Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Але якщо припустити, що ми можемо довірятися видінням, то от видіння, згадуване Євсевієм і яке трапилося, за цілком нормальних обставин, значне раніше того, про яке св. Ієронім розповів черниці Євстохії. Діонісій Александрійський близько 240 р. користувався великою повагою в церкві за своє благочестя та вченість і як людина дуже корисна у боротьбі з єретиками, внаслідок знайомства з їхніми книгами. Але один пресвітер посіяв у його совісті сумнів, вказавши йому, що він надто сміливо обертається серед таких спаплюжених творів. Достойний муж, не бажаючи викликати спокуси, почав розмірковувати про те, як йому вчинити. У цей час раптове видіння, послане від Бога (у чому запевняє його власне послання), підкріпило його такими словами:

“Читай усілякі книги, які тільки потраплять до твоїх рук, бо ти можеш сам усе правильно обговорити та дослідити”. За його власним свідченням, він тим охоче погодився з цим одкровенням, що воно збігалось зі словами апостола до фессалонікійців: “Випробовуйте все, але запам’ятовуйте лише добре”.

Він міг би приєднати сюди інший чудовий вислів того ж автора: “Для чистого – усе чисто“, не лише їжа та пиття, але й усілякого роду знання, добрі чи погані: знання не може розбещувати, а отже – й книги, якщо воля та совість не розбещені. Бо книги, як і їжа, одні бувають добрі, інші – поганої якості; тому Господь, уже не в апокрифічному видінні, сказав без усякого обмеження: “Підведись, Петре, заколи та їж”, надаючи вибір розумінню кожного. Здорова їжа для хворого шлунку мало чим відрізняється від нездорової; так само, і найкращі книги для розбещеного розуму можуть служити приводом до зла. Погана їжа навряд чи може скласти гарне харчування для найздоровішого шлунку; на відміну від цього, погані книги – і в цьому їхня відмінність – можуть послужити для обережного, розсудливого читача у багатьох відношеннях приводом до відкриттів, спростувань, попереджень і пояснень. Я навряд чи зможу навести на користь цього кращий доказ, ніж свідчення одного з найученіших людей нашої країни та члена нашого парламенту, містера Сельдена, твір якого про природне та міжнародне право показує, не лише шляхом посилань на великі авторитети, а й шляхом точних доказів і майже математично доведених положень, що всілякого роду думки і навіть помилки, які тільки коли-небудь були відомі людям, будучи вичитані з книг і зіставлені одне з одним, служать великою допомогою для якнайшвидшого відшукання істини.

Я гадаю тому, що якщо Бог надав людині свободу у виборі їжі для свого тіла, встановивши лише правила поміркованості, то він надав їй і повну свободу у турботі про свою розумову їжу; внаслідок цього кожна доросла людина може сама турбуватися про вправи своєї головної здібності. Яка велика чеснота поміркованість, яку велику роль відіграє вона у житті людини! І, тим не менше, Бог з найвеличнішою довірою надає користування цим благом кожній дорослій людині, без будь-якого особливого закону чи поведінки. Ось чому, посилаючи євреям їжу з неба, Він давав на кожного щодня таку кількість манни, якої було більш ніж достатньо для трьох добрих їдців. Бо по відношенню до того, що входить у людину, а не виходить з неї і тому не паплюжить, Бог не вважає за потрібне тримати її в стані постійного дитинства, під постійним наглядом, а надає їй, користуючись даром розуму, бути своїм власним суддею; і не багато залишилося б на долю проповідників, якби закон і примус повинні були так владно торкатися того, що досі досягалось простим умовлянням. Соломон наставляє нас, що зайве читання виснажує тіло; але не він, ні будь-хто з інших богонатхненних авторів не говорить нам, щоб будь-яке читання було не дозволене; і напевно, Бог, якби тільки вважав за благо накласти на нас в цьому випадку обмеження, вказав би нам не на те, що виснажливо, а на те, що не дозволено.

Що стосується того, що навернені св. Павлом спалили ефеські книги, то, судячи із сірійського пояснення, ці книги служили для чаклунства. Спалення їхнє було тому приватною та добровільною справою і може служити лише для добровільного наслідування: охоплені каяттям, люди спалили свої власні книги, влада же була тут ні при чому; одні так вчинили з цими книгами, інші, мабуть, прочитали б їх з деякою користію. Добро та зло, як ми знаємо, ростуть у цьому світі разом і майже нерозлучно; пізнання добра тісно пов’язано й переплетено з пізнанням зла, і, внаслідок оманливої схожості, відрізнити їх одне від одного буває так само важко, як те змішане насіння, що повинна була, безперервно працюючи, розбирати та розділяти по сортах Психея. Від куштування одного яблука пізнання добра та зла, як двох пов’язаних між собою близнюків, проникло в світ; і, можливо, осуд Адама за пізнання добра та зла в тому й полягає, щоб пізнавати добро через зло.

І дійсно, який акт мудрості чи утримання може бути здійснений за теперішнього стану людини без пізнання зла? Лише той, хто здатний розуміти та судити про розпусту з усіма її приманками та фальшивими задоволеннями і тим не менше утримуватися від неї, тим не менше відрізняти та віддавати перевагу справжньому добру, – лише той є справжній воїн Христовий. Я не можу вшановувати ту боягузливу чернечу цноту, яка біжить від випробувань і подвигу, ніколи не йде відкрито назустріч ворогові та непомітно уходить із земного поприща, де вінок безсмертя не можна отримати інакше, як зазнаючи куряву й спеку. Адже ми приходимо в світ не цнотливими, а уже не чистими; очищують нас випробування, випробування ж мають місце у боротьбі з ворожими силами. Тому та цнота, яка по-дитячому наївна у поглядах щодо зла і відкидає його, не знаючи усього крайнього, що розпуста обіцяє своїм служителям, – біла, але не чиста. Це – чистота зовнішня, і тому наш мудрий і серйозний поет Спенсер – якого я насмілюся вважати кращим вчителем, ніж Скотта та Фому Аквінського, – описуючи справжню утриманість в образі Гвіона, веде останнього, разом з його супутником, до печери Маммона і до притулку земних насолод, щоб він усе це бачив і знав і, тим не менше, від усього цього відмовився¹⁹².

Таким чином, якщо пізнання та видовище розпусти в цьому світі так необхідні для людської цноти, а розкриття хибних поглядів – для ствердження істини, то яким іншим способом можна вірніше та безпечніше проникнути в галузь гріха та брехні, як не за допомогою всілякого роду трактатів і вислуховування усіляких доказів? У цьому і полягає користь читання різноманітних книг. Зазвичай вказують, проте, на шкоду, яка походить звідси. По-перше, бояться поширення зарази. Але в такому разі слід усунути із світу всю людську науку та суперечки з релігійних питань, більше того – саму Біблію, оскільки вона часто розповідає про блюзнірство недосить пристойно, описує плотські похоті нечестивих людей не без привабливості, оповідає, як найблагочестивіші люди пристрасно ремствують на Провидіння, удаючись до доказів Епікура; з приводу ж інших великої важливості суперечливих місць дає для звичайного читача сумнівні й темні відповіді; спитайте також талмудиста, чим страждає пристойність, чому Мойсей і всі пророки не можуть переконати його сказати написане в тексті “Хетів” і чим це зашкодило б пристойності його “Кері”, що стоїть на полях¹⁹³. Саме ці причини, як ми всі знаємо, і спонукали папістів поставити Біблію на перше місце серед заборонених книг. Але в такому разі потрібно знищити усі твори древніх отців церкви, як, приміром, твори Климента Александрійського чи книгу Євсевія про приготування до Євангелія, яка за допомогою цілого ряду язичницьких непристойностей готує наш слух до сприйняття Євангелія. Кому невідомо також, що Іреней, Єпифаній, Ієронім та інші не стільки категорично спростовують єресі, скільки роблять їх відомими, часто приймаючи при цьому за єресь істинну думку!

Не можна також з приводу цих та взагалі усіх найбільш шкідливих – якщо тільки їх слід вважати такими – язичницьких письменників, з якими пов’язане життя людського знання, заспокоювати себе тим, що вони писали невідомою мовою, якщо, як ми знаємо, мова ця добре відома гіршим з людей, котрі вищою мірою майстерно та усердно прищеплювали висмоктану ними отруту при дворах правителів, знайомлячи останніх з найвитонченішими насолодами й збудженнями чуттєвості. Так, мабуть, вчиняв Петроній, якого Перон називав своїм “арбітром”, начальником своїх бенкетів, і так само відомий розпусник з Ареццо¹⁹⁴, такий грізний і разом з тим такий приємний для італійських царедворців. Заради нащадків я уже не називаю ім’я людини, яку Генріх VІІІ у веселу хвилину назвав своїм пекельним вікарієм¹⁹⁵. Таким скороченим шляхом зараза від іноземних книг проникне до народу набагато швидше та легше, ніж можна здійснити подорож до Індії – чи поїдемо ми туди з півночі Китаю на схід, чи з Канади на захід, – хоча б наша іспанська цензура тиснула на англійську пресу усіма силами.

