо чеська преса писала, що велика банда бандерівців під командою капітана Громенка зосталася розбита. Тут Громенко зі сотнею з'являється - і селяни були дуже здивовані. Вони казали нам, що в місті Нова Вєсь є чужі кореспонденти.

- От таких нам треба, - сказав д-р Зубченко.

В селі ми довго не затримувалися, закупили харчів, платили чеським кронами. То селянам було дивно: де ми взяли чеські крони. Прощаємося зі селянами, дякуємо за гостинність і відходимо. Запас харчів маємо на кілька днів, тому до сіл не маємо потреби вступати на організацію харчів. Селяни казали обминати міста, бо всюди багато війська, приблизно так, як було в другу світову війну.

Село Теплічва було якихось три кілометри від міста Нова Вєсь. Ми намагалися це місто обминути. Машеруємо пасмом гір, що тягнулися до Низьких Татрів. Над ранком підходимо під село Вернер. Ніхто нас не завважив. Тут можемо затриматися на денний відпочинок.

На наше щастя, недалеко був потік. Кухарі розпалили вогні і варили якусь кулешу, бо треба було з'їсти чогось гарячого.

Вояки з'їли трохи гарячої зупи, і ми рушаємо далі в дорогу. По обох боках Вернеру підносилися високі гори. Нам треба обійти село і перейти шосу, що лучила Вернер з містом Попрад. Тут стратили ми багато часу і, щоб обійти гору, над ранком перейшли шосу, а там треба було дряпатися на високу скелю.

Вже розвиднювалося. Збираємо всі сили, щоб якнайскоріше видряпатися на вершок гори. Вже добре розвиднілося. Врешті досягли ми вершка гори. Сотенний заряджує короткий відпочинок. 3 вершка гори в далековиди обсервуємо терени, якими маємо машерувати. Нам треба зійти в долину і через галявину дістатися до другого комплексу лісу.

БІЙ З ЧЕХАМИ ТА ІНШІ НЕСПОДІВАНКИ

Поволі сходимо з гори у долину. Під горою поля і потоки. Половина сотні зісунулася у долину, решта помалу зсувається в тому ж напрямі. Нараз з правого боку почули ми крісовий стріл. Наказ сотенного: "Скоро у долину". Вояки, мов зайці, стрибали в долину. Коли сотня зупинилася під горою, на нас посипалися ще більше кулеметні серії.

Чєхи заатакували нас з гори і з правого боку. Ми опинилися в прикрому положенні: ззаду за нами гора і ворог, а перед нами - відкрите поле. Наказ: "Займати становища". Відкрили і ми по ворогові сильний кулеметний вогонь.

Наші оборонні становища не були догідні, бо ми були в долині, а ворог на горі. Відступати чистим полем було смертельним кроком: ворог був би нас вибив усіх до одного. На щастя, рій Чумака, що не мав часу зіскочити з гори в долину, на середині спуску зайняв з роєм догідне становище і відкрив по ворогові вогонь. Спритний кулеметник Смик своїм "дихтярем" почав сіяти постріли по ворожих становищах. Бачимо, що вже кілька чехів упало.

Коли рій Чумака стримував ворожу атаку, сотенний наказав стрибками підбігати на другий бік гори. Під сильним вогнем наших кулеметів ворожі серії затихли. Коли Чумак побачив, що сотня вже на другому боці гори, вони збігли зі скали і долучили до сотні.

Тут ворог почав нас брати з флангу, і нам не було іншої ради, як стрибками поляною посуватися до друтого комплексу лісу.

Чехи знову відкрили сильний вогонь розривними кулями. Сотня помалу посувалася до лісу. Одна частина вояків стримувала ворога, а друга стрибками посувалася вперед, а потім мінялись - залягали і вогнем прикривали своїх відступаючих друзів.

По лінії подають звістку, що впали стрілець Їжак, Чорноморець і стрілець Заяць. Була то болюча втрата для нас, але немає ради, треба рятувати решту сотні. Перед нами загорілася трава, бо чехи стріляли запальними кулями. Наше передпілля задимілось, і це нас врятувало.

Лагідний з чотою найскоріше добився до лісу. На краю зайняли становища і відкрили вогонь по ворогові. То давало більшу можливість решті сотні добитися до лісу. Залізняк позаду стримував ворога. Я і Громенко були при чоті Залізняка, але я був по лівому боці, а сотенний по правому.

По лінії передають, що сотенного поранено. Мене стрясло. Наказую не залишати командира ні в якому разі. Хлопці під руки тягнули його по полю. Підсуваюся до сотеиного і бачу, що з правої руки його ллється кров. Першої допомоги не можна було подати, бо ми на відкритому полі. Сотенний лівою рукою стиснув рану, щоб стримати кров. Я кричу до Залізняка:

- Сильний вогонь!!!

Це було потрібно, щоб найскоріше притягнути до лісу пораненого сотенного. Громенко побачив мене біля себе і каже:

- Бунчужний, перебирайте сотню на свою команду.

Я від сотенного не відступаю, допомагаю воякам, які йому подавали допомогу. Чота Лагідного з лісу прикриває наш відступ.

Добиваємося до лісу. Зараз же на краю санітар Зірка і д-р Зубченко почали поратися біля сотенного. Нараз вогонь затих. Не знаємо, які наміри має ворог, бо за нами не відважилися наступати. По перев'язці сотенного машеруємо далі в глибину лісу. Вояки підтримують свого командира.

В марші перевіряю сотню - немає трьох стрільців. Не знаємо, що з ними сталося, а може, впали так, що ніхто не запримітив. Пройшовши кілька кілометрів, затримуємося. Бачу, що сотенний почувається дуже погано, бо втратив багато крові. Вояки також нервово і фізично були вимучені. Розпалюємо вогонь, щоб командир зігрівся. Він ліг біля вогню і трошки відійшов.

- Але ж припекли нас "пепічки", - сказав сотенний, - хто б міг подумати, що по другій стороні лісу є відкритий терен? На карті не було то зазначене.

Бачу, що сотенний дуже зблід. Кажу йому, щоб не напружувався, щоб забув те, що було, бо гірше ми перейшли, прохаю його відпочити. По короткому часі він заснув. Вимучене вояцтво поснуло також. Мені не спалося, бо непокоїла мене рана сотенного. Хотілося, щоб він мав трохи сили машерувати.

Під вечір вояки пробудилися, і кожний з них питав, як почувається командир. Вояки Гюго дуже любили. Питаю його, як він почувається, чи може машерувати? Сотенний відповів, що почувається не дуже зле, що може машерувати, лише щоби вирубати йому добрий костур, аби він міг трохи підпиратися.

Був то незабутній день 16 липня 1947 року, коли наша сотня звела перший бій з чехами. Машеруємо жаб'ячим маршем. Я цілий час біля сотенного, підтримую його на дусі. Крім Громенка мали ми ще трьох легко поранених. Чотовий Лагідний легко поранений в пальці ноги, але може машерувати.

По дорозі нашого маршу натрапляємо на велике стадо худоби, але нікого біля нього не видно, а недалеко був салаж. Тут зупиняємося. Висилаю ройового Рубача, щоб перевірив, чиє то стадо. Як хтось там є, щоби купив, а як немає нікого, щоби зловив вола. До салажу посилаю ройового Лозу. Сотня затрималася до їх повернення.

За короткий час, на велике здивування, повертає Рубач і приводить здорового вола. Каже, що біля стада не було нікого, то вони вирішили зловити вола, і їм вдалося те скоро.

- От, буде празник, - відізвався ройовий Чумак, - бо вже кишки починають грати марша.

Вояки скоро впоралися з волом, і кухарі завзято взялися до роботи.

По часі повертає Лоза, приносить забиту чималу свиню і біля двадцяти кілограмів овечого сиру. Вояки зраділи, що трохи підкріпляться, і ще лишиться на залізну порцію. Кухарі завзято взялися до роботи. Сотенннй питає мене, на скільки днів вистачить харчів, щоб ми не вступали ніде до сіл по продукти. Нам потрібно щонайменш відійти до ста кілометрів, щоб відбитися від того місця. А при такому повільному марші і непрохідному терені у нас це забере більше як тиждень.

Тим часом кухарі зварили м'ясо, розподілили між роями. Переходжу біля вояків, бачу, що всі в доброму настрої. Питаю кухарів, на скільки днів нам вистачить харчів. Редька відповідає, що якнайменше, то на п'ять днів.

Повертаю до почоту і доповідаю сотенному про ситуацію з харчами. Сотенний каже:

- Гаразд, тож не гайнуймо часу. Зарядіть відмарш, будемо рушати в дорогу.

Заряджую маршрут. Санітар Зірка біля сотенного, допомагає йому, а легко поранені вже добре машерують.

Марш дуже повільний. Ніч гарна і тепла. Зробили ми кільканадцять кілометрів, на що я і не сподівався. Бачу, що сотенний втомлений, і кажу йому:

- Думаю, що ми тут затримаємося на відпочинок.

Сотенний каже, що він втомлений. Висилаю ройового Рубача на перевірку терену. Рубач повертає і каже, що недалеко від нас є гущавник. Пересуваємося в той гущавник і розтаборюємося. Дивлюся на годинник - пів до п'ятої, а вже добре розвиднілось. Бачу, що сотенний добре втомлений, бо зараз же заснув. Я пробудився біля обіду, а сотенний ще спав. Нараз в стороні, де ми мали бій, почулися кулеметні серії. Сотенний пробудився і відразу питає:

- Як там вояки, чи все в порядку?

Відповідаю, що все в найкращому порядку. Питаю його, як почувається. Каже, що трохи пекла рана, а опісля він заснув. Я сідаю біля нього, розкладаємо карту терену і студіюємо подальший рух нашого маршу. Щоб дістатися до другого комплексу лісу, нам треба до двох кілометрів обійти галявину. Якщо нам вдасться обійти її без перешкод, то буде добре.

- До сіл не маємо потреби вступати, бо маємо запас харчів, тож зможемо зробити добрий шмат дороги, - сказав сотенний, - я буду видобувати всі сили, щоб не утруднювати маршу.

Покликаю санітара, щоб перемотатн рану сотенного. Зірка перевірив поранених. Рана Лагідного майже загоїлася. Потім він перевинув рану сотенного і сказав, що вона вже засклепилася. Сотенний зрадів, почувши добру звістку.

Ще перед заходом сонця дійшли ми до села Великий Бук. Село було велике, розташоване в долині на рівнині.

Кажу до сотенного:

- Я думаю, щоб тут затриматися, бо бачу, що ви змучені.

Сотенний каже:

- Бунчужний, ви завжди вибиралн місця постою, то і тепер можете обійтнся без моєї поради. Робіть, як уважаєте, щоби було добре. Погода поки що дописує.

Біля обіду стежа повідомляє, що найшла на селян зі села Поломки, які везли сіно. Від них довідалися, що поблизу немає четників.

Тут мали ми добрий відпочинок. Сонце гарно пригрівало. Сотенний почав жартувати, лише нервувало його, що мусить тримати руку на поясі. Не міг того перенести, що був командиром сотні, а тут опинився роззброєним. Я потішаю його, що скоро рана загоїться, і він дістане свого автомата.

Перед нами простягався високий пояс гір, через які ми мусимо перейти. Щоб дістатися до Низьких Татрів, нам треба зробити до двадцяти кілометрів. Машеруємо навпростець, дряпаємося на гору, а відтак в долину і знову на гору. Можу сказати, що зробили ми добрий шмат дороги.

Підійшли ми до села Боца-Вижна. По переході кількох високих гір були втомлені, і треба було відпочити.

Було 19 липня 1947 року. Знайшли ми добре місце і розтаборилися. Не знали, що тут пролягала туристична дорога. По короткому часі стійка затримала двох людей. В розмові довідуємося, що то чоловік і жінка, агрономи з Братислави. Спочатку вони налякалися, але як довідалися, хто ми є, почували себе вільно, казали, що пам'ятають УПА з тамтогорічних рейдів по Словаччині.

Говорили ми з ними більше години. Чоловік цікавився нашою боротьбою і питав, куди ми йдемо. Я відповів, що ідемо всюди, де комуністи поневолюють народи. Агроном поінформував нас про чеські застави і казав:

- Уважайте, бо за який кілометр від вас є застава.

По довгій приятельській розмові ми попрощалися, і вони відійшли.

Рушаємо в дорогу. Нам треба обминути село Боца-Нижня і перейти шосу, що вела до цього села. Лише перейшли шосу, як зі сторони села посипалися на нас кулеметні серії. Наказую: "На становища". Сотня готова до оборони. По зв'язку подають, що поранений стрілець Грім. Санітар Зірка кількома стрибками був біля нього, щоб надати першу допомогу. Грім був поранений в живіт, в моменті відбезпечив гранату і себе розірвав.

Тихо лежимо на становищах. Чехи наступають. Даю наказ підпускати чехів на близьку відстань. Нараз свисток сотенного - і як грім з неба по чеській лінії посипалися наші кулеметні і автоматні серії. У чехів створилася паніка, вони почали втікати, куди попало, а за ними сипалися наші кулі. Чехи залишили на полі бою двадцять одного вбитого. Скільки вони мали поранених, то не знати, бо забрали зі собою.

- Оті глупі "пепічки", - відізвався сотенний, - за нашого одного заплатили двадцять одного. Сотенний каже:

- Бунчужний, я думаю, що ми тут затримаємося на відпочинок, бо я зіслаб та бачу, що і вояки виснажені.

Вогнів не можна було розпалити, бо ріща було мокре. Вояки позавивалися в палатки і заснули. Сотенний дістав гарячку. Кажу зв'язковим за всяку ціну розпалити вогонь, щоб сотенний зігрівся. 3 тяжкою бідою розпалили вогонь і Громенка накрили палатками. Дощ не переставав.

Було біля полудня. Висилаю ройового Лозу з трьома стрільцями на розвідку: чи немає поблизу салажів, бо нам вже вичерпалися харчі. Сотенний біля вогню заснув. Я, сидячи біля вогню, думав над дальшою ситуацією. Найгірше, що нам вичерпувалися харчі, і, напевно, будуть труднощі їх дістати, бо чехи заблокували села. Надія була на салажі.

Між часом сотенний пробудився. Найперше, питає, чи все в порядку.

- Так, - відповідаю, - не журіться.

Кажу йому, що я вислав ройового Лозу, щоби той розвідав, чи немає поблизу салажів, і, може, дещо приніс. Бачу, що вояки знеможені, бо нічого не їли. Нетерпляче чекаємо на поворот наших з надією, що щось принесуть.

Вже смерклось, а ми чекаємо. Вже рано - їх нема. Втрачаємо надію на їхній поворот, боїмось, чогось не попали чехам у руки.

Біля полудня стійковий повідомляє, що наші повертають. Цю вістку почувши, вояки зраділи, але їх бентежило питання: чи щось несуть. Друзі приходять, приносять чотири забиті вівці і кілька кілограмів овечого сиру. Кухарі скоро взялися до варіння м'яса.

Лоза оповідав, що як вони зайшли до салажу, то їх там гарно словаки приймали, добре пригостили. Між тим, господар казав зачекати, поки він заб'є кілька овець. Ми навіть не здавали собі справи, що так довго забарилися, а ще до салажа були далеко.

- Щастя, що ми ні на кого не натрапили, - сказав Лоза.

Сонце схилялося до заходу, вояки підкріпилися, тож став у них і гумор інший.

Урадили ми, що нам треба вирватися з тих теренів. Найменше нам треба відійти до ста кілометрів. Забере це в нас сім днів маршу.

- Якщо б нам щасливо вдалося перейти шосу Боца-Мікуляш, то все було б гаразд, - сказав сотенний.

Маємо надію, що над ранком дійдемо до шоси. Машеруємо скорішим темпом, і сотенний може краще йти. Тієї ночі зробили ми двадцять кілометрів маршу і опинилися над шосою. Висилаю розвідку перевірити шосу. Вони дають знак, що можна машерувати. Першою шосу проскакує чота Лагідного, відтак охорона зі сотенним і я з чотою Залізняка.

Як ми проскочили шосу, Громенко сказав:

- Слава Богові, тут трошки віддихаємо і далі в дорогу.

Ми опинилися на рівнині. Звідси починаються Низькі Татри. По короткім відпочннку машеруємо далі, аж поки добре розвиднілося. На наше щастя, натрапляємо на салаж (випас овець). Висилаємо чотового Залізняка з групою вояків до одного салажу, а до другого висилаємо ройового Чумака. Призначаю їм місце збіркового пункту на випадок, якщо б ми мусили з того місця відійти. Справді, недовго ми на них чекали. Залізняк повертає і приносить чотири забитих барани і багато овечого сиру. Зараз же після Залізняка повертає Чумак. Купив у вівчарів малу свинку, трохи сиру і дві пари черевиків-те, що було найважніше, бо кілька вояків були майже босі.

Сотенний інтендант скоро розподілив харчі. Тепер маємо запас харчів на кілька днів. Машеруємо рівнинами, що сполучені малими комплексами лісів. Сотенний і я машеруємо за першою чотою. Чотові пильнують порядок маршу. Санітар Зірка і д-р Зубченко машерують з пораненими.

Машеруємо вільним темпом, бо сотенний нарікає, що йому дошкуляє рана, але каже до мене:

- Бунчужний, не уповільнюйте маршу задля мене, буду терпіти.

Машеруємо цілу ніч. Підходимо до села. Дивимося на карту - село Полонки.

За півкілометра від села вирішили ми закватирувати. Якраз, на наше щастя, натрапили ми на густий ліс і розтаборилися. Сонце підійшло високо і своїм золотим промінням освітило Божий світ. Світ, що горить у завзятій боротьбі проти диявола, який хоче підкорити собі все.

По короткому відпочинку машеруємо далі. Передня стежа повідомляє, що вони затримали селян, що везли сіно. Ми зі сотенним підходимо до них. Сотенний питає, чи вони пізнали, хто ми такі. Один з них відповідає, що знає, бо було в пресі, що великі з'єднання УПА перейшли на їх територію. Заборонено всім заходити до лісів. Казали нам, що поблизу немає четників. Ми їм подякували, і вони від'їхали. Машеруємо далі.

За півгодини нашого маршу натрапляємо на лісничівку. Затримуємося. Сотенний каже до мене:

- Бунчужний, візьміть кілька добрих вояків і підіть до лісничівку та довідайтеся про ситуацію в терені.

Я згодився. Беру п'ять вояків, і ми підходимо до лісничівки. Надворі лишаю двох вояків на стійці, а з трьома входимо до хати.

- Добрий вечір, - вітаю господарів.

- Доброго здоров'я, - відповідає високий пристойний чоловік і просить сідати.

Я подякував за гостинність, розпитав про ситуацію в терені, де є найбільше скупчення військ. Тому, що я себе не представив, він сказав:

- А, ви є ті бандерівці, про яких так багато пишуть газети?

- Так, - відповідаю, - а газети пишуть про нас добре чи зле?

- Пишуть добре, - відповів лісничий, - пишуть, що на нашу територію перейшла велика сила УПА.

Я питаю його, чи він би не продав нам чогось з харчів. Лісничий підійшов до жінки, яка зараз же метнулася до другої кімнати і винесла нам невеликин клунок, зав'язаний у скатертинку. Я питаю, скільки маю заплатити. Лісничий відповідає:

- Споживайте щасливо, у вас грошей немає.

Я сказав, що у нас є гроші. Витягаю з торби чеські крони і йому показую. Йому було дивно, звідки ми маємо гроші. Я відповів, що як ми йшли на Словаччину, то наш провід забезпечив нас грішми.

Вояки забирають клунок з харчами. Я красно дякую, і ми відходимо. Лісничий нас поінформував, де є найбільше скупчення військ. Повертаємо до сотні, де Громенко нетерпляче нас дожидав. Не гаючи часу, машеруємо далі.

Над ранком наблизилися до села Дем'янова Долина. Село було розташоване в долині. Сотня закватирувала на горі недалеко від села. Тут було видно з гори ціле село. Ми ще добре не розтаборилися, як раптом насунулися чорні хмари, і пройшла хвиля густого дощу. Скоро дощ перестав, тільки землю змочив. По тій бурі стало дуже парно. Вояки твердо заснули.

Цілий день перейшов спокійно. Ніхто нас не завважив, то вирішили ми затриматися ще на один день для відпочинку, бо не знали, що нас стріне завтра. Вояки добре відпочинуть, і другої ночі можемо зробити добрий шмат дороги.

Надругий день машеруємо далі. Поволі зісуваємося вниз і маємо виходити на рівнину. Передня стежа затримала цивіля, що переходив попри ліс. Від нього довідуємося, що в Білім Потоці є багато чехів - ми повинні бути обережними.

Почалася рівнина. Буде легко машерувати, але більше небезпеки з огляду на малі комплекси лісів.

- Немає ради, - сказав сотенний, - бараболя на полі буде.

Над ранком доходимо до села Людрова. Ми з чотовим Залізняком пішли перевірити шосу. Подаю знак машерувати. Сотня скоро проскочила шосу, і ми опинилися по другій стороні. Недалеко був ліс. Прийшли до лісу і далі машеруємо до білого дня. Нараз побачили місто. Дивимося на карту - Руженберг. Вийшли ми на невелике узгір'я і там затрималися на денний постій.

Якимось засобом треба розвідати про ситуацію в Руженбергу. Сонце підійшло досить високо і дуже припікало, бо сосни були низькі.

На наше щастя, біля нас переходило четверо чоловік, які йшли косити сіно. Вони сказали, що всі дороги, які провадять з Руженбергу до Банської Бистриці обсаджені чеськими військами. Потім ті цивілі показали нам дорогу, якою найкраще обійти місто. Вночі 27-го липня 1947 року ми вирішили обійти місто за їхнімн вказівками. Може, якраз вони нам дали добрі вказівки.

- Будемо пробувати, - сказав сотенний, - як нас завважать, то не буде ради, будемо битись. Перейти мусимо.

Роблю збірку сотні. Сотенний інформує вояків про завдання, яке перед нами стоїть:

- Ми мусимо перейти передмістя Руженбергу, повинні просмикнути блискавично. Від міста будемо мати близько п'ятнадцяти кілометрів до лісу. Будьте обережні. Без наказу не стріляти, лише в наглім випадку. Ну, друже Соколенко, машеруємо!

Марш був досить форсовий. Поранені віддають останні сили до маршу. Сотенний і я машеруємо за переднім забезпеченням.

Сходимо в долину - бачимо місто Руженберг. Маємо ще один кілометр. Сотенний каже:

- Бунчужний, затримайте відділ на кілька хвилин, щоб вояки трохи віддихнули. Під час відпочинку обсервуємо місто і не бачимо біля нього ніяких рухів. Думаємо про те, щоб якнайскоріше просмикнути передмістя, бо скоро буде розвиднюватися.

- Не гаймо часу, - сказав сотенний, - машеруємо.

Лагідний з чотою буде йти першим, за ними почот і поранені, а Залізняк з чотою на заднім забезпеченні. Тут у нас вже були лише дві чоти, але кількістю більші, бо по відлученні чотового Бартля мусили ми переорганізувати чоти.

Вийшли ми на шосу, що провадить до міста. Машеруємо скорим темпом, минаємо перші хати передмістя. Поки що ніхто нас не завважив у місті, сторожі не видно. Лагідннй першим просмикнув передмістя і попрямував до лісу, за ним решта сотні. Бігом прямуємо в бік лісу. На його краю бачимо Лагідного, який сидить на пеньку і дивиться в сторону міста. Він каже:

- Шкода, що не вскочили ми до міста і не нагнали "пепічкам" трохи страху.

- Не викликай вовка з лісу, краще іди і підшукай догідне місце для денного постою, бо вже розвиднюється, - сказав сотенний.

Лагідний бере кілька вояків і йде у ліс, а по хвилі повертає і каже, що недалеко е прекрасне місцє, і що там буде добра обсервація міста. На краю лісу вояки віддихнули. Були всі раді, що ми перехитрували чехів, адже вони навіть і не мають в думці, що бандерівці закватирували їм над головами.

Всі ми були дуже перемучені, і кожний шукав місця, щоби прихилити голову і відпочити. День був спокійний, чехи нас не запримітили. Під вечір всі ми пробудилися. Вояки перекусили хто що мав, бо наїстися досхочу не було чим. Ввечері рушаємо в дорогу, бо нам треба якнаддальше відійти від Руженберга. Маємо ще трохи запасових харчів, тому до села не мусимо вступати, а по дорозі може натрапимо в полі на бараболю.

Сотенний поволі одужує. Рана його вже гарно гоїться, але він ще не може носити автомата. I все-таки головне, що рана гоїться.

Цієї ночі зробили ми знову до тридцяти кілометрів дороги. Над ранком опинилися біля тартака, недалеко села Белі. Тут затримуємося. Я і Лагідний заходимо до тартака. В ньому жив мужчина і його дві сестри. Вони, побачивши нас, спочатку настрашилися, а опісля того, як довідалися, хто ми такі, заспокоїлися. Вони казали нам, що до села Ясеньова прибула велика частина чеського війська, бо говорять, що велика сила бандерівців перейшла на нашу територію. Казали, щоби селяни були обережні, не заходили до лісів, бо бандерівці всіх мордують. Під час нашої розмови обидві жінки зникли до другої кімнати і по хвилі виносять щось у клунках зав'язане, передають нам і кажуть:

- Ви, напевно, голодні, тож трохи підкріпіться.

Ми подякували за гостинність і відійшли. Повертаємо до сотні з несподіванкою. Розповідаємо про нашу зустріч в тартаку. По хвилі нашої розмови сотенний каже:

- Я думаю, що було би не зле скочити до села Белі, там купити харчів, щоби був запас на кілька днів, а також дістати кращу розвідку.

- Не зла думка, - сказав Лагідний.

- Якщо так, то Лагідний і ви, друже Соколенко, беріть рій і скочте в село, а ми будемо на вас тут чекати.

Беремо рій вояків і йдемо до села. Непомітно входимо до крайніх хат, стукаємо в двері, чуємо голос "заходіть".

Господарі були дуже здивовані, коли нас побачили. Вони нас пізнали, бо в горішньому кінці села стоялн чеські жандарми. Ми намагалися скоро впоратися з пропагандою і з закупівлею продовольства. Запитали господаря, чи не може він нам продати харчів. Господар поглянув на жінку, і вона вийшла до другої кімнати. Звідти виносить великий клунок і передає Лагідному. Я запитав, скільки маю заплатити. Вона усміхнулася, а господар каже:

- Ви не маєте грошей, щоби платити.

Я витягаю чеські крони і показую. Господар був здивований, а потім відповідає:

- Гроші тримайте, вони вам ще придадуться. Ми гарно подякували за щире серце і відійшли.

- Краще нам пішло, ніж ми сподівалися, - сказав Лагідний.

Задоволено повертаємо до сотні, та і не з порожніми руками.

По нашому повороті машеруємо далі. Тут були вже рівнини, і марш був не такий тяжкий.

Чим день, то все ближче посуваємося до нашої мети. Повсякчасно встає перед нами питання: що буде, як перейдемо на територію чехів? Бо де б ми не були, то словаки нас остерігали, щоб ми були обережні на територїї чехів. Але немає ради, через чеську територію мусимо перейти, бо іншої дороги не було. Треба бути приготованим на все. Тішить нас лише, що вояки в доброму гуморі.

Ніч була тепла і лагідна. Погода нам дописувала. Машеруємо польовими дорогами і полями, щоб скоротити дорогу. Над ранком приходимо під мале місто Раєць. Хоч комплекс лісу був не дуже великий, але догідний. Тут розтаборюємося.

Був це день 5 серпня 1947 року. Біля обіду стійка повідомляє, що затримали чеських туристів. Сотенний, я і Лагідний підходимо до них, вітаємося. Громенко каже їм, хто ми такі. Відповідають, що вони є чеські студенти-туристи, що багато чули про нас і дуже раді, що з нами стрінулися. Додали, що дуже багато про нас пишуть чеські газети.

Ми з ними просиділи досить довгий час. Студенти ставили досить важливі питання, дуже цікавилися комуністичною системою, з якою вони ще не були добре ознайомлені. Питали, яка наша мета, що ми прийшли на Словаччину, і чи ми прямуємо у Західну Європу, так як пишуть газети. Під кінець нашої розмови Громенко запитав, чи вони мають карту Чехії, ми їм заплатимо за неї. Вони відповіли, що мають, але не дуже точну. Один з них витягнув з торби карту і передав сотенному. Я запитав, скільки їм заплатити, а він відповів:

- Ми задоволені, що ми вам змогли чимось допомогти. Дякуємо, вам гроші ще будуть потрібні.

Ми вже маємо карту Моравії, Чехії і частини Австрії. До того ж студенти, як відходили, залишили нам ще медикаменти, які мали зі собою, і запевняли нас, що нікому не будуть казати про цю зустріч.

Повертаємо до сотні. Вояки вже проснулися. Переходжу поміж ними, бачу, що вояки вже брудні - потрібно було б, обмитися. Приходжу і кажу до Громенка, що я вирішив наказати, щоби розпалили вогні і зігріли води, аби вояки обмилися. Сотенний каже:

- Добра думка, до того ж і можливість така є. Наказую розпалити вогні і щоби вояки припровадили себе до порядку. Тут не треба було казати два рази. За кілька годин вояки були помиті, поголені і стали подібні на себе. Всі були готові до відмаршу.

Добре, що ми вирвалися з чеського оточення, і що вони стратили нас з очей. Нам треба буде зробити добрий шмат дороги, з огляду на малі комплекси лісів, а коли чехи зорієнтуються, то ми тоді будемо досить далеко.

Нам якнайскоріше треба добитися до ріки Морави. Знаємо, що Морава широка і дуже бурхлива.

- Добре, що моя рука вже не болить, можу трохи рухати нею, - сказав сотенний.

Машеруємо рівнинами і малими комплексами лісів. Цієї ночі зробили ми понад тридцять кілометрів маршу. Вже почало розвиднюватися, і нам треба було підшукати місце на денний постій, бо в таких малих лісах все-таки треба було остерігатися, що хтось нас завважить.

Знайшли ми малу площу густого лісу і тут закватирували. Ще ми добре не розтаборилися, як стійка повідомляє, що затримали одного цивіля. Сотенний підходить до нього, вітається і питає, з якого села він, і про ситуацію в терені. Цивіль дав добру інформацію і просив нас зайти до дєдіни:

- Гостям будемо раді, четників близько нема.

Сотенний подякував йому за інформацію і обіцяв, що ми загостимо. Приходить до сотні і розповідає про свою зустріч з цивілем. На перший погляд, цивіль здавався йому підозрілим типом, щоб йому можна було повірити, але все одно треба спробувати. Сотенний каже Лагідному взяти один рій вояків і піти до села, але бути обережним.

Лагідний відійшов, а ми нетерпляче чекаємо, але стрілів не чути.

- Мабуть, все в порядку, - сказав сотенний.

Лагідний скоро впорався і задоволений повертає до сотні. Каже, як їх селяни гарно приймали та ще дечим і обдарували.

Вже добре стемніло, коли сотня рушила далі. Біля півночі переходимо штреку і шосу. Перед нами канал, який, як нам відомо, широкий на якихось двадцять метрів, але як заглибокий - не знаємо. Машеруємо берегом каналу, думаємо, що знайдемо човен, щоб можна було переправитися на другий бік. Та дарма, човна ми не знайшли. Підходимо під електрівню. Електрівня освітлена. Ми, мов лиси, що полюють на здобич, підсуваємося до неї. Переднє забезпечення вже в середині електрівні і подає знак, що можна машерувати. Перший вскакує Лагідний з чотою і по другій стороні каналу подає знак, що можна йти. Решта сотні скоро перебігає електрівню. Всі ми щасливо опинилися по другій стороні, а вартовий електрівні смачно спав.

Відходимо від каналу і машеруємо в сторону ріки Ваг біля села Лядце. Марш був форсовий, щоби ще до ранку перейти ріку. По кільканадцяти кілометрах дійшли до ріки. Тут затримуємося. Треба перевірити, яка заглибока ріка. К-р Лагідний висилає ройового Лозу на перевірку. Хутко Лоза повертає і голосить, що ріка мілка, і що ії можна перейти вбрід. Не гаючи часу, переходимо ріку. Машеруємо кілька кілометрів. Доходимо до шоси, що провадить зі Зіліни до Братислави.

Недалеко від шоси сотня затрималася. Треба перевірити, чи немає чеських застав. За шосою переходила штрека. Переднє забезпечення подало знак, що можна машерувати. Сотня скоро просмикнула шосу, а відтак штреку. Не відпочиваючи, машеруємо відкритим полем, щоб до рана зробити маршу хоч на декілька кілометрів більше. Зупиняємося біля села Тухина. Хоча тут лісок маленький, але ми мусили в ньому затриматися на денний постій, бо такими відкритими теренами небезпечно далі машеруваш. На наше щастя, ніхто нас не завважив.

По відпочинку рушаємо в дорогу. Минаємо село Мікушовце і опівночі підходимо до села Кріволяни. Поминаємо те село і знову полями машеруємо далі з надією, що знайдемо більший комплекс лісу.

На наше щастя, перед нами розтягалася широка поляна, а за нею виднів ліс. Видобуваємо останки сил і скоро машеруємо до нього. Всі ми, задихані, затрималися на краю лісу, щоби відпочити.

Висилаємо в ліс розвідку. Вона повертає і каже, що за якихось два кілометри є гущавина, де можна закватирувати. Рушаємо далі. Нарешті заходимо в гущавник лісу - і тут відпочинок. Тут можна було розпалити вогні. Кухарі скоро впоралися з їжею, зварили якоїсь теплої юшки і погасивши жар, помаскували вогнища.

Над ранком вийшли ми на край лісу, щоб оглянути терен. Виставлено забезпечення, і всі ми положилися на відпочинок. Біля полудня стійка повідомляє, що затримали цивіля. Я і Лагідний підходимо до нього. То був лісничий, що жив півкілометра від нашого постою. По короткій розмові лісничий запросив нас до себе. К-р Лагідний бере десять вояків і відходить з ним. Я повертаю до почоту, і ми зі сотенним укладаєм плани до дальшого маршу.

По короткому часі повертає Лагідний, задоволений з візити. Оповідає, як родина лісничого їх прийняла, казали, що в газеті було написано, що чехи стратили наш слід і тепер блокують села і місця, де можуть сподіватися нашої появи. Він остерігав, щоби бути обережними при переході шос, бо всюди є застави. Дуже нас хвалив, казав, що ми є добрі стратеги. Казав також, що чеське військо не хоче з нами воювати.

По повороті Лагідного смерком вирушили ми в дальшу дорогу. Над ранком дійшли ми до шоси, що провадить до села Бєльніце. Перед шосою зупиняємося, щоби перш за все перевірити шосу і ріку: чи немає чеських застав. Розвідка повертає і голосить, що немає застав. Сотня скоро стрибками проскакує на другу сторону і скорим ходом машерує до лісу, що був до двох кілометрів від нас. По форсовому марші на краю лісу затримуємося, щоби віддихнути.

По короткому відпочинку машеруємо в глибину лісу, відбиваючись від шоси на якихось п'ять кілометрів.

Віднайшли догідне місцедля денного відпочинку. Погода нам сприяє. Розтаборюємося, розкладаємо палатки. Вояки щось бушують у своїх торбах, хто дещо має, перекусує, і врешті всі лягають спати. Сонце кидало своє золоте проміння на сплячих повстанців, мов до них промовляло: "Спіть, хлопці, спіть, про волю-долю сніть".

Командний склад, як звичайно, ще якийсь час нараджувався, студіював карту терену та комбінував стратегію дальшого рейду. Сотенний вже видужав, але автомата ще не міг носити (саме те, що його найбільше мучило), але був задоволений, що вояки в доброму настрої. Добре забезпечившись стійками, сотня спокійно перебула день.

Почало вечоріти, всі ми пробудилися зі сну. Командний склад знову студіює карту терену. Поки що ми перехитрили чехів, які всю свою увагу зосередили на попрадські ліси. Чеська преса гуде про завзяті бої зі сотнею Бурлаки. А к-р Бурлака вже пристосував іншу тактику рейду. Відчувши слабу боєздатність чеського війська, він дозволив собі машерувати днями і кватирувати по селах. Він робив добру пропаганду, але і зводив великі бої з чехами, де стратив багато вояків. Сам був поранений і попав у чеський полон. Опісля сотня переорганізувалася на малі групи, які машерували на захід.

У нас стала знову проблема харчів, які в нас вже вичерпалися. Сотенний запланував: якщо не буде можливості зорганізувати харчів, то по дорозі будемо збирати бараболю і нею харчуватися. Біля вечора висилаємо Чумака, щоб з роєм пішов на край лісу і розглянув терен. Там була висока вежа, з якої можна було бачити навколишні села. По короткому часі Чумак повертає і голосить, що біля п'ятисот метрів від нас переходить шоса, а попри неї довгий ряд будинків. До них провадить штрека. Тут Лагідний пожартував, хоч знав, що сотенний на такий крок не піде:

- Добре було би, якщо б ми ті об'єкти висадили в повітря, бо то, мабуть, об'єкти військові.

- То не є в нашому плані, - відізвався сотенний, - тож лишаємо ті об'єкти в спокої.

Я задоволений тим, що вже кілька днів не мали ми сутичок з чехами. Будемо старатися ті об'єкти обійти, щоби нас ніхто не завважив. Поки погода нам сприяє, будемо якнайбільше це використовувати.

Був це день 10-го серпня 1947 року. Смерком обходимо ми об'єкти, які були порожні. Ми до них не вступаємо, минаємо їх, а також і село Люгачовце. Зразу за селом зайшли ми у великий комплекс фабрик, які не були зазначені на карті. Опинилися ми у безвихідному положенні, бо обминати фабрики є небезпечно. Вирішили повернути назад і взяти інший напрям, щоб обминути їх. Повертаємо назаді прямуємо направо від них. Відійшли ми якихось кілометрів п'ять. Переходимо на шосу, Зеліна - Люгачовце. Кілька кілометрів машєруємо шосою. Відтак зійшли ми на поле в бік лісу, бо почало розвиднюватися. По дорозі вояки роздобули бараболі і овочів. Дійшли ми до лісу і кілька кілометрів у глибині його знайшли добре місце на денний постій.

Кухарі розпалили вогні і пекли бараболю, бо нічого з харчів ми вже не мали. Наші зв'язкові також розпалили вогні і пораються з печенням бараболі. Ми зі сотенним посідали біля вогню і застановилися на думці про наш дальший рейд. Перед нами стало питання, як будуть до нас ставитися чехи, бо словаки нас остерігали від зустрічі з чєхами.

Зв'язкові на скору руку спекли для нас бараболі. Ми трохи перекусили, бо не було харчів досхочу, щоби наїстися, лише роздражнили шлунки. Опісля ми заснули. Я пробудився раніше і буджу сотенного, кажу, що нам час в дорогу. Сотенний пробудився, потряс рижою чуприною, засміявся і каже:

- Я спочатку не міг заснути, а як заснув, то мов мертвий.

Потім ми ще раз перестудіювали карту. Перед нами постало питання, що маємо великий горіх до розкушення, а саме - перейти ріку Мораву, бо знаємо, що ріка дуже широка і бурхлива. Сотенний каже, що будемо старатися роздобути човни, якщо чехи залишили, бо іншої ради не буде. Зрештою побачимо на місці.

До ріки Морави маємо ще великий шмат дороги. Машеруємо, терен дуже рівний з малими комплексами лісів. По кільканадцяти кілометрах маршу опинились ми над рікою Ваг біля села Лядце-Швожа. На наше щастя, ріка була мілка, і нам вдалося перейти вбрід.

Перейшли ріку, над ранком опинилися біля села Старого Мєста. Заходимо в глибину лісу і тут вирішуємо відпочити. Хоча всі ми були голодні, але скоро заснули з перевтоми. Вогнів ми не розпалювали з огляду на конспірацію.

Під вечір всі ми прокинулися, замаскували місця постою і помашерували в незнану путь. Обминаємо село Бєльце, переходимо шосу і зближаємося до ріки Морави. Опиняємося біля ріки. Ріка широка, до 7 метрів. Бачимо з берега, що дуже бурхлива. Стає питання: як нам переправитися на другий бік ріки? По-перше, треба було перевірити, яка заглибока ріка. Наш бравий вістун Свірк, що виріс над рікою і був добрим плаваком, розібрався і пірнув у воду, потім виринув на поверхню і каже, що дуже глибоко, бо до дна він не дістав. Човнів ми ніде не бачимо, бо чехи сподівалися, що ми будемо переходити ріку.

Машеруємо берегом ріки з надією знайти човни. Нараз кулеметник Крук, що був на переднім забезпеченні, прибігає і голосить, що є човен, але прикутий ланцюгом до пристані. Сотенний наказує пострілом з пістолі розбити ланцюг - вояки пускають човен у воду. Першим переправляється рій Лози, який щасливо переплив на другий бік ріки. Відтак Крук з човном повертає до нас, і до човна сідає рій Рубача. Човен був невеликий. В нього сідає з повним вирядом рій Рубача. Недалеко другого берега човен стратив рівновагу, і всі вояки пірнули у воду. Ми по другій стороні, побачивши те нещастя, тремтіли. Всі кричали:

- Пливіть, до берега недалеко.

Щастя, що всі вояки вміли плавати і щасливо добилися до берега. Шкода було човна, бо рвучка ріка пірвала човен. Тепер у нас два рої по тій стороні ріки, а решта сотні по цій стороні. Сотенний дає наказ, щоб ті два рої увійшли до лісу, що був до п'ятнадцяти кілометрів, і чекали до другої ночі. Ми переправимося через ріку і до них долучимо. Рої відійшли. Сотня машерує далі з надією знайти човен.

Машеруємо кілька кілометрів, натрапляємо на пором, також закутий грубим ланцюгом. Комбінуємо, як той ланцюг розбити. Стріляти не хочемо, щоб себе не розконспірувати. Нараз прибігає наш зв'язковий Перець і каже, що недалеко є малий човен, в який можна буде помістити не більше як п'ять вояків.

Ладимо по п'ять вояків у човен і переправляємося. Щоб переправитися сотні, треба було півтори години.

Нарешті всі опинилися по другій стороні Морави. Сотенний задоволений, і ми також, що так щасливо переправилися через таку бистру ріку. Дивимося на годинники - третя по півночі, а біля години четвертої вже розвиднюється.

- Слава Богові, що допоміг нам щасливо переправитися, гайда в дорогу! - сказав сотенний.

Перед нами ще п'ятнадцять кілометрів дороги до лісу. Машеруємо чистим полем, де нам трапляються зустрічні цивілі. Ми їх не зачіпаємо, і вони нас нічого не питають. Мабуть, взяли нас за своїх.

Вже добре розвиднілося. Тут по дорозі натрапляємо на малу ріку і штреку, що не були зазначені на карті. Ріка була мілка, і ми перейшли її вбрід, скоро проскочили штреку і добилися до лісу, де на нас чекали наші два рої. Як побачили нас, то дуже зраділи. Рубач каже, що вони обидва з Лозою радилися: якщо б в разі ми не долучили, то як вони будуть машерувати, адже карти в них не було.

На краю лісу затримуємося, щоби віддихнути по такім напруженні. По кількох хвилинах нашого відпочинку машеруємо далі в глибину лісу. Кожний з нас був добре втомлений. Зупинились ми на відпочинок. На наше щастя, ніхто нас не завважив. Навіть ніхто з цивілів не найшов на наш табір.

Не знаю, як довго я спав, але пробуджуюсь і бачу, що сотенний не спить. Ми присіли і вдвох обговорюємо дальший наш рейд, а по хвилі прибув до нас Лагідний, і ми вже втрьох радилися. Ми вже опинилися на території Чехії.