ОСТАННІЙ РІК СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна не принесла волі українському народові, а лише нове поневолення. З 1943 року німці програвали війну, і колишні геройські німецькі війська втікали на захід, мов розгублене стадо овець. Втікали дезорганізовано й панічно, залишаючи за собою трофеї - зброю, амуніцію та інше військове знаряддя.

Настав великий хаос. Німецькі відступаючі війська були змішані з українськими біженцями, які рятували своє життя від більшовицької навали. Всі прямували на захід.

Насувалась тиха, понура осінь 1944 року, яка мов віщувала щось лихе. Більшовицький фронт хоч поволі, але посувався чим далі на захід. Провід ОУН готував плани до боротьби з новим ворогом. Теренова сітка ОУН пожвавила свою працю - почала магазинувати залишену зброю й амуніцію німецької армії. УПА увійшла в нову фазу боротьби з більшовицьким окупантом. До УПА вливались маси добровольців, з яких командування УПА організувало відділи і перекидало їх по різних теренах України.

Я був в тереновому проводі ОУН як організаційний референт в Рудеччині біля Самбора. В Рудецькій волості працював я як секретар. А коли наблизився більшовицький фронт, я дістав наказ від проводу ОУН забрати всі важливі документи, печатку волості, а також всю валюту, яку волость мала, і мав з'явитись до теренового провідника Старого в Бірчанському районі в Добромилі.

Забираю все призначене майно, навантажую на віз і прямую з валками біженців до Добромиля. Приїхавши до Добромиля, скоро налагодив контакт з провідником Старим. Перебув я кілька днів в Добромилі, а потім провідник Старий призначає мене до боївки Чорного, яка оперувала в Бірчанському районі. На другий день по зв'язку прибув я до села Грушівки, де кватирувала боївка Чорного. Там я мав чекати дальшого наказу.

Наші великі з'єднання УПА опинились в Карпатах. Більшовицька армія посувалась на захід, тому УПА мусила вести чоловий бій з нею, щоб пробившись через фронт залишитися в тилу, на своїй землі. Більшовицька армія була виснажена постійними боями з німецькими з'єднаннями. Наші частини вдарили на їхню першу лінію і з малими втратами пробились на зади більшовицького фронту. Більшовики посунулись вперед.

Наближалась зима. Наші з'єднання УПА не були готові до боротьби з більшовиками, тому головне командування УПА дало наказ розчленувати з'єднання на малі частини, розкинути їх по терені, щоб перебути зиму, і чекати дальших наказів.

Головне командування УПА готувало нові методи боротьби проти більшовиків - партизанську тактику. Багато частин було розташовано по селах, де теренова сітка ОУН заздалегідь подбала про те, щоб в разі небезпеки ті частини могли схоронитись. В той час найінтенсивніше працювала теренова сітка ОУН, в якій були молоді дівчата і хлопці, а також старші жінки і чоловіки. Підлітки також не дармували - зносили зброю та переховували її у своїх криївках. Тут слід підкреслити, як то за короткий термін в лихий час більшовицького поневолення, а відтак і німецького, на Лемківщині відродився дух національного почуття. Не дивлячись на вік чи стать всі лемки стали до боротьби з відвічним ворогом України - більшовицькою Москвою. В цьому треба віддати належне інтенсивній праці теренової сітки ОУН.

Наближалася зима. 15 грудня 1944 року впав великий сніг, такий, що сягав до пояса. В терені було тяжко рухатися, але не зважаючи на це, зв'язок між сіткою ОУН і УПА був нерозривний. Зима заказувалась дуже острою. Вітер завивав, за снігом не можна було нічого перед собою бачити. Наближався Свят-Вечір. Селяни, як водиться, за нашим українським звичаєм, інтенсивно готувались до свята. Природньо, що кожна родина хотіла, щоб повстанці, які були в даному селі, святкували разом з ними.

Не зважаючи на те, що більшовицький фронт посувався далеко на захід, позаду ще швендяли якісь частини червоноармійців і НКВД.

Мені довелось перебути цю зиму з вістуном Соколом у домі його батьків, в селі Малява біля Бірчі. Його два молодші брати побудували криївку в хаті, де нам двом було добре схоронитись. Криївка була побудована в розі кімнати, і було вирізане віко з підлоги, яке можна було з внутрішньої сторони замкнути. На тому віці стояла шафа. В сусідній хаті був пункт зв'язку сітки ОУН, так що ми мали відомості з терену про дії УПА і ОУН. Не раз треба було просидіти в криївці цілий день, бо в селі були люди з НКВД. Не раз ми виходили з криївки, озброєні пістолями і гранатами, мали змогу говорити з червоноармійцями і навіть з НКВД. Ми могли також довідатися про мораль червоноармійців та їх ставлення до комуністичного режиму.

Понурі дні в криївці проходили дуже поволі і похмуро. Світла не було, лише маленький продих іззовні. Спати не хотілось, бо було спання досить - не раз сидимо. В голові снувались різні думки - про родину, про друзів, з якими проводив я молоде життя. Чи ще живуть? Напевно багато з них загинули по більшовицьких тюрмах, а деякі - в рядах УПА, в боях за Вільну Україну. Також не покидали мене думки про перспективи нашої боротьби, про можливість здобуття самостійної країни без зовнішньої допомоги, бо до цього часу провід ОУН і УПА розраховували на власні сили. На допомогу західних держав не можемо сподіватись, бо ці держави стали союзниками СРСР. На різку зміну світової політики також не можна розраховувати.

Село Малява було дуже свідоме. Такою ж була і родина Бачиків. Їхня мати була полькою, але виховала дітей в патріотичному дусі української землі. Два сини були в другій дивізії і ще за більшовиків були членами ОУН; доня була зв'язковою куща. Сидячи в криївці, чекали ми, коли буде триразовий стук до підлоги. То ми знали, що в селі спокійно і ми можемо вийти на поверхню вдихнути свіжого повітря. Мати Сокола тим часом готувала вечерю, яку ми з ним смачно з'їдали, бо сидячи цілий день в криївці, були досить голодні.

Одного вечора сидимо ми за столом. Вбігає молодший брат до хати і каже нам:

- Будьте уважні, бо біля третьої хати від нас є підвода НКВД.

Я кажу йому:

- Піди і довідайся, скільки їх там є.

Хлопець метнувся з хати, а за короткий час прибігає і каже:

- Там їх є шість.

- Ну, друже Сокіл, відвідаємо тих бандитів та прочистимо наші автомати, а то зовсім заржавіють.

Сокіл радо погодився на мою пропозицію. Він мав добрий вишкіл в Українській Дивізії, а також був учасником бою під Бродами.

- Підемо зліквідуємо тих бандитів. Вони, напевно, досить напились української крові, - сказав Сокіл.

Укладаємо план: наперед зліквідуємо вартового, а з рештою вояків дамо собі раду. Снігова завірюха сприяє нашій акції. Сніг скрипить під ногами, але під свистом сильного вітру не можна нічого ані бачити, ані чути. Мати Сокола тремтить і просить нас, щоб ми були обережні.

- Хай вам Бог помагає, - сказала старенька.

Вискочили ми з хати, мов леви з клітки, бредемо досить великим снігом, майже до пояса. Я йду попереду, Сокіл за мною. Просуваємося обережно поза хатою, підходимо близько до вартового. Він, закутаний в клапаню, обкурений снігом, має вигляд Діда Мороза, лише видно, що рухається. Підходимо ближче, чекаємо, коли ватовий наблизиться до нас. Раптом Сокіл вискакує із-за рогу хати, кидається на вартового, ловить його за горло так, що той не має змоги зойкнути. Решта його товаришів в хаті розгулялись і навіть не мають в думці, що їх чекає несподіванка.

Коли ми впоралися з вартовим, Сокіл забрав його автомат, і ми вдвох підійшли до вхідних дверей хати. Чуємо сміх енкаведистів. Стаємо по обох боках дверей, я відкриваю двері і командую їм:

- Руки догори!

Один з них хотів кинутися за автоматом, але бравий Сокіл, що стежив за кожним рухом, пускає чергу зі свого автомата, і енкаведист валиться на землю мертвий. Другий був поранений, інші піднесли руки догори. Я наказав їм лягти на підлогу і дати руки назад. Вони, перелякані, полягали на підлогу, мн забрали їхню зброю і я наказав їм стати під стіною.

- Чи ви знаєте, хто ми є? - питаю їх.

- Так, ми знаємо. Ви є "бандеровци", які воюють за "самостоятельную" Україну. Ми чули, що вас є "много".

- Так, - я сказав, - нас є 50 мільйонів. Так, ми боремося за Самостійну Україну.

Пізніше один з них заговорив українською мовою:

- Я є українець.

Потім він тремтячим голосом запитав, що ми будемо з ними робити.

- Ми вас не будемо вбивати, - сказав я. - Ми вбиваємо тільки тих, які є проти нас, які вбивають наших невинних людей. Скажіть своїм товаришам, що ми не є бандити, як вам кажуть ваші зверхники-більшовики. Ми є вояки Української Повстанської Армії. Ми боремося за Самостійну Україну, ми проти Сталіна і Гітлера, ми проти фашистів і більшовиків. Ми хочемо мати свою державу - Вільну Україну. Ми захищаємо своїх батьків, свої родини, свою рідну землю. Ми вас вбивати не будемо.

- Беріть що хочете, беріть все, що є в тачанці, - сказав один з них.

Обидва молодші брати Сокола, які слідкували за нашим рухом, бачили, що ми вже впорались з енкаведистами, і скоро спорожнили тачанку. Здобуто п'ять автоматів, п'ять пістолів, багато амуніції і дві скриньки американських консервів та багато інших речей. Я сказав, щоб енкаведисти спокійно спали, а завтра розповіли своїм товаришам про приємну зустріч з українськими повстанцями.

- Ми все розкажемо про вас та вашу армію.

Після вдалої акції ми йдемо назад до своєї квартири. Сокіл задоволено потирає руки, що ми без труднощів здобули так багато трофеїв. Повернувшись, досить втомлені нашою експедицією, ми полізли назад, до нашої "квартири" на відпочінок.

Зима була дуже завальна. Здавалось, що ми вже рік сидимо в тій ямі. З великою нетерплячістю чекаємо, коли вже та груба біла плахта зникне з поверхні землі, коли командування дасть наказ збиратись на означені пункти і стати до боротьби з відвічним ворогом України - більшовицькою Москвою. Московські війська вже посувались під Берлін.

Довідуємося, що Москва вже встановила границі, лінію Керзона, новий кордон поміж Радянським Союзом і Польщею, себто, західні частини України було віддано Польщі. Хоч польський маріонетковий уряд дуже радо прийняв жест Москви, але не був в силі опанувати ті терени, бо на тих теренах діяли ОУН і УПА. Так що від 1944 року українське населення не платило жодних податків, бо там була українська адміністрація.

Наближався місяць березень 1945 року. Товстий шар снігу почав зникати з поверхні землі. Заповідалась гарна весна. Кожний день приносив щось нове. Більшовицька лінія посунулась далеко на захід. А ми з Соколом сидимо у нашій малій камері і плетемо байки. Часто вже й не маємо про що говорити, лише слухаємо, коли буде триразовий стук по підлозі - значить є щось нового, бо два молодші брати Сокола вели інтенсивну розвідку. Коли в терені було спокійно, ми виходили на Божий світ, щоб вдихнути свіжого повітря. Тішило нас, коли ми бачили, що скоро зазеленіє ліс, в якому будуть формуватися українські збройні сили УПА. Хоч більшовицький фронт посунувся вже далеко на захід, але по селах ще швендяли якісь частини червоноармійців та НКВД, які були призначені на зади фронту. Але надходила весна, а з нею і нові сподівання на боротьбу.

