Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

— Не погано!

— Уже ми по 81 крамниці розлітаємося... Уже на селах 3000 кооперативів нас продають.

— От здорово! Так що ви тепер живете, поспівуєте?

— Та живеться, сказать, нічого. От тільки...

— Що «тільки»?

— На Донбас не продеремось. На Чернігівщину не пускають.

— Хто не пускає?

— «Місцеві умови»!..

— Що таке за штука «місцеві умови»?..

— Чорт його знає, що воно за штука ті «місцеві умови», а не пускають. Поткнулися до Луганського, поткнулися до Бердянського, до Артемівського, до Слав'янського сунули­ся — не пролізеш...

— Та чого ж не пролізеш?..

— Та отак не пролізеш, і квит... «Місцеві умови». Та в голову, очевидно, місцевим адміністраторам вступили ті «місцеві умови» й не дають їм «правильно» думати... Тут криком кричать усі: «Книгу на село!», а там думають: «Піде книга на село, порозумнішає народ та й скаже тим адміні­страторам: «А чим же ви, товариші, думали, що до нас книж­ки не пускали?» Ну й неприємність. Вони й не пускають.

— Ич, які хитрі! Ну, а як ви гадаєте: проліземо?

— Проліземо!..

— А так усе благополучно?..

— А так усе гаразд та добре!..

— Ну, вітайте ваше видавництво, кажу, з ювілеєм та перекажіть йому, хай велике росте...

— Хай!.. Хай!..

Літературні шаржі

М. Хвильовий

СИНЯ ТРЯСОВИНА

Розділ перший

Трясовина — це глухо... Невиразно це: трясовина...

А от трясця — це яскраво. Підкидає... Парить... Корчить... І очі червоні, і губи червоні, і перси червоні, а язик білий... (Язик — мова — нація — пригноблення — визволення)...

Визволення — народ!..

Ех, народе!

Вставай же, народе, їдять тебе мухи з комарями!.. А трясовина — це глухо... А ми її — — Трясовина...

Вина... вино... виноград... Чавлять... Сік... Кров... Революція...

Трахтатах! Трахтатах! ...Червоними загравами світало... Дніло...

І йшов день, і відходив день...

День відходив (відхідник — нужник — Термінологічна комісія Міністерства Шляхів гетьмана Скоропадського). Це так, між іншим. А далі от про що...

Під тьмяним небом, де гарячими списами сонце брук проткнуло, великим містом виприщило шмат чорноземлі. Але про місто потім. А тепер говорю про будинки... Будинки...

Будинки — одноповерховий, двоповерховий, триповерхо­вий, чотириповерховий, п'ятиповерховий і ще «ховий» і «ховий»...

Ліворуч будинок, праворуч будинок, а поміж ними вулиця поплазувала... Поміж ними... Ех, знаєте:

Поміж тими крутими горами Сходила зоря.

З улиці двері... В кожний будинок двері...

А в цей будинок чотири входивиходи... Вихід з квартири, квартира 4 кімнати (наперед! — яз чорного ходу!)...

В квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, ліжко. Під ліжком горщик (порожній — Карло Іванович уже виніс).

Горщик — генерал (імперіалістична бойня)... На ліжку Хая... А от припустім:

В ліжку блощиці. Темнорожеві блощиці. (Єсть такі — повні крові, повні свербіння, знаєте, коли спиш, може, в сте­пу, може, в клуні на соломі, може, не знаю)...

Так на ліжку Хая...

Біля вікна Карло Іванович.

Хая — жінка...

Чому жінкаТ..

Може, в тому, що в неї таз ширший, може, через щось інше.

А Карло Іванович чоловік (штани)...

— Дєтошька! (Це Карло Іванович)... Я не маху... Мі сєфєрні люді, мі хальодні люді. Я не маху... Я січас не маху!

— Ти мусиш!.. Зараз мусиш... Ти знаєш — мені терпіти не можна: у мене жіноча хвороба... (Це Хая).

— Дєтошька! Я вже не маху. Мі сєвєрні люді...

— Сволооч!

Зойкнула й розпанахала начетверо давно не латані панталони... (Це Хая). Шкода панталон. (Це я)» Ага!

Ще, пак, забув сказати.

Хая — відповідальна...

Карло Іванович — відповідальний!

Хая — пісяє.

Карло Іванович носить,— обидва відповідальні...

