Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Нарешті, від міркувань про те, що закон про цензуру не може сприяти добру, звертаюсь до зла, що спричинюється ним, тому що, передусім, він є найбільшим гнобленням та образою для науки і вчених. Прелати завжди скаржились та ремствували на найменшу спробу усунути поєднання бенефіцій і більш правильний розподіл церковних прибутків, посилаючись на те, що в такому разі назавжди буде знищена та придушена усіляка наука. Я маю зауважити, проте, з приводу цієї думки, що ніколи не бачив підстав думати, начебто хоча б одна десята частина знань трималася або падала разом з духовенством; на мій погляд, це – лише брудні та недостойні промови деяких духовних осіб, які мають добрі прибутки. Тому, якщо ви не хочете посіяти глибокий смуток та незадоволення не в гультяйській юрбі тих, хто удавано претендує на науку, а у вільному та благородному стані тих, хто дійсно народився для науки й любить її заради неї самої, не заради прибутків або чого-небудь подібного, а в ім’я служіння Богові та істині і, можливо, в ім’я тієї міцної слави і постійної подяки, які в очах Бога і хороших людей служать нагородою на оприлюднення праць, що сприяють благу людства, – то знайте, що не довіряти до такої міри розумові та чесності осіб, котрі відомі в науці і водночас не нічим не зганьбили себе, щоб не дозволяти їм друкувати свої твори без опікуна та спостерігача, із страху поширення єресі чи зарази, є найвеличніша несправедливість та образа, яким тільки можна піддати вільний та освічений розум.

Яка вигода бути дорослою людиною, а не школярем, якщо, позбувшися шкілької ферули²⁰⁰, доводиться підкорятися вказівці imprimatur’а, якщо серйозні твори, на які витрачено чимало праці, подібно до граматичних вправ школярів, не можуть бути випущені в світ без пильного ока нерішучого або надто рішучого цензора? Той, діям якого не довіряють, хоча в його намірах немає нічого наперед поганого і такого, що стосується карних законів, має цілковиту підставу вважати себе в державі, де він народився, не інакше, як божевільним чи іноземцем. Коли людина пише для світу, він кличе собі на допомогу увесь свій розум, всю силу своєї аргументації; він шукає, роздумує, трудиться, він радиться і розмірковує зі своїми розумними друзями; здійснивши усе це, він вважає себе таким же обізнаним у своєму предметі, як і усякий, хто писав до нього; і якщо ані роки, ані старанність, ані минулі докази його здібностей не можуть поставити його, по відношенню до цього найбільш досконалого акту його сумлінності та грунтовності, на той ступінь зрілості, що виключає недовіру і підозрілість; якщо, тим не менше, він має віддавати свою старанність, своє нічне пільнування, свою витрату Палладиної олії на квапливий суд заваденого справами цензора, можливо, набагато більш молодого, ніж він, імовірно, який набагато нижче за нього стоїть за критчною здатністю, котрий, вірогідно, ніколи не написав жодної книги; якщо його твір – хіба що він не буде заборонений чи забракований – повинен, так само, як і малолітка з дядькою, з’явитися в пресі з порукою цензора та його посвідченням на звороті титульного аркуша у тому, що автор не ідіот і не розпусник, – то на все це слід дивитися не інакше, як на безчестя та приниження для автора, для книги, для прав і гідності науки.

А що сказати про той випадок, коли автор багатий на уяву і йому спадає на думку набагато більше, ніж мало б доповнювати його твір уже після цензури, під час друку, що нерідко трапляється з кращими та найпрацелюбнішими письменниками, і притому, можливо, двадцять разів з однією книгою? Друкар не насмілиться відступати від цензурованого примірника; автор повинен тому знову іти до свого ментора, щоб він переглянув його додатки; а оскільки зробити це має та ж сама особа, то авторові доведеться не раз прогулятись, перш ніж він відшукає свого цензора чи застане його вільним; у результаті – або друк має зупинитись, у чому вже вже чимала шкода, або автор має відмовитись від своїх найбільш зрілих думок і випустити книгу в гіршому вигляді, ніж він міг би зробити це, що для працелюбнго письменника є найбільшим лихом і мукою, які тільки можливі.

І яким чином людина може вчити з авторитетом, цією душею усякого вчительства; яким чином може вона виявити себе у своїй книзі справжнім вченим – а він повинен ним бути, інакше йому краще мовчати, – якщо все, чому він вчить, що висловлює, знаходиться під опікою, піддається виправленням патріархального цензора; якщо останній може викреслити чи змінити кожне слово, не однакове з його впертістю чи, як висловлюється він сам, з його думкою? Якщо кожний читач із здоровим глуздом, при першому ж погляді на педантичну цензурну відмітку, буде готовий відкинути від себе книгу так далеко, як метальний диск, з такими приблизно словами: “Я ненавиджу вчителів-хлопчаків; я не терплю наставника, який приходить до мене під палкою наглядача; я нічого не знаю про цензора, крім того, що його підпис свідчить про його самовпевненість, але хто поручиться мені за грунтовність його суджень?” – то книгопродавець може відповісти: “Держава, вельмишановний пане”. Читач, проте, має право відразу ж заперечити: “Держава може управляти мною, але не критикувати мене; вона так само легко може помилятися в цензорі, як цензор в авторові; це досить буденна думка”, і додати до сказаного ще такі слова Френсіса Бекона: “Дозволені книги говорять лише мовою свого часу”. Бо, якби навіть цензор виявився більш обізнаним, ніж це буває зазвичай – а це було б великою небезпекою для найближчих поколінь, – то усе ж його посада та характер його діяльності не дозволили б йому пропускати нічого, що виходить за дозволені межі.

Але ще сумніше, якщо твір якого-небудь померлого автора, як би не був він славетний за життя, і так само в наш час, потрапить до рук цензора для отримання дозволу друкувати його або передрукувати і якщо в книзі цього автора знайдеться яке-небудь сміливе судження, висловлене в запалі гарячої роботи (і хто знає, можливо, продиктоване Божественним натхненням), але невідповідне з підлим і ретроградним настроєм самого цензора, то, хоча б це був сам Нокс, реформатор держави, він не пробачить йому його судження, і таким чином думка цієї великої людини буде втрачена для нащадків внаслідок боягузства чи самовпевненості недбалого цензора. Я б міг вказати, до якого автора і до якої книги²⁰¹, точне опублікування якої було надзвичайно важливим, було застосовано такого роду насильство, але залишаю це для більш слушного часу. Якщо ж на це звернуть серйозну та своєчасну увагу ті, хто має в своєму розпорядженні засіб допомоги, і подібна іржа матиме владу виїдати найбільш обрані думки з кращих книг, здійснюючи такого роду віроломство над осиротілою спадщиною найгідніших людей після їхньої смерті, то багато смутку належить зазнати нещасному роду людському, який на своє нещастя має розум. Віднині нехай жодна людина не шукає знання або не прагне до більшого, ніж то дає мирська мудрість, бо віднині бути невігласом та ледарем у вищих матеріях, бути звичайним тупоголовим неуком, правду кажучи, – єдиний засіб прожити життя приємно та з честю.

І якщо цензура є надзвичайною неповагою до кожного вченого за його життя і у вищому ступені образливою для творів і могил померлих, то, на мою думку, вона є також приниженням і паплюженням усієї нації. Я не можу так низько ставити внахідливість, – мистецтво, дотепність і здорову серйозність суджень англійців, щоб припустити можливість зосередження усіх цих якостей лише в двадцяти, хоча б і у вищому ступені здібних панах; ще менше я можу припустити, щоб названі якості могли виявлятись не інакше, як під верховним наглядом цих двадцяти, і надходити в обіг не інакше, як за умови просіювання та проціджування через їхні цідилки, з їхнім рукоприкладством. Істина та розум не такі товари, які можна монополізувати та продавати під ярликами, за статутами і за зразками. Ми не повинні прагнути перетворити усе знання нашої країни на товар, накладаючи на нього тавро і видаючи торговельні свідоцтва, подібно до того, як ми робимо це з нашими сукнами й тюками вовни. Хіба це не те саме, що накладене філістимлянами рабство, коли нам не дозволяють гострити своїх власних сокир і плугів, а зобов’язують нести їх з усіх кварталів у двадцять дозвільних кузень?

Якби хто-небудь написав і оприлюднив що-небудь фальшиве та спокусливе для приватного життя, обдурюючи тим довіру та зловживаючи повагою, яку люди мали до його розуму; якщо б, при звинуваченні його, було прийнято рішення, що віднині він може писати тільки після попереднього перегляду спеціального чиновника, аби останній засвідчив, що після цензури його твір можна читати нешкідливо, то на це не можна було б дивитися інакше, як на ганебне покарання. Звідси ясно, як принизливо піддавати всю націю і тих, хто ніколи не здійснював подібних провин, такому недовірливому та підозрілому наглядові. Боржники та злочинці можуть розгулювати на свободі, без наглядача, безневинні ж книги не можуть з’явитися в світ, якщо не видно тюремника на їхньому титульному аркуші. Навіть для простого народу це – пряма образа, оскільки поширювати свої турботи про нього до того, щоб не наважитись довірити йому якого-небудь англійського памфлету, чи не означає вважати його народом нерозсудливим, розпусним і легковажним, – народом, який знаходиться у болісному та слабкому стані віри та розуму і може лише танцювати під дудку цензора? Ми не можемо стверджувати, що в цьому виявляється любов чи піклування про народ, оскільки і в країнах папізму, де мирян більш за все ненавидять і зневажають, стосовно останніх застосовується та ж суворість. Мудрістю ми також не можемо назвати це, тому що подібний захід перешкоджає лише зловживанню свободою, та й те погано: зіпсованість, яку вона намагається попередити, через інші двері, яких зачинити не можна, проникає скрізь.

Зрештою, це ганьбить і наше духовенство, оскільки від його праці та знань, що пожинаються паствою, ми могли б очікувати більшого, ніж отримується при цензурі; виходить, що, незважаючи на просвіту світлом Євангелія, яке є і буде, і постійні проповіді, його паства являє собою такий безпринципний, непідготовлений і суто мирський натовп, який подув кожного нового памфлету може відвернути від катехізису та християнського шляху. Пастирів повинно сильно бентежити, якщо про їхні повчання та одержувану від того користь слухачів є таке невисоке уявлення, що останніх не вважають здатними прочитати на свободі, без вказівки цензора, хоча б три друкованих сторінки; якщо усі промови, усі проповіді, які проголошуються, друкуються та продаються у такій кількості та обсязі, що роблять у наш час майже неможливим продаж усіх інших книг, виявляються недостатньо міцним оплотом проти одного якого-небудь енхіридіона, коли немає замка св. Янгола у вигляді imprimatur’а.

І якби хто-небудь став переконувати вас, лорди та громади, що усі ці міркування про пригнічення вчених людей законом про цензуру являють собою лише квіти красномовства, а не дійсність, то я міг би розповісти вам, що бачив і чув сам в інших країнах, де існує подібного роду тиранія інквізиції. Коли я жив серед учених людей тих країн (мені випала ця честь), то вони проголосили мене щасливим за те, що я народився у такому краї філософської свободи, яким вони вважали Англію, тоді як самі вони повинні були лише оплакувати рабський стан своєї науки, оплакувати, що це рабство затьмарило славу італійського генія, що за останні роки в Італії не написано нічого, крім улесливих і пишномовних творів. Якраз у цей час я відшукав і відвідав славетного Галілея, глибокого старця, котрого було кинуто інквізицією до в’язниці за те, що дотримувався в астрономії інших поглядів, аніж францисканські та домініканські цензори. І хоча я знав, що Англія на той час гучно стогнала під ярмом прелатів, впевненість інших народів в її свободу я усе ж прийняв як запоруку її майбутнього щастя.

Тоді я ще й не думав, що її повітрям уже дихають найдостойніші люди, її майбутні визволителі, про діяння яких не змусить забути жодна мінливість часу і самий кінець цього світу. Коли розпочалася ця визвольна боротьба, я менш за все побоювався, що скарги, почуті мною від учених людей інших країн з приводу інквізиції, мені доведеться, в епоху парламенту, почути від учених людей своєї батьківщини з приводу закону про цензуру. І скарги ці були настільки поширеними, що коли я сам приєднав свій голос до загального незадоволення, то – можу сказати, якщо тільки не викличу нарікань – сіцилійці спонукали проти Верреса людину²⁰², котра заслужила їхню повагу своїм чесним квесторством, не з такою силою, як добра думка про мене людей, які поважають мене, відомих і шанованих вами, спонукала мене, шляхом прохань і переконань, не зневірятися та висловлювати все, що правий розум навіє мені на користь знищення незаслуженого рабства науки.

Багато можна навести на користь того, що в цьому випадку відбився не окремий настрій, а загальний смуток усіх, хто утворив свій розум і наповнив його знаннями вище загального рівня, щоб допомагати іншим одержувати істину і самому сприймати її від інших. В ім’я їх ані перед другом, ані перед ворогом не приховаю загального незадоволення. Насправді, якщо ми знову повертаємось до інквізиції та цензури, якщо ми так боягузливо ставимося до самих себе й підозріло до всіх інших, що боїмося кожної книги та шелесту кожного аркуша, навіть ще не знаючи їхнього змісту; якщо люди, яким нещодавно було майже заборонено проповідувати, тепер будуть в змозі забороняти нам усіляке читання, крім бажаного їм, то в результаті вийде не що інше, як нова тиранія над наукою; і незабаром буде безперечним, що єпископи та пресвітери – для нас одне й те саме, як за ім’ям, так і за суттю.

Зло від прелатства, яке раніше з 25 чи 26 єпархій лягало рівномірно на весь народ, тепер, безперечно, ляже виключно на науку, оскільки тепер пастор з якого-небудь маленького темного приходу раптово одержить сан архиєпископа над великим книжковим округом: містичний збирач бенефіцій, він не залише свого колишнього приходу, а приєднає до нього новий. Той, хто ще донедавна повставав проти одноосібного посвячення кожного новачка-бакалавра та односібної юрисдикції над найпростішим прихожанином, тепер у себе вдома, у своєму кабінеті, застосовуватиме і те й інше стосовно найдостойніших і найчудовіших книг і найздібніших авторів, котрі їх написали. Це не означає знищити прелатство, а лише змінити форму єпископства; це означає тільки перенести митрополичий палац з однієї області в іншу; це – лише старий канонічний виверт зміни епітимії. Лякатися завчасно простого нецензурованого памфлету – означає незабаром лякатися кожних зборів, а потім, трохи згодом, і в кожних християнських зборах бачити збіговисько.

Але я впевнений, що держава, керована правилами справедливості й твердості, і церква, закладена та збудована на камені віри та істинного знання, не можуть бути так малодушні. У той час, коли релігійні питання ще не вирішені, обмеження свободи преси способом, запозиченим у прелатів, а останніми у інквізиції, щоб знову ув’язнити в нас совість цензора, повинно, зрозуміло, послужити приводом до сумніву та смутку для вчених і релігійних людей, котрі не можуть не розуміти підступності подібної політики і не знати, хто її винахідники. Коли було запропоновано скинути єпископів, уся преса могла говорити відкрито; під час парламенту це було природжене право та привілей народу, це була зоря нового дня.

Але тепер, коли єпископи усунуті та вигнані з церкви, єпископські мистецтва розквітають знову, наче наша реформація мали лише на увазі на місце одних посадити інших, під новими іменами; кінва істини знову не повинна лити масла; свобода преси знову повинна бути поневолена комісією з двадцяти прелатів; привілей народу знищений, і, що іще гірше, свобода науки знову має стогнати, ув’язнена в свої старі кайдани; і усе це в той час, коли парламент ще засідає! Між тим його власні недавні міркування й боротьба з прелатами могли б йому нагадати, що подібні насильницькі перешкоди призводять, більшою мірою, до результатів цілком протилежних наміченій меті: замість знищення сект і єресей, вони їх посилюють та покривають славою. “Покарання талантів збільшує їхній авторитет, – говорить віконт Сент-Албанський, – і заборонений твір шанується вірною іскрою істини, яка летить в обличчя тих, хто прагне її затоптати”. Таким чином, закон про цензуру, будучи рідною матір’ю для всілякого роду сект, виявляється, як я легко покажу, мачухою для істини, і насамперед тим, що робить нас нездатними зберегти уже набуті нами знання. Хто звик спостерігати, добре знає, що наша віра та знання розвиваються від вправи, так само як наші члени та наша побудова тіла. Істина порівнюється у Письмі з плинним джерелом; якщо його води не знаходяться в постійному русі, то вони застоюються в тінисте болото одноманітності й традиції. Можна бути єретиком і в істині; і якщо хто-небудь вірить лише тому, що так каже пастор, чи тому, що так постановляють збори, крім усіляких інших підстав, то, хоча б віра його й була істинною, справжня істина усе ж стає його єрессю. Для інших людей немає скрути, яку б вони так охоче звалили із себе на іншого, як тягар релігії і турботи про неї. Існують – хто не знає цього? – протестанти і професори, які живуть і вмирають у такій же фальшивій і сліпій вірі, як який-небудь мирянин-папіст з Лоретто²⁰³.

Заможна людина, віддана своїм насолодам і вигодам, вважає релігію заплутаною торговельною операцією, що вимагає такої маси дрібних рахунків, що з огляду на усі її таємниці вона ніяк не може примудритись відкрити крамничку для подібної торгівлі. Що ж їй робити? Вона б охоче отримала ім’я релігійної людини, охоче стала б суперничати в цьому зі своїми сусідами. Їй нічого не залишається тому, як відмовитись від клопотів і знайти собі якого-небудь місіонера, піклуванню й турботливості якого вона могла б доручити ведення своїх релігійних справ, – яку-небудь відому та шановану духовну особу. Вона приліплюється до останньої і надає їй в розпорядження склад своїх релігійних товарів, з усіма замками та ключами; мало того, вона ототожнює цю людину із самою релігією та вважає свій союз з нею достатнім доказом і рекомендацією своєї набожності. Таким чином, вона може сказати, що її релігія знаходиться уже не в ній, а стала окремою рухомістю, яка наближається до неї по мірі того, як той високоповажний муж входить до її домівки. Вона бесідує з останнім, обдаровує його, пригощає, дає у себе притулок; його релігія приходить на ніч до нього додому, молиться, добре вечеряє, із зручністю лягає спати; іншого дня вона підводиться, одержує вітання, пригощається мальвазією чи іншим яким-небудь смачним напоєм і, поснідавши ситніше, ніж Той, Хто між Віфанією та Єрусалимом втамував свій ранковий голод незрілими фігами, виходить о восьмій годині з дому, залишаючи свого привітливого господаря торгуватись увесь день у крамниці уже без своєї релігії.

Існує інший сорт людей, котрі, чуючи, що все підкоряється законам, правилам і статутам, що нічого не повинно бути написано інакше, як проходячи через митницю, під наглядом відповідних наглядачів, які завідують збиранням мита з міри та ваги усілякої вільно висловленої істини, прямо бажають віддати себе у ваші руки, аби ви їм викроїли та спорудили релігію за вашим розсудом; тоді вони насолоджуватимуться, влаштовуватимуть бенкети та веселі забави, що наповнять їхній день від сходу до заходу сонця, перетворюючи нудний рік на солодкий сон. Яка їм потреба ламати свої власні голови над тим, про що інші турбуються так ретельно та незмінно? Ось які плоди принесуть народові нерухомий спокій і зупинка в науках. Як добре та як бажано була б така зразкова одностайність! До якої чудової одноманітності привела б вона усіх нас! Утворилася б, без сумніву, така міцна споруда, яку може створити лише січневий мороз.

Не кращі результати виходять і для самого духовенства: далеко не нова і не в перший раз висловлюється думка, що приходський священик, котрий має прибуток і котрий досяг геркулесових стовпів у вигляді тепленької бенефіції, якщо тільки у нього немає жоднх інших спонукань до занять, дуже схильний завершити своє поприще англійським біблійним словником і фоліантом, що складається із загальних місць, досягненням і збереженням солідного вченого ступеня, “гармонією” та “катеною”²⁰⁴, які протопчують незмінне коло загальноприйнятих вчених глав, з їхніми звичайними застосуваннями, мотивами, примітками та прийомами; з них, як з абетки чи гами, утворюючи та перетворюючи, з’єднуючи та роз’єднуючи різними способами, при невеликій спритності у поводженні з книгами і подумавши дві години, він може поповнити запас для виконання обов’язку проповідника більше, ніж за тиждень, не кажучи вже про численні допоміжні засоби у вигляді підрядкового перекладу, требників, оглядів та інших непотрібних дурниць. Що ж стосується маси надрукованих і нагромаджених цілими купами готових проповідей на всілякий неважкий текст, то наша лондонська приходська торгівля св. Фоми разом з торгівлею св. Мартіна та св. Гуго не виготовили у своїх освячених границях великої кількості продажного товару всілякого сорту; завдяки цьому, приходському священику нема чого боятися браку у проповідницьких запасах; він завжди знайде, звідки щедро поповнити свій амбар. Але якщо його тил і фланги не загороджені, а потаємний вихід не захищений суворим цензором, якщо час від часу можуть з’являтися в світ сміливі книги та робити напади на деякі з його колишніх засілих у траншеях колекцій, то йому доводиться бути напоготові, стояти на сторожі, ставити варту і вартових навколо своїх думок, що встоялись, влаштовувати зі своїми товаришами дозорні обходи та контробходи, із побоювання як би хто-небудь з його пастви не був уведений у гріх і не виявився більш поінформованим, досвідченим і освіченим. Хай пошле Господь, щоб страх перед необхідністю подібної запопадливості не спонукав нас засвоїти недбалість цензуруючої церкви!

Бо, якщо ми впевнені у своїй правоті і не вважаємо істину злочинною, чого не слід робити, якщо ми самі не судимо наше власне вчення як слабке та легковажне, а народ як юрбу, що блукає в пітьмі невігластва та зневіри, то що може бути чудовішим, коли людина розсудлива та вчена, яка має, наскільки ми знаємо, таку ж чуйну совість, як совість людей, котрі дали нам усі наші пізнання, буде висловлювати свою думку, наводити докази та стверджувати неправильність існуючих поглядів не потайки, переходячи з будинку в будинок, що набагато небезпечніше, а відкрито, шляхом оприлюднення своїх творів? Христос виправдовувався тим, що що він проповідував публічно; але писемне слово іще більш публічне, ніж проповідь, а спростовувати його, у разі потреби, набагато легше, оскільки існує багато людей, єдиним заняттям і покликанням яких є боротьба за істину; якщо ж вони відмовляються від цього, то в тому винні виключно їхні лінощі або нездатність.

Так, цензура перешкоджає істинному знанню того, що ми знаємо лише очевидно, і відучає нас від нього. Наскільки вона перешкоджає і зашкоджує самим цензорам, під час виконання ними своїх обов’язків – і притому більше, ніж будь-яке мирське заняття, якщо тільки вони служитимуть на своїй цензорській посаді як слід, у разі необхідності роблячи упущення або в тому, або в іншому занятті, – на цьому зупинятись я не буду, тому що це їхня приватна справа, вирішення якої надається їхній власній совісті.

Крім усього сказаного вище, слід вказати ще на неймовірну втрату та шкоду, які цензурні кайдани роблять нам іще більшою мірою, ніж якби ворог узяв в облогу з моря усі наші гавані, порти та бухти; ці кайдани зупиняють і уповільнюють ввезення найдорогоціннішого товару – істини. Адже цензура була вперше встановлена та запроваджена в практику протихристиянською злобою та прагненням до таємниці або ж ставила своїм завданням по можливості загасити світло реформації та запроваджувати неправду, мало чим відрізняючись, у цьому випадку, від тієї політики, за допомогою якої турки охороняють Алкоран, забороняючи книгодрукування. Ми повинні не заперечувати, а радо усвідомлювати, що гучніше за інших народів посилали до Неба наші молитви та подяки за ту високу міру істини, якою насолоджуємось, особливо у важливих пунктах зіткнення між нами та Папою, з його прибічниками-прелатами. Одначе той, хто гадає, що ми на цьому місці досягли граничних меж реформації, які тільки може показати нам тлінне дзеркало, в яке ми дивимось, поки не отримали здатності блаженного сприйняття, – той виявляє цим, який він далекий ще від істини.

Адже істина спустилася одного разу у світ разом зі своїм Божественним Учителем, являючи собою досконалу форму, найгарнішу для поглядів. Але коли Він піднісся на небо та заспокоїлись слідом за Ним і Його апостоли, тоді негайно з’явилося нечестиве покоління людей, котрі схопили цнотливу істину, розрубали її чудове тіло на тисячу частин і розкидали їх на всі чотири вітри, подібно до того, як, за оповіданнями, єгипетський Тифон і заколотники вчинили з добрим Осірісом²⁰⁵. Звідтоді сумні друзі істини, ті, котрі насмілюються виступати відкрито, ходять скрізь і збирають разом її члени, де б вони не знайшли їх, подібно до Ізіди, що турботливо відшукала розкидані члени Осіріса. Ми ще далеко не всі відшукали їх, лорди та громади, і не відшукаємо до другого пришестя її Вчителя; Він збере разом усі її суглоби та члени і створить з них безсмертний образ краси та досконалості. Не дозволяйте ж цензурним заборонам ставати на всякому зручному місці, щоб затримувати й тривожити тих, хто продовжує шукати, продовжує здійснювати похоронні обряди над роздрібленим тілом нашого святого мученика.

Ми гордимося своїм світом; але якщо ми нерозсудливо поглянемо на сонце, то воно засліпить нас. Хто може роздивитися ті планети, що часто згоряють, і ті зірки, що сяють величчю, які виходять і заходять разом із сонцем, перш ніж протилежний рух їхніх орбіт не приведе їх на таке місце небесного склепіння, де їх можна бачити вранці та ввечері? Світло, отримане нами, було дано нам не для того, щоб безперервно приковувати наш погляд, а тому, щоб за його допомогою відкривати речі, більш віддалені для нашого пізнання. Не позбавлення священиків сану, єпископів митри, не зняття єпископської гідності з плеч пресвітеріан зробить нас щасливим народом; ні, якщо не буде звернуто увагу на інші речі, такі важливі як для церкви, так і для економічного та політичного життя, якщо тут не будуть проваджені економічні реформи, то ми, очевидно, так довго дивилися на провідний вогонь, запалений перед нами Цвінглі та Кальвіном, що стали цілком сліпими.

