94
Не раз сталися у пригоді Уляні набуті у пластунських таборах
Прикарпаття вміння триматися
верхи і правити конем, а згодом -
волами, розпалювати і підтримувати багаття у степу, не занепадати
духом за будь яких обставин. В той же час жінку не полишала
тривога та хвилювання за близьких.
Постійним товаришем нашого життя в Казахстані був
страх, боязнь перед кожною наступною хвилиною, перед тим, що
ще може прийти. Поки ми були разом, то ще півбіди разом. Але
колись хтось з нас віддалявся, то починалося вичікування, повне не
спокою і різних побоювань [8, с.45]
.
Однак, історія депортації – не лише трагічна епопея людських
поневірянь та злочинів сталінського режиму проти багатьох
народів. Це також численні свідчення солідарності та
інтернаціональної допомоги людей: казахів, корінних сибіряків -
бурятів, росіян, життя яких під час війни було не набагато кращим
ніж депортованих.
Окрім українців, Уляна Любович згадує
засланих узбека, «німця з Поволжя», чеченську родину, яку
«…вивезли сюди, як і усіх чеченців з Кавказу».
Зі щирою симпатією автор описує місцевих мешканців –
представників «вільного і гордого казахського народу», особливо
дітей.
Маленькі казачата (казахські діти – Л.Р.) подібні на Будду.
Їхні круглі пухкі личка відбирають (зменшують – Л.Р.) гострість
вистаючим вилицям. Скісні прорізи додають чару чорним очам. У
малого Урусбая була ще й мила посмішка скорого до сміху пустуна
[8, с.35]
.
Добросусідські стосунки склалися між українкою та матір’ю
трьох дітей, казашкою Карис, у помешканні
якої Уляна Любович
прожила тривалий час.
Хата Карис була пересічною казахською хатою…Ця хата була
із саману, цебто з невипалених цегляних кісток, наче б цеглин, з
плоским вимазаним глиною дахом. Двері, збиті з кількох дощок,
вели до великих сіней – стайні. Там стояли дві корови, головне
джерело виживлення (харчування – Л.Р.) Карис та її дітей
[8,с.102]
.
Незважаючи на мовні,
релігійні, культурні відмінності жінки,
які залишились без чоловічої підтримки (чоловіка Карис, Рахман з
початком німецько-радянської війни було мобілізовано до Червоної
Армії, а брата Уляни – до «трудармії»), мали разом долати злидні
воєнного лихоліття і шукати способів виживання:
95
Дві самітні жінки, яких ділила фізично стіна хати, а психічно
так дуже багато. Дві жінки з інших світів, інших рас, іншої
культури. Проте дві жінки, яких в’язала журба і страх за наших
найближчих – в неї за чоловіка, що воював десь в далекій Європі, в
мене за моїх рідних, що каралися (відбували термін ув’язнення –
Л.Р.) десь у лагерях або були у незнаних мені місцях широкого світу.
Дві жінки, що мусили боротися за прожиток (фізичне виживання
– Л.Р.), за кусень хліба, томливо, за саме фізичне виживання. А
притому дві жінки, що жили споминами і мусили мати якусь
надію, щоб жити [8,с.104]
.
Вони ділилися не лише розповідями про народні звичаї та свої
родини, але й усім, що мали:
Інколи, коли у мене був хліб, я давала дітям по кусочку. Ні, не
думайте, що по скибці – стільки хліба не було. От просто кусничок
(шматочок – Л.Р.) завбільшки пів пальця [8,106]
.
Українки слухали тужливих степових пісень та вчили Карис
садити городину і навіть варити борщ.
Повсякденне життя засланих наповнювали не тільки праця,
щоденні турботи, взаємна допомога і підтримка.
Сили долати
труднощі надавала їм надія на кращі часи, на зустріч з близькими та
Батьківщиною. Один з героїв «Сибіріади польської», Ян Долина,
звертається до сина Сташека (Станіслава):
-
Обіцяй мені одне, бо ти вже великий і сам розумієш, в житті
Достарыңызбен бөлісу: