П. П. Гулак артемовський
жүктеу/скачать 1.36 Mb.
|
| 1
Пархоме, в щасті не брикай! В нудьзі притьмом не лізь до неба! Людей питай, свій розум май! Як не мудруй,— а вмерти треба! Чи то, за поставцем горілки, В шинку нарізують тобі Цимбали, кобзи і сопілки; Чи п'яний під тином хропеш, Чи до господи лізеш рачки І жінку макогоном б'єш, Чи сам товчешся навкулачки,— Ори і засівай лани, Коси широкі перелоги, І грошики за баштани Лупи — та все одкинеш ноги! Покинеш все: стіжки й скирти, Всі ласощі, паслін, цибулю.. Загарба інший все, а ти З'їси за гірку працю дулю!.. Чи соцьким батько твій в селі, Чи сам на панщині працює,— А смерть зрівняє всіх в землі: Ні з ким, скажена, не жартує!.. «Чи чіт, чи лишка?..» — загука. Ти крикнеш: «Чіт!..» — Ба, брешеш, сину!» — Озветься паплюга з кутка — Та й зцупить з печі в домовину!
II Tu ne quaesieris, scire nefas, quern mihi, quem tibi Finem Di dederint. Leuconoe; nee Babylinios Tentaris numeros etc. Horat. Lib. I. Od. 111 Пархоме, не мудруй! ворожки не питай, Як довгий вік прокоротаєш; Що виковала вже зозуля — поживай! А більше — шкода, що й бажаєш... Хоч всіх ти упирів збери і знахорів, Хоч покумайся ти з відьмами: Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів, Що доля завтра зробить з нами! Чи доведеться ще подушне заплатить, Чи до снаги вже розплатився?.. Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?.. Дурний! дурний!.. а в школі вчився!.. Терпи!.. За долею, куди попхне, хились, Як хилиться від вітру гілка; Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!.. Журись об тім, чи є горілка!.. А, є? так при на стіл!.. Частуй та й сам кругляй!.. Чи нам, Пархоме, треба скільки!.. Та вже ж — чи вкорочать свій вік, то вкорочай В шинку над бочкою горілки! От ми базікаєм,— а час, мов віл з гори, Чухра: його не налигаєш! От, скільки б випили до сеї ми пори, Так ти ж буцім недочуваєш! Ну ж, цуп останню ти гривняку з капшука, Поки стара пере ганчірки, Бо вже як вернеться, то думка, бач, така, Що помремо обидва без горілки!
XXXIV ОДА ГОРАЦІЯ, КН. І Parcus deorum cultor et infrequens, Insanicntis dum sapientiae Consultus erro; nunc retrorsum. Vela dare atque iterare cursus. Cogor relictcs etc1. От і допивсь! І дохмеливсь!.. Довіку тямить буду! Ні в рот не брать, Ні коштовать Не хочу аж до суду! Коли б вона Уся до дна Повитікала в бочках, То ще б в церквах Народ в свитках Стояв би і в сорочках! Ні, Грицьку, ні! Хоч би мені Повіситься й на гілці!.. Ані під ніс!.. Нехай їй біс, Тій гаспидській горілці! Вона мене З світу зжене. Коли б той ісказився, Хто Божий дар Гнать через жар У винниці навчився! Ох! ох! ох! ох! Зубів щось з двох І ніг не долічуся! Живіт, на сміх, З ковальський міх,— Здається ж, і не дмуся! Самі кишки, Мов бульбашки У чавуні, клекочуть; А пуп набряк; Під пупом — так, Мов жаби, знай, скрегочуть! Ніс, як пістряк; І скрізь синяк; Бач, пика як набрякла! Одна нога Щось шкутильга, Друга зовсім заклякла. Така нудьга! Така туга! Що чортзна-де і діться! От тут пече, Тут гаряче, А все б хотілось гріться... А їсти щоб? Та хоч у лоб! Крий боже, як цураюсь! Все б дудлив, бач. Так от, хоч плач!.. Щось од води жахаюсь!.. Помацай чуб; Бач, як оскуб, Диявольська личина! Тільки то сям Стирчить, то там З чуприни волосина! Та вже ж чіплявсь, Товк і знущавсь — Скажена москалюка! Коліньми грів, Поки не впрів, А там і взявсь до дрюка! Ох! ох! ах! ах! Жовч в печінках, Мабуть, всю стовк, псяюха!.. Геть, Грицьку, геть! Та лучче смерть. Ніж гаспидська сивуха! Кахи!