З іншого боку, зараза від книг, присвячених релігійним суперечкам, більш ризикована та небезпечна для людей учених, ніж неосвічених, – і тим не менше, ці книги треба випускати недоторканими рукою цензора. Важко навести приклад, коли б неосвічена людина була зведена з доброго шляху хоча б однією папістською книгою англійською мовою, без звеличення її та роз’яснення з боку кого-небудь з духовних осіб католицької церкви; і дійсно, усі такі твори, справжні вони чи фальшиві, “незрозумілі без керівника”, як були не зрозумілі пророцтва Ісайї для євнуха. А скільки наших священиків були зведені з доброго шляху, завдяки вивченню тлумачень єзуїтів та сорбоністів, і як швидко вони повинні були звести з доброго шляху народ, це ми знаємо зі свого власного недавнього та сумного досвіду. Сказаного не слід забувати, оскільки дотепний і ясно мислячий Арміній¹⁹⁶ був зведений з доброго шляху виключно читанням одного написаного в Дельфті анонімного міркування, взятого ним до рук спочатку для спростування.

Таким чином, беручи до уваги, що ці книги і дуже багато з тих, які більш за все здатні заразити життя та науку, не можна забороняти без шкоди для знання та грунтовності диспутів; що подібні книги більш за все і швидше за все ловлять людей учених, через яких усіляка єресь і аморальність можуть швидко проникнути і в народ; що про погане можна дізнатись тисяччю інших способів, з якими не можна боротися, і що погані вчення не можуть поширюватися посередництвом книг без допомоги вчителів, котрі мають можливість робити це і окрім книг, а отже безперешкодно, – я абсолютно не в змозі зрозуміти, яким чином такий лукавий закон, як цензура, може бути виключений з числа порожніх і безплідних підприємств. Людина весела не втримається, щоб не порівняти її з подвигом того доблесного мужа, який хотів піймати ворон, закривши ворота свого парку. Крім того, існує інша трудність: якщо вчені люди першими почерпають з книг і поширюють розпусту та хибні погляди, то яким чином можна покладатися на самих цензорів, якщо тільки не приписувати їм або якщо вони самі не присвоюють собі якостей непогрішності та неспокусливості, порівняно з іншими людьми в державі? Разом з тим якщо вірно, що мудра людина, подібно до хорошого металурга, може здобути золото з найпоганішої книги як із шлаків, дурень же залишиться дурнем з найкращою книгою, як і без неї, то немає ніяких підстав позбавляти мудру людину вигід її мудрості, стараючись відсторонити від дурня те, що всеодно не позбавить його безглуздя. Бо якщо старатися з усією точністю видаляти з нього усіляке шкідливе читання, то ми не будемо в змозі витягнути для нього добрих правил не лише з міркувань Аристотеля, але й Соломона і нашого Спасителя, а, отже, повинні будемо неохоче допускати його до хороших книг, оскільки відомо, що розумна людина робить з порожнього памфлету кращий висновок, ніж дурень – із Святого Письма.

Далі, можуть вказати, що ми не повинні піддавати себе спокусам без потреби, а також не витрачати свого часу даремно. Спираючись на сказане вище, на обидва ці заперечення можна дати ту відповідь, що подібного роду книги служать для всіх людей не спокусою і порожньою витратою часу, а є корисним лікарським матеріалом, з якого можна здобути та приготувати сильнодіючі засоби, необхідні для життя людини. Що ж стосується дітей і людей з дитячим розумом, котрі не володіють мистецтвом визначати та користуватися цими корисними мінералами, то їм можна порадити не чіпати їх; але силою утримувати їх від цього не можна жодними цензурними заборонами, скільки б їх не винаходила свята інквізиція. Своїм найближчим завданням я саме і поставив собі довести, що цензурний порядок зовсім не веде до тієї мети, заради якої він був встановлений, – що, втім, ясно уже і з попередніх таких надмірних роз’яснень. Така прямота істини, що вона розкривається швидше, діючи вільно і без примусу, ніж за допомогою методичних міркувань.

Метою моєю із самого початку було показати, що жоден народ, жодна упоряджена держава, якщо тільки вони взагалі цінували книги, ніколи не ставали на шлях цензури; але можуть, одначе, заперечити, що остання є недавно відкрита мудрість. На це я в свою чергу відповім, що хоча й важко було винайти цензуру, але оскільки це – річ, що легко та явно спадає на думку, то з давніх-давен не бракувало людей, які думали про подібний шлях; якщо ж вони на нього не стали, то цим показали нам приклад здорового міркування, тому що причиною було не незнання про цензуру, а негативне до неї ставлення. Платон, людина високого авторитету – менш за все, проте, за свою “державу” – у книзі про закони, ніколи, втім, в жодній державі не прийняті, підгодовував свою фантазію виданням для своїх уявних правителів безлічі указів, які його прихильники за інших обставин забажали б втопити та спокутувати у веселих чашах на одному з нічних бенкетів¹⁹⁷ Академії. За цими законами він не допускає, імовірно, жодного іншого знання, крім встановленого незмінним приписом і яке складається більшою мірою з практичних традиційних відомостей, – знання, для придбання якого достатньо меншої кількості книг, ніж кількість його власних діалогів. Він постановляє також, що жоден поет не повинен читати своїх творів жодній приватній особі, поки судді та хранителі законів не прочитають їх і не схвалять. Ясно, проте, що Платон призначав цей закон спеціально для своєї уявної держави – і не для якої іншої. Інакше чому він не був законодавцем для самого себе й порушував свої власні закони? Адже його ж власна влада вигнала б його за написані ним грайливі епіграми та діалоги, за постійне читання Софрона Міма та Аристофана – книг до надзвичайності непристойних, а також за те, що він рекомендував читання останнього тирану Діонісію, найлютішим ганьбителем кращих друзів якого той був і якому було мало потреби витрачати час на подібні дрібнички. Але Платон усвідомлював, що подібна цензура поетичних творів перебуває в безпосередньому зв’язку з багатьма іншими умовами життя в його уявній державі, якій немає місця в цьому світі. Тому ані він сам, ані будь-який уряд чи держава не наслідували цей шлях, тому що сам по собі, без інших відповідних законів, він мав би неминуче виявитись порожнім і безплідним.

Насправді, якби вони удавалися тільки до одного роду суворості, не докладаючи таких же турбот до регулювання усього іншого, що може розбещувати уми, то ця окрема спроба, як вони розуміли, була б цілком безглуздою роботою; це означало б закривати одну браму через побоювання розпусти і водночас тримати відкритими усі інші. Якщо ми хочемо регулювати пресу і таким чином поліпшувати мораль, то повинні вчиняти так само і з усіма розвагами та забавами, – з усім, що дає людині насолоду. У такому разі не можна слухати жодної музики, не можна скласти чи проспівати жодної пісні, крім серйозної дорійської. Треба поставити спостерігачів за танцями, щоб наше юнацтво не могло навчитись жодному жестові, жодному рухові чи способу поводження, крім тих, які цими спостерігачами вважаються пристойними. Про це саме й турбувався Платон. Знадобиться праця більше двадцяти цензорів, щоб перевірити усі лютні, скрипки та гітари, що знаходяться в кожній домівці; причому дозвіл буде потрібний не лише на те, що говорять ці інструменти, а й на те, що вони можуть сказати. А хто може змусити замовкнути усі арії та мадригали, які ніжність нашіптує в затишних кутках? Слід також звернути увагу на вікна та балкони; це – найлукавіші книги, з небезпечними фасадами. Хто заборонить їх? – Хіба двадцять цензорів? Так само у селах мають бути свої наглядачі за тим, що розповідають волинка та гудок, а також – які балади та гами розігрують селянські скрипалі, бо вони – “Аркадії” та Монтемайори¹⁹⁸ поселян.

Далі, за який національний порок більше, ніж за наше домашнє ненажерство, скрізь іде про нас погана слава? Хто ж буде керівником наших щоденних бенкетів? І що потрібно зробити, щоб перешкодити масам відвідувати будинки, де продається та живе пияцтво? Наше вбрання також має підлягати цензурі кількох розсудливих кравців, щоб надати йому менш легковажного крою. Хто має спостерігати за спільними бесідами нашої чоловічої та жіночої молоді, щоб при цьому не були порушені звичаї нашої країни? Хто встановить точну межу, далі якої не можна іти в розмовах і думках? Нарешті, хто заборонить і розрізнить усілякого роду шкідливі збіговиська та погані компанії? Усі названі факти будуть і повинні бути; але як зробити їх найменш шкідливими й такими, що розбещують, це – завдання справжнього мудрого управління державою.

Уходити з цього світу в галузь атлантидської та утопійської політики, яких ніколи не можна застосувати на ділі, не означає поліпшувати наше становище; навпаки, треба вміти мудро управлятися в цьому світі зла, куди, окрім нашої волі, вмістив нас Господь. У цьому відношенні принесуть користь не платонівська цензура книг, яка необхідним чином тягне за собою і різного роду інші цензури, що без усякої користі виставляють нас на посміховисько і втомлюють нас, а ті ненаписані чи, принаймні, не примусові закони цнотливого виховання, релігійної та громадянської культури, які Платон називає узами, що скріплюють держави, опорою та підтримкою усякого писаного закону. Саме цим законам і належить головна роль у подібних справах, від цензури ж тут легко ухилитись. Безкарність та недбайливість, без сумніву, згубні для держави, але в тому й полягає велике мистецтво управління, щоб знати, де повинен накладати заборону та покарання закон, а де слід користуватися виключно переконанням. Якби кожна, як добра, так і погана дія зрілої людини підлягала спостереженню, наказові та спонуканню, то чим була б тоді цнота, як не однією назвою; яку ціну мали б тоді добрі вчинки, яку подяку заслуговували б розсудливість, справедливість, помірність? Багато хто нарікає на Божественне Провидіння за те, що воно дозволило Адаму согрішити. Божевільні вуста! Якщо Бог дав йому розум, то Він дав йому і свободу вибору, бо розум є здатність вибору; інакше він був би просто автоматом, на зразок Адама в лялькових комедіях. Ми самі не поважаємо такої покірливості, такої любові чи щедрості, які здійснюються за примусом; тому Бог і залишив йому свободу, вмістивши предмет спокуси майже перед очима; в цьому і полягала його заслуга, його право на нагороду, на похвалу за помірність. Заради чого Бог створив всередині нас пристрасті та задоволення навколо нас, як не для того, щоб вони, підкорившись правильній помірності, стали справжніми складовими частинами цноти? Поганим спостерігачем справ є той, хто думає знищити гріх, знищивши предмет гріху; бо, не кажучи вже про те, що гріх – величезна маса, що зростає під час самого процесу свого знищення, якщо навіть припустити, що частина його на час може бути забрана від деяких людей, та усе ж не від усіх, коли йдеться про таку універсальну річ, як книги; якщо ж це і буде зроблено, то сам гріх, тим не менше, залишиться неушкодженим. Відніміть у скнари усі його скарби та залиште йому один дорогоцінний камінь, ви усе ж не врятуєте його від жадоби. Знищіть усі предмети насолоди, закрийте юнаків при найсуворішій дисципліні в який-небудь монастир, ви усе ж не зробите чистим того, хто не прийшов туди таким; настільки великими мають бути обережність і мудрість, необхідні для правильного вирішення цього питання.

Але припустимо, що ми знищимо таким способом гріх; тоді, знищуючи його, ми знищимо й цноту, бо предмет у них один і той самий: із знищенням останнього знищуються й вони обидва. Це доводить високий промисел Господа, який, хоча й наказує нам помірність, справедливість та стриманість, тим не менше ставить перед нами як зайві предмети для наших бажань і дає нам схильності, що можуть вийти за межі усякого задоволення. Навіщо ж нам у такому випадку прагнути до суворості, протилежної порядкові, встановленому Богом і природою, скорочуючи та обмежуючи ті засоби, які, за вільного допуску книг, послужать не лише випробовуванню цноти, але й торжеству істини?

Закон, що прагне накласти обмеження на те, що, не піддаючись точному облікові, тим не менше може сприяти як добру, так і злу, було б справедливіше визнати поганим законом. І якби мені належало зробити вибір, то я визнав би найнезначнішу добру справу у багато разів більшою за насильницьке утиск зла. Тому що Бог, без сумніву, набагато більше цінує поступ і вдосконалення однієї цнотливої людини, ніж приборкання десяти порочних. І якщо все те, що ми чуємо або бачимо, сидячи, гуляючи, подорожуючи чи розмовляючи,може бути по справедливості названо нашими книгами та здійснювати такий самий вплив, як і книги, то, очевидно, забороняючи лише самі книги, закон не досягає мети, поставленої їм собі. Хіба ми не бачимо, як друкується – і притому не раз чи два, а щотижня, про що свідчать вологі аркуші паперу, – і поширюється між нами, незважаючи на існування цензури, безперервний придворний пасквіль¹⁹⁹ на парламент та наше місто? А між тим саме тут закон про цензуру і повинен був би, напевно, виправдати себе. Якби він тут застосовувався, скажете ви. Але по правді кажучи, якщо застосування закону виявляється неможливим чи неправильним тепер, у цьому окремому випадку, то чому воно буде успішнішим потім, стосовно інших книг?

Таким чином, якщо закон про цензуру не повинен бути убогим і безплідним, на вас чекає нова праця, лорди та громади, – ви повинні заборонити та знищити усі аморальні та не цензуровані книги, які уже були надруковані та опубліковані; ви повинні скласти їхній список, щоб кожен міг знати, які з них дозволені і які ні, а також повинні видати наказ, щоб жодна іноземна книга не могла надходити в обіг, не пройшовши через цензуру. Таке заняття забере весь час у чималої кількості наглядачів і притому людей незвичайних. Існують також книги, які деякою мірою корисні та хороші, деякою мірою шкідливі та згубні; знову потрібна чимала кількість чиновників для очищення книг та виключення з них шкідливих місць, щоб не постраждало царство знання. Нарешті, якщо кількість подібних книг буде усе збільшуватись, то ви повинні будете скласти список усіх тих друкарів, котрі часто порушують закон, і заборонити ввезення книг, що не читаються підозрілими друкарнями. Словом, щоб закон про цензуру був точний і без вад, ви повинні його цілком змінити за зразком Тридента й Севільї, що, я певен, ви поцураєтесь зробити.

Але навіть і припустивши, що ви дійшли б до цього – від чого борони вас Боже, – то усе ж закон про цензуру був би даремний і не придатний для мети, до якої ви його призначаєте. Якщо справа в тому, щоб попередити виникнення сект і єресей, то хто ж настільки необізнаний в історії, щоб не знати про багато сект, які уникнули книг як спокуси і тим не менше на багато століть зберегли своє вчення недоторканим, виключно шляхом усних переказів? Відомо також, що християнська віра (адже і вона була колись єрессю!) поширилась по всій Азії раніше, ніж будь-яке з Євангелій і послань були написані. Якщо ж справа у поліпшенні моралі, то зверніть увагу на Італію та Іспанію; чи зробились ці країни скільки-небудь кращими, чеснішими, мудрішими, цнотливішими звідтоді, як інквізиція стала немилосердно переслідувати книги?

Інше міркування, яке робить ясним непридатність закону про цензуру для передбачуваної мети, стосується тих здібностей, якими має володіти кожний цензор. Не може належати сумніву, що той, хто поставлений суддею над життям і смертю книг, над тим, чи слід допускати їх у світ або ні, обов’язково повинен бути людиною вище загального рівня за своєю працелюбністю, вченістю та практичною досвідченістю; у протилежному випадку в його судженнях про те, що допустимо до читання, а що ні, буде чимало помилок, а тому і чималої шкоди. Якщо ж він матиме потрібні для цензора якості, то така робота може бути нуднішою та неприємнішою: де може бути більше втрачено часу, ніж при безперервному читанні непридатних книг і памфлетів, які часто являють собою величезні томи? Жодну книгу не можна читати інакше як о своїй порі; але бути змушеним в усілякий час, у нерозбірливих рукописах читати твори, з яких і в гарному друці не завжди захочеш прочитати три сторінки, таке становище, на мою думку, повинно бути абсолютно нестерпним для людини, котра цінує свій час і свою працю чи просто має тонкий смак. Я прошу нинішніх цензорів вибачити мені подібний спосіб міркування, оскільки, без сумніву, вони прийняли на себе цензорську посаду із бажання підкорятися парламентові, наказ якого, можливо, змусив їх поглянути на свої обов’язки як легкі та не дуже важкі; але що і це коротке випробування було для них уже стомлюючим, – про це достатньою мірою свідчать їхні власні слова та вибачення перед людьми, які повинні були стільки днів добиватися від них дозволу. Таким чином, бачачи, що ті, хто прийняв на себе обов’язки цензорів, безперечно бажали б під слушним приводом позбутися їх, що жодна гідна людина, ніхто, крім явного витратника свого дозвілля, не захоче заступити їх, – якщо тільки він прямо не розраховує на цензорську платню, – то легко собі уявити, якого роду цензорів ми повинні очікувати згодом: то будуть люди неосвічені, владні та недбайливі чи низько користолюбні. Це саме я і мав на увазі, говорячи, що закон про цензуру не поведе до тієї мети, яку переслідує.