Існують люди, котрі постійно скаржаться на розколи та секти і вважають великим лихом, що деякі не згодні з їхніми переконаннями. Цих людей бентежать їхнє невігластво та гордість; вони не хочуть спокійно вислухати, не можуть діяти переконанням й готові знищити все, чого немає в їхній синтагмі²⁰⁶. І якщо хтось сіє смути та заводить чвари, так це саме вони, тому що не бажають самі і не дозволяють іншим приєднувати до тіла істини відірвані частини або частини, яких бракує. Постійно відшуковувати невідоме за допомогою відомого, постійно приєднувати істину до істини, по мірі її знаходження (бо усе тіло її однорідне та пропорційне), – таке золоте правило, як у теології, так і в арифметиці; лише воно може внести цілковиту гармонію в церкву, а не насильницьке та зовнішнє з’єднання холодних, байдужих і внутрішньо чужих один одному душ.

Лорди та громади Англії! Подумайте, до якої нації ви належите і якою нацією ви керуєте: нацією не лінивою й тупою, а рухомою, обдарованою й такою, що має гострий розум; винахідливою, тонкою та сильною в міркуваннях, здатною піднятися до найвищих ступенів людських здібностей. Тому її пізнання у найглибших науках такі давні і такі чудові, що, на думку дуже давніх і грунтовних письменників, навіть піфагорейська філософія та перська мудрість беруть свій початок від старої філософії нашого острова²⁰⁷. А мудрий та освічений римлянин Юлій Агрикола, який одного разу правив тут замість Цезаря, віддавав перевагу природному розумові британців перед працелюбними розвідками французів.

Не позбавлена також значення та обставина, що серйозні та помірковані трансільванці посилають до нас щороку зі своїх найвіддаленіших гір, що межують з Росією, і ще далі, з-поза Герцинської пустелі²⁰⁸, не лише свою молодь, а й людей шанованого віку для вивчення нашої мови та богослівських наук. Але важливіше над усе для нас мати міцні підстави думати, що благословення та любов Неба особливо милостиво й доброзичливо падають на нас. Хіба не обранець перед іншими той народ, від якого, як із Сіона, йдуть і поширюються по всій Європі перші вісті й трубний глас реформації? І якби не тупа злоба наших прелатів стосовно божественного та дивного генія Вікліфа, котрого було засуджено як єретика та новатора, то, можливо, ніколи не були б відомі ні богемський Гусс та Ієронім, ні імена Лютера та Кальвіна: слава релігійної реформи в усіх наших сусідів цілком належала б нам. Тепер же, оскільки наше зачерствіле духовенство суворо поставилось до справи реформації, ми опинилися в становищі найостанніших і найвідсталіших учнів тих, для кого Бог призначив нас бути вчителями.

А нині, якщо судити за сукупністю усіх передвість та спільному передчуттю святих і благочестивих мужів, котрі щодня урочисто висловлюють свої думки, – Бог вирішив розпочати якийсь новий і великий період у своїй церкві – реформацію самої реформації. Чому ж не відкритись Йому рабам своїм і передусім, як Він завжди робив, нам – англійцям? Я кажу: “Передусім нам, як Він завжди робив”, хоча ми і виконуємо Його заповіді й не гідні цього. Подивіться на це обширне місто, місто – притулок і житло свободи, обведене міцною стіною Його захисту: у військових майстернях тут не працюють більше ковадли та молоти, щоб викувати зброю та знаряддя озброєної справедливості для захисту істини, взятої в облогу; цьому служать тепер і голови тих, хто, при світлі своїх трудівничих лампад, роздумує, відшуковує, вироблює нові поняття та ідеї, аби наділити ними, на знак своєї відданості та вірності, реформацію, що наближається; а інші так само старанно читають, усе випробовують, підкоряються силі розуму та переконання.

Чого ж більше можна вимагати від такого гнучкого та схильного до пошуків знання народу? Що потрібно для цього зручного та плідного грунту, крім мудрих і чесних працівників, щоб створити освічених людей, націю пророків, мудреців і найгідніших мужів? Ми рахуємо більше п’яти місяців до жнив, але усякий, хто має очі, може бачити, що не потрібно й п’яти тижнів, щоб поля уже пожовклі. Де багато бажаючих вчитися, там за необхідністю багато сперечаються, багато пишуть, висловлюють багато думок, бо думка у доброї людини є знання в процесі освіти. Із фантастичного остраху перед сектами та єресями ми вчиняємо несправедливо з полум’яною та щирою спрагою знання та розуміння, яку Бог розбудив у цього міста. Що деякі оплакують, тому ми повинні були б радіти; ми мали б швидше вихваляти це благочестиве прагнення людей знову взяти в свої руки турботу про свою релігію, що потрапила до рук поганих уповноважених. Скільки-небудь благородна мудрість, скільки-небудь поблажливе ставлення один до одного і хоча б скільки-небудь любові до ближнього могли б з’єднати та об’єднати в одному спільному та братерському шуканні істини усіх відданих їй; ми повинні лише відмовитись для цього від традиції прелатів упхнути вільну совість та християнські вільності в людські канони та правила. Я не сумніваюсь, що якби до нас з’явився який-небудь великий і гідний іноземець, котрий може зрозуміти дух і настрій народу та здатний керувати ним, то він, дізнавшись про наші високі надії та цілі, побачивши невтомну живість і широту наших думок і суджень при відшуковуванні істини та свободи, подібно до Пірра, враженого римською слухняністю та мужністю, вигукнув би: “Якби такими були мої епіроти, то я не впадав би у відчай при досягненні найвеличнішої мети – зробити церкву чи державу щасливими!“

А між тим цих людей на весь голос проголошують розкольниками та сектантами, що рівнозначно тому, як якби, під час побудови храму Господня, коли одні пиляли, другі обтісували мармур, треті зрубали кедри, знайшлися нерозумні люди, не здатні зрозуміти, що потрібно було зробити багато розколів, багато розтинів у каменях і будівельному лісі, перш ніж дім Господень міг бути закінчений. І якби майстерно ми не прикладали камені один до одного, вони не можуть з’єднатися в одне безперервне ціле: у цьому світі вони можуть лише торкатися один до одного; не може також кожна частина побудови мати одну форму; досконалість полягає швидше в тому, що з багатьох поміркованих відмінностей і братерських несхожостей, що не перешкоджають пропорційності цілого, виникає приваблива та витончена симетрія, що панує в усій побудові та в розташуванні її частин.

Будемо тому, в очікуванні великої реформації, більш розважливими будівничими, більш мудрими в духовній архітектурі. Бо тепер, вірогідно, настав час, коли великий пророк Мойсей може радісно бачити з небес виконання свого вікопомного та славетного бажання, оскільки не лише наші сімдесят старійшин, але й увесь народ Господень стали пророками. Не дивно тому, якщо деякі люди – і притому, можливо, люди благочестиві, але недосвідчені в справі благочестя, яким був у часи Мойсея Іісус Навін – заздрять їм. Вони ремствують і по своїй власній слабкості перебувають у смертельному остраху перед тим, як би ці поділи та підрозділи не згубили нас. Ворогі ж, навпаки, радіють і вичікують зрічного часу, говорячи собі: коли вони розіб’ються на невеликі партії та групи, тоді настане наш час. Дурні! Вони не помічають того міцного коріння, від якого ми усі виросли, хоча і в кілька паростків, і не хочуть остерігатися, поки не побачать, як наші невеликі та роздрібнені загони вріжуться з усіх кутків в їхні погано об’єднані та незграбні бригади. У тому ж, що ми повинні очікувати від усіх цих сект та єресей кращого; що ми не потребуємо надзвичайно боягузливої, хоча б і чесної, стурбованості тих, хто тривожиться цим; що зрештою ми сміятимемося над злісною радістю з приводу наших розбіжностей, – у сказаному переконують мене наступні підстави.

По-перше, якщо місто взяте в облогу з усіх боків, його судноплавна ріка відведена, навколо відбуваються набіги та напади, приходять часті вісті про виклики та битви у самих його стін і підміських окопів; і якщо, тим не менше, народ або значна частина його, цілком зайнята найбільш високими та важливими питаннями реформи; більше, ніж в інший час, сперечається, розмірковує, читає, винаходить, промовляє про те, про що раніше не розмірковували і не писали, являючи тим рідку енергію і приводячи в захват, то подібний народ виявляє насамперед надзвичайно добру волю, своє задоволення та довіру до вашої мудрої обережності та надійного управління, лорди та громади! Звідси самі собою народжуються доблесна мужність та свідоме презирство до ворогів, подібно до того, як якби між нами було чимало великих душ, як душа того, хто, перебуваючи під час нічної облоги Рима Ганнібалом у місті, купив за дорогу ціну ділянку землі, на якій Ганнібал розташувався табором.

