Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Важливу роль у розвитку освіти, культури на Україні 
повинні були відіграти друкарні, які на той час були 
самостійними науковими осередками. Найбільшими з них 
були Київська, Чернігівська та Львівська. В цей період 
також відбувається активний розвиток живопису, 
архітектури, музики.
Головним центром науки та культури після закриття в 
1636 році Острозької колегії стала Києво-Могилянська 
колегія, перетворена в 1701 році на Київську академію. 
Засновником академії був настоятель Печерської лаври 
Петро Могила.
Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній 
викладалося понад 20 різних дисциплін, в тому числі й 
філософія. Особливе місце в навчанні відводилось латині, а 
не грецькій мові, як було раніше. Латинь була необхідна 
для практичного життя в умовах польської гегемонії в 
Україні. З вивченням латині в Могилянській академії 
пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів ан-
тичності, середньовіччя, Відродження та Нового часу, що 
певною мірою зумовило підйом української філософської 
думки (схема 4.3)-
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль 
в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. 
Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім 
російським університетам.
Зазначимо 
також, 
що 
професори 
академії 
ФеофанПрокопович (1681-1736) та Стефан Яворський 
(1658-1722) очолювали «наукову дружину» Петра 
Першого. 
Так, 
Яворський 
став 
місцеохорон-цем 
патріаршого престолу, а Прокопович — президентом 
Священного Синоду.
Філософські курси, що читались в академії, мали 
теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони 
розбивались на три частини: логіку, фізику та метафізику. 
Зміст цих курсів до кінця XVIII століття був переважно 
арістотелівським. 
Поступово, 
всупереч 
вихідним 
теологічним настановам, на філософських курсах 
академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. 
Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі 
та 
пантеїзмі. 
Феофан 
Прокопович 
у 
своєму 
філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї 
Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.
Така коротка характеристика навчального процесу 
Києво-Мо-гилянської академії. Окрім цієї академії, в 
епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в 
Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що 
сприяло поширенню знань.
Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу 
половину XVIII століття. Зріле Просвітництво: 1) 
проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) 
дбає про пробудження самосвідомості і утвердження 
гідності людини; 3) виховує у громадян почуття 
патріотизму, небайдужості до долі України.

Схема 43- Погляди вчених Києво-Могилянської академії 
Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема 
науки поступається перед проблемою людини, про що 
свідчить хоча б те, що в першій половині XVIII століття в 
курсах 
філософи 
Києво-Могилянської 
академії 
з'являються спеціальні розділи етики. Етика — це 
вчення про мораль, про правила та норми людської 
поведінки, про обов'язки людини по відношенню 
однієї до одної, до батьківщини, до держави.У цей 
період етика стає самостійною галуззю знань. 
З'являються нові твори викладачів Києво-Моги-
лянської академії з питань етики, в яких йдеться про 
людину, розуміння нею земного призначення, її 
ставлення до природи та суспільства.

Етика стала важливим знаряддям формування вільної 
особистості, 
а 
гуманістичні 
ідеї 
розкріпачення 
особистості, утвердження гідності людини — основними 
в лекціях професорів Києво-Моги-лянської академії. У 
філософських курсах чітко простежується прагнення 
професорів переконати людину в тому, що пізнання 
законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком 
реальну силу у світі. Етика в академії бере на себе 
обов'язки, що склалися в античності: вести людину до 
морального вдосконалення і земного блага. Знання стає 
найвищим 
етичним 
принципом, 
який 
визначає 
призначення людини.
г- Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні 
у другій половині XVIII століття був видатний 
оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій 
Сковорода.
Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог 
і природа становлять єдине ціле; кожна людина має в собі 
Бога, він не існує десь поза людиною (схема 4.4).
Головна проблема філософії Сковороди — це 
проблема людини. Його філософія «практична», оскільки 
він цікавиться, насамперед, моральною проблематикою. 
Правильне життя можна побудувати тільки на 
правильних знаннях, на правильній філософії. Своє 
завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до 
простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її 
щастя і шляхи його досягнення. Тому всі твори Сковороди 
написані в художній формі: у вигляді віршів, діалогів, 
байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему 
життєвої орієнтації. На думку Г. Сковороди, життя слід 
творити, як філософський трактат. І він сам реалізує цей 
експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних 
правдою істини.
Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити 
на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772) 
відкриває праця «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе». 
Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про 
пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє, про 
те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з 
теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода 
стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від 
природи, вона має спільні з нею засади існування і тому 
через пізнання своєї родової натури осягає і принципи 
людяності, і закони природи.
Другий філософський цикл (1772-1774) об'єднаний 
загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний 
світ». До нього входять «Діалог, чи розмова про древній 
світ», «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в 
житті», «Кільце. Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу». 
У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філо-

Схема 44- Філософські погляди Г. Сковороди 
софську антропологію: вчення, про людину, людське 
щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на 
його думку, є принципи наслідування природи, 
принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого 
розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775-1780) належать «Ікона 
Алківіадська», «Дружина Лотова». У цих творах Г. 
Сковорода аналізує символічний світ, який створює 
особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує 
вчення про загальний ідеал життя.

У четвертому циклі (1783-1784) — «Сварка 
архістратига Михаї-ла з Сатаною про те, чи легко бути 
добрим», «Про Біса з Варсавою» — йдеться про те, з чим 
повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і 
від чого слід звільнитися.
Останній твір Г. Сковороди «Діалог. Ім'я йому — Потоп 
зміїний» (кінець 80-х років) — діалог з філософським 
кредо мислителя, в якому викладається вчення про 
незнищенність матерії, про нескінченний процес 
перетворення її форм. Тут Г. Сковорода формулює і свою 
філософську концепцію про три світи та дві натури. Три 
світи — це: 1) макрокосм (великий світ); 2) мікрокосм 
(людина); 3) символічний світ (Біблія). Кожен із цих світів 
має двоїсту натуру — видиму (зовнішню) і невидиму 
(внутрішню). Справжньою, істинною натурою є 
внутрішня.
Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший 
розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення 
знайшли відображення і розвиток у творчості практично 
усіх українських мислителів.

жүктеу/скачать 7 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: