Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



бет29/40
Дата23.07.2016
өлшемі2.6 Mb.
#217012
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40

— Ага... Ну, гаразд. Ідіть! Присуд оголосимо! І засурмлять сурми голосно:

— Трутутутутууу! І замовкнуть...

І промовить президія:

— Хто далі?!

І вийде перед президію ЦК

«ПЛУГУ»


І скаже президія:

— ІІу?! Чого наорали? І скаже ЦК «Плугу»:

— Наорали, наорали...

— Говори хтонебудь один. Хай голова говорить! І заговорить голова:

— Орали! Цілий сьомий рік орали! Нових лемешів пона­ховували: дитячий леміш є, драматичний леміш є, літера­турний леміш є, жіночий леміш є...

— І жіночий є?

— Є!

— Не гнеться?



— Ні! Оре! Скиби тільки великі й рипить, як іде.

— Ну, далі...

— Вечірки тепер уже сотнями. У «Червонім Шляху» працюємо, в Держвидаві працюємо, в газетах працюємо, в театрах працюємо, в сельбудах працюємо, в хатахчитальнях працюємо...

І скаже президія:

— Добре, хлопці! Тільки ж ви не лише працюйте, а да­вайте змогу й «Селянській правді» вечорами працювать...

І скаже голова:

— Угу! Та ми помешкання маємо. Після того, як нашу діяльність було ухвалено,— дитяча студія сидить увечері на столі в секретаря «Селянської правди» на правім ріжку, літературна — на лівім, а жіноча в попільниці. То нічого, що іноді секретар цигарку об голову жіночої секції гасить... Головне — робота.

— Як з «Альманахом»?

— Виходить під гаслом: «Присилайте матеріали»!

— Присилають?

— Присилають...

— Ага... Ну, гаразд! А чого ото так була Україна завіршувала сьомого року? Хто винен?

— Хто й зна... Пишуть...

— Пишуть, кажете? Бить не пробували?

— Ні!

— Ага... Ну, гаразд! Ідіть! Присуд оголосимо! В сурми:



— Трутутутуту! І замовкнуть.

II

І промовить президія:



— Хто далі?!

І вийде перед президією ЦБ

АСКК

І запитає президія:



— Хто ви за їдні?

— АСКК!


— Це не те, що ЦКК?

— В сто раз більше!

— Ага... Ну, гаразд! Що робили сьомого року?

— Переїздили! Із Києва в Одесу, з Одеси до Харкова.

— «Благополушно»?

— Загубили в Києві пів ЦБ!..

— Знайшли?..

— Знайшлись! Тільки як падали, ідеологію надбили. Тепер на тім місці якісь надбудови ростуть. Ніби струп... Лікували — не бере... Довелось забракувати...

— Далі...

— Далі було раніш...

— Ага... Ну, гаразд... Ідіть! Присуд оголосимо... А сурма тільки:

— Ту...


— Годі! Ша! Вона й замовкла...
І скаже президія:

— Хто далі?

І вийде перед президію ЦР

ВСЕУКРПРОЛЕТКУЛЬТУ

І скаже президія:

— Ну?!


— їйбогу, не винуваті!

— Ну?!


— Майстерня слова... Майстерня дійства...

— Знаряддя до праці?

— Радгосп, гусениця, озима совка, хлібний жук, хов­рашки, коровка, кося і кілька прогорілих крамницькнигарень...

— Що інспекція ухвалила?

— їйбогу, не винуваті. Та то ще й не остаточне!..

— Не похвалила?

— їйбогу, не винуваті. Ми маємо клуб, маємо будинок, маємо радгосп, маємо книгарні... Ми ж усе маємо...

— Ага... Ну, гаразд... Ідіть. Присуд оголосимо!

— Дядю! Ми вже інститут журналістики!

— Писали колинебудь у журналах?

— Писали! І Федорченко в нас писала, Луначарський у нас писав...

— Ага... Ну, гаразд. Ідіть...

