Історіософський вимір геополітичних претензій

Одночасно слід мати на увазі, що якщо мислення західних європейців у часи Середньовіччя мало виразно філософську спрямованість, а відповідно, їх цікавив найперше внутрішній вимір власного «я», то мислення середньовічних русів вирізнялося чіткою антропологічною спрямованістю. Тому руську людину цікавили найперше проблеми моралістичного характеру: походження людини (пояснювалося цілком у дусі креаціонізму), сенс її життя, її місце у світопорядку тощо. У зв’язку з цим все життя предків було просякнуте не стільки філософським, а вірніше релігійно-філософським, осмисленням власного буття, скільки історіософським.

Філософське осмислення історії власного народу та його місця в світі, що і є сутністю історіософії як такої, прямо виходило й на геополітику русів. При тому релігійні мотиви, зв’язані з усвідомленням місця й ролі власного народу в загальній всесвітній історії, яка осмислювалась цілком у річищі біблійної парадигми, були тут чинником вирішальним. І честь формування й розвитку такої оригінальної риси середньовічної руської культури, у тому числі політичної, повністю належить тодішній православній руській політичній і релігійній еліті.

Однак усі особливості православного руського історіософського світогляду неможливо належним чином виявити й вивчити, не розкривши особливостей самого християнства. І в даному зв’язку слід звернути увагу на те, що протягом усього ХХ ст. у науці визріває концепція, представники якої доводять, що християнство не має відношення до іудаїзму. Тобто її прихильники заперечують поширений сьогодні в науці термін «іудео-християнство».

На це в свій час звертав увагу український ідеолог і політолог Д. Донцов, наводячи слова багатьох учених про те, що християнство споріднено за духом з язичництвом, його філософією й містикою, твердячи, що дуже важливим є вияснення даного положення, адже «з думки родиться чин, а з ідеї – дійсність. Все починається з містики і все кінчається політикою» [3, с.275 – 278.]. Ось – надзвичайно важлива думка, яка й виводить проблему, що нами розглядається, на рівень геополітики.

Сучасний же стан даного питання (ніяк не можуть прихильники вказаної концепції видалити з поняття «християнство» оте «іудео-») доводить, що такий шлях пошуку істини – безперспективний. Ніяка спорідненість релігійної філософії, що працює на парадигму теології, яка є продуктом інтелектуальної, спрямованої на розвиток релігійної системи роботи людей, не може бути доказом неспорідненості головної засади релігії – одкровення, яке відходило насамперед від засновника віровчення. І саме тут наявним є факт, що в засадах християнства відсутнє записане одкровення, яке було б прийняте самим Ісусом Христом, у зв’язку з чим ми й казали вище, що християнство по своїй суті є не релігією Христа, а релігією про Христа, бо базується на писаннях апостолів. Утім, Христос міг передавати основні положення такого одкровення через апостолів усно (наприклад, Мухаммад теж не сам писав Коран /бо писати не вмів/, а диктував його тексти). Тому факт наявності одкровення в основі християнства не можна заперечувати.

Одкровення ж зв’язане не з інтелектом, а з Духом. І джерела одкровення в такій справі – головне. Ясно, що якщо не визнавати об’єктивності сфери Духу, то які ж у ній можуть бути «джерела», щоб їх ураховувати? Втім, становище цілком зрозуміле, адже та сфера Духу й досі не є об’єктом науки, оскільки ніяк не піддається осмисленню й аналізу в межах прийнятих і устійнених визначень. Її можна ототожнити з такою базовою категорією традиційної культури, як «сакральне». Визначити ж його зміст надзвичайно складно, бо воно належить до числа так званих апофатичних або граничних понять. Тому його вербалізація скоріш натякає на щось, ніж дає вичерпну відповідь про щось. Але це зовсім не означає, що його немає. І тут простежуються два головних шляхи пошуку виходу з цієї ситуації:

1) пошук об’єктивної основи джерел релігійних одкровень. Цим шляхом ідуть сучасні фізики-торсійники. Але їх завжди буде переслідувати об’єктивна в той чи інший час недосконалість фізичних приладів, які створює людський розум. Крім того, без підключення філософів і релігієзнавців самі фізики не зможуть визначити, що є релігійним, а що анти-релігійним (скажемо так) одкровенням. Церква таку методику має [Див.: 4], але релігія знаходиться вже не одну тисячу років у конфлікті з наукою. Самозрозуміло, що вже за однієї цієї обставини її доводи наука визнати не може. Але навіть «підключення» до справи фізиків зусиль біологів, психологів, лінгвістів, філософів, істориків, як є вже нині (виникла вже теорія «еонософії»), виявляється недостатнім, щоб предметно підступитися до такої складної проблеми. Поки що, правда, не підключили свої зусилля хіміки. Але, на наш погляд, без цілковитої зміни методу (аналітичного на синтетичний) і принципу (анропоцентричного на трансформований згідно із новими науковими поглядами антропоморфізм) зміна наукової парадигми в цій площині, а за цим і визнання об’єктивності джерела релігійних одкровень наукою та випрацювання нею його визначення неможливе;

2) пошук загальних проявів у релігійному символізмі давніх людей та витікаючих з нього їхніх геополітичних претензій і практик, адже там – у тому загальному – сфера Духу, яка ніколи не потребувала жодних наукових осмислень (а, можливо, й протистояла їм), і проявляє себе. На цьому шляху науковці різних напрямків створили вже значний обсяг літератури, але тут існують свої складності. Адже людина є такою істотою, яка весь час свого існування кидала виклик тим, кого назвала богами⁴², тому виявити, чого саме вимагало джерело того чи іншого одкровення, а що людина поламала й сама придумала, практично неможливо.

Тож не випадково, вочевидь, що на сьогодні на обох шляхах спостерігаються кризи методологій і методик. Вихід убачаємо в об’єднанні шляхів, їх синтезі. Але досягти цього дуже непросто, потрібна цілком нова наука, яка синтезувала б досягнення давньої й сучасної науки. Критерій істини практика свідчить, що просте з’єднання нічого не дає, крім постання «нових пророків», псевдо-релігій та псевдо-наук. Як на наш погляд, сьогодні конче потрібним є нове одкровення, але речі такого рівня – справа найперше самого джерела тих самих одкровень. Хоча люди, усвідомивши це, можуть цілком свідомо й поставити питання про його необхідність. Але – тільки на найвищому духовному рівні. Тільки тоді Дух відреагує (можливо). Проте саме тут межі нашої компетенції закінчуються.

Наша мета зараз – висвітлити ті аспекти заявленої нами теми, на які науковці не звертають ще належної уваги, у той час, як їхні наслідки викликають великі труднощі навіть у нашому сучасному житті. Адже якщо об’єктивна основа релігійних одкровень існує, то вона ніколи не переставала існувати, а значить, діє й нині. Людина ж уже не кидає ніякого виклику своїм богам. Вона просто їх не помічає і звертає очі до Неба тільки тоді, коли її підштовхне такий могутній двигун розумового розвитку, як «смажений півень». Моралістичні висновки є доречними. Однак це – теж окрема тема.

Ми ж знову звернемося Донцова, який виокремив у Р. Штайнера дуже цікаву думку про те, що культ Мітри був префігурацією культу Христа [3, с. 275]. Через мітраїзм же йде прямий вихід на зороастризм. Додамо до того нашу думку, що нова релігія заперечує й прибирає стару, з якою споріднена – як форму, що втратила сенс. Зороастризму нині немає, іудаїзм є. Значить, християнство в період свого становлення воювало далеко не тільки, а на той час, можливо, й не стільки з іудаїзмом, як із зороастризмом та його проявами в собі самому (гностицизм), що, власне, так і було й науці це відомо. Бачення Донцовим здобутку Штайнера доповнюють сучасні вчені. Так, Т. Фадеєва зазначила, що згідно з ученням Штайнера, «Чорноморський простір – це область містерій, в яких вироблялося майбутнє Заходу й забезпечувалася безперервність культурного розвитку всього людства... У легенді спадкоємність виражена і в образі чаклунки Медеї, яка допомогла Язону у випробуваннях посвячення» [5, с.34 – 35]. Донцов теж відмічав, що християнство вбачає в Христі «соняшне божество» на противагу «місячному божеству ізраїльтян», і що «бог сонця Аполлон "sol іnvictus" уступає в нашім календарі місце християнському Спасителю» [3, с.276].

Сполучаємо зазначене з тим, що Аполлон був, за одними даними, «малоазійського походження», за іншими – скіфського, що не протирічить одне одному, адже й «азіатська Скіфія» була, й «Україна Іорданська» існувала (див. роботу С. Шелухіна з фразою з Пересопницького Євангелія «И ходилъ по всей украини Іорданской» [6, с. 119]). Тож, скоріш за все, більш-менш задовільно вивчена наукою греко-латинська традиція має відношення до християнства тільки по лінії філософії, міфи ж і культ через мітраїзм треба підводити до зороастризму. Але не тільки. Як ми вже показали в попередніх розділах, роль тенгріанства у створенні засад християнства залишається в науці великою «білою плямою». А то – теж Азія.

Яснішає й зміст назви місії ап. Андрія – «Скіфія» [7, с.165] як сакральної. «Царські скіфи», як і перси, були іранського походження, й переривання розвитку зороастризму на планеті може слугувати певним підтвердженням нашої думки про те, що нова релігія перепиняє розвиток старої й прибирає її. Практично зникло на планеті й тенгріанство. В даній ситуації новою релігією було саме християнство. Аврелій Августин беззастережно боровся з гностицизмом, тому в нього не було іншого виходу, як тільки звернутися по допомогу до грецької філософії (язичницької), що наука встановила давно.

Наступний ключовий момент, що витікає вже з Ів.1:1 – «На початку було Слово», – мова. З ним зіткнулися одразу обидва Рими – «старий» і «новий», коли встали перед проблемою: що робити зі слов'янством? Питання стояло про мову Богослужіння, яке не було новим, і в Східній церкві довгий час ставилися прихильно до народних мов. Західна церква ставилася до того інакше. Проте, хоча її латинізація почалася з ІІІ ст., але ще й у ІХ ст. у ній читали Євангеліє грецькою. І сьогодні Римський папа на урочистостях читає Євангеліє спочатку грецькою, і лише потім латинською. Але, подолавши двомовну єресь, виборовши в греків право молитися латинською мовою, Західна церква скоро створила нову єресь – тримовну, яка знайшла вираз у настанові, що молитися можна тільки трьома мовами [8, с.321]. Під тиском Заходу вона прийшла й у Грецьку церкву. На Заході слов'янське письмо довго звали «готським», пов'язуючи з ним аріанство як єресь, а кожну національну церкву вважали готською, єретичною [8, с.231]. Жодне з існуючих на сьогодні пояснень так-таки й не дає розуміння того, яке все ж таки слов'яни мали відношення до німців? Проблема є, адже скільки б не твердили дослідники, що «князь Володимир прийняв православну віру», Символ віри у Літопису – аріанський [9, с. 64], читай: «готський», і весь зміст такої явної опозиції треба виводити до поняття «Кримська Готія». В Корсунь князь Володимир і ходив, там же й усі справи щодо введення християнства в якості офіційної релігії в Руси з греками повирішував, звідти ж і мощі св. Климента Римського до Києва привіз.

Усе так, тільки яке саме християнство встановлював Володимир у Київській Руси, зважаючи на аріанський Символ віри з Літопису та супер-оригінальну символіку побудованої ним Десятинної церкви, а також його сином Ярославом Св. Софії Київської, в якій немає жодного знайомого нам зображення православного хреста, як і католицького, до речі, також? Якийсь особливий варіант християнства вимальовується, як і особлива церква. А особлива церква повинна була мати й особливу мову Богослужіння. Так ми логічно підійшли до проблеми слов’янської богослужбової мови.

