Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат

Був це незабутній день 17 серпня 1947 року.

- Здається, що цей день надовго залишиться у моїй пам'яті, - сказав сотенний. - Я думав, що на Мораві буде нам кінець, але я вірю, що то нам Бог допоміг (Громенко був дуже віруючим). А тепер питання в тому, як будуть до нас ставитися чехи? Якщо так, як говорили словаки, то буде нам тяжко. Побачимо, коли нам треба буде вступити до села, яке нам шанування буде по дорозі, тоді переконаємося.

Вояки надто вимучені маршем. Кишки грають марша, бо бараболя довго не тримає сил. По доброму відпочинку машеруємо далі. Над ранком опинилися ми над селом Яструбіце, недалеко від міста Брна. Неподалік від нашого постою переходила шоса, якою переїжджали військові частини чеського війська, не знаючи, що за кільканадцять метрів від них сидать ті, за якими вони полюють по всій Чехословаччині.

Нашою метою було завжди закватирувати ворогові під носом, там, де він нас не міг сподіватися. Тому, що ми до сіл не вступали, то ворог стратив нас із очей.

Командний склад добре знав наше завдання - уникати бойових зустрічей з чехами, щоб сотня дійшла у західний світ і принесла світу правду про боротьбу українського народу за своє визволення з-під московського ярма. Перед тим, як вирушити в рейд на захід, ми задавали собі справу, що шлях наш буде тяжкий і кривавий. Ми знали, що Москва кине проти нас великі сили, щоб перешкодити нашому рейдові, бо знали ми, що вона уклала тридержавний договір з Польщею і Чехословаччиною ддя знищення УПА.

Під вечір стежа повідомила, що затримали цивіля з цього села. Чех казав, що в селі четників немає, просив, щоби загостили до села, їх люди будуть раді нас гостити.

- Ми чули про вас, бо газети пишуть про бандерівців багато.

Сотенний мав підозріння на того чеха, бо він питав, скільки нас є, звідки ми прийшли і куди прямуємо. Чого він так багато випитував - то було дуже підозріло.

Сотенний кличе мене і Лагідного, каже, що він думає, що з тим цивілем мають піти Лагідний і Залізняк. Вони візьмуть один рій вояків і спробують довідатися, як чехи будуть ставитися до нас.

Цивіль провадить до села. Коли наші увійшли до перших хат, той цивіль зник, бо, як ми опісля переконалися, він був із СНБ (Служба Народної Безпеки). Коли наші вояки увійшли до першої хати, чехи поставилися до них ворожо, нічого не хотіли продати. Наші розділилися на дві групи, нараз чують в селі стріли і зараз же зорієнтувалися, що був підступ того цивіля. Лагідний зорієнтувався в ситуації і дав наказ вицофувати. Долучив до нас чотовий Залізняк і каже, що він поранений в ногу.

Стрілянина починалась чим раз густіша. При відступі наші побачили, що цивілі почали в них стріляти. Наші вояки не були обережними, вони думали, що то так, як на Словаччині. Увійшли до хати вільно, а тут цивілі почали у них стріляти. Стрільці Редька і Деркач як увійшли до хати, нараз світло в хаті згасло. Цивілі кинули на голову Деркача якусь плахту. Редька побачив те і хотів стріляти. Нараз він почув удар по руці, і кріс йому випав з рук. Цивіль хотів його зловити живим, але Редька, орієнтуючись розмахом руки, вдарив цивіля в живіт, і той упав. Редька, користаючись з моменту, вхопив кріса, вискочив з хати і почав відстрілюватися. За ним сипалися автоматні стріли, але він скочив за ріг хати, кількома кроками перебіг дорогу і подався в сторону збірного пункту, де к-р Лагідний призначив зустріч. Коли прибіг до сотні, то не міг собі простити, що залишив Деркача і не міг його оборонити, а тепер не знає, що з ним сталося.

Ми зі сотенним, почувши стрілянину, нетерпляче дожидаємо повороту наших. По короткій стрілянині наші повертають. Громенко невдоволений:

- Словаки казали нам бути обережними, а ви, друже Лагідний, не брали того до уваги, стратили одного вояка. Залізняк поранений в ногу, і нічого вигідного не зробили. Але вже запізно говорити.

Машеруємо відкритим тереном і полями. Тієї ночі не зробили ми багато дороги, бо падав дощ. Над ранком ми опинилися біля села Борковець.