А голова комуни правобережної дивиться, дивиться, дивиться та тоді:

Ви жертвою впали В нерівній борні...

А товариш голови шапку зразу скидать.

— Надінь,— каже голова,— то я спросоння!.. А сурмач питає:

— Може, хоч потихеньку засурмить?

— Не треба! Голосника спортиш! І промовить президія:

— Хто ще там?

— «Авангард»!

— Чого «авангард»?

— «Авангард»... Ми цілий рік надії подавали...

— Подали?

— Подавали...

— Ну, гаразд... Подавайте й далі... Хто ще?.. Нема. Перерва. Йдемо на нараду...

— Дозвольте!.. Я ще!

— А ти хто такий?

— Фейлетони писав...

— Двадцять п'ять!

— Ой! Бийте ж хоч по невідповідальній ставці!

— Там знають, як бить!

Присуд оголосимо потім.

«ВІСТІ»

«ВІСТІ» 1921 РОКУ (Тіні предків незабутих)



І

— Тов. Кукуй, принесіть із друкарні запас!

— Вопервнх — раз: зто же ваше личное дело. Вовторьгх — два: если вн будете поручать мне свои личньїе дела, я буду жаловаться в третій Конгресе Коммунистического Интернационала и в четвертий Сьезд совнархозов тоже.

— Ну, сидіть. Бог з вами.

— А если я хочу стоять?

— Ну, стійте.

— А если я хочу сидеть?

— Ну, йдіть к чортам!

— Хорошо.

Це «Вісті» — почали ранкову працю.

— Ну, що це за «Роста»? Дає телеграму, що в Севасто­полі зацвіла яблуня, а в Криму гарбуз зійшов. Зрештою ж, скажіть: чи Крим у Севастополі, чи Севастополь у Криму?

— Здається, в Каспійськім морі.

— Що в Каспійськім морі?

— Оселедці.

— Та я ж про яблуню.

— Не знаю. Не чув.

— Напишу: «Різні». «За кордоном». Сволоч, не яблуня! ...Це ранкова інформація.

Ill


— Здрастуйте! А ви вже тут? Чого це ви так раненько?

— Дивлюсь: третя година. Думаю — ще рано: до двана­дцятої ще встигну.

— У нас праця з учорашнього дня з одинадцятої.

— Добре! Значить, щоб о четвертій тут бути?

— Оце перекладіть.

— Ах, і кваску б оце випилось.

— А я б сало їла.

— А почому сало?

— А як повкраїнському «нос»?

— Ніс.


— Ніс?! Переробили «о» на «і» та й думають, що вже й інша мова.

— Краще вже «вухо»!

— Пишіть — «вухо»! ...Це — перекладач...

IV

— Стасик! Стаааасик! ... Гукніть ви — у вас бас!



— Кхм! Кхм! Стаааасик!

— Костуся, де Стасик?

— Пшепрашам. Тов. Штам, де Стасик?

— Сейчас! Мария Альбертовна, где Стасик?

— Сию минуту! Мария Николаевна, где Стасик?

— Ах, боже мой! Анна Иосифовна, где Стасик?

— Товариші! Ресісоль!.. Давайте хором.

— ...Стаааасик!

— Я тута!

— Де ти ходиш?

— А я з мальчиками. От один здорово бьйоть! От здорово! Кааак ахніть!

— Ну, неси до друкарні... Так здорово б'є?

— От здорово.

— Ну, неси. ...Це — кур'єр.

V

— Товаришу! Завтра Франків день. Напишіть щонебудь там. Незручно ж все ж таки. Франко. Якнеяк!



— Добре. А то знаєте: хай на Тарасові роковини. Тоді я разом і за Тараса, й за Франка. Ніколи зараз.

— Гаразд.

...Це — культурномистецький відділ.

VI

— Тов. випусковий, сьогодні будете?



— Не знаю, мабуть, засвабну. У мене вчора такий фьюс, такий фьюс. Так права нога набвякла, що рукавичка ніяк не навазива. Сьогодні ще не знаю, мабуть, тиф буде.

— Ні, товаришу, ви повинні в порядку партійної дисцип­ліни.

— А може ж, я в порядку партійної дисципліни й за­свабну. Та й що це за справедливість?

Я за 6 місяців уже разів з 5 ту газету випускава, а вона мене ще ні разу. — Ну, добре. ...Це — випусковий.

VII

— Нет, Павел Михайлович, зто безобразне. Понимаєте: в телеграмме ясно сказано, что собнтия в Дальневосточной республике. Я и пишу — «В Верхней Силезии», а выпускающий впер ее в «Посевную кампанию». Зто возмутительно. В телеграмме говорится про внвод Японией войск из Сибири, я и даю заголовок: «Углекопм не сдаются», а они набрали: «Маруся отравилась»,— когда я прекрасно знаю, что Маруся оперирует в Запорожской губернии, возле Переяслава. Нет, так работать нельзя.



— Можна, Лідія Михайлівна, можна. ...Це — вечірня інформація.

VIII


— Товаришу, ви куди?

— До редакції. Час уже.

— Вертайтесь.

— А чому?

— Та в редакторськім кабінеті Марусю 1 купають. І воно, лиха личина, рученятами тільки хлюпхлюп! Та: «А я, дядю, купкупкуп»!..

— А може, у вашому кабінеті можна?

— Ні, у моєму пелюшки сохнуть. Ідіть додому. Взавтра прийдете.

— Так, кажете, купкупкуп!? Та рученятами: хлюпхлюпхлюп?!

— Еге. Та таке потішненьке. Ви жонаті?

— Парубок.

IX

— Товаришу! Передова буде?



— А газета вийде?

— Не може ж вона вийти без передової.

— Раз не вийде — навіщо тоді й передова?

— Як навіщо? Бо не вийде ж без передової.

— А не вийде, то й передової не треба.

— Так як же це так?

— А так.

— Ну, гаразд.

X

— Товаришу редакторе! З'ясуйте ж мені нарешті: хто я тут? Чи секретар, чи метранпаж, чи Костуся?



— А я знаю?

— Учора підходить Костуся: «Пшепрашам, пані секшетажу, роззявте рота».

«Навіщо?»

«Я води у вас наллю. Бо пан редактор сказали, що ви у нас за самоважа будете».

1 Донька к. комісара друкарні.

«Я нічого не маю, звичайно, проти. Я б, може, й закипів. Але як же з мене воду точитимуть? Хоч кранта при­робіть».

XI

— Газета вийшла?



— Ні, не вийшла.

— Чому?


— Костуся самовара не наставила?

— Пшепрашам. Я не винувата. Пан секжетаж рота не роззявили.

Мушу всетаки зауважити, що це я писав у той час і про той час, коли постійний редактор і постійний секретар були у відпустці (травень — червень 1921 року), а редагував газету тов N..., якому з цієї нагоди «дєлаю кніксен»...

1921 p., Харків

«ВІСТІ» 1924 РОКУ (Напередодні 1000 числа)

І

9 і! год. ранку.



— І яка лиха година там стукає?

— Нааастю! Що вас там, перина придавила, чи що?!

— Устануть, ще й на світ не благословиться, і пруться! Ні поспать тобі, ні відпочить тобі!

— Та одчиняйте! Вже десята година!

— «Десята»! У вас, може, й десята, а в мене ще й очі не розплющуються! Що ви мені, сверхурочні платите, чи що?! Цілісінький день як у ступі товчешся, та ще й виспа­тись не дають! Учора тільки у вісім годин і змогла лягти, а вони стукають!

— Газети є?!

— Еге! Так оце для вас зразу й напечатали! «Газети є»?! Іспидиція я вам, чи що?!

— Газети! Газети! Давайте газети!

— Та... зараз!

