Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат

Квітень - це пора, коли природа приносить багато радості: ліси зеленіють, пташки збудились зі зимового сну та різними голосами троять різноголосу лісову музику. Тут вже можна було подихати свіжим повітрям і намилуватися природною красою. Тут українські повстанці почували себе безпечніше, бо ліс був нашим батьком, і здавалось, що ніяка сила не відбере від нас цієї прекрасної землі.

З України приходили вістки про завзяті бої УПА з більшовицькими спецвідділами.

Там, на східних землях, трудніша визвольна боротьба. Дії УПА були обмежені, бо там немає таких великих комплексів лісів, як у нас. Один чорний ліс, що має більші обшири до боротьби, а далі на схід немає лісів. Тож УПА мусить обмежуватися до малих оперативних акцій. Окрім того, ми довідуємося, що боротьба УПА охопила всі українські землі. Так нам повідали наші побратими зі східних земель України, які були у нас гостями. Крім того, що в лісах повстанці почували себе краще, ніж в селі, то час від часу треба було зайти і до села, де наші селяни очікували нас.

Сотенний вирішив зайти сотнею до Явірника Руського, а рано відійти назад до лісу, але сталося інакше. Ніч була дуже гарна, тепла. В селі провели ми час дуже приємно, але рано почав падати дощ. Сотенний зарадив, що в селі затримаємося на цілоденний постій. Господиня хати приготувала снідання, сотенний почот засів до столу. Нараз стежа повідомляє, що до Явірника зближається ВП. Сотенний наказує бойовий стан, і за кілька хвилин сотня має залишити село і за його межами зайняти оборонні становища.

Сотня зайняла становища, які були за двісті метрів від села. Обсервуємо через далековиди - ворог підходить дуже обережно: не йде прямо до села, але використовує яр, який веде до нього. Ми були окопані на горбку і бачили кожний рух ворога. Бачимо, що поляки зайняли становища вздовж села. Спостерігаємо, як декілька ворожих вояків прямують до села, і вважаємо, що то їхня розвідча частина. Наша сотня зайняла становища край села, а поляки розташувалися навпроти нас, і навіть не думають, який будуть мати привіт від УПА, якщо будуть прямувата до села.

В селі був великий рух населення. Людей виганяли на другий бік села, бо якщо почнеться бій, то можуть загорітися хати. Ворожа стежа повернула - не побачила ніде УПА.Тоді ворог вільно яром посунувся до села.

В яр, де рухалася ворожа частина, були скеровані чотири кулемети з чоти Іменного. Коли ворожа передня частнна зближалася до нас, то кулеметник Слива підпустив їх на близьку відстань і дав серію зі свого "дихтяра". Мов траву, скосив він ворожу передню частину. Ворог зайняв оборонні становища і відкрив сильний кулеметний вогонь. Наші кулеметники відповіли тим самим. Нараз стріли втихли. Ми чекали, що ворог буде наступати. Маленька перерва. Нараз чуємо більшовицьку лайку "вперйот" - і знову почався сильний вогонь з ворожої сторони, але ніхто не йшов "вперйот". Бачимо, що якийсь старшина піднісся на рівні ноги і почав вимахувати обома руками, мов давав наказа, щоб наступати на село. На ціле горло верещав він: "До пшоду!"- але його наказу польські вояки не слухали. Недовго цей старшина вимахував руками, бо друга серія кулеметника звалила його на землю. Коли їхній командир упав і перестав давати накази, тоді ціла лінія почала втікати назад, а за ними сипалися повстанські кулеметні серії.

Скільки ворог мав втрат - ми не знаємо. Сподівалися, що скоро з Бірчі прийде допомога. Ми не мали втрат.

Наказ - відступати. Кожен чотовий стягав з лінії своїх вояків і відступав в бік делягівського лісу. Під вечір випогодилось. Дійшли ми на наші постійні становища, і там разтаборились. Вояцтво подалось на відпочинок, але ніхто не спав. Вояки були задоволені своєю перемогою, бо не стратили ми жодного побратима. Сотенний почот також порозстелював свої палатки до відпочинку. Тут у нас вив'язалась розмова. Ми порівнювали боєздатність наших вояків з боєздатністю ворога. Бачимо, що ідея є найсильнішою зброєю, яку мають наші вояки. Польські "богатери" не мають такої ідеї, вони йдуть в бій, бо мусять.

Час ішов дуже скоро, зближався вечір. Сотенний каже до мене:

- Друже Соколенко, думаю, що ми переночуємо тут, на місці. Погода гарна. На свіжому повітрі, я гадаю, вояки краще відпочинуть, а також тут безпечніше.

Я з ним погодився. Сотенний покликав службового підстаршину і дав нові накази, щоб зміцнити застави, бо сотня залишається на ніч на старих місцях.

Польський уряд і командування застрашували своїх селян, що вояки УПА - горлорізи, бандити і т.д. Але не всі поляки в то вірили, бо мали змогу віч-на-віч стрічати вояків УПА, казали, що ми є джентльмени.

Польське командування висилало спеціально вишколені частини на пропаганду, які радили українцям виїхати в Польщу або Україну, бо там нібито вони зможуть зажити спокійним життям. Вони знали, шо наші селяни не хочуть нікуди виїжджати зі своєї рідної землі. Поляки добре знали, що селяни, як чоловіки, так і жінки, співпрацюють з УПА. Тут нема де правди діти, запасу УПА мала велику поміч від селян. Майже кожен почував себе частиною Визвольної боротьбн. Молоді дівчата і жінки вели велику розвідувальну роботу серед ворога, виконували небезпечні завдання і були наражені на арешти, тортури, а часом, і на смерть.

Пригадується мені один момент. Треба було перенести дуже важливий наказ ддя теренового проводу. Жінка, яка мала двоє малих дітей, зголосилася перенести той наказ, знаючи добре, що її чекає в разі, якщо б її зловили. Та героїня бере "штафету" і йде на означене місце. По дорозі вона натрапляє на польську військову частину. Вона думає, що має зробити зі "штафетою". Втікати не може: небезпечно, застрілять. Подерти "штафєту" не може, бо то є важливий наказ. Впало їй на думку - сховати "штафету" під спідницю, бо там вони не будуть шукати. Так вона і зробила. Коли жінка відважно йшла, її затримали, спитали, куди вона йде. Жінка холодно відповіла, що має в Бірчі сестру, яка дуже хвора, і вона йде її відвідати. Почали її обшукувати в кожнім кінчику її одягу, але нічого не знайшли. Кажуть їй розбиратися догола. Відважна жінка подумала, що тут буде їй кінець. Вона не дуже радо розбиралась і милосердно подивилася на старшину, що стояв збоку і придивлявся, як її обшукують. Цей старшина, мабуть, мав жінку. Він подивився на її ласкавий жіночий погляд і наказав жінку залишити. Далі опитували її, чи не бачила вона "бандеровциф". Вона відповіла, що не бачила, а в думці подумала: "От ви, дурні, тут маєте перед собою бандерівку".

Жінка-патріотка подякувала їм і відійшла до означеного місця.

Подібних випадків було дуже багато.

На другий день сотня перейшла в брижавський ліс і затрималась біля малого просілка Кружки. Заносилось на гарний день. Ще добре ми не зігріли місця, як наша стежа повідомляє, що в напрямі села Добрянки їде невеликий відділ польського війська. К-р Громенко висилає розвідку вдруге, щоб точно розвідали, яка є сила, і чого вони приїхали до села. Розвідка скоро повертає і звітує, що вони стрінули дядька з Добрянки. Він повідомив, що поляки грабують що попало, навіть забирають і худобу і вже арештували кількох мужчин. В селі немає сенсу атакувати ворога. Громенко дає наказ Іменному зайняти становища над потоком. Чота Залізняка має зайняти становища з боку Бірчі, а чота Бартля - з боку Брижави.

Наказ: "Не стріляти", доки не буде вказівки, уважати на селян. Сотня була на становищах готова до атаки. Треба чекати, аж поки поляки вийдуть зі села. Бачимо, що прямують в бік села Доброї. Невідомо, з яких причин валка затрималась не більше як за сто метрів від нас. Нараз в їхню сторону посипалися кулеметні стріли наших вояків. Між ворожими вояками настала велика паніка - вони почали розбігатися куди хто міг, а інші були вбиті і поранені. По півгодинній атаці наші вояки миттю кинулися до валки, звільнили арештованих селян, що були шнурами прив'язані до підвід.

Ворог мав дев'ятнадцять вбитих і вісім поранених. Між ними поранений був польський старшина, який казав, що польське військо не хоче воювати проти УПА, але у війську є багато більшовицьких старшин, які володіють добре польською мовою і дають накази. Сотенний Громенко наказав санітарам надати допомогу пораненим і підводами доставити їх до Бірчі, а також наказав, щоб їхні командири прислали підводи забрати вбитих. Поранені не могли вийти з дива, що воїни УПА так з ними гарно обійшлися.

У нас не було ні поранених ні вбитих. Все награбоване ми віддали селянам, а забрали лише те, що було військове. Надвечір приїхала більша частина війська забрати своїх вбитих, але селянам не робили ніякого насильства.

ВОРОГ ЗАСТОСОВУЄ ТЕРОР

По теренах, зайнятих УПА, почали шаліти польські військові частини. їх метою було застрахувати наше населення, щоб воно добровільно голосилось до виїзду. Більшовицькі старшини пропагували, щоб люди виїжджали в Україну, а там заживуть вільним життям. Говорили, що тут вони, начебто, в небезпеці, тому що УПА не дає їм вільно зажити. Також польські банди нападають на їхні села, а там, в Україні, під захистом батька Сталіна страху не буде. Їхню пропаганду наші селяни ігнорували, бо знали добре, що їм несе більшовицький рай.

Коли ворог бачив, що таким засобом не вдасться переконати населення до виїзду, то застосував іншу тактику - терор. Польське командування висилало свої частини на села, де їм було дозволено грабувати і тероризувати населення. Кожне село було до того готове - виставляли стійки. Коли бачили, що зближається ворожа частина, то вони все ховали до криївок, а худобу виганяли в ліс, бо ворог не дуже радо зближався до лісу.

Наша сотня постійно змінювала місця постою, щоб здезорієнтувати ворога. Ворожі частини довго не затримувалися в селі - увійшли в село, пограбували що попало, заарештували кілька селян, котрі не могли сховатись в лісі, і скоро відходили, бо боялись, що може бандерівці близько є в лісі - то буде їм гаряче.

Крім того, селяни, як звичайно, працювали на ріллі. Навіть не було в них думки, що ворог може їх силою викинути з їхніх прадідівських хат.

Весна заносилась дуже гарною, погода дописувала, а природа пишалася зеленими ланами збіжжя.

Зближався латинський Великдень. Поляки зміцнювали свої гарнізони, бо сподівались акцій УПА, хоч наша сотня не мала таких планів. Сотня, користаючись зі спокою в терені, закватирувала в делягівському лісі. Під вечір долучив до нас районовий господарчий референт, друг Верниволя і провідник СБ (Служба Безпеки) друг Карло зі своєю боївкою.

До свят і по святах ворог не робив випадів. Наші селяни приготовлялися до відсвяткування Воскресіння Господнього. Кожне село сподівалося, що сотня загостить до них на свята. Воякам також було цікаво, де сотня буде святкувати. Наші інтенданти теж приготовляли все потрібне до Великодня.

У Велику П'ятницю сотня перейшла до села Явірника Руського. Молоді жінки і дівчата гарно прибрали церкву.

В нашій сотні перебував курінний капелан. Зв'язкові повідомили селян, що в їхній церкві буде відправлятися Служба Божа і "Положення Плащаниці".

В селі - святковий настрій. Селяни, святково повбирані, зійшлися до церкви. Службовий підстаршина допильнував виставити сильне забезпечення, щоб часом несподівано не наскочив ворог. Радості не було кінця. По Службі Божій вояки розійшлися по квартирах, де разом зі селянами ділились враженнями. Командний склад сотні вирішив, що будемо святкувати Великдень на поляні поміж селами Гутою і Липою. Там була велика поляна, де з одного боку була гора, а з другого боку - ліс, що тягнувся аж до Сяну. У Великодню Суботу закватирували ми на тій поляні.

День був дуже сонячний і теплий. Наші вояки приступили до праці: рубали кругляки і приготовляли два ряди довгих столів, бо тут мали святкувати селяни з довколишніх сіл.

Коли вояки впоралися зі столами, все було готове до відсвяткування Великодня. Сотня відійшла до села Поруби. Там селяни нас тепло вітали, а дітвора бігла нам назустріч, тішилася, казала, що до них іде їхнє військо. В селі постановили ми нічний постій.

Біля півночі наша стежа, що була вислана в терен, повертає і звітує, що в стороні Жогатина з'явилися частини польського війська і освітлюють терен білими ракетами.

Сотенний наказує зміцнити забезпечення, хоч ми добре знаємо, що ворог вночі не буде робити нападів, але на всякий випадок треба забезпечитися. Ніч була спокійна. Селяни з довколишніх сіл були повідомлені про спільне святкування Великодня.

Почало заноситись на Божий дєнь. Сотня вимашерувала в означене місце свята. Туди з усіх усюдів напливали святково вбрані селяни. Молоді жінки і дівчата у вишиванках несли зі собою все, що годиться на Великдень: повні кошики великоднього печива, м'яса, яєць і дечого більше. Всі довколишні села лишилися на цей день пустими, бо селяни, мов відчували, що то вже їхній останній Великдень на рідних землях.

Велику поляину дівчата окрасили кольоровими вінками і иаціональннми вишиванками. Столи були вкриті вишитими скатертинами, а на них двома рядами накладені святкові Божі дари Великодня. Із-за гори помалу висунулось велике коло сонця і кинуло своє золоте проміння на велику поляну, де зібралось кілька сот українських селян, щоб гідно відсвяткувати це величне свято. Навпроти столів стояв престіл, накритий вишиваними скатертинами. Радощі, які панували на поляні, ніяк не можна описати.

До престола виходить в святкових ризах курінний капелан з хрестом в руках. Він зробив знак хреста і заспівав "Христос Воскрес", а за ним з грудей сотень людей понеслась молитва Іен-генеиь далеко по горах, і здавалось, що голоси лунали аж до неба, де осівся Спаситєль Світа - Христос. Далі відправлялася Служба Божа. По Службі Божій селяни разом з вояками УПА позасідали за столи, а капелан переходив вздовж столів і святив те, що було приготоване. По свяченні пасок сотенний Громенко привітав всіх присутніх могутнім "Христос Воскрес". Тут знову по поляні понеслось "Воістину Воскрес".