Розвиднілось. Тут не було більшого комплексу лісу. Не було ради, мусили ми зайти у малий лісок, не більший, ж п'ятдесят метрів в квадраті, і ще до того ж і невисокий, може на два метри. Той лісок був у віддалі від села біля півкілометра. Лісок був на горі, а село в долині, і нам було добре обсервувати село: що там діється. Ми всі полягали, бо піднести голови не було можливості. Стійки проводили в лежачих позиціях.

Була неділя. Сонце піднялося високо і дуже припікало. Кожен з нас чекав, коли звечоріє, щоб вийти з тої тюрми.

Село було велике, розтягнене під горою. Біля обіду чуємо - б'ють в бубни і кричать:

- В наших теренах з'явилися бандерівці! Не важтеся йти до лісу!

А ми сидимо у тих корчиках і все чуємо.

- Добре, що забороняють заходити до лісу, - сказав сотенний:

Щасливо перемучилися ми до вечора, а смерком обходимо село і виходимо на рівнини. Ми були дуже голодні, але вирішили до сіл не вступати з огляду на конспірацію, бо скоро будемо переходити чесько-австрійський кордон.

В чехів було дуже багато овочевих культур, і ми з того користалися. Вояки збирали овочі, всіляку ярину, бараболю, щоби трохи підкріпитися, бо як завважуємо, вояки починають з голоду пухнути.

По кількох кілометрах маршу натрапляємо на невеличку ріку, яка також не була зазначена на карті. Переднє забезпечення повідомляє, що ріка мілка, можна перейти її вбрід. Підходимо ближче, дивимося - направо від нас є міст через ріку, і ми бігом тим мостом проскочили на другу сторону. Тут знову вийшли на відкриту рівнину. Марш був повільний, бо чотовий Залізняк, що був поранений в ногу, не міг скоро рухатися.

Машеруємо навпростець, чим день, то все ближче до Австрійського кордону.

Від початку нашого рейду через Чехію і Словаччину минуло два місяці. Знаємо з чеських газет, що за нами машерують інші відділи УПА. Від нашої сотні в Словаччині відлучився чотовий Бартель з частиною відділу. Також, напевно, за нами або вперед нас машерує. Інші відділи, які були розбиті ворожими військами, також машерують малими групами. Тяжко подумати: чи колись історія опише ті славні бої героїчної УПА.

Відділ наближався до австрійського кордону. Знаємо, що більшовики всюди мали задротовані кордони, то напевно, на кордоні поміж Чехією і Австрією також будуть дроти. Ми приготовляємося на все. Були ми приготовані навіть до того, що можливо треба буде долати кордон пробоєм, бо в Австрії є ще совєтські війська. У старшин була проблема - перехід через кордон. Вони застановлялися на такому питанні: якщо ми перейдемо австрійський кордон на німецьку територію, то там американці, і невідомо, ж до нас поставляться їхні власті, адже вони є союзниками Совєтського Союзу? Дадуть вони нам право "азилю" чи віддадуть нас більшовикам на тортури? Тяжко було це збагнути, але було в нас моральне задоволення, що ми гідно виконуємо наказ Головнокомандування УПА. На нас, старшин, був покладений обов'язок, і ми його мусили виконати, без різниці, доки наша місія закінчиться.

Лише подумати, що при сьогоднішніх обставинах, коли держави мають змодернізовані армії, в часі спокою міг здійснитися цей перехід через незнані терени трьох держав. Нечувано в історії, щоб така мала частина УПА з успіхами пробилась у західний світ, щоб засвідчити боротьбу нескореного українського народу, та її героїчної УПА, яка довгі роки могла встояти проти більшовицького "сатрапа". Але доказом є те, що ідея і посвята є сильніша від модерної зброї. Тут з гордістю можна було поглянути на селянських хлопців, в яких горіла та ідея і вела їх на нерівну боротьбу.

Не зважаючи на голод і холод, який останнього часу почав нам дошкуляти, ні один з вояків не нарікав, не заламався на дусі, машерував з надією на краще завтра.

По дорозі каже до мене сотенний:

- Чи ви завважили, як наші вояки попухли з голоду, а деякі навіть почорніли?

Кажу до сотенного, що я те вже кілька днів назад завважив.