Здрасте! Читали «Зкономическую жизнь»? Не чита­ли?! Очень жаль. Понимаете, у меня то же самое в сегодняшнем номере, те же самые слова, что и у товариша Круміна... Только он писал про зто самое две недели тому назад, а я сегодня... Да!.. Так вот!.. Иначе и быть не может... Да!.. Так вот!.. Про что зто я?! Ага!.. Товарищ секретарь, аванса нельзя ли червонцев хоть пять?! Знаєте, советский рубль, падает, и червонец его вытесняет... Я про зто писал, помните, в статье. «Кризис сбыта и кредитование рабочих»... Очень интересная статья... Слушайте, дайте газети!.. Да... Так вот... Интересное, знаєте, явление... Вчера в «Деловом клубе»... Проблема наших финансов... Положение всетаки улучшается... Да... Так вот... Я уже написал заявление... Положите, пожалуйста, резолюцию... Вот здесь!.. «Вндать»! Так и пишите: «Видать»... И все... Да... Так вот...

— Хай полеже!

— «Хай полеже»! «Хай полеже»!! «Хай полеже»!!! Да... так вот... Я вам написал очень интересную статью «Про червонец»... Я вам ее прочитаю!

— Читайте!

— Так. «хай полеже»?

— Хай полеже!

— Так я вам скоренько прочитаю, потому что меня ждут в Госплане... Я там должен уже бить...

— Читайте!

— «Мн уже не раз писали, что советский рубль в силу тех или ицых обьективнмх причин...»

— Товариші, гонорар видають!

— Да! Так вот! Я страшно спешу... Я вам потом про­читаю.


— Здоров!

— Здоров, Васю! Ну як?! Що сьогодні пишем?

— Та слід би про Німеччину. Там цікаве становище утво­рилось... І про Англію слід... Та щось... мабуть, не напишу... Голова, знаєш, ніби чужа якась. Отут мені давить і штрика... Я її ніби весь час відчуваю... Ранком так, знаєш, встати не можу... Безсонниця якась, усе сплю, сплю, сплю... До години сплю — встати ніяк не можу... Апетит якийсь пога­ний... Пироги вже приносили?

— Он з пирогами!

— Слухайте, дайте п'ять з яблуками, три з маком, два з сливами і чотири з м'ясом... Якось, знаєш, сам не свій... Перевтома, мабуть... А головне, на їсти ніяк не навернеш... Чай уже був?

— То в тебе, мабуть, рак!

— Ні, без жартів] Щось таке є... А що — чорт його знає... Газети! Давайте газети!

— Сідайте, сідайте! Сьогодні про Болдуїна.

— Та в Німеччині щось Зектом...

— Сідайте, сідайте!

— Сідаю!

fV

— Аааа! Остап! Ну як? Написали?



— Написав!

— Читайте!

— Здрастуйте, тов. Остапе!

— Здрастуйте!

— Для нас написали?

— Ні!


— Ну от! А ви ж обіцяли!

— Та не міг я!

■— Що значить не міг?!

— Та не можу ж я всім!

— Свинство.

— Тов. Вишня! Написали?

— Ні!

— Як же це так?! Ми ж завтра • випускаємо!



— Не встиг!

— Свинство!

Дзззз!

— Алло!


— Остапа!

— Я!


— Написали?!

— Ні!


— Свинство! Чорт його знає, задається!

— Для «Вечорки» єсть?

— Зараз сяду!

— Сідайте, сідайте! Вже дванадцята!

— Та боже ж ти мій!

— Сідайте, сідайте! Чого запізнюєтесь? Свинство]

— Слухайте, товаришу, я вже з ума зійшов! Треба до лікаря.

— А написали?

— Та ні...

— Ну сідайте, напишіть, а тоді можна й сходить!.. Свин­ство!

V

— Дааа! От, братця, вчора... Арія «Рахиль, ты мне дана» ну ні к чорту! Ну нікуди! Оркестр, правда, нічого... В деяких місцях навіть зовсім добре, але Елеазар... Взагалі на оперу слід звернути увагу... Я ж кажу...



— А декрети ви вже здали?