В РАЙОНІ "ХОЛОДНОГО ЯРУ"

Треба нам було завжди бути обережними. Отже, більшість часу сиділи ми в криївці. Одного гарного березневого дня (не пригадую дати), під вечір, довідуємося, що головне командування УПА покликає до служби всіх вояків розчленованих відділів, що мають з'явитися на означені їм місця. Виходимо з криївки. Мати Сокола приготувала вечерю. Вікна у них завжди були заслонені. По селі бігали підлітки і провадили розвідку, так що ми могли спокійно повечеряти. Не встигли ми скінчити вечерю, як молодший брат Сокола приводить до хати зв'язкового, який приносить "штафету" (тайний наказ) для надрайонового провідника Старого, яка сповіщала:

- Друже Яр (то було моє псевдо), разом з командиром Кулею, ви маєте зголоситись до сотенного Громенка на бунчужного сотні. Громенко кватирує в селі Брижава.

Це село було досить велике і дуже свідоме ще за польської окупації. З лівого боку простягався невеликий ліс, який сягав майже до Сяну. З західного боку досить глибокий яр сполучався з делягівським лісом, так що там було безпечно сотні кватирувати. Сотенний Громенко після зими, яку перебув у Карпатах, був призначений командиром відтинку і мав перейти в Холодний Яр, щоб там організувати нову сотню. Громенко прибув до четвертого району з чотою Залізняка.

З наказом одержуємо кличку, за якою маємо дістатися до сотенного Громенка. Наказ дуже нас потішив, бо вже нарешті вийдемо з темниці, в якій набридло нам бездіяльно сидіти. Будемо насолоджуватися природою і свіжим повітрям.

Сніг вже майже стопився, була велика хляпанина. Хоч до Брижави було недалеко, але дорога була довга, бо йти треба було полями або польовими доріжками, де чорнозем тягнувся за обуттям.

Ще одну ніч треба було просидіти в криївці. По вечері до пізньої години провели ми розмову з мамою Сокола, а опісля влізли до темної "кімнати". До ранку ми обидва майже не спали, в голові снувались різні думки: організація великих відділів УПА, тяжка боротьба з більшовиками, а найгірше - доля нашого народу, який усвідомлює свою мету та включається до спільної боротьби.

Нарешті дочекались ми ранку. Наші розвідники бігають по селі та стежать за рухами більшовицьких вояків. Мати Сокола приготувала сніданок і стукає три рази до підлоги, що можемо виходити. Нараз віко до нашої темниці відчинилось, і ми знову побачили Божий світ. Наші розвідники повідомляють, що в селі спокійно. Ми зі Соколом вилізаємо до кімнати, випростовуємо руки й ноги, бо цілу ніч сиділи ми скулені (криївка була мала, щоб можна було випростатися).

Снідання для нас вже стояло готове на столі. При сніданні радимося, в який час було б нам найкраще вирушити до Брижави. Більшовицькі частини рухалися дорогами, а нам треба було йти навпростець, обминаючи небезпечні місця та уникаючи небажаних зустрічей. Я дав пропозицію, щоб ми затрималися ще, бо під вечір в той час було б іти найкраще. Сокіл зі мною погодився. По сніданні весь час до полудня провели ми в хаті. Сонце ще цілий день своїм промімням освічувало Божу природу і поволі ховалося за горами.

- Нам вже час у дорогу, - сказав я до Сокола.

Я попрощався з господинею, подякував їй за опіку і вибачився за те, що через мене вона була в небезпеці.

Господиня зі сльозами на очах з нами попрощалася, поцілувала в голову, і останні її слова були:

- Хай вам Бог помагає!

Сина вона пригорнула до грудей, гладила кучеряве волосся, а материнські сльози, мов перли, котились з очей. Вона вже вдруге його благословила, незнаючи, чи побачить сина ще живим, адже боротьба потребує жертв. Під кінець сказала:

- Іди, сину, і не сплями честі своєї нації.

Я вийшов з хати, бо не міг дивитися на цю жалібну сцену.

Запасовуємо ремені, перевіряємо свої автомати і виходимо з хати. Заходимо в потік, що вів до села Липи, а відтак наліво, до села Брижави. Відійшли ми вже частину дороги, а бідна мати Сокола ще махала рукою, аж доки могла нас бачити.

Приблизно через годину дійшли ми потоком під село. Нараз почули голос стійкового:

- Стій! Хто йде?

- Свої! - сказав я і подав кличку. Стійковий сказав нам підходити. Ми підійшли. Я сказав, хто ми є, і запитав, де є квартира сотенного Громенка.

- Оттам, в тій хаті, - стійковий показав рукою на хату.

Підходимо під квартиру Громенка. Знову нас затримує вартовий, що був біля квартири сотенного. Я кажу кличку, кажу, що ми по зв'язку до сотенного Громенка, стукаю до дверей і чую голос:

- Заходьте.

Відчиняю двері. За столом сидить невеликий чоловічок (хоч і я не був багато більший від нього) з рижим кучерявим волоссям. Він ніяк не виглядав мені на командира сотні. Однак, я стою на струнко, доповідаю про свій прихід і передаю "штафету" від провідника Старого.

Громенко вже знав про мій прихід, ми познайомились, і я представив йому вістуна Сокола. Сотенний попросив нас сідати. В короткій розмові ми обмінялися думками про ситуацію. В той час господиня попросила нас до вечері. По вечері сотенний призначив Сокола до чоти Залізняка, а ми обидва лишилися на квартирі.

Сотенний запропонував відпочити. Господар приніс в'язку соломи і розклав на долівці. Ми розстелили намети і скоро заснули. Після трьохмісячного сидіння в криївці першу ніч я міг вільно заснути.

Рано будить нас службовий підстаршина. Я протираю очі, бачу, що вже рано, і не віриться, що я спав вільно в кімнаті. Господар зібрав здолівки солому, а господиня тим часом зготовила сніданок. Після снідання розповідаємо про свої переживання, а опісля обговорюємо організацію сотні Холодного Яру (так називався наш оперативний терен). Розмови на тему організації сотні були досить конструктивні. Хоч в деяких справах наші погляди були розбіжні, але всі ті розбіжності доводили до одного пункту. На перший погляд, Громенко видався людиною з великим організаторським хистом. Був він спокійної вдачі, але мав військовий підхід до справ. Наші розмови були різні, але наші думки збігались до одного - треба захищати рідну Україну.

Ранок був дуже гарний, заносилось на чудовий день. Золоте коло сонця кіщало свої золоті промені на солом'яні хати Брпжави, а поміж хатами снували гуртки українських повстанців. В селі також був кущ теренової сітки ОУН, де проводилися різні курси, які були потрібні УПА.

Під час нашої розмови увійшов до кімнати чотовий Залізняк і зголосив, що чота готова до наказу. Сотенний подякував, і Залізняк відійшов. Село було розташоване біля лісу, а з другого боку до лісу вів глибокий яр, тому було досить безпечно тим яром відходили в ліс. Громенко встає і каже до мене:

- Ну, друже Соколенко, підемо оглянемо наше військо.

Чота Залізняка мала 60 вояків, трьох підстаршин і одного старшину. Були вони в різних військових одностроях, а їхні молоді обличчя виказували гордість, що вони зі зброєю в руках можуть боротися за свою поневолену Батьківщину.

Ми з Громенком підходимо ближче до відділу.

- Слава Україні! - привітався Громенко.

- Героям слава! - відгукнулось вояцтво, і голоси неслися ген-ген далеко в ліс і мов повторювали:

- Україні, ...їні...їні...

Селяни та підлітки, що бігали навколо відділу, приглядались й казали:

- Це наше військо!

Після спочинку сотенний кількома словами промовив до вояків:

- Друзі вояки Української Повстанської Армії! Ви обрали тернистий шлях визвольної боротьби. Ця боротьба буде кривава і тяжка. Будьте готові на все, навіть і на смерть. Будьте горді, що можєте зі зброєю в руках стати до оборони свого народу. При цій нагоді хочу вам представити ше одного командира, друга Соколенка. Друг Соколенко буде вашим опікуном і батьком, всі розпорядження будуть виходити чєрез нього від мене. В усіх справах старшини і підстаршини будуть звертатися до нього. Друже Соколенко, тепер ваше слово.

Я підходжу до відділу, вітаю вояків:

- Слава Україні!

- Героям слава! - відгукнуло вояцтво. Даю спочинок і кількома словами до них звертаюсь:

- Друзі вояки Української Повстанської Армії! Провід ОУН призначив мене на пост бунчужного до сотні командира Громенка. Маю надію, що скоро наша сотня збільшиться на заклик проводу ОУН. Вірю, що серед нашої молоді буде патріотичний відгук і ряди нашої сотні будуть поповнені. При допомозі вишколених старшин і підстаршин ви одержите знання та бойову практику і станете гідними вояками УПА.

По слові наказав я воякам розійтись до їхніх занять. По розході Громенко познайомив менез чотовим Залізняком.

В селі був великий рух. Селяни приготовляли господарське приладдя, а в лісі відбувалися військові вишколи. Де-не-де було чути поодинокі крісові постріли, мабуть, польських шовіністичних банд, які нападали на українські села.

Провід ОУН дав наказ, щоби по селах організувати самооборонні відділи, які могли б протистояти нападаючим польським бандам. До самооборони вступали переважно старші чоловіки, їх вишколювали підстаршини УПА. Кожний член самооборони мав зброю, щоб в разі нападу зміг скоро стати до оборони.

До УПА стали приходити добровольців велика кількість. В короткий час ми вже мали другу чоту, яку очолив друг Чайка. По терені швендяли більшовицькі частинн, що повертались з фронту, так що часом наші відділи мусили вступати з ними в бій, хоч ті частини не дуже радо хотіли стрічатися з відділами УПА. Вони, як приходили до села, то одразу питали, чи є тут відділиУПА.

Терени Західної України (Холмщина, Ярославщина, Перемищина і Лемківщина) були цілковито опановані сіткою ОУН-УПА.

За короткий час наша сотня перевищила двісті вояків. Тут стояло перед нами питання не кількості вояцтва, але якості, яка є важливим фактором боротьби.

Ми зі сотеним укладали плани стратегічного вишколу для наших вояків. Якось сотенний звернувся до мене:

- Друже Соколенко, яка ваша думка про наших вояків, чи є в них дійсно ідея, за яку вони готові стати до боротьби, чи їм заімпонувало військо?

Я замислився, а по хвилі відповідаю:

- Сотенний, ви поставили влучне питаніія, над яким ми повинні задуматися. Ми ще не мали чолового бою з ворогом, де б ми могли побачити їхню ідейність.

Сотенний каже, що хоче скликати старшин і вияснити становище. Він хочє дати змогу всім воякам подумати, чи вони готові ризикувати своїм життям у боротьбі проти ворога.

По кількох тижнях нашого постою в Брижаві вирішили ми перейти у Волю Володську. Село було невелике за числом родин, але ідейне. Розташоване воно було на узгір'і, навкруги оточене лісом, а недалеко в долині виблискував сріблястий Сян, який відмежовував наші оперативні терени. По другому боці Сяну переважно були мішані села, але після приходу більшовиків українські родини мусили покинути свої господарства і перєйти на цей бік Сяну, бо поляки на ннх нападали і мордували.

Сотня розтаборилась у Волі Володській. Я виставив відповідні забезпечення і після повернув до своєї квартири. Приходжу і застаю Громенка, що сидить за столом, задуманий. Питаю, чому він не спить, а сотенний каже мені сідати. Ми починаємо говорити про ситуацію нашої боротьби. Передбачень на віґшу західних держав проти СРСР немає. Тяжко збагнути світову політику. Може провід знає щось більше? Мені снується в голові: як довго УПА може вистояти у боротьбі без зовнішньої допомоги? А боротьба передбачається затяжна і довга. Я вирішив вияснити цю ситуацію - може хтось з вояків схоче повернутися до своєї родини.

Наша сотня зросла вже до трьохсот вояків. До нашої сотні командування УПА прислало ще одну чоту на чолі з командиром Бартлем. 3 чотою Бартля прийшов сотенний виховник, друг Лагідний.

Рано по сніданні виходимо на подвір'я. Недалеко від нашої квартири на поляні стоять в трьох рядах, мов соколи, украінські повстанці. Коли ми поглянули - аж душа зраділа, як багато нашої молоді добровільно вирішили стати в ряди УПА і боротись за визволення свого народу з-під чужого ярма. Радості не було кінця.

Цілоденні військові вишколи надавали воякам високої боєздатності.

Після денних занятть вояки мали перепочинок. Хлопці збирались у групи, до них підходили місцеві дівчата - було чути сміх і жарти, а в інших місцях почули ми пісню:

Іди від мене, ти моя кохана,

Зійди з очей, мене не забувай.

Я син лісів, а серцем партизан!

На мене жде з побідою весь край.

Ціле село заповнилось великою радістю. Виглядало так, що вже Україна самостійна.

Службовий старшина зробив збір до вечірнього апелю. Звіт сотенному і молитва "Боже Великий". Після молитви Громенко виступив перед вояками. В нього був серйозний вигляд. Громенко звернувся до вояків:

- Друзі вояки Української Повстанської Армії! Світова ситуація не виглядає сприятливо ддя нашої боротьби. Захід дуже побратався з більшовиками. В разі поразки, українців будуть виселяти в Сибір, прийде російська мова, буде знищена наша церква, будуть тюрми, буде все по-більшовицьки, по-російськи. Маємо захистити нашу Українську землю! Виглядає, що наша боротьба триватиме ще довгий час, бо це залежить від світової політики. Якщо хтось із вас думає, що не витримає тієї тривалої боротьби і хотів би повернутися до своєї родини, прошу виступити вперед.

Настала гробова мовчанка. Я приглядався, як вояки споглядали один на одного. По кількох хвилинах мовчанки ніхто не виступив, ніхто з них не хотів покидати рядів УПА. Сотенний бачить, що ніхто не виступає, і продовжує далі:

- Друга світова війна закінчилася, але янки продали більшовикам цілу східну і частину західної Європи. Отже, нам треба сподіватися на власні сили, і я бачу, що ви всі вибрали собі справу і розумієте, що готові ризикувати своїм життям в боротьбі за Україну. Ми мусимо бути готовими на гірші часи. Провід планує боротьбу на довший час, а наказ проводу - будувати землянки для магазинування харчів, зброї і амуніції, а також для підземних лікарень. Передбачаю, що більшовики будуть кидати проти нас великі сили армїї та НКВД. Нам треба буде практикувати партизанську тактику боротьби. В такій боротьбі важливою є конспірація, якої кожен з нас мусить дотримуватися. Дальші інструкції будуть подані через бунчужного Соколенка і ваших командирів. Щасти нам, Боже! - закінчив сотенний і наказав воякам розійтись.

По кількох хвилинах знову можна було почути гамір і співи по цілому селі. Після розходу сотні старшини лишились на відправу для обговорення дальших планів у деталях. Кожен чотовий висловлював свою думку. Мені був наказ:

- А ви, друже Соколенко, виготовите плани для кожної чота.

Всі ми розійшлись на свої квартири. На другиії день скликаємо старшин. Сотенний подає їм свої плани до узгодження - в яких місцях будуть побудовані землянки, щоб чотові підібрали відповідне місце і рої, які б мали будувати ті криївки. По селах ішов інтенсивний вишкіл самооборонних відділів. Теренова сітка ОУН мала свої заняття.

В селі Воля Володзька кватируємо вже кілька днів. Однієї ночі прибув до села зі своєю боївкою СБ (служба безпеки)

провідник Карло. Він поінформував нас про ситуацію в інших теренах та про події в світі, бо був завжди в тісному зв'язку з проводом.