Ніч дуже ясна і тепла. По дорозі натрапляємо на овочеве поле. Тут на кілька хвилин затримуємося, щоби вояки назбирали овочів. Машеруємо далі. Тепер маємо дещо в запасі. Далі по дорозі вояки назбиралн бараболі і кукурудзи. Над ранком будемо шукати місця постою, де була б вода, розпалимо вогні та спечемо бараболі і кукурудзи, а яблука будуть нам на десерт. Чотовий Залізняк вже може краще машерувати, і те нас тішить.

Над ранком переходимо шосу, що провадила з Власовець до Брна. Минаємо село Смолича, а по кількох кілометрах опиняємося біля села Одрофце. Тут знову затримуємося на кілька хвилин. Бачимо - перед нами знову ріка, але, на щастя, натрапили на місце, де нам знову вдалося скоро перескочити на другий бік. Другим берегом ріки машеруємо розсипною і маскуємо за собою сліди. По кількох кілометрах маршу знову переднє забезпечення повідомляє, що перед нами шоса. Перевіряємо чи немає чеських застав, перескакуємо ії і прямуємо вперед.

Пройшли ми до п'яти кілометрів і над ранком здобулися до села Ведрофце. Дивимося на годинника - четверта. Вже розвидняється.

Обминаємо село, і на два кілометри заходимо в ліс. Тут затримуємося. Розвідка пішла в ліс: чи нема де близько води. На щастя, недалеко був потік. Тут вирішили закватирувати. Рої, не гаючи часу, розпалюють вогні - бараболя і кукурудза в роботі. Наші зв'язкові для нас приготували по кілька бараболь і кукурудзи. Ми обидва зі сотенним присіли біля вогню. Сотенний подивився на мене і каже:

- Бачу, що і ви запухли.

- Я себе не бачу, - відповідаю, - бачу наших вояків і думаю над тим, чи зможемо в таких обставинах дійти до нашої мети. Маємо надію, що скоро доб'ємося до Німеччини в американську зону, а там побачимо.

- Може і так, - відповів сотенний, - як каже наше прислів'я: "Вір, а віра спасе тебе". Добре, що віра найкраще тримає їх на силах.

Службовий підстаршина вістун Рубач дбав про зміну стійок, щоби кожний вояк міг відпочити і з'їсти свою пайку.

Вже добре розвиднілося. Вояки помаскували вогні, і відділ подався на відпочинок. Я був задоволений, що сотенний виздоровів і міг володіти рукою, лише Залізняк кульгав на ногу. Д-р Зубченко, хоч сам ледве тягнув ноги, з'ївши кукурудзи і печеної бараболі, переходив від роя до роя і дотепними жартами розвеселяв вояків, а розваги воякам були потрібні, а ще до того, вояки його любили.

Сонце почало ховати своє золоте проміння за високі ялиці. Рушаємо в сторону села Зубровіце. Переходимо попри село. Тут ніхто нас не завважив. За селом переходимо штреку, що провадила до села Крувльова. Стараємось машерувати подалі від сіл, лише час до часу бачимо блимання світла. Машеруємо рівнинами Морави. Цієї ночі зробили ми двадцять п'ять кілометрів дороги, затримуємося на краю лісу, висилаємо стежу на перевірку, щоби знайти добре місце відпочинку. Машеруємо в глибину лісу. Розвиднялося. Пташина різними голосами збуджувала зі сну природу, а до ритму пригравав їм шум ялиць, що присипляв звимучених повстанців.

Сотенний і я пригнулися над тереновою картою і комбінуємо, куди би нам найкраще машерувати. На карті показано, що далі, в глибині Чехії великі болота. На такому терені нас чехи можуть зовсім розбити, тож нам найкраще перейти кордон до Австрії.

Знаємо, що Австрія окупована більшовиками, але ми не були певні, чи вони забезпечують кордон. Ми дійшли одної думки, що будемо переходити кордон. Нам потрібно змінити рух маршу і прямувати в сторону Австрії. По відпочинку покидаємо жданецькі ліси. Знову минаємо села і міста та машеруємо тільки ночами. Вдень маскуємося в лісах. Нашою поживою були овочі, яких було досхочу, а ще до того бараболя і кукурудза. Таким конспіративним маршем ми цілковито затерли за собою сліди і зробили погоню за нами чеської армії і відділів безпеки неможливою.