Про те ж, що й греки ставилися вороже до слов'янської писемності й Богослужіння, свідчить «Оповідання ченця Хороброго про письмена слов'янські» (Х ст., Болгарія) [8, с.219 – 220, 235]. Нестор теж нотує наявність у другій половині ІХ ст. тримовної єресі [9, с.15], а папу (Адріана) хвалить за його іншу позицію. Не могло бути інакше, адже Рим визнав слов'янський обряд. Тим не менш, така настанова у Східній церкві в догмат не оформилася (і сама Грецька церква вживала не класичну, а народну грецьку мову). У ній на знак єдності церков теж читали Євангеліє спочатку латинською мовою, а потім грецькою, але у 865 р. папа Миколай І скаржився, що звичай усунуто [8, с. 236]. Однак св. Кирило щось побачив особливе у тому, що сталося в середовищі слов'янства, тільки-но залунало у ньому Богослужіння слов'янською мовою, сказавши: «Летить нині плем'я слов'янське». Поштовх пасіонарності, коли етнос, отримавши могутню духовну підтримку, «злетів» на піднесення у своєму розвитку – ось що, на нашу думку, побачив «апостол слов’ян» і виразив його глибокою і точною фразою.

Ідеологом руського націо- і державотворення був Митрополит Іларіон Київський. В його «Слові про закон і благодать» і слід шукати самобутньої історіософії Руси. Не випадково загострення стосунків Руси з «Новим Римом» спостерігається саме після настановлення у 1051 році його Митрополитом Собором єпископів. Проте там ще фігурували мощі св. Климента Римського – символу Вселенськості, на що слід зважати. Церква не була в залежності (стан автокефалії простежується, вчені вживають термін «фактична автокефалія»). Настанова ж Митрополита Київського мощами Вселенського патрона Руси – прояв формування іншої церкви, ніж ті, що знаходилися в орбіті впливів греків.

Виразним був і такий прояв суверенітету Руси в духовній площині, як прагнення князів канонізувати Володимира, проти чого був Константинополь [10, с.132; 11, с. 76]. Причиною такого ставлення Константинополя й був саме той аріанський Символ віри. Б. Лобовик зазначив, що елементи релігійної філософії Іларіона наближаються до точки зору Арія [12, с.132], а О. Замалєєв прямо висловився, що «орієнтація Іларіона на аріанство виявляє насамперед антивізантизм» [13, с.51]. З назвою «Візантія» обходимося обережно, але спрямованість ідеології помічаємо. Інша, оригінальна й незалежна церква постає перед нами, підтримана владою своєї держави. Формула взаємовідносин церкви і держави, викладена в Кодексі Юстиніана, втілена у життя. Церква – візантійська. Але не грецька.

У «Слові» Іларіона постає думка про рівність і тотожність вчинків князя Володимира діянням римських апостолів, а далі дохристіянські князі й «руський апостол» Володимир об’єднуються воєдино славними ділами во славу Руси як великої держави [14, с.174]. Справу батька продовжив «благовірний каган Ярослав» [14, с.137]. У такий спосіб іде підкреслення повної свободи Володимира у справі християнства. Важливо й те, що Володимир віднайшов і привіз до Києва мощі св. Климента. Вживання історичного титулу «каган» щодо руських володарів теж працює в річищі високих політичних претензій Руси. Отже, історію Руси, діяльність її володарів Іларіон розглядав на широкому, всесвітньому тлі, зосереджуючись саме на історіософських проблемах, пов’язаних з питанням про місце окремого народу в загальній історії людства.

В основі політичних і релігійних інтересів Руси А. Сахаров побачив римські зразки [11, с.78]. Такі ж ідеї побачили історики й у Найдавнішому літописному зводі. Історіософська парадигма в русів – класична, імперіальна, але самобутня. Лінію продовжив Іаков Мніх, який у «Пам’яті і похвалі Володимиру» (70-рр.ХІ ст.) ужив майже тотожні Іларіоновим порівняння князя. У нього серед апостолів вже фігурує Андрій як першовчитель «Грецької землі», а також з’являється вислів: «Оле чюдо! Яко новий Єрусалим на землі явися Київ» [15, с. 74]. Про Константинополь згадки немає. Не дивно, адже апостол Андрій виходив на місію під назвою «Скіфія». Ось чому ми ставимося до назви «Візантія» дуже обережно – ця назва може виявитися більш давньою від часу, коли її вирішила прийняти Східна Римська імперія. [І зовсім не факт, що її в Малу Азію принесли греки, адже не слід забувати про переселення туди геродотових кіммерійців. Між іншим, – з наших теренів].