Громенко, хоч малий на зріст, але голосом могутній, сказав:

- Дорога громадо, брати і сестри! Лютин ворог не дає нам відсвяткувати цей величний день, як личить кожному народові в світі, але не зважаючи на це, ми святкуємо цей день як одна велика українська родина. Ми, вояки УПА, радіємо, що можемо разом з вами відсвяткувати цей Великдень. Так, як ворог запланував, може то буде останній Великдень, що ми святкуємо разом з вами. Але тішить нас те, що ви гідно бороните свою гідність, як личить боронити її кожному доброму українцеві. Ви з нами стояли в рядах боротьби за визволення нашої скривавленої Батьківщини, не раз ви дивилися в очі смерті. Окрім того, ви стояли мужньо. I ми віримо, що де б ви не були, ви будете вірні тим ідеалам, за які ми боролися разом ось тут, у цих закутинах нашої землі. Ми віримо, що сьогодні чи завтра ми переможемо!

По тих кількох словах селяни, мов одна родина, засіли за столи і почали вживати посвячені Божі дари. Коли старші мужчини сиділи за столами, то молоді дівчата почали виводити "Гагілки" - тут можна було побачити правдивий український Великдень.

Біля години четвертої пополудні стежа повідомила, що від села Рибного (недалеко від поляни) в нашому напрямі посувається польське війско. Сотенний висилає рій Ворона на заставу. Поляки, мабуть, почули наші співи і постановили нам перешкодити у святкуванні Великодня. За кілька хвилин, як Ворон з роєм зайняли становища, почалась стрілянина. Наш рій відкрив по ворогові кулеметний вогонь. Хоч вогонь не втихав, селяни не панікувалися, всі були на місцях. Сотенний на допомогу Воронові посилає рій Рубача. Ройовий Ворон був необережний, не залягав до оборони, а ходив на повний зріст, і "антек" взяв його на приціл. Ворон був поранений, його принесли на поляну, туди, де ще були присутні його батьки. Сам Ворон походив зі села Явірника Руського, яке бачило багато героїв. Сотенний лікар опікувався пораненим ройовим. Увечері сотенний дав наказ ройовому Журбі доставити Ворона до санітарного пункту в селі Нетребці. Селяни затрималися до вечора. Щоб повернутися до своїх сіл, чекали, коли ворожі війська залишать терен. Польські частини перед смерком відійшли до своїх баз у Бірчі. Селяни спокійно розійшлись до своїх сіл.

В другий день свят сотня закватирувала в делягівському лісі на високому шпилі гори, де була добра оборона, а ворог про те наше місце не знав. Називали ми той шпиль "Повстанський Синай". Серед вояцтва панував святковий настрій. Кожного з нас лютило, що ворог не дав нам спокійно відсвяткувати Великдень. Рано приходить зв'язковий від санітарного пункту і повідомляє, що ройовий Ворон помер. Ця звістка потрясла цілу сотню, а найбільше - його рій, бо вояки його дуже любили за те, що був він хоробрий і завзятий командир роя.

День був дуже гарний. Вояки порозстелювали палатки, і кожний рій в святковому настрої продовжував свято Вєликодня.

Сонце підійшло високо, так що золоте проміння поміж високі ялиці віщувало, що Христос Воскрес. Сотенний Громенко вирішив, що коли смеркне, то сотня відійде до санітарного пункту. Заберемо ройового Ворона і поховаємо на спільному повстанському цвинтарі, біля Волі Володзької. Там вже спочиває кілька десятків наших побратимів, які впали на полі слави у боротьбі за волю своєї Батьківщини.

На високому шпилі гори, на високих ялицях, ми мали зірців, які обсервували на око терен. Сонце почало ховати своє проміння за високі ялиці. Нараз зірці повідомляють, що з боку Явірника Руського розсипною в наш бік наступають польські військові частини. Наказ сотенного - займати догідні становища і бути готовими привітати ворога, але не стріляти, чекати наказу, підпускати на дуже близьку відстань.

Ворог сліпо йшов на той ліс, маючи надію виконати своє завдання і не стрінутися з УПА. Зірці постійно звітували про віддаленість ворожих військ. Сотенний наказує зібрати зірців і чекати наступаючого ворога. Поляки були вже близько від нас. Ми вже чуємо їхні голоси, кожному з нас тремтить палець на спуску автомата чи кулемета. Чуємо накази ворожих старшин. Їхня лінія поволі посувається вперед, ніхто з них не має на думці, що в моменті їх привітають наші кулемети. Коли ворог наблизився до нас на відстань п'ятидесяти метрів, по лінії перейшов наказ: "Вогонь!"

Нараз заграли наші кулемети, автомати і кріси. Ворог не сподівався такого привіту, займав становища, які міг, але то не врятувало, бо їх привітали наші гранати, які градом посипалися на ворожі становища. Польські вояки бачили своє безвихідне становище. Без наказу своїх командирів вони почали панічно втікати, губили за собою шапки, амуніцію і інше військове знаряддя. За втікачами сипалися наші кулі. Бій тривав півгодини.