Наступного дня чотові підбирали вояків, які знали добре терен і найбезпечніші місця, де можна було б побудувати криївки. Найбільша відповідальність була на ройових, які мали допильнувати такі будови. В цій роботі помагала нам місцева сітка ОУН.

На Закерзонні почали шаліти польські банди. Деякі села були приготовані відбити такі напади - там були вишколені самооборонні відділи - а деякі села не мали ще таких відділів, але люди в селі постійно були на сторожі. Підчас нападу всі селяни виходили в ліс, де були самооборонні відділи. Зони були підпорядковані командирові сотні УПА в час акції, але практично вони підлягали тереновому проводові ОУН і мали свого командира.

Щодня наша розвідка приносила нові відомості з терену. Були чутки, що поляки готують вивіз українського населення. Селянство було в паніці, бо люди не знали, що робити. Провід дав наказ, щоб селяни протистояли тому насильному вивозові. Мала частина самооборонних відділів не могла протистояти ВП (Військо Польське). Коли стійкові бачили, що ВП наближається до села, то селяни втікали до лісу.

Таких випадків траплялося дуже мало, бо польське командування не дуже радо посилало своє військо в терен, тому, що всі терени були опановані УПА. До деяких сіл поляки висилали переселенчу комісію під охороною війська. Ця комісія намовляла селян на добровільне переселення, бо їм "бандерівські банди перешкоджають у мирному житті". Але наші селяни не вірили в польську пропаганду і не погоджувались на добровільний виїзд з рідної землі.

Головнокомандування УП А дало наказ ліквідувати такі переселенчі пункти. На терені четвертого району Холодного Яру цю акцію мала виконати сотня Громенка. В першому і другому районі мала виконати цю акцію сотня к-ра Бурлаки за допомогою сотні к-ра Крилача, а на Лемківщині сотні к-ра Лідика, к-ра Стаха і к-ра Хріна.

В нашому районі така переселенча комісія осадовилась в селі Жогатин. Село було розташоване на узгір'ї, але лісу поблизу не було.Тому наша акція була небєзпечною, бо мусили ми наступати чистим полем, але під охороною ночі для нас було все можливо.

Ніч була дуже лагідна і тепла, в селі до пізньої ночі вояцтво не спало. Громенко наказав мені повідомити старшин, що вранці, о годині четвертій, відмарш в делягівський ліс на денний постін. Я повідомив старшин про наказ сотенного і повернувся на нашу квартиру, де застав друга Лагідного і сотенного, що нє спали, хоч на долівці була розстелена солома до спання. Я присідаю до компанії, і ми втрьох обговорюємо нашу акцію на Жогатин. Вже майже ранком ми заснули, аж чуємо, що наш звя'зковий Крик повідомляє, що сотня готова до відмаршу. Ми скоро встаємо, поправляємо свої паси і мундири, виходимо на подвір'я, дє стояла на збірці сотня. По звіті машеруємо в делягівський ліс. Підходимо на верх гори і там розтаборюємося. Узгір'я в тому лісі було дуже добре до оборони, а також мало добрі обсерваційні пункти.

Рання пташня збудилась зі сну і своїм мелодійним співом звеселяла Божий світ, а природа заквітчала наші землі так, що можна було втішатися тою красою. Але селяни не дуже втішалися, бо над ними нависла чорна хмара польського переселення, більшовицького майбутнього.

По обезпеченні сотні я повертаюсь до почоту, застаю старшин на нарадах планування акції на Жогатин. Після нарад всі старшини відшшли до своїх частин. Я довго не міг опанувати себе, в моїи голові снувались різні думки, а перед очима просувались картини нашої акції. Було питання: чи зліквідуємо цю переселенчу комісію, яка обезпечена сильним польським гарнізоном. Всі старшини побоювались: чи будемо мати успіх. Це мало бути перше бойове хрещення нашої сотні УПА.