— Декрети? Я ж кажу, що в неї не»зовсім чисте піаніссімо... Є якась ніби детонація...

— А як з хронікою?

— З хронікою? Знаєте, верхнє «сі» в неї часом дуже добре звучить, але часом...

— Взагалі зверніть увагу, щоб декрети не залежува­лись...

— Так... Готують «Гальку». Я не знаю, хто ж у них Йонтека співатиме?..

— Місця для з'їзду багато?

— «Галька» в них ссть, але з Йонтеком слабо...

— «Гальку» потім! Потім «Гальку»... Що від робкорів?

— Є!


— Валіть, валіть.

— Даю!


VI

— Аааа! Саша! Наше вам!

— Доброго здоровля?

— Кого сьогодні споганив?

— Та, думаю, редактора. Думав красивим намалювати: не виходить... А оце Поліщуків «Динамічний льот» ізобразив... Битиме, мабуть? Дайте цигарку!

— Нате!


— Ну як?!

— Здорово!

— Та заважають працювати... От у Берліні — там праця! Там як сядеш: тихо скрізь, усе в тебе під руками, а тут па­перу путящого не знайдеш... Позичте сертифіката!

VII


— Репортьори поприходили?

— А хіба сьогодні платять?..

— Та ні, матеріалу нема! Що за чорт? Де там вони поді­вались?

— Здрасте!

— Аааа! Ну що в ВУЦВКу?

— Скажіть, сьогодні платитимуть?

— Який матеріал із ВУЦВКу с?

— Чому ви не хочете за ненадруковані замітки платити?

— Приїхав уже т. Буценко?

— Одиниця в «Комуністі» значно Дорожча, ніж у нас...

— А що сьогодні в президії?

— Я гадаю, що треба фікс зменшити. Це ж .неможливо...

— Ну, ну! Про це потім! Давайте!

— Єсть!


— Біжіть в Наркомвнусправ! Як із з'їздами?

— Інтерв'ю!

— Та...

— Давайте, давайте!



— Здрасте... Очень интересньш материал из Наркомзема... Очень интересньш... На Сумской опытной станции поймано четыре беременньїх суслика... Очень интерес­ньш...

— Як з Раднаркомом?

— Єсть!

— УЕР?


— Єсть!

— Давайте! На з'їзд кооперації!

— іду...

VIII


— То даруйте ж мені, товариш!... Тото ж, прецінь, не­можливо... То повинна ж бути якась субординація... То в мене апарат мусить бути машиною! Я не можу так...

Мені кожний мусить знати, що він робить... Я потребую сатисфакції... Це ж річ абсолютно неможлива є, щоб екс­педиція не знала, куди йде газета... Тото ж елементарна річ є. Це ж видавництво, це ж велика справа... Отже, евен­туально я мушу знати, що робить кожний гвинтик! А то ж, бійтеся бога, що вийде... Я людина за це відвічальна, і я того від усіх вимагаю! Так чи ні?

— Так!

— То даруйте ж мені...



— Як з тиражем?..

— Десять тисяч! Посилаю на Правобережжя! На Кате­ринослав посилаю!

— Жарте, жарте!

— Жаримо!..

IX

— А, Борис Іванович! Ну, скільки ще шпальт треба?



— Я мєрал, і я точно скажу... Чотирнадцять столбцов з запасом! Ще надо десять столбцов. Чотири на оголо­шення...

— А може, менше?

— Я никогда не ошибаюсь! Сказав десять — і в точку! От і вчерась сказав: надо дванадцять столбцов...

— Так дванадцять у запасі й залишилось!

— Хіба?!

— Ну да!


— Ну, знасте, сто ошибка! Хіба тепер робота? От раньше була робота... Я шести лєт уже старшим наборщиком был... Бувало, йдеш на службу, а мама говорить: «Боря, говорить, ти маленький іще, может, ти б у цурки погравсь?» А я говорю: «Мамо, говорю, старші наборщики в цурки не граються, говорю. Вони должни работать, говорю». От як раньше работалі...