Був день 18 серпня 1947 року, свято Божої Матері.

- Шкода, що немає у нас капелана. Сьогодні можна би відправити Службу Божу, - сказав сотенний і задумався.

У мене в тому моменті промайнула думка: яка доля самого капелана і тих вояків, що з ним лишилися на Словаччині? Живі чи може в чеській або польській тюрмі під терором?

До нас підступає д-р Зубченко і питає:

- Чого ви так задумалися, командири? Думаєте, як буде нам в американців? Я не можу дочекатися, щоби закурити американську папіросу, а про чоколяду то і не говорю, щоб не робити собі більшого апетиту. Жарт жартом, але я хотів довідатися, як далеко до австрійського кордону, бо вояки мене питають. Вони думають, що я все знаю.

- Знаєте, д-ре, що цікавому перший крок до пекла, але повідаю вам таємницю: ми ще маємо біля двадцяти кілометрів до кордону.

Зубченко подякував і відійшов.

Ще раз перевіряємо карту терену. Ми придивлялися, де б мав бути найдогідніший терен для маршу, бо було б гірше, якби нам в у незнаних місцях прийшлося воювати.

Переходимо безлісі моравські простори, подібні до українських рівнин. Куди оком глянеш, всюди орана земля й широкі лани. По дорозі натрапляємо на великі плантації тютюну. Вояки дуже зраділи, бо нема що їсти, то бодай буде досхочу курити. Тут затримуємося, а хлопці взялися до роботи. Кожен старався знайти дозрілий тютюн і скоро напихав ним свої торби.

Вояки задоволені. Машеруємо далі все ближче до австрійського кордону. Надранок дійшли ми недалеко міста Нове-Бистрице. Це якраз було догідне місце для відпочинку. Тут думаємо затриматися, добре законспіруватися, щоби нас ніхто не побачив.

Відділ розтаборився. Почав падати дощ, але це якраз нам сприяло, бо в таку погоду ніхто до лісу не піде. Дощ нам не перешкоджав спання. Всі заснули твердим сном. Пополудні дощ перестав. Ми знову розглядаємо карту, обчислюємо, що до австрійського кордону маємо біля шести кілометрів.

- Добре, що чехи стратили нас із очей, - сказав сотенний, думаю, вони не сподіваються, що ми будемо переходити кордон.

Вже більше як тиждень ми не вступали ніде до села. Недалеко від австрійського кордону переходили ми через великі лани бараболі, цибулі, огірків. Була також там капуста, морква та інша ярина, так що можна було наїстися досхочу. Тут були гарні, доглянуті лани і дуже чисті та гарні ліси.

Вздовж дороги були засаджені фруктовими деревами, тож можна було досхочу поживитися фруктами. В сотні відродився чудовий настрій. Вояки трохи підживилися, були в доброму гуморі від думки, що ми вже близько від австрійського кордону. Вони навіть не замислювались, що їх стріне при переході кордону.

Сотенний каже, що мусимо рушати в дорогу зараз же, як тільки буде темніти. Незнати, як буде при переході кордону. Якщо нам вдасться щасливо перейти на австрійську територію, то мусимо відбитися кільканадцять кілометрів у глибину Австрії.

Сотенний наказує мені зробити збірку відділу. Роблю збірку. Сотенний підходить та інформує старшин і вояків про те, де ми є, і про наші плани:

- Друзі старшини і вояки! Ми в короткому часі будемо переходити чесько-австрійський кордон. Ми вибрали таке місце, де рідко хто кордон переходить. Саме там, де чехи найменше будуть нас сподіватися, але, не зважаючи на це, ми мусимо бути обережними. Не знаємо, яка сторожа там буде. Можливо, що нам треба буде переходити кордон пробоєм. Тримайтє тісний зв'язок зі своїми командирами. Хай Бог нам помагає!

Рушаємо в дорогу. Виходимо з лісу, переходимо велику поляну і знову в ліс. За нашим розрахунком, ми мали б перейти кордон біля другої години. Вільним ходом посуваємося вперед. Нараз переднє забезпечення подає знак стати - ми зупиняємося. Зв'язковий повідомляє, що дійшли до прикордонних стовпів. Сотенний дає наказ зайняти розсипну позицію. Переднє забезпечення перейшло кордон і подає знак машерувати. Пересуваємось тихо, у великому напруженні, кожний з нас стискає рукоятку автомата, у кулеметників - готові до стрілу "дихтярі".

На наше щастя, почав падати дощ. Підходимо до прикордонної смуги.

- Думаю, що те вже кордон, - сказав я до сотенного.

- Виглядає, що так, але ми ще не стрінули сторожі. Мов зайці проскочили ми кордон і на другому боці відходимо з напруження, але нам треба чим найдальше відбитися від кордону. Ліс закінчився, перед нами шоса, яку нам треба скоро просмикнути, а за нею знову нескінченні рівнини.

НА АВСТРІЙСЬКІЙ І НІМЕЦЬКІЙ ЗЕМЛІ

Був це незабутній день 27 серпня 1947 року, який ми пережили з великим напруженням.

Рівнішою переходимо кілька кілометрів, підходимо під село, бачимо таблицю з написом Айгарін. Як вояки побачили, що ми в Австрії, то дуже зраділи, але сотенний сказав:

- Не скачіть поперед батька в пекло. Не знати, що нас чекає в Австрії, бо тут є більшовики.

Не зупиняємося, машеруємо далі, бо час наглить і скоро буде розвиднятися. По кількох кілометрах перейшли рівнину і увійшли в ліс. Пройшли ще невеликий відрізок і затрималися на денний відпочинок. По великім напруженні і втомленні всі твердо заснули, лише вартові пильно охороняли своїх сплячих друзів. Під вечір всі ми прокинулися.

Карта показує, що від сіл ми далеко. Тож сотенний наказує розпалити вогні, і якщо хтось має бараболю, то спекти.

- Буде гостина, - сказав д-р Зубченко, - лише треба шукати воду, бо бараболя дуже брудна.

Сотенний засміявся:

- Будьте задоволені, що хоч і брудна, але є.

Д-р Зубченко був люблений вояками. Не раз він своїми жартівливими дотепами підтримував вояків на дусі.

Робота відходила скорим темпом. За короткий час вояки з'їли печену бараболю і кукурудзу.

- Не можна з голодним говорити, - знову відізвався Зубченко, - тепер я не тільки не буду лишатися позаду, але можу нести і кулемета.

По добрім відпочинку і смачним обіді машеруємо далі на захід.

Перед нами блимають світла. Машеруємо в їх напрямі. Підходимо ближче - напис "Лінбах". Переходимо шосу і попри село, виходимо знову на рівнини. Минаємо село Вальтеншляг і рівниною маємо дійти до великого комплексу лісу.

Увійшли ми в глибину лісу, тут вирішили стати на відпочинок, бо ліс густий і далеко від села. Погода нам дописувала, вдень сонце гріло, але не припікало, тому ночі були помірні.

Під вечір сотенний каже до мене:

- Друже Соколенко, мені захотілось піти в терен на розвідку, а ви беріть відділ під свою команду. В разі якоїсь несподіванки ви знаєте, що робити і куди машерувати. Я, Лагідний і Рубач з роєм підемо на розвідку.

Я йому відраджую це робити, але сотенний таки вирішив іти.

Село від нашого постою було на відстані одного кілометра. Вони відійшли, а я підтягаю відділ ближче до села, і ми чекаємо на їхній поворот.

Подорож їх не тривала довго - вони повертають з добрими відомостями. Сотенний і Рубач трохи говорили німецькою, тож могли дещо більше розвідати. Від австрійців вони довідалися, що до австрійсько-німецького кордону є ще сто кілометрів, і нам треба добре натрудити ноги, щоби ми за три дні дійшли до того кордону.

- Перш, ніж більшовики зорієнтуються і стягнуть сили, то ми будемо в Баварії, - каже сотенний, - ну, натягаймо добре ноги, щоб ми цієї ночі зробили тридцять кілометрів.

Марш був форсовий, але ніхто з нас не відчував втоми. Над ранком дійшли ми до села Лібенав. Було досить рано, недалеко від села зайшли ми в невеликий ліс і там вирішили відпочити.

На відпочинку майже ніхто не спав, хоч були ми всі помучені. Ми втрьох, сотенний, я і Лагідний, радимося, як будемо тепер машерувати. Теренова карта нам скінчилася, карти Австрії ми не маємо, тож мусимо орієнтуватися по зірках, тим більш, що до кордону недалеко, то можемо дійти насліпо. Вояки також нетерпеливляться, щоб чим скоріше до Баварії.