Розділ другий

де я вже писатиму про щось, мабуть, інше (ще й сам не знаю, про що с а м* е)

Ех і зазирніть же в глибінь віків!..

Сивасива старовина. Глибока...

Зазирніть...

А може, не треба?

Все їдно нічого не побачите...

Там Грушкіна...

А з нею Пекельний...

Пекельний — Грушкіна.

Вона ніби його жінка, а він ніби її чоловік...

— А може, навпайй?

— Може... Не знаю — не бачив. Маленька справка:

Хая — руда.

Грушкіна — чорнява.

Іще маленька справка:

Карло Іванович — з борідкою.

Пекельний — без борідки... Іще третя справка: Ні, мабуть, буде й двох...

...Грушкіна бігає по кімнаті й нервово стукає підборами. А може, то не вона стукає. Може, то покрівлю латають... Старастара покрівля, як той дід, що я його десь бачив...

А що я ще бачив...

...Бачив ще. молоде, струнке дерево...

Осінь...

І листя на тім дереві червінькове...

Ех, та й люблю ж я нашу червінькову революцію! »...Повстання! ...Повстання! ...Повстання!

Вітер рвучкий баским конем полем скаче, жита клонить, порох носить і кричить: — Повстання!

Хвилі білими зубами береги морські шматують... Ви колинебудь були в бурю на морі? Не були? І я не був...

Не був іще я в Африці, в Америці, на Гібралтарі... І в Алжірі не був..#

Розділ третій

Ви кажете, що я — нр на тему. Почав про трясовину...

Ах, любі товариші! Читачі мої милі... Дочитайте до кінця... Тоді все вам зрозуміло буде. Я ж творю!., ви разом творите... Що ми витворим? Не знаю. Хай Мене хрест уб'є, не' знаю!..

Чому ви хочете, щоб я обов'язково про — «трясовину»? А от якраз у мене поперек засвербів... Ви колинебудь тво­рили!.. Ні... Тото бо й є!.. Творить, брати мої хороші, не каву з білою булкою пить... От творив про — «трясо­вину» і поперек і засвербів... Натхнення й переїхало на поперек...

А вам обов'язково «трясовину» подавай! — Подавай! Подавай! Подавай! — кричить Хая шофе­рові...

Хая й Карло Іванович зібралися їхати в Крим! Грушкіна й Пекельний — раніше виїхали...

А покоївка (у них була покоївка — спільна) прибирала за ними кімнати...

Коридором пробіг (конфетно, карамельно) Пєтушков! Хая:

— Карло Іванович! У мене жіноча хвороба. Ти повинен це розуміти!

Карло Іванович:

— Ми сєфєрні люді... Ми люпім, сільно люпі'м, но сразу ми не мошім... Ми сеферні люді, ми хальодні люді...

І поїхали...

Гу! Гу! Гу!.. (автомобіль).

І заводський гудок ранесеньким ранком, коли зоря почит нає кривавочервоним язиком обрій лизати, і гудок так саме: Гу! Гу! Гу!

Розділ четвертий

Спеціально для того, щоб ви, дорогі мої читачі, відпо­чили трохи...

Розділ п'ятий

В цім розділі я буду прохати вас подумати про те, що ви оце тут прочитали... А як вам для цього одного розділа замало, нате вам іще й

Розділ шостий Думайте!......................

Розділ сьомий

Вибачте, будь ласка, але, їйправо, мені страшенно хочеть­ся не на тему говорити. Я хочу написати, як колись одна бабушка та один дєдушка з старовинного шляхетського роду, після того, як у них націоналізували землю, та лягли на однім ліжку «валетом» спать... Дєдушка уві сні хотів запротестувати проти націоналізації (контрреволюція! Денікін! Врангель! Махно! Петлюра! Французький капітал) та й роззявив рота. А бабушка повернулася та й устромила йому в рота палець... Дєдушка, гадаючи, що йому заборо­няють говорити, стис люто зуби й укусив бабушку за пальця... Бабушка як крикне:

— Ой! Ой! Ой!!!

Р озділ восьми й

І покотилося те «Ойойой!» луною. Покотилося долинами, горами. Гори... Крим...

Приїхали, значить, Хая й Карло Іванович у Крим... Найняли кімнату... Сидить Хая на ліжку... Під ліжком горщик. (Дивись розділ перший)...

Та не тільки дивись розділ перший, а дивись і в вікно...

Гори... Сині, сині гори...

Знаєте: злізти на гори...

Знаєте: на горі високо, а в долині низько...

А звідки взялися гори...

Але то не моя справа...

Якби я писав, звідки взялися гори, що б тоді робили гео­логи...

А геологія інтересна наука... Правда?

Є ще дуже багацько й дуже інтересних наук...

І про землю, і про небо, і про сонце, і про зірки...

Як та наука, що про зірки?

Астрономія?

А є ще й гастрономія. Одна, бачите, невеличка літера, а як усе зміняє...

Астрономія й гастрономія...

Одно велике, таємне, бездонне, як небо...

А друге — неп.

Черевате, мордате й сопе... Як паровик, коли його сифонять... Так:

— Ссс... Ссс... І стоїш на рейках — дивишся... Куди біжать рейки!.. Далекодалеко біжать рейки...

А по боках і села, і міста, і ліси, й гори, й долини, й болота, й трясовини... О, нарешті! «Трясовина»...

Бачите, я ж казав, що дочитаєте до — «трясовини»...

І дочитали...

Крапка...

Ні, вибачте, тут іще не крапка, а кома...

...до трясовини, що перед ранком, як туман її останнє обнімає синя... завжди синя. От бачите: «Синя трясовина»... Крапка... Все...

Труба з димом. Амба.

Г. Коцюба

ЗЕМЛЯНИЙ СИН ІДИ, ПРОКУДО!

Гордовито майорять червоні прапори над великим кам'я­ним містом. То вгору майорять, то вниз майорять. То шепо­чуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учо­рашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні, то не шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні. А то буйно віють, наче розповідають світові про великий сполох, а то зовсім не віють, наче зовсім не розповідають про великий сполох.

Те, що вчора було легким, важчає, а те, що було важким, легшає...

— Прокудо! Прокудо! Не працювати тобі більш у цій кімнаті, де ти оце зараз сидиш, на віденському стільці голо­вою вгору, обличчям до вікна. Немає тобі, Прокудо, спокою! Ти чогось хочеш, Прокудо! Ти вже, їйбогу, не тут, Прокудо! Повір мені, Прокудо, що душа твоя вже далеко звідси, на просторах, де життя свято справляє! Не скласти тобі іспитів, Прокудо! Поріже тебе, Прокудо, професор, бо думка твоя (повір мені, я більш од тебе знаю) іншого бажає!..

Став Прокуда біля вікна і прислухається. Як прапори тріпочуть, як вулиця то дуже шумить, то не дуже шумить. Як шум то наближається ближче, то віддаляється далі.

Стоїть Прокуда й дивиться очима в далечінь. Наче почути щось хоче. І чується йому:

— Ой Прокудо! Прокудо! Не сидіти тобі в тиші тихої кімнати... Слід тобі йти до землі! їйбо, слід! Бачиш, як земля хвилюється, правди шукаючи! Не всидиш, Прокудо!

Слухає Прокуда тії поклики й шепоче урочисто:

— Мабуть, не всиджу я в тиші тихої кімнати... Мабуть, слід мені йти до землі.

А потім:

— Я твій, моя земле убога! Тобі віддаюсь, до тебе йду.

ПРОЩАЙ, ЗАРУЧЕНА!

У неділю, Галю, ти підеш о 6й годині на чергове поба­чення до свого зарученого.

Підійдеш до двору, увійдеш у двір, підійдеш до ґанку, зійдеш на ґанок, відчиниш двері, ввійдеш у кімнату.

Але не скаже він тобі: «Здрастуй, моя кохана!» І не від­повіси ти йому: «Здрастуй, мій коханий!», бо не буде його в кімнаті, він піде з кімнати.

Сядеш ти, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на сті­лець і сидітимеш. Сидітимеш і страстно думатимеш, що будеш його коханою, його вірною дружиною... І з трем­тінням чекатимеш...

Просидиш ти, Галюголубочко, п'ять хвилин. Просидиш ти десять хвилин. Тридцять хвилин ти просидиш, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці у кімнаті у свого зарученого, куди ти прийшла на чергове побачення в неділю

0 6й годині увечері...

Устромиш ти, Галю, свій погляд в задумі в стіл (хоч

1 трудно це тобі буде зробити, але ти встромиш!) і сидіти­меш ще п'ятнадцять хвилин...

Потім ти, Галю, вистромиш із столу твій задумливий погляд і ще п'ятнадцять хвилин сидітимеш. Просидиш ти шістдесят хвилин, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці. Знай, Галю, що ти просиділа цілу годину, бо в годині шістдесят хвилин.

Незадоволення тебе, Галю, обійме. Почнеш тремтіти. Але то нічого — тремти! Нічого, брат, не зробиш. Потремти ще годину — до восьмої, потім заспокоїшся.

Подивишся на етажерку, там для тебе лист лежить од нареченого.

Починай нервово бігати по хаті, як не сидиться... Вже недовго, без п'яти вісім... Бігай, бігай! О, вже вісім.

Дивись мерщій на етажерку.

Є лист?

Читай...

ЗА ОДВІЧНОЮ ПРАВДОЮ

Отакими кроками (аршинів чи Iі2 чи два) без утоми й без відпочинку ходив Прокуда по селах.

У довгій полотняній сорочці, у штанях, таких звичайних і таких не то далеких, не то близьких, чи в картузі, чи опростоволосениц, з двома очима і з ясним, чудним, посмішку­ватосумним одним обличчям.

Серед люду він мав незвичайну цікавість. Коли підходив він до села, виходили старі, молоді, жінки, чоловіки, діти, немовлята в колисках* коні, корови, вівці, свині, кури, собаки. Горобці зліталися до сільради і, скупчені в велику юрбу, споглядали з притаєним подихом.

А він зіходив на ґанок, брав у жменю зір свій і кидав по­перед себе, і говорив, говорив, говорив. Слова йому вилітали з рота, а здавалося, що летять вони прямо без пересадки з грудей, від самісінького серця, що лежить між п'ятим і шостим ребром, у грудях ліворуч.

— Брати мої! — говорив він.— Дорогі брати мої! Наді­йшов час довго бажаний і давно очікуваний. Час, коли можна вже одвічну правду шукати! Не спіть, брати мої! Вставайте, беріть Мечі, обувайтесь, надівайте штани, під­перізуйтесь, бо смолоскипи якраз на шляху горять. Та не баріться, брати мої, бо з паливом скрутно, можуть смоло­скипи погаснуть! . ,

Скінчивши в однім селі, йшов Прокуда до іншого і гово­рив, говорив, говорив... Такий близький і разом з тим не­досяжний, такий зрозумілий і разом з тим незрозумілий, такий владний... все говорив, говорив, говорив.

ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ!

Хвилюваться люд почав. Незадоволення скрізь пішло... — Не знають, що творять,— говорив Прокуда... І злазив на ґанок. І говорив, говорив, говорив...

— Та замовч, Прокудо, бо битимем!

— Не знають, що творять,— шепотів Прокуда... ...І говорив, говорив, говорив...

— Бий його! — вискочило з юрби.— Бий, бо не замовкне похорошому.

І розбіглась юрба, залишивши перед ґанком кров та волосся.

В ЧАСИ СТРАЖДАННЯ

Хто, не битий, зрозуміє біль у побитого?

Лежав Прокуда на хуторі з повитою головою, з ногами, з руками і зо всім іншим...

Лежав і скорботно думав, як його «там», на майдані, одлатали.

«Любив я народ усім серцем. Голодний ходив од села до села, щоб поговорити... І ось тобі — вибатожили... Галю, голубко моя! Краще б я іспит був складав. Не зрозумів наш народ рівності, братерства!.. Галю далека! Чи чуєш ти скор­боти душі моєї?»

Лежав Прокуда в хаті і вже сам з собою говорив.

Приходить незаможник Середа.

— Ну, як,— питає,— одійшли?

— Та вже трохи!

— Ходім у народ. Там уже трохи заспокоїлись.

— А не битимуть? — спитав Прокуда, згадавши скорботу душі своєї.

— Ні, не битимуть. Повеселішав уже люд трудя­щий.

— Ну, ходім!

І пішов Прокуда од села до села. І всі йому казали:

— Що, вже одужали? Добридень!

Навіть дідова Петрова кобила привітно майнула хво­стом.

Здрастуйте, мовляв, вам, пожалуста, як багато не гово­ритимете.

А земля хихикала. З свого рідного сина хихикала.

Гр. Косинка

ОДНОКУТНИЙ БІЙ

Смеркало.

Смеркло.

Благословлялося на світ.

Розвиднялося.

Розвиднилось.

Ранок...

День.

Сонце, сонце, сонце, сонце... На небі хмариночки Такі білі, білі. Сніжинки — хмаринки...

— Цвіріньцвірінь! — горобець пролетів і полетів... Тихопобожно гудуть червоні дзвони, по церквах, шумить

дріт на телеграфнім стовпі, Ванько їде бруком, і зпід копит Ванькової кобили долітає до вуха:

— Ззуй! Бах! бах! бах! Улиця припала пилом.

Холка на кобилі припала пилом. Ванькове обличчя припало пилом.

* * *

Уже на дванадцяти сторінках малої вісімки ревуть гар­мати!

А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий... То б'ється селянська доля.

Старе, мале й немовлята вийшли на бій, боронити свої оселі від непроханого ворога...

Ось на баскій телиці летить Сенька'кулеметник і стро­чить...

Чуб йому, як хвіст у буланого коня, трубою. В очах залізо й криця, з рота в його піна. Піна його пилом припала...

— Дивись, Параско, які наші! А бій! А бій!

Ось уже її немовлята з колисок повискакували — пішли з ріжками в руках на золотого бога...

Пішли вже й з сокирами, з вилами, з ополониками. А бій реве! А бій реве!

Ось уже й баба Горпина з макітрою, а Катерина з ноч­вами — подались. Останній резерв.

Затремтіла гречка й упала, здригаючись... Впало навколішки жито й припало жовтим колоссям до потом политої зелені...

— Тратата!..— залопотала Горпина макітрою смерті.

— Уррра! Слава! — крикнув з рову кулемет.

— Діти! Бий ногами, стріляй сосками!

А ворог муром налягає на селянські лави...

— З батареї б'ють!

— Катерино! Бий з ночов! Сіру куряву пронизали ночви...

— Ай!

Полум'я! Жовта змія пронизала дим!

— Хлопці! За волю, за долю, за кров — уперед! Щось невідоме ревнуло в грудях селянських, на обніж­ках помста промайнула... І пішли... і пішли... і пішли...

Сонце здивовано стало, постояло і пішло далі. Ворог хитнувсь...

— Слава! Слава! — покотилося ярками та долинами.

* * *

Баба Горпина йшла полем і співала:

І здавалося, що десь за долиною хтось невідомий з куле­мета тільки:

— Торох! Торох!

Повіяв вітер, далі притих. Далі знов повіяв. І знову при­тих. Послухав Горпинину пісню, махнув рукою і знову повіяв...

Смеркало...

Смеркло...

Ніч...

В. Коряк

ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА

Така вже воно споконвічна поведенція, що видавництво тільки те й робить, що видає книжки. Робить це саме й Дер­жавне видавництво.

Нещодавно вийшла з друку накладом Державного видав­ництва книжка «Дзеленьбом» — книга для дітей най­молодшого віку. На одній сторінці тої книжки чорним по білому надруковано:

Пішла киця по водицю Та й упала у криницю. Біжить котик рятувати, Бідну кицю витягати...

Поверхово глянути, так тутечки ніби нічого й нема...

«Пішла киця»... «Впала у криницю»... «Котик рятує»... Звичайно, як же ж. Навіть навпаки... Все гаразд. Так і по­винно бути... Гуманізм. А глибше ви те все копирсніть, то й не тим тамечки засмердить...

Справдібо... Тепер, 1923 року, на шостім році Жовт­невої революції, коли ми маємо буйні парості пролетар­ської літератури, пролетарського мистецтва, Державне видав­ництво в переказі «Дзеленьбому» ширить хатянські мрії про «криницю», з тихою водицею. Уявляється Катерина в плахті біля криниці, зоряна ніч, сояшники і мелодійне:

Місяченьку блідолиций,

За хмару краще б ти сховавсь...

І це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифіка­цію, взагалі про машинізацію...

Певна річ, декому ще люба й «криниця»... Ще б пак.

А запитати хоч би й тойтаки Держвидав, чи не могла б тая киця впасти у водопровод. Чи не міг би тойтаки котик витягти її з каналізації...

Та простісінько навпростець — міг би...

Так де вам... Тутечки не «киця», тутечки, братця, «кри­ниця»... Осьдечки заковика...

Тут котик біжить до «криниці»...

Такечки сказати б — у народ.

М е с і я н і з м котячий.

Але цікаво тутечки довідатися про саму ідею месіянізму. Це дуже давня ідея... Ще з біблії вона пішла, потім широко розвинулася в польської шляхти під час занепаду польськошляхетської державності. Уже на польський народ «богом покладено ідею» бути визволителем, месією цілого люд­ства... Звідти вона перейшла вже до котів.

Уже котик, бачимо, біжить визволяти кицю, що її чорти в криницю втаскали...

Головними речниками польського месіянізму були: Інський, Кінський, Пинський, Тринський, Луцький, Круцький, Торохтинський, Хруцький, Моцький, Тоцький, Коцький, Соцький, Лоцький, Хоцький, Боцький, Гоцький, Зоцький, Жоцький, Фоцькин, Роцький і Міцкевич...

На Україні ми маємо Залеського і «Дзеленьбом»...

У Росії теперечки про це саме пише Андрій Бєлий.

Пригадайте — «Мессия грядущего дня»...

Це він такечки про російський народ. Тамечки ж таки у Росії ми маємо ще одну характерну пісню:

Соловей, соловей Тьох, тьох, тьох. Канареєчка Жалобно пойоть.

Але характерно, що Шевченко ніде не писав про кана­рейку.

І як нікчемно виглядають всі оці «любителі Шевченка», всі оті «презавзяті патріоти», що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамички по шинках про «мос­ковську окупацію»...

Не тамечки їм сидіти, а тутечки служити робітничоселян­ській державі.

І служити іменно тутечки і якраз теперечки...

(Кінець української літератури)

Ідеологія — це процес, що на «ідео» починається, а на «логію» кінчається.

(Здається, Остап Вишня).

Біжу ото раз по Катеринославській... Гульк у вікно — а там висить старовинна пістоля, шаблюка й панський чере­вик сап'яновий з золотенькою підківкою...

Прибіг додому й сів. Сів та й розгортаю книжку відомого українського поета Максима Рильського...

Гортаєш, гортаєш, а^думка мимоволі лине туди, на Кате­ринославську вулицю, до старовинного пістоля, до шаблюки в бурштинах, до сап'янового черевика з золотенькою під­ківкою...

Ця шпага пам'ята Єрусалим,

А цей мушкет не знас слова хиба.

Потім пригадується палац князя СвятополкМирського...

Потім пригадалася Харківська губерніальна в'язниця, одиночна камера, Гюїсманс, дзвонар з Собору Паризької богоматері, французька кухня, хліб з цибулею...

Так то ж у Франції, а тут Рильський пише:

В країні галушо к і варенух (на жаль, місти ч иа }.

І тойтаки Рильський 1922 року пише, мов сидить у по­міщицькій бібліотеці й перечитує ВальтерСкотта та мріє:

Десь є Марсель і з моря дух п'яний... Десь є Париж, дух генія й гамена.

І він, лиха личина, знає, що то мрії «фантастичні думи, фантастичні мрії», але що поробиш — наша революційна дійсність не люба поетові, і він утворює собі давномину­лий світ блискучого февдалізму:

Хоч ві сйі мандрівки дальні... Хоч ві сні венецькІ води...

І знову про Париж; про поетів, про його кав'ярні... І тільки за єдину мить страшний привид дійсності:

Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш.

Смокче Максим Рильський самогон навхилки, замість бодлерівського абсенту...

І тоскно поетові, і гірко поетові... І снує, сніє поет хоробливої візії...

І втекти, втекти кудись з рідного краю — в Париж... Бо в Парижу — все...

Цікаво порівняти, що пише про Париж другий автор...

Париж... Столиця Франції. Велике місто на березі річки Сени. Буль­вари. Знаменитий Булонський ліс. Театри...

(Іванов. Географія).

Не знати про що мріяв би Рильський, якби йому дали закордонний паспорт і він би справді побачив той Париж... Куди б він тоді вже тікав... От цікаво. Але про це вже іншим разом...

А зрештою, річ не в Рильському Максимі, а в отому новокласицизмові 1922 року, в отих мертвих гнівах і не­живих ідеях.

А коли хочете, то річ зовсім не в отому новокласицизмові, а річ у тім, що Філіповичі та Зерови пролетарських поетів вихоластали... І тепер хоч кричи: «Рятуйте, хто в бога вірує». Усі пролетарські поети тепер без... революційного змісту. Позалишали в них саму художність, та тоді: ага! а що! Це ваші... Це — «пролетарські»...

А як насправді — так і не в цім річ, не. в вихалащаних поетах, а в Рильському Максимі...