Ворог залишив на полі бою двадцять вісім вбитих і сім поранених, яких їхні побратими не могли забрати. Поміж поранених був молодий польський поручник. Наказ сотенного нашим санітарам - надати першу допомогу ворожим пораненим. Поручник був поранений в ногу, він казав, що їх наступало 250 вояків, якими командував більшовицький капітан. Вони дійсно не знали, де кватирує УПА, йшли наосліп.

Поранених відправлено до Явірника Руського, а там селяни мали повідомити в Бірчу, щоб поляки прислали підводи і забрали своїх поранених. Польський поручник був здивований, що упівці так чемно з ними обійшлися та ще й надали їм першу допомогу. Поляки того не зробили би, поранених були б постріляли.

- Я бачу, що ви є справжня армія, яка заслуговує на похвалу, - сказав поручник.

По перемозі в нас не було ні вбитих, ні поранених. Сотенний дав наказ стягнути сотню і відмашерувати до села Нетребки. Він наказав забрати зі санітарної криївки тіло ройового Ворона і поховати на вояцькому цвинтарі. По похороні сотня змінила місце постою і, перейшла в грушівський ліс біля села Улюча, бо були певні, що ворог буде робити облаву на делягівський ліс.

На третій день свят наша розвідка доповіла, що до Жогатина прибула велика частина польського війська, але скільки їх було-невідомо. Польські вояки повідомили наших селян, щоби бандерівці вийшли з делягівського лісу, бо там буде облава. В обідню пору з боку делягівського лісу почули ми серіїкулеметів і прішускали, що там ворог робить облаву. Увечері сотня вимашеруваладо села Ліщави Горішньої над головною шосою Перемишль-Сянік. Над ранком долучив к-р Бурлака, а під вечір прибув к-р Ластівка теж зі своєю сотнею. Наші сотні частково закватирували в лісі, бо в селі не було місця на таку кількість війська. Тут курінь був у повному складі і начисляв понад тисячу вояків і старшин. Таке з'єднання сотень давало велику моральну підтримку для вояків. По кількаденнім постою цілого куреня ворог не робив випадів.

Тут сотенні зарядили відправу старшин цілого куреня, щоб уложити дальші плани боротьби. По трьох днях сотні Бурлаки і Ластівки відійшли у свої терени. Поміж нашими сотнями завжди курсував постійний зв'язок.

В нашому терені був спокій. Зв'язок і розвідка переходили своїми законспірованими дорогами. Наш провід мав зв'язки з АК (Армією Крайовою), яка давала багато відомостей. Був навіть капітан польської армії, член АК, який пересилав відомості про таємниці польських планів.

Вояки УПА були високо моральні та ідейні. Кожен вояк УПА знав, за що він бореться. Але є звичайним явище, що в кожній нації знаходяться зрадники. Несподівано приходить повідомлення з теренового проводу, що тереновий господарчий провідник Вишинський (псевдо) здезертирував і перейшов до поляків. Що його спонукало - невідомо. Вишинський був посвячений в таємницю цілої господарської системи теренового проводу. Він знав багато криївок, в яких були замагазиновані харчові подукти, а також магазини зброї та амуніції. Тереновий провід наказує чим скоріше перемагазинувати криївки, які є дуже важливими, бо Вишинський, напевно, їх зрадить.

Не гаючи часу, теренова сітка взялася до інтенсивного перемагазинування криївок. Поки ворог не дав знаку про зраду Вишинського. За кілька днів дуже багато криївок були зліквідовані. Як довідуємося опісля, поляки зробили з Вишинського поручника, надаючи йому престижу, щоб можна було дещо більше від нього довідатися. В тому випадку ворог був дуже немудрий, що не почав акцїі зараз же, як дістав Вишинського. Він міг би завдати великого удару Визвольному рухові. Розвідка довідалася, що батько Вишинського (священник) арештований поляками. Напевно, через нього поляки дісталися і до сина. Хоч Вишинський став добровільним дезертиром і донощиком, але поляки йому не довіряли, не бралися гарячково до акції.

Через кілька тижнів поляки зробили напад на одну з криївок біля села Зєленки під Перемишлем, але криївка була підмінована, і там впало три польських вояки. Від того часу ворог був обережний і не робив акції на криївки. Що Вишинський здезертирував, не була велика втрата, але добре, що він не працював на дві сторони - то був би великий удар для УПА. Було б тяжко його викрити. Цей зрадник не зробив великого лиха для проводу, але пізніше його зробили слідчим польського суду, і він судив вояків УПА, які потрапляли в польський полон.

Наша боївка СБ мала зв'язок з польською міліцією, яка була членом АК, і часто виконувала небезпечні місії. Не раз наші вояки перебиралися в уніформи польської міліції, і з польськими виказками виконували роботи на їхніх теренах.

По цілій Польщі ходили фантастичні поголоски про УПА, - що тридцять тисяч УПА перейшло з Волині, що за Сяном оперує дивізія під командою генерала Різуна. Польська розвідка була дуже слаба. Докладніші відомості про УПА дістали поляки від зрадника Вишинського.

Головне командування польської армії виготовляло нові плани акції проти УПА. Бачили, що діючи великими з'єднаннями не мають успіхів, то почали висилати в терен малі групи, і тільки вдень, та робити засідки. Але і ця тактика була для них не дуже успішною.

Погода сприяла нам. Сотня мала можливість рейдувати по своїх теренах. То було великою підтримкою для наших селян, бо поляки говорили, що УПА вже знищена. Хоч наші селяни не вірили в ці версії, але побачивши нас, дуже раділи і щедро приймали.

Упівські з'єднання рейдували не тільки у своїх теренах, але й у польських і чесько-словацьких.

НАСИЛЬНЕ ВИВЕЗЕННЯ УКРАЇНЦІВ

Після невдалого добровільного виселення наших селян ворог застосовує примусове виселення. Розвідка доповіла, що польський уряд запланував вивезти того року всіх українців з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини і Любачівщини. УПА не мала такої сили, щоб оборонити селян цілого Закерзоння від вивезення. Вже минуло чимало часу після війни, і поляки мали можливість закріпити сили, зорганізувати велику армію і переселенчий апарат.

Жертвою цього насильницького терору впало перше село - Воля Володзька. То був наш бастіон, пункт постійного перебування. Село було розложене на горбку, оточене майже з усіх боків лісом, було догідне до оборони.

Однієї ночі польське військо обступило село так, що ніхто не міг втектн. Відтак дали наказ селянам, щоб до полудня були готові до вивозу. Селяни були в паніці, пакували що могли в мішки. Вони могли взяти лише такі клунки, які могли нести, бо коней польські банди пограбували раніше. По полудні село стало порожнє, мов кладовище. Наша сотня в той час перебувала в терені, де оперувала сотня Бурлаки. То була далека відстань, щоб визволитн селян.

Сусідні села, довідавшись про виселення Волі Володзької, ховали що могли по криївках і, в більшості, ховались по лісах. Але селяни не могли там постійно бути. Ворог стягав великі сили в терен. Говорили, що будуть робити акцію на бандерівців, щоб здезорієнтувати селян. Сотня постійно змінювала місця постою, перекидалася в лісисті терени.

Маємо дані, що до Сянока прибуло кілька сотень польського війська. Над лісами постійно кружляли польські "кукурузники" (так називали ми малі двоплатові літаки). Вони скидали летючки з відозвами до вояків УПА, пропонували їм вбити своїх командирів, піддатися польській армії, і лише тоді вони не будуть покарані.

Тут треба було ризикувати: - лишитись на своїх теренах і ставати до чолового бою з ворогом, або перейти на польські терени і там законспіровано кілька днів перебути. На нарадах сотенного почоту вирішено забезпечитися на кілька днів харчами і перейти на польські терени. Під вечір вислано два рої на зорганізування харчів. Рої скоро повернули. Сотенний інтендант розподілив харчі поміж роями, і сотня рушила за Сян. Приходимо до неї, бо треба переправитися через цю річку. Ми мали вояків з даних теренів, які знали, де можна перейти вбрід. Переправившись через Сян, дійшли до лісів біля польських сіл: Вара, Невістка, Кремінка і Казимирівка. Колись то були українські села. Українців вивезено до УРСР, а деякі з них повтікали. Місця вивезених українців були заселені поляками.

На польських теренах перебули ми спокійно кілька днів, бо ворог ніколи не сподівався, що УПА с гостями на їхній території. Нам треба було залишити ті терени, бо трохи задовго там затрималися. Сотенний вирішив вислати розвідку підійти під село Володж. Якщо там немає поляків, то ми переправимося через Сян і несподівано прийдемо до Володжа на вечерю. Перебравшись через Сян, ми увійшли у село. Селяни нас побачили і дуже втішилися.

Тут ми вирішили перебути до ранку. Селяни показували нам відозви, які скидали з літаків, щоб повстанці піддавалися, і вони будуть помилувані. Наші вояки не звертали на те ніякої уваги. Ройовий Рубач сказав:

- Добре, що скинули нам багато паперу, буде з чого крутити цигарки.

У Володжі провели ми час дуже весело. Нам час відходити. Селяни, прощаючись з нами, плакали, казали, що здається, вони нас більше не побачать, бо сподівались вивозу.

Переходимо через Волю Володзьку, що була вже порожньою, лише вітер свистів у порожніх хатах. Далі сотня перейшла в грушівський ліс, і там закватирувала. Виставляємо сильні забезпечення, подаємось на відпочинок.

У нашій сотні перебував інспекційний старшина командування УПА. На відпочинку дискутували ми про летючки, які ворог скидав: чи то буде мати якийсь вплив. Загально серед УПА і клітин ОУН не було нічого помітного, не було випадків дезертирства, окрім одного, але як каже наше прислів'я, що на дванадцять овець завжди знайдеться одна паршива.

Хоча погода була дуже гарна, така, що можна спокійно переспати в лісі, але сотенний вирішив піти до Явірника Руського, а ранком перейти до лісу.

Над ранком почав падати сильний дощ. Сотенний зарядив постій в селі. За якийсь час дощ перестав падати.

Біля обіду повертає стежа і повідомляє, що невеликий відділ польського війська прямує до села. К-р Громенко наказує вийти зі села і зайняти становища на його краю, добре замаскуватися, щоб ворог не запримітив нас.

Ворожа передня стежа підходила до села дуже обережно. Вона йшла до села перевірити, чи немає УПА. Наша сотня зайняла становища поміж хатами, плотами і деревами. В бік села Рибного вислано рій Рубача, щоб загородив ворогам дорогу і вдарив їх зади. В селі зчинився рух селян, що ховали речі до криївок: бо як почнеться бій, то можуть загорітися хати.

Чота Іменного зайняла становища навпроти доріжки, що скручувала до села, якою прямувала ворожа стежа. Чота Іменного підпустила ворожу стежу на близьку відстань, і наші кулемети цю стежу знищили. Ворог заліг на становищах, з їхньої сторони відізвались кулеметп, але вони нас не вразили, бо ворог не знав де наші становища. Нараз стрілянина замовкла. Ми чули накази "впєрьод" польською і російською мовами, але польські вояки не рухалися з місця. Нараз бачимо - на повний зріст встав більшовицький старшина, махає руками і кричить на все горло: "Впєрьод!"

Кричав він недовго, бо наші кулемети його втихомирили, і він повалився на землю. Між польськими вояками зробилось замішання. Котрі ще були в живих, намагалися забрати своїх вбитих і поранених та стрибками подавались назад.

Скільки вбитих ворог мав, ми не знаємо. Вогонь затих. Наказ сотенного: "відступати". У нас не було втрат. Вояки задоволені, що дали ворогові доброго чухана. Сотня відійшла в грушівський ліс. По кількох невдачах ворог не відважувався часто висилати свої частини в терен.

Погода була чудова, приємно було подихати свіжим повітрям.

У наших санітарних пунктах відчувався брак медикаментів. Криївки були переповнені пораненими, а також кілька вояків хворіло на тиф. За всяку ціну треба було роздобути ліків. Знаємо, що в Динові є велика державна аптека. По нарадах командного складу вирішено зробити акцію на Динів і здобути ліків. Сотенний висилає кур'єрів до Бурлаки і сотенних Ластівки, щоб вони прибули в наш терен, і тоді курінь в повному складі виконає акцію по здобуванню ліків.

За два дні приходять три сотні з Перемищини в наш район. Командний склад усталив план акції. Курінь під командою сотенного Бурлаки вирушив у бік Динова. Знаємо з розвідки, що там немає польського війська, але є чисельний відділ міліції.

Кожна сотня дістала своє завдання: сотня Бурлаки має наступати на аптеку, сотня Громенка - на станицю міліції, сотня Крилача має забезпечити дорогу від Перемишля, а сотня Ластівки - від Пікулич.

Переправа Сяну не була для нас важкою, бо мали ми вояків, що добре знали, де можна перейти вбрід.

Переправилися непомітно. Коли весь курінь був на другому боці Сяну, кожна сотня попрямувала виконувати своє завдання. Коли курінь переправився через Сян, то першим завданням наших розвідників було перетяти телефонічне сполучення з Перемишлем. Динів був ізольований.

В місті сталось велике заворушення: ніколи мешканці Динова не бачили так багато бандерівців. Вони почали втікати в противну сторону міста. Наші вояки їх стримували і запевняли, що їм нічого не станеться. Поляки заспокоїлись. В місті стався рух і то міліція втекла на другу сторону міста. Коли сотня Громенка підійшла до будинку, то там не було нікого - польські "богатерове" повтікали. Наші мінометники скоро впорались з мінами. Сотня відійшла у середину міста на пропаганду. За якихось п'ять хвилин будинок міліції вибухнув у повітря.

Тут поле ддя дії мав наш виховник Зорян, опісля до нього долучилися друг Лагідний і я. Поляки були здивовані нашою поведінкою. Ми роздали їм летючки на польській мові з відозвою, щоб поляки не нападали на українські села, бо буде відплата.

Сотня Бурлаки впоралась з аптекою, забираючи що тільки в аптеці було. Бурлака послав зв'язкових передати, що акція скінчена, і наказав відступати. Курінь без жодних перешкод переправився через Сян і відмашерував в терен сотні Громенка. Закватирував курінь в грушівському лісі. Тут було розподілено ліки на чотири райони, щоб забезпечити хворих та поранених. Тому, що три сотні були нашими гостями, сотня Громенка виставила сильні забезпечення, щоб курінь по акції міг відпочити.

На другий день рано в таборі заворушилось, мов у вуликах. Вояки повставалл зі сну, поправляли свої уніформи, мились, щоб бути готовнми до раннього звіту. Тим часом кухарі приготовляли снідання. В терені постійно працювала розвідка. Був гарний і погідний день, сонце піднеслось високо. Біля обіду приходить з терену стежа і повідомляє, що в сторону Явірника Руського зближається ВП.

К-р Бурлака наказує остре поготівля. Та поляки не йшли на зближення, а розтаборилися в лісі біля села. Тяжко було довідатися, яка сила того відділу. К-р Бурлака скликав командирів сотень на нараду.

Наш курінь начисляв півтори тисячі вояків і міг атакувати ворожий полк.

По коротких нарадах вирішено було втерти носа "анткам", щоб більше не швендяли по наших теренах. Вирішено, що одна сотня має атакувати зі сторони Явірника Руського, а три сотні мають обійти ворога зі задів. Плани наступу були акуратні і добре опрацьовані. Сотня Громенка має обійти Явірник з протилежної сторони, сотня Ластівки має наступати чистим полем, щоб втягнути ворога в бій, а сотня Бурлаки має обійти попри Гуту, Ясенів і Поруби, вийти в делягівськиії ліс і напасти на ворога зі заду. Нам треба підійти чим найближче до ворожих становищ, маючи на увазі, що ворог окопався. Обхід потребував до двох годин, так щоб не почати атаку скоріше. Наступ має відбутися о годині першій пополудні.

Сотенний Громенко, на збірці сотні пояснив наш план атаки. Наша сотня, коли підійдемо близько до села, і чота Бартля посуватимуться першими, підійдуть якнайближче до села і під час бою мають нав'язати контакт зі сотнею Бурлаки, щобзробити "перстень". Чота Залізняка має взяти в кільце зі заходу і нав'язує контакт зі сотнею Ластівки. Наступ має бути сильний, ураганний, щоб ворог був здезорієнтований. Не наступати без наказу! Першу атаку мають почати сотні Бурлаки і Крилача зі сторони лісу.

Було все ясно, і сотня рушила в дорогу. Вояки були войовничо настроєні, і нехитно впевнені, що наше з'єднання розторощить ворога.

Наша тактика раніше була переважно оборонна: засідка на ворога, або пробій з оточення. Ворог усвідомлював, що кожної хвилі може натрапити на частину УПА, але ніколи не сподівався, щоб з'єднання УПА могли його атакувати, бо то коштувало б великих жертв, і був певний, що командування УПА на такий крок не піде. До того курінь в повному складі ніколи відкрито не наступав.

Дванадцята година тридцять хвилин. Сотня Громенка була на становищах, зайняла позиції під високою межею. Зі своїх становищ ми добре бачили рухи ворога. Ціла ворожа увага була скерована на ліс зі сторони Грушівки. Сказівки годинників посувалися дуже поволі. Зближалася перша година.

Нараз посипалися ураганні серії наших кулеметів. Ворог, зненацька заскочений, не знав, звідки боронитись. Кулеметники сотні Громенка перескакували зі своїми кулеметами з місця на місце, щоб здезорієнтувати ворога. Наступ УПА був такий ударний, що найкращий полководець не міг би зорієнтуватися краще в тій ситуації. Ворог зконцетрував всі свої сили на краю лісу, не припускаючи, що дістане привіт зі задів. Нашою тактикою було атакувати так сильно і скоро, щоб ворог не міг зайняти догідні оборонні становища.

Як пізніше довідуємося від полонених польських вояків, їх з'єднанням командував полковник. Полковник приготовляв полк до оборони, а тим часом сотня Громенка так сильно його атакувала зі задів, що загнала ворожі частини, мов худобу, в загорожу. Одна мала частина вирвалася, мабуть, до атаки, але її привітали наші кулемети, і всі вони, мов солома, повалилися на землю. Нараз к-р Громенко наказав стримати вогонь і сильним голосом крикнув: "Руки догори!"

"Ренце догури!" - вигукнув ще хтось з вояків.

Ворожі вояки кидали зброю і з піднесеними руками підходили до наших позицій. Стрілянина рідшала, ворог не чинив ніякого опору. Глибоким потоком, що вів до села П'яткови, немов залякані хорти, поляки панічно втікали, а за ними сипались повстанські серії кулеметів. Нам бракувало замкнути цей потік, а то були б забрали в полон цілий полк.

Так скінчився тріумф польського воєводи - буде мати научку на майбутнє.

Сотня Бурлаки мала лише п'ятьох поранених. Жоден наш вояк не впав. Ворог залишив на полі бою 65 вбитими, і 40 взято в полон. По переможній битві наш курінь бадьоро відступив назад, у грушівський ліс. По дорозі вояки оповідали про свої подвиги, але жалкували, що не могли ми взяти в полон того полковника. Курінь знову закватирував у грушівському лісі. Ворожі полонені тремтіли зі страху, хоч знали, що вояки УПА не вбивають полонених. Наш виховник Зорян, як звичайно, почав вкладати в їхні голови пропаганду. Вони слухали обережно, лише кивали головами. Опісля їх було відпущено до Бірчі.