Наступної ночі знову форсовий марш. Вояки видають зі себе останні зусилля, так що можна їх подивляти. Думаю, що в кожного з них снувалися думки про нові обставини життя, невідоме майбутнє, що за кілька днів ми будемо змушені скласти зброю, яка була нам побратимом. Тяжко було собі уявити, що по кількох роках боротьби вояки Української Повстанської Армії мусять добровільно чужинцям скласти зброю. Але ж ми можемо бути горді, що не склали зброї більшовішам і перед ними не скапітулювали. Ніхто не думав про втому, хоча всі дуже мало спали.

Знову форсовий марш. Над ранком підійшли ми до села Герунг і там затрималися. Сотенний каже до мене:

- Друже Соколенко, беріть Залізняка і рій вояків та йдіть до села на розвідку. Ви трохи говорите німецькою мовою, тож можете дещо більше довідатися.

Я дуже радо погодився. Село від нашого постою було на відстані біля півкілометра. Ми із Залізняком і рій Лози відходимо.

Входимо до крайньої хати, стукаємо у двері, з хати чуємо відозву: "герайн" і входимо до хати. Австрійці зорієнтувалися, хто ми є, і були заскочені нашою появою.

- Звідки ви так скоро з'явилися, - запитав господар, - бо писали наші газети, що вас у Чехії розбили і всіх забрали в полон?

Я відповідаю:

- Думаю, що ви знаєте і переконалися, що більшовики на кожному кроці говорять неправду.

Німці здивовано похитували головами. Ми так і думали, бо добре знаємо більшовицьку пропаганду.

Австрійці дуже гарно нас прийняли. Поінформували нас про ситуацію в їх країні, казали, що як більшовики прийшли, то дуже з ними брутально поводилися. Казали, що до міста Фрайштат приїхало багато більшовиків. Під час нашої розмови з другої кімнати вийшла середнього віку жінка з молодою дівчиною, мабуть, то була їхня доня. Вони прислуховувалися до нашої напівнімецької розмови. Похвилі підходить до нас господиня і каже: "Бітте". Вона дає нам кілька хлібів і масла і запитує: чи є нас більше. Я сказав, що є на дворі. Молода дівчина метнулася на двір, понесла щось воякам. Я гарно їм подякував за гостинність, а ще їх просив, щоби вони нікому не казали, що нас бачили. Ми попрощалися і задоволено поверталися до своїх друзів, які нас нетерпляче дожидалися.

Вояки зраділи з нашого повороту, а ще більше - як побачили, що ми чогось принесли, що будуть їсти дещо відмінніше від бараболі і кукурудзи. Розповідаю сотенному, як нас австрійці тепло прийняли.

- Видно, що більшовики далися їм добре взнаки, - відповів сотенний.

Казали австрійці, що до кордону є ще біля двадцяти кілометрів, так що ми цієї ночі доб'ємось до кордону. Австрійський народ був дещо відмінний від словацького і чеського. Австрійці так до нас ставилися, приблизно як словаки. Виходячи з цього, більшовики їх трактували інакше, ніж чехів.

Ми намагалися обминати села з огляду на конспірацію, це по-перше, а по-друге, щоби не натрапити на більшовицькі війська, бо по такому довгому і виснажливому марші ми не були в змозі з більшовиками воювати. Переслідувачі стратили наш рух, і це давало полегшення в нашому марші.

По нашому повороті від гостинних австрійців рушили ми в дальшу дорогу.

Знову машеруємо рівнинами, полями. По дорозі вояки наповнюють свої торби бараболею, кукурудзою, овочами і іншими продуктами, бо більше нічого не було. Були ми задоволені, що і того маємо досхочу, хоч це не давало багато сили до такого маршу, але шлунок був повний. Машеруємо вільним маршем, бо хлопці вже видобували зі себе останні сили.

Над ранком дійшли ми до села Вегшайд. Вже добре розвиднілося. Тут ми були змушені затриматися на денний постій. Хоч ліс був дуже рідкий, але зупинилися тут, бо іншого місця не було. Якщо б випадково хтось із австрійців на нас найшов, то затримали б його до вечора. Ми були переконані, що австрійці нас не зрадять. Протягом всього дня нашого постою було велике напруження, бо справді, в такому ліску, як ми розтаборилися, було небезпечно. Ніхто з нас не спав.

