Тема 2. Стилі сучасної української літературної мови

Ось чому політика «оптимізації» освіти і культури на основі економічної і прибуткової доцільності приховує в собі небезпеку руйнування національно-державних утворень. Державна модель освіти, культури і літературно-художнього виховання має діяти в будь-якій територіальній громаді, незалежно від її чисельності, і бути єдиною для всієї країни, а функціональні різновиди спільнонаціональної мови не можуть обмежуватися тільки розмовною стихією. Вони мають поширюватися на художню, публіцистичну, ділову й наукову сфери. В управлінській діяльності, яка здебільшого здійснюється в писемному контексті (бо на усну форму не можна юридично посилатися), слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них. У сучасному контексті вони набули особливого розголосу.

Отже стилі – це функціональні різновиди спільнонаціональної мови, які різняться типовими засобами залежно від сфери людського спілкування. Природа форм і стилів соціальна – професійне володіння ними стає невід’ємною ознакою управлінської діяльності сучасної людини, яка більшу частину свого життя проводить у діловому контексті.

Виходячи із соціальної природи слова як функціональної одиниці, визначаються особливості форм спілкування, які поділяються на усну і писемну. Вони мають принципові відмінності і різняться за такими ознаками:

По-друге, усне мовлення завжди ситуативне, непідготовлене, спонтанне, обмежене у часі і просторі, не піддається дублюванню й відтворенню. Ось чому в усній формі завжди виграє той, хто веде діалог, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники під час розмови з підлеглими). Що стосується писемної форми, то, оскільки при її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), реґламентована, переконлива, послідовна і має практично безмежні можливості щодо збереження інформації у часі та її розповсюдження у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання й відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна – консервативна, тому часті й системні реформи в орфографії неприпустимі – непродуманий перегляд правил написання унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми дозволяє недбалість у її граматичному і стильовому оформленні, чого не можна сказати про писемну форму мовлення. В управлінській діяльності, яка здебільшого здійснюється в писемному контексті (бо на усну форму не можна юридично посилатися), слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них.

У мовній практиці виділяють, як правило, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури). Щоправда, сьогодні все більшу вагу набуває і конфесійний стиль, який був усунутий разом із секуризацією релігійного життя наприкінці 20-х до майже 80-х років минулого століття.

Усі стилі, крім розмовного, функціонують здебільшого в писемній формі. Проте сучасний стан розвитку культури дозволяє говорити про взаємопроникнення кожного зі стилів у межах як усної, так і писемної форм мовлення. Їхня результативність і підбір мовних засобів залежить від вміння правильно визначити пріоритети у кожному зі стилів на основі соціальних критеріїв: сфери, межі впливу і мети спілкування.

Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом діалогу, його головною метою є встановлення психологічного контакту. Виходячи з цього, мовні засоби, які б сприяли досягненню мети, мають бути максимально простими і зрозумілими.