Ті ж історіософські мотиви видні й відносно княгині Ольги – в її проложному житії (ХІ ст.), а також у давній редакції житія Володимира [11, с.78; 15, с.70 – 75]. Як «новий Константин великого Риму» постає останній і в Нестора [9, с.75]. Про Константинополь згадують, але лише як про «град Константина». Що ж до його місця, то його швидко витіснили з позиції «новий Єрусалим». Мотивацію («центр світу») надав середньовічний богослов Севульф [16, с.131], ми її вище наводили. І тоді проступає дуже глибока засада геополітичних претензій Руси. Виявляється, ось на що претендував Київ – на ідеологію, яку не могли розробляти ні Рим, ні «Новий Рим», бо в них уже була своя ідеологія – «священних монархій», а не сакрального центру світу – Єрусалима. А своєю антиіудейською поставою, виказаною у «Слові про Закон і благодать» [10, с.130 – 132], Митрополит Київський Іларіон, а з ним і вся релігійна еліта Руси, у свій час більше зробили для боротьби з іудаїзмом як протилежним християнству світоглядом, ніж Августин з його послідовниками.

Напрям полеміки з іудеями розвивався далі в джерелах. У «Києво-Печерському патерику» є оповідання про те, що руські монахи мали звичай ходити «к жидом», щоб сперечатися й докоряти їм [17, с. 65]. Євреїв було в Києві багато й вони приносили свої книги, на яких засновувалося багато єретичних висловлювань [10, с.143]. І «слов'янське плем'я» в особі своїх кращих релігійних і політичних діячів не тільки «літало», а й творило, й боролося. І не безрезультатно, прямо скажемо. Руський перекладач «Історії іудейської війни» Йосифа Флавія робив багато власних вставок у текст. Питанням біблійної історії присвячені були «Палеї», де робилися апокрифічні додатки і пояснення, але були й особливі «Палеї» – полемічного призначення. Наприклад, «Палея толковая на юдеї», яка у ХІІ ст. вже існувала й виникла в Руси цілком самостійно [10, с.141]. У ній було багато матеріалу не з біблійних текстів, а з «отреченых» книг, отже, багато питань ранньої історії людства в ній були відкориговані.

Фіксуємо важливий момент: у русів не простежується ставлення до Старого Заповіту як до одкровення, текст якого в жодному разі не можна чіпати. Дуже показово, бо щодо Нового Заповіту такі речі в русів не простежуються. «Палеї» ставили своїм головним завданням довести правильність християнського віровчення. Тож можливо, у Старому Заповіті предки вбачали щось таке, що вимагало корекції? Можливо. І ми сьогодні тільки можемо припускати, що саме. Але настанову відзначимо як одну з причин критичного ставлення до текстів Ст. Заповіту. Доказ правильності віри – важлива проблема. Але ми б порадили тут бачити також геополітичне й духовне змагання «за Єрусалим». Не випадково і створення самої Київської держави, і її боротьба із зовнішніми ворогами мали чітку антиіудейську спрямованість. Вважається, що з розгромом іудео-Хазарії великим київським князем Святославом у 965 році загроза з її боку перестала існувати. Але ось М. Тихомиров подає, що й напади печенігів були з іудеями пов'язані [10, с.131; див. також 18, с.26 – 27]. Напад печенігів на Київ збігся з роком смерті брата Ярослава – Мстислава Чернігівського і Тмутараканського (1036 p.). Отож, боротьба йшла одночасно – за Київ і Тмутаракань, тобто за обидва політичні й сакральні центри Землі Руської. Археологія покаже, що Ярослав буде ставити Софію Київську там, де ще його батько Володимир будував храм, а до нього велика княгиня Ольга. Значить, стара будівля була просто знесена печенігами. Є підстави до твердження, що іудеїв, які стояли за спиною печенігів, цікавило саме оце місце. Для своєї синагоги. І Св. Софія Київська як символ Небесного Єрусалиму, «Єрусалиму нового» – як нового «центру світу» поставала в піку іудеям, яким Русь у такий спосіб відмовляла в праві «на Єрусалим».

Питання щодо причин загибелі Іудеї й піднесення Римської імперії розглядається в особливому трактаті – «Словеса святих пророків», списків якого відомо декілька, але оригінал, за М.Тихомировим, – «південно руський» [10, с.143], читай: український. Дати виникнення пам'ятки історики визначають різні (1234 і 1242 р.) на основі таких двох фраз з різних списків [Цит.: 10, с.143]:

1) «От того ведь Титова взятия до нынешнего года вы уже порабощены у нас более тысячи лет».

2) «От того плена Титова до нынешнего года вы уже порабощены у нас более тысячи лет и двести без тридцати трех годов».

Нас зараз цікавить не дата, а оте «вы уже порабощены у нас». У кого «у нас», до того ж – уже на той час більш, ніж 1000 років, якщо в тексті йде мова про піднесення Римської імперії, а оригінал – український? А подамо тут прикметне положення з роботи А.Куліша: «Це ще не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей, коли ваші матері почнуть їсти своїх дітей, тоді й можете прийти і сказати: "ми голодуємо", – заявив Лейба Бронштейн у 1921 р. делегації голодуючих селян» [19, с.3 – 4]. Ставимо логічні питання: а при чому українці, що римляни колись обложили і знищили Єрусалим? Чому нащадок тих, кого не доїли свої ж у 66 році, у 1921 році вирішив помститися українцям за те, що колись зробили римляни? Де був Рим у такому випадку? Ось – питання з питань. І, схоже, що то українці, не приділяючи необхідної уваги «римським зразкам» в ідеології Руси (див. вище вираз А.Сахарова), не знають відповіді на нього; іудеї ж це знають точно.

Римська історія в трактаті дається на основі грецьких хронік у їх руській обробці, але, оскільки з самим Римом у трактаті проступила якась захована проблема, ми від узагальнень утримаємося.

Причиною загибелі іудейського царства показано сам іудаїзм: «Самі ви були у погибелі гірше єгипетського рабства, розгнівався на вас бог, а тепер увесь ваш закон вивергнув. Отці ваши спокусилися, погубили свій розум своєю злонаміреністю» [Цит.: 10, с.145]. Такий же мотив проступає і в Літопису – в оповіді про прихід їхніх місіонерів до князя Володимира. Вони казали так: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам» [9, с.52].

Однак, слід мати на увазі, що іудаїзм ніякого місіонерства не знає, він розповсюджується виключно статевим шляхом. Навіть в іудео-Хазарії тільки верхівка суспільства – євреї-рахдоніти була іудейською. Корінне ж населення навертати в іудаїзм ніхто й не збирався [20, с.166]. Ахмед ібн Фадлан у 922 році мав на терені Степу, що його контролювала ікдео-Хазарія, серед тюрок-огузів таку розмову: «І ось Текін засміявся і сказав: "Дійсно ж, цей тюрок каже тобі: "Чого хоче господь наш від нас? Ось він вбиває нас холодом, і як би ми знали, чого він хоче, ми обов’язково це йому дали б". Тоді я сказав йому: "Скажи йому: "Він (Аллах) хоче від вас, щоб ви сказали: "немає бога окрім Аллаха". Він же засміявся і сказав: "Якби нас цьому навчили, ми обов’язково це зробили б"» [21, с. 125]. Значить, ні про яке місіонерство з боку іудеїв мови бути не може, а серед тюрків, які знаходилися на контрольованій ними території, не простежується навіть язичництва, адже якби таке було, то тюрок уже щось би сказав на цю тему (щось на кшталт: у нас є свої боги, ми їм молимося, нам вони ближче, тож нічого нас тут агітувати). Суцільне безбожництво якесь. Що тоді мав на увазі Нестор, описуючи якесь «місіонерство іудеїв» у Руси?

Враховуючи попередній досвід самої ж Хазарії, можна зробити висновок, що іудеї збиралися втілювати в життя такий же варіант «навернення». Наступний крок – це дружина-єврейка для Київського князя й династії скоро кінець: у самій Хазарії династію Ашинів, яка існувала там на момент появи в країні іудеїв, змінив саме в такий спосіб уже суто єврейський режим Обадії. І вона з до цього вельми розвинутої країни перетворилася в таку, в якій не вироблялося нічого, крім риб'ячого клею. Ось, власне, й усе, до чого зводилося таке «навернення». Стан духовності теж можна спрогнозувати, дивлячись на становище степових орд у Х ст. Отже, Нестор фіксує цивілізаційно правильну поведінку князя Володимира. Є місіонерство і місіонерство. І модель «місіонерства» іудеїв простежується по джерелах дуже виразно. Нестор же міг в умовах засилля в Руси греків-митрополитів уже тільки натякати на це.

Дехто з істориків уважає належність до певного віросповідання визначальною ознакою етносу. Безумовно, впевненість у правильності віри, правдивості й святості шляху, яким слідує народ, мали величезне націо-і державотворче значення. Вплив даного чинника підсилювався релігійним розуміння історичного процесу. А в нашому випадку ми маємо справу ще й з «великим протистоянням» християнства й іудаїзму в світовому вимірі, при тому Русь виявилася в його епіцентрі.

Ідемо до Нестора, щоб виявити у нього такий унікальний розворот проблеми мови, який дасть нам розуміння, чому Руси в її відчайдушній боротьбі за існування не приходилося очікувати підтримки нізвідки. При тому враховуємо, що робота над «Повістю минули літ» ішла в час, коли після 1115 р. розпочнеться штурм греків-митрополитів на кирило-мефодієвський обряд, тому літописцю доводилося діяти дуже обережно. Щоб зберегти роботу. Не випадково її списків відомо дуже мало: знаходили по монастирях і нищили. Чому – дуже непросте питання, але дещо нижче покажемо.

Вчені давно говорять про порушення логіки Літопису, і найперше вказують на такий фрагмент: «І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена» [9, с.3; зауваження Л.Махновця – прим. 9]. Зазначаємо: Нестор «ходить» у тексті по певних колах, то ж так і логіку треба дивитися.

Перше коло – від Потопу до слів «і був тоді один народ» [9, с.2] із зазначенням географії й етнографії «коліна Яфетового».

У другому колі головна дійова особа – Бог, який розсердився й розсіяв народи, виділяються слов’яни й дається вже їхня етнографія й географія. Коло замикається повертанням до теми розсіяння (бо далі вже піде вилучення з середовища слов'ян полян і розповідь про них, або – третє коло) і фразою: «від його [імені] (у дужках вставка укладача. – О.Б.) й дістали [свою] назву слов'янські письмена». Та, від кого ж?! А треба на початок кола дивитися. Й тоді проступає, що – від Бога-Слова, можна вжити «Логос», або «Глаголъ», відповідно отримуємо глаголицю, яка й дала початок кирилиці. А якщо вилучити слова в дужках, бо їх увів перекладач, який міг і помилитися, то вийде так: «І від його й дістали назву слов'янські письмена». Ось! «Божа мова»! Ось так Нестор занотував не будь-що, а божественний початок руської мови й писемності.

На те, що в джерелах простежується такій підхід, звертав увагу український історіософ Ю. Липа [22, с.184], й що підтверджується джерелом «О преставленіи св. Кирилла, оучителя словенському языку» [Див.: 8, с.119]. Аспект – унікальний, бо тримовники й дорікали слов’янам, що їх мова начебто не божественного походження, а про себе казали: «Богъ нам есть створилъ письмена» [Цит.: 23, с. 46]. Тут усе варто зіставити з тим фактом, що Римський папа, побачивши «Євангеліє, писане руськими письменами», що його св. Кирило привіз з наших земель до Риму, тут же визнав слов'янський обряд. Чому? А тому, що божественність руської мови й писемності таким чином була незаперечно підтверджена. Євангеліє те, правда, тут же «кудись ділося» і немає його сліду й досі, що теж не випадково: світова геополітика. Свої джерела треба зберігати самим. І тоді з'являється зовсім інший ракурс проблеми давньослов’янської богослужбової мови: не як народної мови (про що багато написано), а мови божественного походження. А то ж – зовсім не одне й те ж.

І ось, Західна церква була більш «тримовною», ніж Східна, тим не менш її голова – Римський папа визнав слов'янський обряд. Значить, справа полягала якраз у тому Євангелії, «писаному руськими письменами», яке мало бути особливим. Яким? Неканонічним, тому «кудись і ділося». Але якби було, наприклад, аріанським, ніколи б папа не визнав обряду. Причому, й автором його мав бути тільки апостол з числа тих чотирьох, Євангелія яких були церквою канонізовані (інакше теж папа не визнав би обряд). Що ж то могло бути за Євангеліє таке? А звернімося до арабських джерел. Так, Ібн ал-Факіх ал-Хамадані (перша половина Х ст.) говорячи про якесь «Євангеліє джармаканською мовою»

(терміну «джармаканський» немає загальноприйнятого наукового пояснення. В. Крюков, зокрема, вважає, що термін стосується «джараміка», які жили у Південній Месопотамії й були підпорядковані Антіохійському патріарху [23 а, с. 38]. Але ж Ібн ал-Факіх пише так, розповідаючи про слов’ян і греків, називаючи їх при тому «малканійськими християнами». З цього В. Крюков робить висновок, що то могли бути якісь із балканських слов’ян. Ми ж пропонуємо попрацювати з вимовою самого терміну так: «джармаканський» – «тармаканський» – «тамарханський». І бачимо тут зашифроване означення мови русів, як також /можливо/ й фіксацію якогось особливого обряду),

пише про степовий народ («вони володіють коровами, кіньми й вівцями»), дуже вправний у малюванні ікон. «Їхні художники, – пише він, – малювали людину до тих пір, доки не відділилася від них секта, піля чого вони не були задоволені тим і стали надавати їй вид юнака, і якщо хотіли – дорослого чоловіка, і якщо хотіли – старця. Потім вони не задовольнилися тим й стали робити його красенем, потім – навіть чарівним. Не задовольнившись тим, надавали йому вигляд такого, що сміється чи плаче. Потім стали розрізняти злу посмішку від сором'язливої, надмірний сміх і посміх, радісний сміх і безсенсовний. І стали складати зображення до зображення» [24, с.17 – 18].

Технологія малювання описана дуже цікава, але для нас зараз головне те, що «відділилася від них секта» якась. Та «секта» могла пізніше потрактувати як «секту» самих «джармаканців», що, скоріше за все, так і було, чому й ікон таких не залишилося, як і текстів того Євангелія «джармаканською мовою» (Дуже смутно простежується в Карамзіна – у тому, як він описує все те, що відбувалося в Корсуні, коли його захопив князь Володимир і приймав там рішення про хрещення, – інформація про якусь «єресь митрополитів». А чи не про «джармаканських» іде мова? Від цього до ярлика «секта» – шлях прямий). Замислимося: а чому, власне, так могло статися? І тут ми знов вийдемо на знайому вже нам тему, а відповідно, вона не була випадковою.

Беремо «Апокриф Іоанна» і бачимо в ньому, зокрема, такий фрагмент: «[Я злякався і впав долу, коли] побачив у світлі [юнака, який стояв] переді мною. Але коли я дивився на нього, [він став подібним до старця]. І він змінював свій вигляд, ставши як

Ібн ал-Факіх якраз і описав утілення в іконах саме такого образу. А то ж – Христос. Тож навряд чи в балканських слов’ян-християн, що притримувалися ортодоксального грецького обряду, могли існувати такі ікони, в яких би аж бриніли зороастрійські елементи, тобто «єретичні». Греки ненавиділи це всюди й викорінювали до ноги.

Додамо тут те, що українські козаки, обґрунтовуючи свої права на самобутній політичний і духовний устрій у «Конституції Пилипа Орлика», виводили своє походження саме від хазар [26, с. 25 – 27]. А св. Кирило з Хазарії те Євангеліє й привіз. Усе сходиться.

В такому разі ставимо питання: а якщо те невідоме «Євангеліє, писане руськими письменами» було нічим іншим, як Апокрифом Іоанна, тільки писаним не коптською мовою – як те, що було знайдене сучасними археологами, а давньою мовою русів (наприклад, «джармаканською»…)? І тільки тут нам стане ясно, що коли папа взяв у руки Євангеліє, привезене «слов’янським апостолом» Кирилом з Корсуня, то його в той момент просто потряс шок. Те Євангеліє було «супер-єретичним», бо все було просякнуто зороастризмом (див. текст Апокрифу), але, значить, було автентичним, тобто – його писав сам апостол тими самими руськими письменами.