Сотенний наказує зміцнити забезпечення, а решті відділу бути в острому поготівлі. Командний склад укладав плани переходу австрійсько-німецького кордону.

При нашому підрахунку, до кордону було близько п'яти кілометрів. Погода була дуже сприятлива. Сонце підійшло високо, і проміння просвічувало з однієї в другу сторону лісу. Нетерпляче чекаємо вечора. Сотенний каже:

- Сьогоднішній день чомусь такий довгий, як ніколи.

Як він мав звичку, проходжуватися кількома кроками вперед, а потім назад. Він був командир сотні, хоч тепер командир вже малого відділу, але він відповідав і за тих кількох десятків вояків. Тяжко уявити, що вийшли ми з рідного краю біля двох з половиною сотень вояків, а до означеної мети доходимо такою малою групою. Як знаємо, багато не згинуло, а відлучилося від сотні. Маємо надію, що вони також прямують на захід. Іншим може не пощастило, котрі попали в чеські руки, і їх віддали більшовикам. Як довідались ми, що сотню Бурлаки чехи розбили, а сам Бурлака, тяжко поранений, потрапив живим у руки більшовиків, то було дуже прикро. Також не знаємо, яка доля стрінула наших поранених з курінним капеланом, яких ми залишили у Словаччині. Але це є боротьба, і яка б вона не була, але вимагає жертв, і без них не обійтись, хоч кожна жертва для нас дорога.

Сонце почало ховатися за високі ялиці. Починає темніти. Ми вже маємо готовий план переходу кордону.

Наказ: "Приготуватися до відмаршу". Виходимо на край лісу, бачимо за півкілометра від нас кілька хат. Сотенний каже мені, щоб я лишився з відділом, а він і Лагідний візьмуть кілька вояків і підуть до тих хат на розвідку. Вони відійшли за кілька хвилин, а я з рештою відділу стою недалеко тих хат.

Наші підходять під крайню хату, стукають в двері і входять в хату. Німці настрашилися, думали, що то більшовики. Сотенний сказав їм, що ми є ті бандерівці, про яких так багато пишуть їхні газети. Господарі заспокоїлися. При столі сидів мужчина молодого віку. Він був дуже застрашений, але як Громенко сказав, хто вони є, він заспокоївся. Сотенний говорив німецькою і міг з ними домовитися. Під час розмови ми довідалися, що в Австрії багато більшовиків.

- Але ніхто не знає, чому і нащо, бо більшовики як щось роблять, то не говорять голосно, - сказав цей молодий німець.

Сотенний питає, як ще далеко до австрійсько-німецького кордону. Молодий чоловік відповідає, що два кілометри.

- Якщо хочете перейти кордон, то я вас переведу. Я переходжу кордон кілька разів на місяць.

Сотенний подякував господарям за інформацію, вислав зв'язкового до мене, щоби ми машерували до тих хат. Відділ машерує в бік хат, сотенний на нас чекає. Повстанцям було цікаво, як ще далеко до кордону, а найбільше цікавився д-р Зубченко. Він завжди, коли довідувався, що сотенний почоту радив, то ішов до вояків і розповідав новини.

Машеруємо за тим молодим німцем. По дорозі він розказує про свої пригоди з більшовиками, що він кілька разів був арештований ними. Я питаю, чого він бажав би від нас за його прислугу. Він не запросив нічого. Я офірую йому пістолю, але він каже, що має в хаті дві. У мене ще залишилось кілька десятків чеських крон, то я офірував їх йому, але він також не схотів брати. Машеруємо скорим темпом, зупиняємося над малим потоком. Німець пішов уперед на перевірку, повернув і каже, що той потік - це є кордон, а при ньому вздовж лісу переходить стежка. Відділ скоро проскочив потік.

Нам не хотілося вірити, що ми вже на німецькій території. Ми попрощалися з хлопцем, подякували, і він відійшов, сказавши: "Авфідерзеген!"

Яка радісна хвилина запанувала серед нас всіх, що ми по таких тяжких трудах опинилися на вільній землі! Але тепер питання: чи для нас це радість?

Маємо зв'язок до проводу УГВР за кордоном, але як з ними зв'язатися? Ця справа на пізніше, а нам треба ще кілька кілометрів відбитися від кордону і в якийсь спосіб роздобути харчів, бо вже кілька днів ми не іли.

Машеруємо в глибину лісу майже на десять кілометрів, затримуємося, тут вирішуємо відпочити. Сотенний каже мені вислати трьох ройових в різні сторони розвідати, чи нема десь поблизу хат, щоби купити харчів. Висилаю ройових Рубача, Лозу і Чумака. По півгодині повертає Чумак і голосить, що не натрапив на хати. Рубач також повернув з порожніми руками, а Лоза натрапив на німецький млин, повертає і каже, щоб дати гроші, аби в млині щось купити можна.

Лоза відійшов, а тим часом вояки розпалили вогні і чекали на його повертання. Наші зв'язкові також розпалили вогні, і ми зі сотенним посідали біля вогню. Пізніше до нас прилучився Лагідний. Тепер втрьох радимось, що нам робити: машерувати далі в Баварію і пробувати нав'язати контакт з проводом, чи завтра рано зголоситися до американців.

Я даю пропозицію, щоб йти зголоситися до американців, бо в такому стані, як є вояки, ми не можемо далі машерувати. Кілька вояків зовсім босі, а багато з них фізично виснажені. I не знати, як би до нас ставилися німці, під час нашого подальшого маршу, а опісля якось нам вдасться зконтактуватися з проводом.

Лагідний погодився з моєю думкою, а до того додав, що його рана ще добре не огоїлася. Тут і приятелі починають добре дошкуляти, а їх вже забагато розмножилося, бо вже майже три місяці ми не міняли білизни. Сотенний погодився з нашою думкою:

- Думаю, що наказ Головнокомандування ми гідно виконали, і будемо чисті перед обличчям воюючої України. Думаю, що наш провід нами заопікується. Я певний, що американці нас інтернують, а головне, що ми своєю появою задокументуємо перед західним світом, що Україна і її УПА борються і можуть витримати у боротьбі з більшовицьким сатрапом без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимося до американців, то і наші про це довідаються. Ми вийшли з України, зайнятої ворогом, перейшли на територію вільного демократичиого світу і тут мусимо скласти зброю.

Між тим, приходить ройовий Лоза, приносить мішок муки і солі. Каже, що хотів платити, але млинар не хотів брати грошей.

- Буде гостина, - сказав кулеметник Крук.

- Уважай, як будеш їсти, шоби не дістав скрут кишок, а то і американців не побачиш, - дотепно відізвався стрілець Павук.

Був то дійсно великий празник, де вояки могли без напруження, в спокої з'їсти гарячого "чиру" та і солоного також. Як наші відійшли з млина, його господар зателефонував до прикордонної команди, що в млині були бандерівці. Нам було це байдуже. Сидимо спокійно і гостимося гарячим "чиром". Прикордонна сторожа була заалярмована, нас почали розшукувати. По гостині сотенний каже зробити збірку відділу для того, щоб поінформувати повстанців, про наші дальші дії. Він підходить до відділу і вітається:

- Слава Україні!

Півголосом вояки відповіли:

- Героям слава! Сотенний сказав:

- Друзі вояки! Завтра ми голосимося до американських властей. Яка буде ситуація - ніхто з нас не знає. Як американці будуть нас трактувати - також не знаємо. По-перше, подякуймо Господові, що допоміг нам в таких тяжких обставинах перейти великий шмат дороги і дійти до Німеччини. Віддаймо честь нашим друзям, які може загинули, а може попали на тортури до ворога в руки. Вірю, що наші політичні переконання не дадуть нам пропасти. Я певний, що американці нас іитернують, але найголовніше, що ми своєю появою задокументуємо перед вільним світом, що Україна аж до цього часу стоїть в боротьбі з більшовиками без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимось до американців, то і наші про нас довідаються. Ми вийшли з території, зайнятої ворогом, і перейшли на територію вільної держави. Тут ми мусимо скласти зброю. Отже, слухайте своїх командирів, а що найголовнішe - не спляміть честі українського повстанця. А тепер до молитви!

Вояки стали струнко. По лісі понеслося "Отче Наш, що єси на небесах і на землі". По молитві заспівали "Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу Землю споглянь!". З грудей повстанців неслась молитва до стіп Всевишнього. Цей могутній голос нісся ген-ген далеко в німецькі ліси.