Потім, існує одне живе та підбадьорливе передвістя нашого щасливого успіху та перемоги. Якщо кров у тілі свіжа, якщо сили чисті та діяльні не лише в тілесних, але й в розумових здібностях, особливо ж у найгостріших і найсміливіших діях витонченого розуму, це доводить, який добрий стан і статура тіла; так само якщо життєрадісність народу до такої міри б’є ключем, що у нього є не лише те, чим він може забезпечити свою свободу та безпеку, але й те, що він може відкласти та витратити на найважливіші та найпіднесеніші предмети суперечки та нових відкриттів, це означає, що наш народ не виродився і не приречений на рокову загибель, тому що, скинувши із себе стару зморщену шкіру зіпсованості і переживши пов’язані з цим страждання, він знову зробився молодим, ступивши на славетні шляхи правди й щасливої цноти, призначений до величі та пошани в ці пізніші часи. Мені здається, неначе перед моїм розумовим поглядом постає славетний і могутній народ, подібний до сильного мужа, який миттєво відганяє від себе сон і хитає своїми непереможними кучерями; мені здається, я бачу його подібним до орла, знову одягнутого в пір’я могутньої молодості, який запалює свої зіркі очі від полудневого сонця, який очищує та просвітлює свій довго затьмарений зір у самому джерелі небесного світла; а тим часом ціла зграя птахів, наляканих, які сбилися в купу, разом з птахами, що люблять сутінок, метушиться навколо, з острахом поглядаючи на його наміри і з заздрісним галасом передрікаючи час сект і розколів.

Що ж ви будете робити, лорди та громади? Чи накладете ви гніт на всі ці квітучі жнива знання та нового світу, які проросли і тепер іще ростуть щодня у нашому місті? Чи заснуєте ви над ними олігархію двадцяти скупників, тим знову змусите голодувати наші уми, позбавивши нас можливості знати що-небудь понад те, що вони відміряють своєю мірою? Повірте, лорди та громади, що ті, хто радять вам подібний гніт, пропонують вам пригнічувати самих себе, і я покажу зараз, яким чином. Якби хто-небудь побажав дізнатись, чому у нас панує свобода як у писемному, так і в усному слові, то не можна було б вказати іншої, більш достовірної та безпосередньої причини, ніж ваше м’яке, вільне та гуманне правління. Лорди та громади, ваші доблесні та вдалі поради оберігали нам свободу; свобода – ось годувальниця усіх великих талантів; вона, подібно до інтуїції згори, очистила та просвітила наші душі; вона зняла кайдани з нашого розуму, розширила його та високо піднесла над самим собою. Ви не можете зробити нас тепер менш здібними, менш знаючими, менш ревними у відшуковуванні істини, якщо ви самі, кому ми усім цим зобов’язані, не станете менше любити та насаджувати істинну свободу. Ми можемо знову стати невігласами, дурнями, людьми, котрі ганяються за формою, рабами, якими ви знайшли нас; але раніше ви самі повинні стати – а ви цього не можете – гнобителями, притискувачами, тиранами, якими були ті, від кого ви нас визволили. Якщо наші серця стали більш сприйнятливі, наші уми більш схильні до пошуку та очікуванню найвеличніших і найвищих істин, це плід вашої власної цноти, посіяної в нас; і ви не можете знищити цього, якщо насильно не запровадите давно скасований жорстокий закон, на підставі якого батьки могли довільно вбивати своїх дітей. Хто ж тоді тісно приєднається до вас і запалить інших? Не той, хто піднімає зброю через герб, провід та через свої чотири ноблі данегельта²⁰⁹. Я не заперечую справедливих пільг, але насамперед дорожу своїм власним світом. Дайте мені тому свободу знати, свободу висловлювати свої думки, а найголовніше – свободу судити по своїй совісті.

Що порадити як кращий захід у тому випадку, якщо буде визнано шкідливим і несправедливим переслідувати думки за їхню новизну чи невідповідність загальноприйнятим поглядам, це не входить до мого завдання. Я повторю лише те, про що дізнався від одного з поважаних ваших співчленів, одного насправді благородного та благочестивого лорда, якого ми не втратили б нині і не оплакували б як гідного і безперечного суддю у цій справі, якби він не віддав своє життя за майно на служіння церкві та державі. Я впевнений, що ви здогадуєтесь, про кого йдеться, але, щоб вшанувати його пам’ять – і хай буде пошана ця вічною – я назву його ім’я: лорд Брук²¹⁰. У своєму творі про єпископство, де він торкається, між іншим, сект і єресей, він залишив нам свій заповіт чи, вірніше сказати, останні слова своєї передсмертної турботи, які, я не сумніваюсь, назавжди залишаться для вас дорогими та поважними: вони повні такої лагідності та живої любові до ближнього, що, поряд з останнім заповітом Того, Хто дав своїм учням заповідь любові та миру, я не чув і не читав слів більш лагідних і миролюбних.

Він повчає нас з терпінням і лагідністю вислуховувати людей, які хоча й користуються поганою славою, але бажають жити чисто, виконуючи заповіді Божі згідно з веліннями своєї совісті, і ставитись до них з терпимістю, хоча б вони і не в усьому були згодні з нами. Про усе це набагато детальніше розповість нам сама його книга, яка випущена в світ і присвячена парламенту, – присвячена людиною, котра заслужила своїм життям і смертю того, щоб викладені нею поради не були залишені поза увагою.

Тепер якраз саме час писати й говорити переважно про те, що може допомогти подальшому з’ясуванню питань, що хвилюють нас. Храм дволикого Януса було б далеко не зайвим відкрити саме тепер. І нехай усі вітри розносять безперешкодно усілякі вчення по землі: якщо істина виступила на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перепони її силі. Хай вона бореться з кривдою: хто знає хоча б один випадок, коли б істина була переможена у вільній та відкритій боротьбі? Її праве слово – найкращий і найвірніший спосіб перемоги над кривдою. Той, хто чує, як у нас моляться про дарування нам світла та ясного знання, може подумати, що женевського вчення, переданого до наших рук уже в готовому та стрункому вигляді, недостатньо і що воно повинно бути чим-небудь заповнено.

Одначе коли нове світло, про яке ми просимо, світить нам, з’являються люди, що заздрісно чинять опір тому, щоб світло це потрапляло передусім не в їхні вікна. Мудрі люди вчать нас старанно, вдень і вночі “шукати мудрості, як прихованого скарбу”, а між тим інше розпорядження забороняє нам знати що-небудь не за статутом; як же узгодити це? Якщо хто-небудь, після важкої праці в глибоких копальнях знання, виходить звідти у всеозброєнні здобутих ним результатів, виставляє свої докази, так би мовити, у бойовому порядку, розсіює та знищує усі заперечення, що стоять на його шляху, кличе свого ворога до відкритого бою, надаючи йому, за бажанням, вигоди розташування відносно сонця та вітру, аби він міг розбиратись у питанні за допомогою аргументації, то підстерегти в такому разі свого противника, влаштовувати йому засідки, займати вузькі мости цензури, через які має пройти противник, – усе це, слугуючи достатнім доказом хоробрості військового люду, у боротьбі за істину було б лише слабкістю та боягузством. Бо, хто ж не знає, що істина сильна майже як Всемогутній? Для своїх перемог вона не потребує ані політичної спритності, ані військових хитрощів, ані цензури; усе це – викрутаси та оборонні засоби, що вживаються проти неї хибними поглядами: дайте їй лише простір і не заковувайте її, коли вона спить, бо вона не говорить тоді правди, як то робив старий Протей, котрий висловлював оракули лише в тому випадку, якщо його схоплювали та зв’язували; вона приймає тоді усі можливі образи, крім свого власного, а іноді голос її лунає, пристосовуючись до часу, як голос Михея перед Ахавом, поки її не викличуть в її власному образі.

Але ж можливо, що у неї може бути не один образ. У протилежному випадку, як дивитися на всі ці байдужі речі, в яких істина може знаходитись на будь-якому місці, не перестаючи бути сама собою? У протилежному випадку, що таке, як не порожня примара, знищення “тих наказів, які прибивали цвяхами рукописи до хреста”? У чому особлива перевага християнської свободи, яку так часто хвалив апостол Павло? За його вченням, людина, поститься вона чи ні, дотримує суботу чи не дотримує – і те, й інше може робити в Богові. Скільки багато чого ще можна було б переносити з мирною терпимістю, надаючи усе совісті кожного, якби тільки ми мали любов до ближнього і якби головною твердинею нашого лицемірства не було прагнення судити один одного! Я боюся, що залізне ярмо зовнішньої одноманітності наклало рабське тавро на наші плечі, що дух безбарвної благопристойності ще перебуває в нас. Нас бентежить і турбує якнайменша розбіжність між конгрегаціями навіть з другорядних питань; а водночас, внаслідок своїх ревнощів у пригнічуваннях та повільності у визволенні уярмленої частини істини з лещат традиції, ми недбало тримаємо істину окремо від істини, що є найжорстокішим з усіх розподілів і роз’єднань. Ми не помічаємо, що, прагнучи усіма силами до суворого зовнішнього формалізму, знову повертаємось до стану брутальності та невігластва, у нерухому, мертву, скуту та застиглу масу з “дров, сіна та соломи”, яка набагато більше сприятиме раптовому виродженню церкви, ніж безліч незначних єресей.

Я говорю це не тому, щоб вважав добрим кожний легковажний розкол або щоб дивився на все в церкві як на “золото, срібло та дорогоцінні каміння”: для людини неможливо відділити пшеницю від плевелів, добру рибу від улову; це має бути справою янгола при кінці світу. Але якщо усі не можуть дотримуватись однакових переконань, то хто додивиться, щоб вони таких дотримувались? У такому разі, без сумніву, набагато доцільніше, розважливіше та узгодженіше з християнським вченням ставитись із терпимістю до багатьох, ніж піддавати утискам усіх. Я не вважаю можливим терпіти папізм, як явний забобон, який, викорінюючи усі релігії та громадянську владу, сам повинен тому належати викоріненню, однак не інакше, як зазнавши попередньо усі засоби любові та співчуття для переконання та повернення слабких і заблуканих. Так само, жоден закон, що не прагне прямо до беззаконня, не може допустити того, що нечестиво або безперечно злочинно стосовно до віри чи доброї моралі. Але я маю на увазі не це, я кажу про ті сусідські розбіжності чи, краще сказати, про ту байдужість до деяких пунктів вчення та дисципліни, які хоча й можуть бути численними, але не повинні необхідно вести до знищення в нас єдиного духу, якщо тільки ми будемо в змозі з’єднатися один з одним узами миру.

Між тим якби хто-небудь захотів писати й простягнути руку своєї допомоги реформації, що повільно просувається, якби істина відкрилась йому раніше за інших чи, принаймні, імовірно, відкрилась, то хто змушує нас іти по слідах єзуїтів і покладати на цю людину обтяжливий обов’язок питати дозвіл на таку гідну справу; хто заважає нам звернути увагу на те, що, якщо справа дійде до заборони, то останньої легко може зазнати і сама істина, бо для наших очей, затьмарених і засліплених забобонами й традиціями, її перша поява набагато менше помітна та вірогідна, ніж багато переконань: так, зовнішність багатьох великих людей незначна та непоказна на вигляд. І навіщо вони даремно говорять про нові думки, коли їхня власна думка, що вислуховувати слід лише тих, хто їм бажаний, є найгірше з нововведень, – головна причина виникнення таких численних у нас єресей і розколів, а також відсутності істинного знання, не кажучи вже про велику небезпеку подібного погляду. Бо коли Господь хитає державу сильними, але здоровими струсами, з метою загальної реформи, то, без сумніву, у цей час сектатори та псевдовчителі знаходять численні жнива для спокуси.

Але ще безперечніше те, що Бог обирає для своєї справи людей рідких здібностей і незвичайного завзяття не лише тому, щоб вони озиралися назад і користувались уроками минулого, але також і тому, щоб вони йшли вперед новими шляхами до відкриття істини. Тому що порядок, в якому Господь просвіщає свою церкву, такий, що Він роздає та розподіляє своє світло поступово, аби наш земний зір міг винести його найкращим чином. Господь не визначає і не обмежує Себе також у тому, де і звідки має бути вперше почутий голос Його обранців; Він дивиться не людськими очима, обирає не людським обранням, щоб ми не зв’язали себе певними місцями та зборами і зовнішнім фахом людей, вміщуючи свою віру то в старому будинку зборів, то у Вестмінстерській каплиці; якщо немає ясного переконання та християнської любові, вихованої на терпінні, то усієї віри та релігії, канонізованих там, недостатньо, щоб зцілити найменшу рану совісті, щоб наставити найубогішого з християн, котрий би захотів жити за духом, а не за буквою людського обов’язку, – недостатньо, незважаючи на усі голоси, що лунають там, хоча б навіть до цих голосів, для збільшення їхньої кількості, сам Генріх VІІ, оточений усіма своїми васальними мерцями, приєднав голоси небіжчиків.

І якщо люди, які є керівниками єресі, помиляються, то хіба не наші лінощі, впертість і зневіра у праву справу заважають нам дружньо бесідувати з ними і дружньо розходитись, обговорюючи та досліджуючи предмет перед вільною та численною аудиторією якщо не заради їх, то заради нас самих. Усякий, хто пізнав знання, скаже, яку велику користь він отримував від тих, хто, не задовольняючись старими рецептами, виявлялися здатними встановлювати та проводити в життя нові принципи. Якщо б навіть ці люди були подібні до пилу та пороху від взуття нашого, то і в цьому випадку, поки вони гідні для того, щоб зробити зброю правди чистою та блискучою, ними не слід би нехтувати цілком. Але якщо вони належать до числа тих, кого Бог, за потребою цього часу, наділив особливо надзвичайними та численними дарами, і водночас не належать, можливо, ні до числа священиків, ні до числа фарисеїв, а ми, у квапливих ревнощах, не роблячи між ними жодної відмінності, вирішуємо загородити їм вуста через побоювання, як би вони не виступили з новими та небезпечними поглядами, то лихо нам, оскільки, думаючи захистити подібним чином Євангеліє, ми стаємо його переслідувачами!

Від початку цього парламенту чимало було осіб, і із пресвітеріан, і з інших, які своїми книгами, виданими, на знак презирства до imprimatur’у, без цензури, пробили потрійну кригу, що нагромадилася навколо наших сердець, і навчили народ бачити світ. Я сподіваюсь, що жоден з них не переконував поновити ті кайдани, презираючи які, вони зробили стільки добра. Але якщо ані передвістя, дане Мойсеєм юному Навіну, ані наказ нашого Спасителя юному Іоанну, котрий не хотів пускати тих, кого вважав нечистими, недостатні для того, щоб переконати наших старійшин, наскільки не бажана Господу їхня похмура схильність до заборон; якщо недостатні їхні власні спогади про те, як багато зла було від цензури і як багато добра вони зробили, нехтуючи останньою; якщо вони, тим не менше, хочуть нав’язати нам і виконати над нами найбільш домініканську частину інквізиції і, таким чином, уже стоять однією ногою у прагненні діяльних переслідувань, то було б справедливішим переслідувати насамперед самих переслідувачів, оскільки зміна в становищі роздула їхню гордість більшою мірою, ніж останній досвід суворих часів навчив їх мудрості.

Що ж стосується питання про регулювання преси, то хай ніхто не гадає, наче йому може випасти честь порадити вам у цьому відношенні що-небудь краще, ніж ви самі зробили у своїй недавній постанові, згідно з якою “жодна книга не може бути надрукована інакше, ніж якщо будуть зареєстровані імена автора та видавця чи, принаймні, одного видавця”. А для творів, які з’являються іншим шляхом, якщо вони будуть знайдені шкідливими або наклепницькими, вогонь і кат будуть найбільш своєчасним і дійовим засобом людського попередження. Тому що ця суто іспанська політика цензурування книг, якщо тільки я що-небудь довів попередніми міркуваннями, найшвидшим часом виявить себе гірше за найбільш недозволену книгу. Вона є прямою подобою постанови Зіркової палати, виданої в той час, коли це судилище здійснювало свої благочестиві діяння, за які воно разом з Люцифером вигнано тепер із сонму зірок. Звідси ви можете зрозуміти, скільки державної мудрості, скільки любові до народу, скільки турботливості про релігію та добру мораль було виявлено в цій постанові, хоча вона й стверджувала з крайнім лицемірством, що забороняє книги заради доброї поведінки. І коли воно взяло гору над наведеним мною вище таким доцільним вашим законом про пресу, то, якщо вірити найбільш поінформованим в силу свого фаху людям, у цьому випадку можна підозрювати оману з боку деяких колишніх власників привілеїв та монополій у книжковій торгівлі, які під виглядом охорони інтересів бідних у своєму цехові та акуратного збереження численних рукописів (протестувати проти чого Боже борони!) наводили парламентові різні пристойні приводи, але саме лише приводи, що служили виключно меті отримання переваги перед своїми співтоваришами, – людьми, котрі вкладають свою працю у почесну професію, якій зобов’язана вся ученість, не для того, щоб бути данниками інших.

Деякі ж із тих, хто подавали петицію про видання цензурного закону, ставили, вірогідно, іншу мету: вони розраховували, що, маючи владу в руках, будуть в змозі легше поширювати шкідливі книги²¹¹, як це показує успішний досвід. Одначе в подібного роду софізмах і хитромудрощах торговельної справи я не обізнаний; я знаю лише, що як хороші, так і погані правителі однаково можуть помилятись; бо яка влада не може бути фальшиво обізнана, особливо якщо свобода преси надана небагатьом? Але виправляти охоче та швидко свої помилки і, перебуваючи на вершині влади, щиросердні вказівки цінувати дорожче, ніж інші цінують пишну наречену, це, високоповажані лорди та громади, – цнота, що відповідає вашим доблесним діянням і доступна лише для людей найбільш великих і мудрих!

Д.И. Фонвизин

(1745 – 1792)

________________________________________________________________

истинах, кои нигде уже не встречают спорит о том, что ему не нравится или

ни малейшего сумнения? непонятно.

2. Отчего многих добрых людей видим На 2. Многие добрые люди

в отставке? вышли из службы, вероятно, для того,

что нашли выгоду быть в отставке.

3. Отчего все в долгах? На 3. Оттого в долгах, что

проживают более, нежели дохода

имеют.

4. Если дворянством награждаются На 4. Одни, быв богатее

всякого гражданина, отчего же никогда ни на есть такую заслугу, по которой

не достигают дворянства купцы, а всегда получают отличие.

или заводчики или откупщики?

5. Отчего у нас тяжущиеся не печатают На 5. Для того, что вольных

тяжеб своих и решений правительства? типографий до 1782 года не было.

6. Отчего не только в Петербурге, На 6. От размножившихся

но и в самой Москве перевелись общества клубов.

между благородными?

7. Отчего главное старание большой На 7. Одно легче другого.

части дворян состоит не в том, чтоб

поскорей сделать детей своих людьми, а в

том, чтоб поскорее сделать их не служа

гвардии унтер-офицерами?..

8. Отчего в наших беседах слушать На 8. Оттого, что говорят

нечего? небылицу.

9. Отчего известные и явные На 9. Оттого, что на суде не

бездельники принимаются везде равно изобличены.

с честными людьми.

10. Отчего в век законодательный На 10. Оттого, что сие не есть

никто в сей части не помышляет дело всякого.

отличиться?

11. Отчего знаки почестей, На 11. Оттого, что всякой

долженствующие свидетельствовать любит и почитает лишь себе подобного,

истинные отечеству заслуги, не а не общественные и особенные

производят по большей части к носящим добродетели.

их ни малейшего душевного почтения?

12. Отчего у нас не стыдно не делать На 12. Сие неясно: стыдно

ничего? делать дурно, а в обществе жить – не

есть не делать ничего.

13. Чем можно возвысить упадшие На 13. Сравнение прежних

души дворянства? Каким образом выгнать времен с нынешними покажет несумненно,

из сердец нечувственность к достоинству колико души ободрены либо упали, самая

благородного звания? Как сделать, чтоб наружность, походка и проч. то уже

почтенное титло дворянства было оказывает.

несумненным доказательством

душевного благородства?

14. Имея монархию честного На 14. Для того, чтобы везде

человека, что бы мешало взять во всякой земле и во всякое время род

всеобщим правилом, удостаиваться человеческий совершенным не родится.

ее милостыней одними честными

делами, а не отваживаться проискивать

их обманом и коварством?

14. Отчего в прежние времена На 14. Предки наши не все

шуты, шпыни и балагуры чинов не грамоте умели. N.B. Сей вопрос

имели; а ныне имеют, и весьма родился от свободоязычия, которого

большие? <…> предки наши не имели; буде же бы

имели, то пачли бы на нынешнего

одного десять прежде бывших <…>

19. Как истребить два сопротивные На 19. Временем и знанием.

и оба вреднейшие предрассудки:

первый, будто у нас все дурно, а в чужих

краях все хорошо; второй, будто в чужих

краях все дурно, а у нас все хорошо?

20. В чем состоит наш национальный На 20. В остром и скором

характер? понятии всего, в образцовом послушании

и в корени всех добродетелей, от творца

человеку данных.

И.А.Крылов

(1769 – 1844)

Похвальная речь в память моему дедушке, говоренная

его другом, в присутствии его приятелей, за чашею пунша

Не думайте, любезные слушатели, чтоб я выставлял его примером в одной охоте, – нет, это было одно из последних его дарований, кроме сего имел он тысячу других приличных и необходимых нашему брату дворянину: он показал нам, как должно проживать в неделю благородному человеку то, что две тысячи подвластных ему простолюдинов вырабатывают в год, он знаменитые подавал примеры, как эти две тысячи человек можно пересечь в год раза два-три с пользою, он имел дарование обедать в своих деревнях пышно и роскошно, когда казалось, что в них наблюдался величайший пост, и таким искусством делал гостям своим приятные нечаянности. Так, государи мои! часто бывало, когда приедем мы к нему в деревню обедать, то, видя всех крестьян его бледных, умирающих с голоду, страшимся сами умереть за его столом голодною смертью. Глядя на всякого из них, заключали мы, что на сто верст вокруг его деревень нет ни корки хлеба, ни чахотной курицы. Но какое приятное удивление! садясь за стол, находили мы богатство, которое, казалось, там было неизвестно, и изобилие, которого тени не было в его владениях, искуснейшие из нас не постигали, что еще он мог содрать с своих крестьян, и мы принуждены были думать, что он из ничего созидал великолепные свои пиры. Но я примечаю, что восторг мой отвлекает меня от порядку, который я себе назначил. Обратимся же к началу жизни нашего героя: сим средством не потеряем мы ни одной черты из его похвальных дел, коим многие из вас, любезные слушатели, подражают с великим успехом. Начнем его происхождением.

Сколько ни бредят философы, что по родословной всего света мы братья, и сколько ни твердят, что все мы дети одного Адама, но благородный человек должен стыдиться такой философии, и естьли уже необходимо надобно, чтоб наши слуги происходили от Адама, то мы лучше согласимся признать нашим праотцем осла, нежели быть равного с ними происхождения. Ничто столь человека не возвышает, как благородное происхождение: это первое его достоинство. Пусть кричат ученые, что вельможа и нищий имеют подобное тело, душу, страсти, слабости и добродетели. Естьли это правда, то это не вина благородных, но вина природы, что она производит их на свет так же, как и подлейших простолюдинов, и что никакими выгодами не отличают нашего брата дворянина: ето знак ее лености и нерачения. Так, государи мои! И естьли бы эта природа была существо, то бы ей очень было стыдно, что тогда, как самому последнему червяку уделяет она выгоды, свойственные его состоянию; когда самое мелкое насекомое получает от нее свой цвет и свои способности; когда, смотря на всех животных, кажется нам, что она неисчерпаема в разновидности и в изобретении; тогда, к стыду ее и к сожалению нашему, не выдумала она ничего, чем бы отличился наш брат от мужика, и не прибавила нам ни одного пальца в знак нашего преимущества перед крестьянином. Неужели же она более печется о бабочках, нежели о дворянах? И мы должны привешивать шпагу, с которою бы, кажется, надлежало нам родиться. Но как бы то ни было, благодаря нашей догадке, мы нашли средство поправлять ее недостатки и избавились от опасности быть признанными за животных одного роду с крестьянами.

Иметь предка разумного, добродетельного и принесшего пользу отечеству, вот что делает дворянина, вот что отличает его от черни и от простого народа, которого предки не были ни разумны, ни добродетельны и не приносили пользы отечеству. Чем древнее и далее от нас сей предок, тем блистательнее наше благородство: а сим-то и отличается герой, которому дерзаю я соплетать достойные похвалы; ибо более трех сот лет прошло, как в роде его появился добродетельный и разумный человек, который наделал столь много прекрасных дел, что в поколении его не были уже более нужны такие явления, и оно до нынешнего времени пробавлялось без умных и добродетельных людей, не теряя нимало своего достоинства. Наконец, появился наш герой Звениголов; он еще не знал, что он такое, но уже благородная его душа чувствовала выгоды своего рождения; и он на втором году начал царапать глаза и кусать уши своей кормилице. В этом ребенке будет путь, сказал некогда восхищаясь его отец: он еще не знает толком приказать, но учится уже наказывать; можно отгадать, что он благородной крови. И старик сей часто плакал от радости, когда видел, с такого благородною осанкою отродье его щипало свою кормилицу или слуг; не проходило ни одного дня, чтобы маленький наш герой кого-нибудь ни оцарапал. На пятом еще году своего возраста приметил он, что окружен такою толпою, которую может перекусать и перецарапать, когда ему будет угодно.

Премудрый его родитель тотчас смекнул, что сыну его нужен товарищ; хотя и много было в околотке бедных дворян, но он не хотел себя унизить до того, чтоб его единородный сын разделял с ними время, а холопского сына дать ему в товарищи казалось еще несноснее. Иной бы не знал, что делать, но родитель нашего героя тотчас помог такому горю и дал сыну своему в товарищи прекрасную болонскую собачку. Вот, может быть, первая причина, отчего герой наш во всю свою жизнь любил более собак, нежели людей, и с первыми провожал время веселее, нежели с последними. Звениголов, привыкший повелевать, принял нового своего товарища довольно грубо и на первых порах вцепился ему в уши. Но Задорка, так звали маленькую собачку, доказала ему, как вредно иногда шутить, надеясь слишком на свою силу: она укусила его за руку до крови. Герой наш остолбенел, увидя в первый раз такой суровый ответ на обыкновенные свои обхождения; это был первый щипок, за который его наказали. Сколь сердце в нем не кипело, со всем тем боялся отведать сразиться с Задоркою и бросился к отцу своему жаловаться на смертельную обиду, причиненную ему новым его товарищем. “Друг мой! – сказал беспримерный его родитель, – разве мало вокруг тебя холопей, кого тебе щипать? На что было трогать тебе Задорку? Собака ведь не слуга: с нею надобно осторожнее обходиться, естьли не хочешь быть укушен. Она глупа: ее нельзя унять и принудить терпеть не разевая рта, как разумную тварь”.

Такое наставление сильно тронуло сердце молодого героя и не выходило у него из памяти. Возрастая, часто занимался он глубокими рассуждениями, к коим подавало оно ему повод; изыскивал способы бить домашних своих животных, не подвергаясь опасности, и сделать их столь же безмолвными, как своих крестьян, по крайней мере, искал причин, отчего первые имеют дерзости более огрызаться, нежели последние, и заключил, что его крестьяне ниже его дворовых животных <…>

Чадолюбивый отец, приметя, что дитя его начинает думать, заключил, что время начать его воспитание, и сам посадил его за грамоту. В пять месяцев ученик сделался сильнее учителя и с ним взапуски складывал гражданскую печать. Такие успехи устрашали его родителя. Он боялся, чтобы сын его не выучился бегло читать по толкам и не вздумал бы сделаться когда-нибудь академиком, а потому-то последнею страницею букваря кончился его курс словесных наук. “Этой грамоты для тебя полно, – говорил он ему, – стыдись знать более, ты у меня будешь барин знатной, так и не пристойно тебе читать книги”.

Герой наш пользовался таким прекрасным рассуждением и привык все книги любить, как моровую язву <…>

М.В. Ломоносов

(1711 – 1765)

Журналы могли бы <…> очень благотворно влиять на приращение человеческих знаний, если бы их сотрудники были в состоянии выполнить взятую ими на себя задачу и согласились не переступать надлежащих граней, определяемых этой задачей. Силы и добрая воля – вот что от них требуется. Силы – чтобы основательно и со знанием дела обсуждать те многочисленные и разнообразные вопросы, которые входят в их план; воля – для того, чтобы иметь в виду одну только истину <…>

Вот правила, которыми, думается, мы должны закончить это рассуждение. Лейпцигского журналиста и всех подобных ему просим хорошо запомнить их.

1. Всякий, кто берет на себя труд осведомлять публику о том, что содержится в новых сочинениях, должен прежде всего взвесить свои силы. Ведь он затевает трудную и очень сложную работу, при которой приходится докладывать не об обыкновенных вещах, и не просто об общих местах, но схватывать то новое и существенное, что заключается в произведениях, создаваемых часто величайшими людьми. Высказывать при этом неточные и безвкусные суждения – значит сделать себя предметом презрения и насмешки; это значит уподобиться карлику, который хотел бы поднять горы.

2. Чтобы быть в состоянии произносить искренние и справедливые суждения, нужно изгнать из своего ума всякое предубеждение, всякую предвзятость и не требовать, чтобы авторы, о которых мы беремся судить, рабски подчинялись мыслям, которые властвуют над нами, а в противном случае не смотреть на них, как на настоящих врагов, с которыми мы призваны вести открытую войну.

3. Сочинения, о которых дается отчет, должны быть разделены на две группы. Первая включает в себя сочинения одного автора, который написал их в качестве частного лица; вторая – те, которые публикуются целыми учеными обществами с общего согласия и после тщательного рассмотрения. И те и другие, разумеется, заслуживают со стороны рецензентов всякй осмотрительности и внимательности. Нет сочинений, по отношению к которым не следовало бы соблюдать естественные законы справедливости и благопристойности. Однако надо согласиться с тем, что осторожность следует удвоить, когда дело идет о сочинениях, уже отмеченных печатью одобрения, внушающего почтение, сочинениях, просмотренных и признанных достойными опубликования людьми, соединенные познания которых, естественно, должны превосходить познания журналиста. Прежде чем бранить и осуждать, следует не один раз взвесить то, что скажешь, для того чтобы быть в состоянии, если потребуется, защитить и оправдать свои слова. Так как сочинения этого рода обычно обрабатываются с тщательностью и предмет разбирается в них в систематическом порядке, то малейшие упущения и невнимательность могут повести к опрометчивым суждениям, которые уже сами по себе постыдны, но становятся еще гораздо более постыдными, если в них скрываются небрежность, невежество, поспешность, дух пристрастия и недобросовестность.

4. Журналист не должен спешить с осуждением гипотез. Они дозволены в философских предметах и даже представляют собой единственный путь, которым величайшие люди дошли до открытия самых важных истин. Это – нечто вроде порыва, который делает их способными достигнуть знаний, до каких никогда не доходят умы низменных и пресмыкающихся во прахе.

5. Главным образом пусть журналист усвоит, что для него нет ничего более позорного, чем красть у кого-либо из собратьев высказанные последними мысли и суждения и присваивать их себе, как будто он высказывает их от себя, тогда как ему едва известны заглавия тех книг, которые он терзает. Это часто бывает с дерзким писателем, вздумавшим делать извлечения из сочинений по естественным наукам и медицине.

6. Журналисту позволительно опровергнуть в новых сочинениях то, что, по его мнению, заслуживает этого, хотя не в том заключается его прямая задача и его призвание в собственном смыстел; но раз уж он занялся этим, он должен хорош усвоить учение автора, проанализировать все его доказательства и противопоставить им действительные возражения и основательные рассуждения, прежде чем присвоить себе право осудить его. Простые сомнения или произвольно поставленные вопросы не дают такого права; ибо нет такого невежды, который не мог бы задать больше вопросов, чем может их разрешить самый знающий человек. Особенно не следует журналисту воображать, будто бы, чего не понимает и не может объяснить он, является таким же для автора, у которого могли быть свои основания сокращать и опускать некоторые подробности.

7. Наконец, он никогда не должен создавать себе слишком высокого представления о своем превосходстве, о своей авторитетности, о ценностях своих суждений. Ввиду того, что деятельность, которой он занимается, уже сама по себе неприятна для самолюбия тех, на кого она распространяется, он оказался бы совершенно неправ, если бы сознательно прияинял им неудовольстве и вынуждал их выставлять на свет его несостоятельность.

Н.И. Новиков

(1744 – 1818)

А.Н. Радищев

(1749 – 1802)

Беседа о том, что есть сын Отечества

Сим да начинает украшать он величественное наименование сына Отечества, Монархии. Он для сего должен почитать свою совесть, возлюбити ближних; ибо единою любовию приобретается любовь; должно исполнять звание свое так, как повелевает благоразумие и честность, не заботясь нимало о воздаянии, почести, превозношении и славе, которая есть сопутница, или паче, тень, всегда следующая за добродетелию, освещаемою невечерним солнцем правды; ибо те, которые гоняются за славою и похвалою, не только не приобретают для себя оных от других, но паче лишаются.

Но сколь ни блистательны, сколь ни славны, ни восхитительны для всякого благомыслящего сердца сии качества сына Отечества, и хотя всяк сроден иметь оные, но не могут однакож не быть нечисты, смешаны, темны, запутаны, без надлежащего воспитания и просвещения Науками и Знаниями, без коих наилучшая сия способность человека удобно, как всегда то было и есть, превращается в самые вреднейшие побуждения и стремления и наводняет целые государства злочестиями, беспокойствами, раздорами и неустройством. Ибо тогда понятия человеческие бывают темны, сбивчивы и совсем химерические. – Почему прежде, нежели пожелает кто иметь помянутые качества истинного человека, нужно, чтобы прежде приучил дух свой к трудолюбию, прилежанию, повиновению, скромности, умному состраданию, к охоте благотворить всем, к любви Отечества, к желанию подражать великим в том примерам, також к любви к наукам и художествам, сколько позволяет отправляемое в общежитие звание; применился бы к упражнению в истории и философии или любомудрии; не школьном, для словопрения единственно обращенном, но в истинном, научающем человека истинным его обязанностям; а для очищения вкуса, возлюбил бы рассматривание живописи великих художников, музыки, извания, архитектуры или зодчества.

Весьма те ошибутся, которые почтут сие рассуждение тою платоническою системою общественного воспитания, которой события никогда не увидим, когда в наших глазах род такого точно воспитания, и на сих правилах основанного, введен богомудрыми монархами, и просвещенная Европа с изумлением видит успехи оного, восходящие к предположенной цели исполинскими шагами.