X

— Іване Григоровичу! Як там з матеріалом?



— Та коза заболєла! І до козла водил, і до ветеринара водил... Не помагаєт...

— А що таке?

— Нервная какаято стала... Я до нейо: «Катька! Катька!» А она до мінє: «Ммме!» Парочку она мнє привела...

Козлика й козочку... Бєлінькії такії... Маленькії... За­бавник..

— Скільки там шпальт?

— Та нічево. На «корпус» дайте...

— Давай на «корпус»! Що там на «корпус»?

XI

— Завтра є «Гарт»?



— Коли «Плуг»?

— Де завтра вечірка? На паровозобудівельному?!

— Продивіться оцей вірш!

— Оце читали?!

— Тут от стаття!

— Товариші! Двадцять п'ять чоловіка! Та хоч на голову не лізьте!

— А оце читали?

— Та я ще вчора приніс!

— Та що вам редакторський кабінет — клуб, чи що?! Ану в ту хату! Кшш!!! Нема мене! Дихнуть не дадуть... Ей! Кажіть там: нема мене!

XII


«Камню место»! 1

Окремі «сонячні зайчики» редакційного життя... Усмі­шечки...

А так, як озирнешся на мало не три роки своєї праці в «Вістях»,— чого тільки не було?!

Було радісно, було журно... Всього було.

А найбільше було праці... Справжньої праці... Цього від нас ніхто не відбере, і ніхто нам у цім не заперечить... Праця — це наше. Це те, що ми мали дати і давали, не жал­куючи...

Маєте «Вісті». Тисячу їх маєте!

Матимете — віримо! — і дві, і десять, і двадцять!

1 Що це значить — не напишу: хай покортить... Приходьте, кому цікаво, до редакції, розкажу особисто.— Авт.

ПРО «ВСЕСВІТ»

«Всесвіт» на Вкраїні... Такого ще не було...

Тільки на восьмім році Жовтневої революції Українська Радянська Соціалістична Республіка змогла накінець за допомогою редакції «Вістей» обхопити «Всесвіт»...

«Всесвіт» — це значить — цілий світ... Усенький. З усім його, як той дядько казав, гамузом...

Правда, смілива штука?

Дуже вона широка, і дуже вона безмежна, і дуже вона кругла...

Це не те, що якихось там дев'ять губерній... Це — все. І те, що зверху, і те, що всередині... І те, що з усіх боків.

Одне слово, гетьчисто вам усе, що є, і що було, і що буде в світі, на світі й під світом...

От ви зараз держите «Всесвіт», перегортаєте його, читаєте й думаєте: «Просто собі журнал, та й вже!»

І, прочитавши, накриваєте миску з сиром...

Отото ж бо й є, що не просто...

Ви так самі собі подумайте. Молоде іще воно, отой «Все­світ», молодюсіньке...

Ну скільки, повашому, йому? Не вгадаєте?

Так я вам іскажу: йому всього місяців зо три балачок, та два тижні блакитно 'іволгінсько 2плахтійської 3 про­пасниці... І все!

Дитинча, як бачите...

А зверніть ви на його увагу.

За такий час отакого з усього світу та набратися...

І у Форда u Детройті, аж у штаті Мічіган у Північній Америці, побував на святі випуску десятимільйонного авто­мобіля...

І в Донбасі «власними руками» два мільйони «чорного золота» видобув...

Заодне вже проїхався на першім у Донбасі трамваї...

І про Київську художню виставку не забув...

Звідти стрибає знову у «країну чорного й білого»...

Потім на «Українські планіри» сідає і планірним спус­ком і в Німеччину, і в Польщу, і в Англію, і у Францію...

1 Блакитний — редактор.— Авт.

2 В. Іволгін — секретар.— Авт.

3 Плахтій — фотолаборант.— Авт.

І Всеукраїнський учительський з'їзд — він парад при­ймає...

З'явилися лами в Лондоні — він уже за ними летить, язиком причмокує.