кахи! Се за гріхи Мене пеня спіткала! Та вже й дурів! За всіх кнурів... Вже душка погуляла! Була, була На півсела Худобинка і гроші: Ізслизло се, Проциндрив все, Зостались тілько воші! Пустив діток Без сорочок, І жінку без запаски, А сам в шинку На привалку Жду Лейбиної ласки! А Лейба-гершт В боки, як хверт, Та Рухлі щось гергоче, На мене зирк! Та, знай, пирк-пирк!.. Невіра, ще й регоче. Забрав волів, Овець, корів, Ще він же і здрочився! Загарбав кіз І жита віз... Бодай їм подавився! Ой, так мені! Так сатані! Катюзі — по заслузі! Жлоктав живіт Аж лився піт, Тепер засуха в пузі! До церкви дзвін, А пан Охрім, Бувало, в шинк мандрує, В церквах «свят, свят», В корчмі «ґвалт, ґвалт!..» — Охрім жидів муштрує! Було, в пости, Іще чорти Не б'ються навкулачки: А вже Охрім, На глум усім, П'яненький лізе рачки! Було, піп Петр В чистий четвер Іуду величає, Охрім в корчмі Пойді кумі Весільних затягає. Чи в хату піп, Охрім захріп, Запінивсь, мов сказився, Не сповідавсь, Не причащавсь Сім рік — і не хрестився! Попи й дяки В різдво — в святки — З хрестом ідуть, з кропилом: А вже коли Дере козли Охрім і риє рилом! На часточки, На свічечки Шагом не поплатився, А мисочок І грамоток Не чув, як і вродився! Ох! ох! ох! ох! Зубів щось з двох І ніг не долічуся! Живіт, на сміх, З ковальський міх,— Здається ж, і не дмуся! Ой, так мені! Так сатані! По ділу ся халяндра!.. Нехай хутчій, Попа мерщій Покличуть Олександра! Скажу: допивсь І дохмеливсь! Довіку тямить буду! Ні в рот не брать, Ні коштовать Не тілько що — й до суду! А ти пляшки; Грицьку, й чарки Трощи, що маєш духу!.. Тільки... тривай... З їх позливай В барильце всю сивуху! 26 февраля 1832 г. ***
Петро мужик непокорний, Та вдавсь собі проноза з біса: Здається, з пики і дурний, Та годзунковатий гульвіса. От ґедзь напав Петра: не спить, не їсть ніколи, Бажає бачить П'ятембурх І, знай, черка писульки до Миколи1. «Нехай, — каже,— поки не випре з мене дух, Хоч раз тобі я поклонюсь, Нехай на П'ятембурх доволі надивлюсь!» Микола, гарний, любий пан, Черка йому: «Надінь ти, Петре, свій жупан, А на жупан з відлогою свитину, І решетилівський кожух, Та й чимчикуй щомога в П'ятембурх». От наш Петро і в П'ятембурсі В свитині новій і в кожусі! Петра за гостя прийняли, Петра у люди повели... Чого Петрова душка забажала, Усе побачила, всього покоштовала... Петро, мов єднорал, між панством виступає, Перед Петром москаль рушницю піднімає, Петрові в тарілках підносять панську страву, Та що й казать: Петро пішов у славу! Але Петрові все нудненько щось стає; Петро буцім то сяде, то встає, Все груди мацає, кородиться і кашля, І нищечком під ніс собі, скривившись, кашля. Петрові стрічку й хрест Микола втеребив, Петра Микола в двір до Самої водив; Петро буцім повеселів, Та вп'ять здурів І світом нудить, Других і сам себе посеред ночі будить... Петра напали перелоги, Петра з нудьги не носять ноги, В Петра буцім усе в господі умира, В Петра всі хворі там: і жінка, й дітвора, Петро притьмом додому, до двора! Микола-пан швидчій Петровій жінці В царині випрохав намисто в сто червінців; Петро уп'ять повеселів, На всі чотири поглядів Та й: «Папочку,— сказав,— здорові ж оставайтесь І в П'ятембурх мене вже більш не сподівайтесь».
[НА ВІД'ЇЗД ІЗ ПОЛТАВИ М. М. Л[ОНГІНОВА] 22 ТРАВНЯ 1842] А доки ж нам у Полтаві Бить байдики, пане! Наробив єси вже слави, Чи надовго стане? Порозтринькав все дівчатам: Дукачі й намисто, А хлоп'ятам-небожатам: Хоч вимести — чисто!.. Нема шпоньки, нема й стрічки Комір зашморгнути... Ну, вже утяв ти нам січки: Є чим пом'янути! Ану? виверни кишені: Що там є такого? А ви, хлопці, держіть жмені... Ай, бігма нічого!
***
Сидить Петро у Полтаві В стані з поштарями; Тепер Петро наш не в славі, Вже не з панночками! Колись, було, як забряжчить В браму у будинку, Так пані Засс і закричить: «Мерщій горілки з шинку! Тягніть Петра на вечерю, Любії дівчата, Ставте на стіл ви тетерю Та ріжте курчата!» Тепер Петро у Полтаві В стані з поштарями; Тепер Петро вже не в славі — Годі з панночками! 24 июня 1848 г. ***
Голився я на тиждень раз,— І нікому й байдуже! Приїхав Він1, віддав приказ: «Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже». Отже ж, щодня я і голюся, Аж пасока юшить із бороди; То гребінцем чесавшись уколюся, То, глянь — витягую з води Гарячої свій палець, Вже перетоплений на смалець. Ходив до панночок, накинувши свитину... «А що се, сучий сину? — Загуркотав наш пан,— Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!» Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,— Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані, Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ, Що іноді аж розіпре живіт; Тепер Він догори все повернув ногами... Нехай святий дух буде з нами!.. Тепер вже череду жене із поля дід, А Він, гляди, тогді нас кличе на обід! Бувало, смерклося,— то ми і до хропка, Тепер тогді Він тільки збитень смокче, Куйовдиться, не їсть і спать не хоче, Бо поведенція московська, бач, така! Ой, щоб вас! Ей, Андрію! Сказав би щось, та не посмію... Та вже ж побачимо, яку там цяцю Ви привезли2 за сю нам працю? 20 июня 1851 г. Полтава ***
Як тільки задзвонять чотири годинки, Так ми й шморгнемо в високії будинки Та любих панночок Засадим до книжок: Нехай гуртом голосять Та хоч борщу Петрові просять. 21 июня 1851 г, Полтава ***
Послухав жінку Та взяв на перемінку Пістрявії із Харкова штани, Так, отже, бач,— Хоч сядь та й плач: Щось не вподобались Йому1 вони! І осміяв, І ошпував, Мережані штани, на всю Полтаву Ні за що ні про що пустив у славу. Коли б то ж вже сам тільки Він, То й сількось. Вже б — байдуже! А то й Вона, ізлізши на ослін, Розкудкудакалась щось дуже Та над Петром ну реготать, Петра на глузди піднімать! Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху, Розхлюпала на скатерть сирівець... Тоді, злякавшися, та навпростець, Ну, драла!.. під свою махнула стріху! 23 июня 1851 г. Полтава ***
Ой мені тяжко1 Ой мені нудно,— Як без роботи жити мені трудно! Ой піду я манівцями Та нудьгу розважу, Чи не стрінусь з панночками,— Може, слово скажуть. Ох, мені важко, Ой мені нудно, Як без роботи жити мені трудно! Не зустрівсь я з панночками: Вони всі в світлиці, Шиють кохти з фальборами, Лагодять спідниці. Ох, мені тяжко, Ох, мені нудно, Як без роботи жити мені трудно! Ой піду я у садочок. Час прокоротаю. Та сяду я під кленочок, Пісню заспіваю: Ой покинув Петро хатку І жінку-небогу, Помандрував без оглядку В Полтаву, в дорогу. Ой вернись назад, Петрусю, Швиденько вернися! Не вернешся — утоплюся, Тогді не журися! Помандрував... вона ж з хати, Дітки занищали! «От тепер ви,— каже мати,— Сирітками стали».
***
А що ж оце, Андрію? Яку там веремію Підняв ти на Веренститут? Питаємось: де ти? Чи тут? А ти — на перелоги, Знай, охкаєш, задравши ноги! Та вже як не міркуй, А сам на себе пожалкуй! Не раз, не два заплачеш, А дива більше ти такого не побачиш. От! Як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли, А тут скрипки й дудки, Сопілки й кобзи всі як нам заголосили, Та в мідні тарілки Як брязкнули, загромотіли, Коли в світлиці хоч один Усидів на ослінці! Та вже й придумали йому гадючі німці! А їх-то, бачиш, два брати: Адже ж їх знаєш ти! Отже ж, й умовились: «Ти,— каже,— все руками, В світлиці понад панночками, Як будуть грать — махай!» «Ну, сількось і нехай! Та ти ж з дівчатами співай». Отож вони як стали, То так із ним і заспівали: «Місяць в хмари закотився, Та й стало темненько. Чого ж Петро зажурився І болить серденько? Не ховайся до півночі, Місяцю червоний! Не виплакуй свої очі, Козаче моторний! Тече річка все тихенько І моря шукає: Ой так і моє серденько До жінки здихає!»
***
Яко аще бы не закон твой поучение мое был, тогда убо погибл бых во смирении моем. Світить місяць у віконце, Та в очах темніє! Сяє в небі ясне сонце, Та серця не гріє! Коли б швидше вже отая
От тогді б то болісь злая Камнем з серця спала! Та де ж вона забарилась, Де ж вона блукає? Може, в шинку похмелилась Та й там спочиває? Та вже ж нехай хоч похмільну Та везуть швиденько,— Утнемо ж ми їй весільну, Приймемо гарненько! Ой давно б вона, небога, В Харкові блищала: Так от, — залізна дорога Усе попсувала! Настроїли сучі німці Возів з чавунами: Сидиш собі на ослінці, А тут... Госпідь з нами! Без волів і без коняки Колеса махають, Бо не хто ж — самі чортяки Ридван попихають!
Утруть тобі маку: Змелють всього з твоїм возом На шпанську кабаку! 12 января 1852 г, Харьков ***
Слышану сотвори мне заутра милость твою, яко на тя уповах. Ой де ж вона залетіла, Обіцяна Галка Біла? Мабуть, Харків проминула, Чи не в вирій лиш шморгнула? Писав пан: звізду дав І червону стрічку. От я й ждав... Дулю взяв. Ще й поставив свічку! Ой схоплюсь, утоплюсь, Повішусь на гілці! Або смерть, як нап'юсь, Найду я в горілці! Поскупивсь ти цяцьки Прислать на свитину,— Присилай же гвіздки Забить домовину! І не квапсь, не рятуй,— Ні, вже не оклигну, Таки вмру,— пожалкуй, Ще й ногою дриґну! І святих не скликай: Вилають на славу! Лучче гривню виймай На дзвін Станіславу! 20 января 1852 г. Харьков ***
Возрадуюся і возвеселюся о милости твоей, яко призрел еси на смирение мое, спасл еси от нужд душу мою и несе мене затворил в руках вражиих, поставил еси на простран- не нозе мои. Та й гарна ж та Галка Біла, Що до Петра прилетіла! Чого ж мені журитися? Хіба ж іще трясці! Тільки богу молитися, Щоб жить в твоїй ласці. Чого бажав — усе Ти дав: На піввіку стане; Аби лишень Ти вікував, О мій любий пане! Через плечі почепив Ти Стрічку червоненьку, А над серцем пришпилив Ти Звіздочку ясненьку; І на радощах серденько Під звіздою б'ється,— Що аж стрічка та частенько На грудях трясеться! Та й гарна ж та Галка Біла, Що до Петра прилетіла І на грудях йому сіла! «А поживем,— так сам кажеш,— Ще й Гальку дістанем». Ну, там собі як сам зважиш: Ми спорить не станем! 13 февраля 1852 г. Харьков ЦОКОТУСІ
Вернулася ж Химка Допрядать починка. Ой насуче ниток, Що буде з півміток! Язик — веретено І бреше скажено! Накрутить десятки, Витче і двадцятки; Буде й полотенця, Буде і ряденця! І кождій свашці Спече по ковбасці! Кого і принадить, Кого і пригладить, Кого і почеше, Та бреше, та бреше! Хоч пряжа і рветься, Та вона сміється: Поки клоччя стане, Сукать не перестане. Язик — мотовило, Чом не крутить сміло? Поки не одубіє, Нехай меле й віє! [Початок 1852 р.] ***
Истязал еси беззаконие мое и грехи моя изследил еси. Руцо твои сотвористе мя и создаете мя; потом же, преложив, поразил мя еси.
Иова, кн. 1 1 Ну, вже таки Далась взнаки Мені та Галка Біла! Мов чиряки На печінки, Отак притьмом і сіла! 2 Було, всі дні На черені Пряжусь та позіхаю, То шість разів До пирогів Із печі я злізаю. 3 Ряди-в-годи До бороди, Було, доходить діло... От розскубеш, В жмені помнеш, Та й вп'ять у просо сміло! 4 Було, й сопеш, Було, й хропеш,— І нікому — й байдуже! Так, отже, бач: Хоч сядь та й плач,— От, треба Галки дуже! 5 Звізду прислав. Та й наказав, Щоб щодня я голився. Перину слав, Пику вмивав І щодня б чепурився! 6 Ой! Він мене З світу зжене Московською пенею! Оце біда Ота звізда, Нехай там госпідь з нею! 7 Ну й схаменусь, І підголюсь: Чого там розходився? Та я ж під час На місяць раз І без того голився! 8 Тілько не лайсь Та не знущайсь, Бо кепська вийде справа, Як зашморгнусь Та й удавлюсь Стрічкою Станіслава!..
ПЕСНЯ КОРМИЛИЦЫ СОНИЧКИ1 «Ой час їхать, Марусенько, Тобі до господи!.. Ох, болить моє серденько Від сеї невзгоди! Ой збирайся, моя галко, Ти до чоловіка! Жаль нам тебе, серце, жалко, Жаль буде довіка!» «Як покину немовлятко, Що я ж годовала?.. Плаче мати, плаче батько... Ой бідна ж я стала! Що ж робити? така доля Припала нам з неба! Хоч їхать жаль,— їхать треба! На те панська воля! Ой прощайте ж, добрі люди! Прощай, моя Соню! Нехай Госпідь з вами буде! Прощай і ти, Фроню!» 16 октября 1852 г. Харьков НА ПОБЕДЫ РУССКИХ НАД ТУРКАМИ, ОДЕРЖАННЫЕ ГЕН[ЕРАЛ]-МАЙОР[ОМ] АНДРОННИКОВЫМ В АЗИИ 14-ГО 18 НОЯБРЯ 1853 г. НА ПОРТЕ СИНОПА Сидить Абдул1, Губи надув І гадку гадає: Що там моє, Турецькеє, Військо поробляє? Скільки ж воно В море на дно Москалів пустило! Скільки ребят З рушниць, з гармат Трупом положило! Ой, вже ж тії, Турецькії, Війська розчухрали! Вже ж над ними Й «Со святими» Дяки одспівали! Вже й в П'ятенбурх Гінець Явтух Чкурнув, що мав сили, З листом об тім, Що туркам всім Пинхву в ніс встромили. Сполать тобі В Руській землі, Андронче2 козаче! Ти бусурман Зм'яв на гаман — Нехай Абдул скаче! Сполать тобі В Руській землі, Нахименку3 хвацький, Що попалив І потопив Вайдаки султанські. Та вже ж лизнув, Та вже й мазнув Султана по пиці! Провів шрамки: Будуть втямки На морді синиці. Так, бач, султан, На сей із'ян. Ще й морду пиндючить, На панотця, На Воронця4 Аркан з шовку сучить. Сучи ж аркан, Дурний султан, Та й скручуй тугенько! Бо туркам всім Висіть на їм Прийдеться довгенько. [Грудень 1853] НА РАЗБИТИЕ ГЕН[ЕРАЛ]-АД[ЪЮТАНТОМ] БЕБУТОВЫМ 19 НОЯБРЯ 1853 г. В АЗИИ 36-ТЫС [ЯЧНОГО] ТУРЕЦКОГО КОРПУСА, СОСТОЯВШЕГО ПОД НАЧАЛЬСТВОМ АБДИ-ПАШИ. ПОСЛАНИЕ П. И. Л[ОНГИНО]ВОЙ В ОТВЕТ НА ЕЕ ЗАПИСКУ С ПЕРВЫМ ИЗВЕСТИЕМ ОБ ЭТОЙ ПОБЕДЕ Що там у хріна, Пані, сокочеш: Яких там віршів Від мене хочеш?1 Співав тобі я Андронка славу, Співав козацьку Нахимка справу; Співав, як турчин З ним зчепився. Що й сам не рад був, Не одхрестився; Співав я сором Й ганьбу султанську, Стоптану силу Його поганську; Так, отже, тобі Сього ще мало! Хіба ж Меджіду Ще гірше стало? «Ой, стало гірше Від того часу, Як турчин з ляхом Удрав до лясу2; Як Бебут3 дався Взнаки невірі, Взяв стан й гармат Двадцять чотири». Оце до шмиги, Любая пані! Так се Бебут їх Вихльостав в бані? Нехай же дурні Здорові зносять Та й ще в Бебута Парку попросять! Поки ж той турчин З невдячним ляхом Чухрають лісом, Небитим шляхом,— Я із гармат їх Запалю люльку І заспіваю Таку їм думку: Як до тебе, Меджіде, Оця звісточка прийде, Що наш бравий князь Бебут Дав Абді-паші капут, То не дмись вже, мов той сич, А в сірка очей позич Та прийди і повинися, Низько в ноги поклонися, В церкві богу помолись, Та не дуже-то й скупись І на сповідь кинь гривняку, Щоб Бебут не втер ще маку; Побожись та й дай заріку, Що до смерті, що до віку Не зачепиш більш ніколи Білого царя Миколи.
СОВЕТ СУЛТАНУ НА ЗАТЕЮ ЕГО ПЕРЕНЕСТИ СВОЙ ДВОР, ЗНАМЯ И СОРОЧКУ МАГОМЕТА В АДРИАНОПОЛЬ Ой не мандруй, султане, До Адринополя, Бо там тебя застане Лихенькая доля! Ой не бажай, султане, Водиці з Мариці1, Бо в животі та стане Гірша од гірчиці! Не розвертай, султане, Хорогви Магмета: Москаль з древка хоч стягне, Хоч проб'є з мушкета! Не розвішуй, султане, Сорочки пророка: Москаль зцупить, як гляне,— Ох, буде морока! Ой не схиляйсь, султане, До Балканів ухом, Бо з їх віє погане... Кулевчинським духом!2 Нехай твій ніс, султане, В гори й не сягає, Бо з гір Дибич як встане,— До смерті злякає. Не поглядай, султане, На Чорнеє море: В Чорнім морі в тумані Пливе твоє горе! Бач, в Синопії, султане, Клубки диму в'ються? Отож твої моряни, З Нахименком б'ються! Бач, як море, султане, Од їх гармат стогне? Твоє військо кохане З байдаками тоне! Ой не дивись, султане, За море — к Ацхуру3, Там достав вже й достане Турчин хльосту в шкуру, Не посилай, султане, Війська к Арпачаю4, Бо вернеться в Каре п'яне Від руського чаю! Не накликай, султане, На руських Шаміля5, Бо й він, либонь, не встане З даргського похмілля!.. Не поможуть, султане, Пранці й ягличванці,— Москаль свого дотягне Не в вечір, так вранці! Так спи ж дома, Меджиде,— Ми буркать не будем, А як москаль надійде, Ми тогді й розбудим. 16 декабря 1853 г. Харьков ПОСЛЕДНИЙ ЭКЗАМЕН, ПРОИЗВЕДЕННЫЙ МНОЮ ВОСПИТАННИЦАМ ПОЛТАВСКОГО ИНСТИТУТА В ЯНВАРЕ И ФЕВРАЛЕ 1854 г. У Полтаві, в славнім місті, Будинки біліють; В тих будинках дівчат з двісті, Як мак, червоніють. Вовтузяться ж ті дівчата, Та не з парубками: На лавочках, пташенята, Сидять над книжками! З стембулкою в пальченятах Стих свій у часловці Промовляють, ластенята, Аж тріщить в головці! Чого ж взялись так дівчата За той стих в часловці? Щоб погладила їх мати Гарно по головці! Хто ж їх мати? Хто родина Об їх печалиться? Їх родина — Україна, А ненька — цариця. Гребе квочка на сміттячку, Курчаток скликає; Кличе й ненька сиріточку, В світлицях ховає, Няньчить її й доглядає, Одверта, що шкодить, Обчісує й одягає, До глузду доводить. Чкурнув поштар до цариці З лепортом щосили, Що панночки в товстій книжці Вже стих свій довчили... Ну! чухрай же й ти, Гулаче, У Харків щомога; Там з дітками жінка плаче,— Жде тебе небога! 6 февраля 1854 г. Полтава НА СМЕРТЬ Н. А. КУПЧИНОВА1 Не виглядай, матусенько, В віконечко — в поле; Не клич дарма татусенька: Не вернеш ніколи! Вибравсь татусь, вибравсь рідний В далеку дорогу, Та й наказав тобі, бідній, Молитися богу. Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце З світлиць божих на світ Божий Дивляться в віконце. 24 октября 1855 года Харьков В ПОЛТАВУ, МОЕЙ МИЛОЙ ПОЛИНАШКЕ1 І Коли б тебе, Полінашко, Як я, знали люди, За тобою, моя пташко, Літали б усюди. Коли б тебе, як я, знали Багатії й бідні, Вони б тебе покохали, Як братики рідні.
Розуму й серденька, На руках тебе б носили, Як тато та ненька. До серденька б пригортали, Як я пригортаю, За тобою б пропадали, Як я пропадаю. Соловейко в клітці тісній Пісні виспівує... А хто ж тії дивні пісні На улиці чує!.. 23 декабря 1855 года Харьков II Віє вітер, несе пташку, Та не з того краю, Відкіль мою Полінашку Щодень виглядаю. Повій, вітре, та з досвіту, З другої країни; Навій мені добру вістку Об моїй дитині. Лети, пташко, з захід сонця, Защебечи в шибку, Довго ж ще біля віконця Ждать дівчину-рибку! Дмухнув вітер, звилась пташка, Вістоньку звістує,— Що в Полтаві Полінашка За татом жалкує.
III
Текла річка Невеличка Та й понялась морем; Була радість, Хоч на старість,— Та й залилась горем! Нема пташки Полінашки, Нема й співів рідних! Полетіла, Не схотіла Тішити нас, бідних! Ой ми, доню, Твою долю Не ганьбим, не гудим: Будь щаслива, Добротлива, То й ми в добрі будем. Твої сміхи — Нам утіхи, Поки тебе стане, Твоє сонце У віконце І до нас загляне. Смійся ж, серце, Натщесерце, Смійся і по страві: Нехай пташку Полінашку Полюблять в Полтаві. 27 декабря 1855 года Харьков IV В ПОЛТАВУ á ma bien-aimée Apollinaire, sur l'oubli de son beau manchon Tu as bien fait, ma chère fille, D'avoir oublié ton manchon: Le feu de ton esprit pétille Sans la chaleur d'un vil torchon. Les étoffes les plus coûteuses D'un sot sont un triste ornement; L'or et les pierreries précieuses Pâlissent auprès d'un talent. Lorsque d'un clavier most tu tires Des sons vivants et mélodieux, J'oublie la terre, et tu aspires, Dans tes brûlants transports, aux cieux. Veut caresser mes cheveux gris, Mon coeur bondit, mon coeur tressaille, Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris. Voilà tes joyaux, ta parure, Ma chère enfant! soigne les bien, Et que ta vertu nous assure Et notre bonheur et le tien. Et quand, par un sort immuable Mon heure sonnera d'adieux. Ange de paix! fille adorable. Ta main me fermera les yeux.* 30 décembre 1855 Harkoff * B ПОЛТАВУ до любої моєї Аполлінарії з приводу її забутої муфти Вчинила добре ти, дитино, Свою забувши муфту в нас: Нащо горнутися в шматину, Як серце гріє повсякчас! Вдягни дурного в пишні шати І з того буде тільки сміх, А хто талантами багатий — Алмази бліднуть проти них. Коли ти клавіші торкаєш І мелодійний будиш звук,— До неба душу пориваєш Від грішного падолу мук. А як ласкавою рукою Мені ти пестиш сивину,— Я чую, повен супокою, Сльозину ва щоці ясну. Ось де оздоби найпишніші, Моє дитя! Пильнуй же їх, Живи в чесноті,'в милій тиші, Батьків чаруючи своїх. Коли ж у темну домовину Прийде мені пора лягти,— Закриєш очі в ту хвилину Мені, мій янголе, лиш ти. Переклад М. Рильського 30 грудня 1855 Харків V Сидить батько на лаві, Насупивсь... сумує; Дочка ж його в Полтаві З хлопцями гарцює, Виліз батько із хатини — Дочку виглядати... І не чувать дитини!.. Що за вража мати! «Вертайсь, дочко, додому, Годі гопцювати, Годі ж сього содому В людях виробляти! Чи се ж таки не диво, Та й не дивовина, Щоб по тижню мед, пиво Смоктала дівчина!» «Ой я б, тату, вернулась,— Не пускає мати;
жүктеу/скачать 1.36 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|