І по радіо фотографується, і на Содовім кар'єрі шипучку п'є...

За Чемберленом,— де той антирадянський фронт орга­нізовує,— наглядає... І за Ерріо стежить.;. І домни в роботу пускає...

Спорт?! Він і в футбол, і в гандбол, і гирі підкидає, і в бокс б'ється, і на коньках женеться, і марафонською бігою 10 000 метрів біжить. І не захекується...

Прибіг на старт,— так, думаєте, одпочиває?..

Ще б пак!

Ні, голубчики, не відпочиває, а зразу за шахи...

І «мат» королям робить..,

З 60 000 чоловіка люду зразу грає...

А Капабланка з таким числом заграє?!

Хай спробує!

Пограв у шахи — шаради вирішує, над ребусами голову крутить, за задачі береться... І в театр летить! І на заводи біжить! І вірші пише! І оповідання строчить!

А ви ж не забувайте, що йому ж місяця ще немає: маненьке ж воно, манюсіньке!

Що ж з його буде, як він виросте?

Та всесвіт у нього буде як на долоні!

Отак: розкриє долоню — і все в його перед очима...

Аж страшно!

ЩО ДОБРЕ — ТО НЕ ПОГАНО!

Сидів я В кімнаті. Сидів і дивився на полицю з книжками.

І раптом у мене дротом волосся д'гори п'ястися почало... І очі витріщилися... І мороз поза шкурою пішов... І остовпів я й прикипів до стільця тулубом своїм радянським.

«Вишневі усмішки» мої чхнули, розсунули книжки, під­велися, стали сторчака, кивнули палітуркою, підморгнули обкладинкою:

— Доброго ранку!

— Дрдрдрастуйте!— кажу.

— Поздоров мене! Гменинниця я. Три роки, як у «Книгоспілці» видалася я. З ювілеєм поздоров!

— Здорздорздоровлю!

— Та ти не бійся. Можна ж мені хоч у такий день, як трирічний ювілей мого видавництва, по душах з тобою побалакати?.. Хіба тобі не цікаво знати, як нам жилосябулося та як нам розповсюджувалося?

— Цікаво...

— Ну, то слухай...

— Слухаю...

— Як продав ото ти нас 1922 р. у «Книгоспілку», так «Книгоспілка» ще тоді щойно на ноги спиналася. Квола ж вона тоді була, глянути ні на що було. Подумали ми тоді: «І куди ото він нас загнав?» Дев'ять периферійних книжкових крамниць і майже на 270 тисяч.... Та такого майна, що ні на базар, ні з базару. Ніхто й дивитися не хоче. Гірко було перші часи. Видалися ми — продаватися б нам: нема де продаватися! На село б двинутись — нема куди двигатися.

Повіриш, мишей уже почали благати: «Та поїжте нас, щоб хоч не мучитися. Лежиш у коморі: палітурки болять, шпагат у плечі пов'їдався, сторінки позлягалися. Нема чим дихати...»

Коли так за кілька часу дивимося — беруть нас. Запако­вують і по крамницях... Там крамничка... Там крамничка... По руках пішли... Що вже те видавництво робило — не знаємо, а тільки бачимо, що вже нема нас по коморах... Уже розрізують нас, читають нас, глечики нами накри­вають... Уже ми розійшлися... Вискочили... Це —1923 року. А з того часу й пішло, й пішло. Уже біля нас і різних товари­шів цілих 137 назв (а спочатку було тільки 26!). Уже й при­мірників — півтора мільйона... Уже ми як розстелимося на полицях — так є на що й глянути. Уже в правлінні бухгалте­рія цокає, уже векселі літають, як мухи, уже інструктори, відділи, підвідділи, вже чай розносять, уже навіть котлети на рукописах у правлінні лежать!.. Та до того, брат, дійшло, що 1925 року біля трьох Мільйонів примірників нашого брата на світ божий із «Книгоспілки» вилетіло. Ловко?



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет