Пролог у морі солодкий перший розділ

- Склад ганчір’я! - заволав він. - Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.

Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

- До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я - це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

- Тут слід говорити не про змову, - заперечив Вальдштейн, - а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

- Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

- Розум, - сказав Вальдштейн, - це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. - Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. - Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

- Звичайно, всі не прописувались, - погодився Петр. - Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

- Гаразд, ваша зверху, - сказав Вальдштейн. - Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

- А також, наскільки я чув, підказом зірок, - сказав Петр.

- Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, - відказав Вальдштейн. - Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

- Ох, ці кляті нари... Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті - це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі, скільки самому собі. Тоді я, правда, ще нічого не знав про зірки. Не маю сумніву: в ту хвилину, коли я карав свого слугу, зірки мені сприяли. Згодом я перестав покладатись на випадок, і коли зоряне небо неприхильне до мене, я принишкаю й нічого не роблю. Зате при сприятливому розміщенні зірок я дозволяю своїй інтуїції вільний лет і творю діла, якими вдираюсь у самісіньке серце приголомшеного світу.

- Світ справді був би приголомшений, - сказав Петр, - якби довідався, що герцог Альбрехт із Вальдштейна цю мить сидить у цюпі.

Герцог підвівся й сів.

- На цих клятих нарах не можна лежати... Так, світ би здивувався, побачивши мене тут, та я й сам дивуюсь, бо тепер розміщення зірок таке сприятливе для мене, як давно вже не було. Помилка неможлива; і Кеплер, і Сені дійшли однакового висновку. Сені, можливо, часом буває схильний до поверховості й шарлатанства, але Кеплер - то сама солідність. Отож я нічого не розумію, й мені цікаво, що з цього вийде. А взагалі я зовсім спокійний. Зірки бачать далі, ніж ми. Ми всі пов’язані хитромудро переплетеними ланцюгами, з яких нам видні тільки найближчі ланки. Я був певен виграшу, аж ба - сиджу в цюпі й мене кусають блощиці. Отже, мій виграш полягає в тому, що мене ув’язнили. Тільки майбутнє покаже, яку вигоду я матиму з цього.

- Бачу, - сказав Петр, - що і в своєму ірраціоналізмі, керованому зорями, ви вживаєте нормальних розумових силогістичних доказів. Але я розумію вашу поведінку дуже добре, бо вона зовсім проста. Ще хлопчаком я ходив з матір’ю до лісу по гриби. Вона тоді керувалась такими самими ірраціональними методами, якими керуєтесь ви, завойовуючи світ: ішла завжди за голосом птаха, який нібито кликав її: «Йди, йди», - і манив у такі місця, куди розумний грибар не ступив би й ногою. І коли інші верталися додому з порожніми руками, вона приносила повний кошик і чудово розмаїтила наше вбоге меню. Через те я й досі не можу терпіти грибів.

- Коли ви гадаєте, що розгнівали мене своїми грибарськими прикладами, то помиляєтесь, - відказав герцог. - Навпаки. Якби тут було вино, я залюбки випив би за здоров’я вашої матері та за її інстинкт.

- На жаль, її вже нема на світі, - сказав Петр. - Вона давно померла, зготувавши на вечерю гриби, між якими попався зелений мухомор.

- Вона зготувала ту вечерю тільки для себе? - спитав герцог. - Ви з нею не вечеряли?

- Я тоді був пажем при празькому цісарському дворі, - відповів Петр.

- Жаль, - зітхнув герцог. - Поганцям щастить. Але ми в пустих балачках відбігаємо від цікавої теми, якою почали збавляти довгу ніч, що чекає на нас із вашої вини. Вам, здоровому як бугай, може, пощастить заснути й у цій холодній темниці, в ще не висохлому одязі, а я, хоч і зайняв правом старшого єдиний тапчан, який тут є, закладаюся, що не змружу очей, бо тяжко мучуся. Ноги мої мав би перебинтувати лікар, і давно минула година, коли мені щодня ставлять мильну клізму, і лівий кутній зуб розболівся. Що ви робите, коли заболить зуб?

Петр відповів, що в нього досі зуби не боліли.

- Я міг би й сам здогадатися, - з відразою сказав герцог. - У вашому віці я вже відвик усміхатися, бо не хотів показувати людям свої жовті зуби. А як у вас із потенцією?

Петр відповів, що про це ніколи не думав, як не думав і про травлення, про роботу серця та все інше. Він вважав самоочевидним, що всі органи тіла досі задовільно служили йому.

Ця відповідь так розгнівала герцога, що той довгенько лаявся крізь зуби, а зрештою сказав:

- Якби він бодай хвалився тим своїм свинячим здоров’ям, то я міг би назвати його дурнем, який хвалиться тим, що в нього спільне з будь-яким погоничем чи конюхом. Але він цим не хвалиться, він тільки відзначає, що в нього нічого не болить, усе справне, ніби на зоряному небі написано: в Петра Куканя ніколи не заболять зуби, Петра Куканя ніколи не пектиме згага. Петр Кукань ніколи не відійде з ганьбою від ложа красуні. Ох, ці кляті ноги! Мій двійник у Меммінгені має обидві ратиці здорові, але вдає, ніби кульгає, а я маю ноги хворі, але намагаюся вдавати, що не кульгаю. До речі, скільки вам заплатив папа, найнявши стромляти мені кілки в колеса?

Петр відповів, що одержав від папи двісті золотих на дорожні видатки.

- Або, - сказав герцог, - рівно стільки, скільки я хотів дати купцеві Ціммерману, цій окрасі стану торговців, за спалений склад вошивого ганчір’я. Кажуть, доля пише романи. Можна додати, що вона витіває й жарти, тільки безглузді. Гаразд, я ладен погодитися, що допустився помилки; але ви, Кукань, допустилися ще гіршого - злочину.

- В цьому ви навряд чи переконаєте мене, - сказав Петр. - На відміну від усього, що я робив досі в житті, тепер я діяв не з власної волі та ініціативи, а з папиної намови. Я не прибічник папи і взявся за це завдання тільки тому, що воно здалось мені розумним і справедливим, а себе я вважав - як виявилося, слушно, - єдиною в світі людиною, здатною його виконати. Так і вийшло. Ми обидва тепер сидимо в одній буцегарні, але я сиджу тут як переможець, а ви - як переможений, Не дивуюся, що ви почуваєте себе приниженим і скривдженим і з досади нахваляєтесь...

На цих словах герцог перебив Петра:

- Про це забудьте. Це я сказав у мить безтямної люті.

- А все ж сказали, - провадив Петр. - Це можна зрозуміти й виправдати, як і те, що тепер, коли безтямність вашої люті минулась, ви хочете мені довести, що мої дії проти вас були злочинні. Ми маємо аж задосить часу, тож говоріть, прошу вас. Але, нагадую, до людини, яка зрадила свою націю, я почуваю велику недовіру й не дуже охочий слухати її з дитячою прихильністю.

Вальдштейн відповів:

- Ви цікаво формулюєте своє обвинувачення. Кажете, я зрадив свою націю, тобто самого себе. Але ж самі ви, покинувши батьківщину ще за Рудольфа Другого, вважаєте себе чехом-патріотом, а мене, людину, що звеличує вашу націю в міру своїх неабияких сил і створила на північному сході Чехії оазу спокою, добробуту й безпеки, мене, єдиного чеха, що в ці тривожні часи спромігся діяти, тоді як решта або взяла ноги на плечі, або піддалася жіночій слабодухості, ви, пане Кукань, із чеської нації виключили. Та хай уже, я зовсім не маю охоти сперечатися з вами на цю нудну тему. Кажете, я зрадив свою націю, повторюєте, мов папуга, поширене ідіотське твердження про мою нечувану зрадливість, бо я з кількома солдатами перейшов на бік цісаря. Але одинадцять років, що минули відтоді, - занадто короткий час, щоб світ спромігся належно оцінити той мій учинок, на перший погляд такий ниций. А тим часом я міг би спокійненько порядкувати маєтками, що їх лишила мені в спадщину моя кохана дружина Лукреція, чию руку, на жаль, трохи жовтаву й зморшкувату, прирік мені - не дивуйтеся! - Кеплерів гороскоп. Але я вже тоді бачив, що справа вашої коханої нації, пане Кукань, програна, і знав: як маю колись простягти руку допомоги народові, про який ви ніколи не дбали, хоча й зворушливо балакали, і вивести його з болота, в якому він опинився через дріб’язкове себелюбство проводирів, то повинен спершу набути відповідної сили. Чеські пани ніяк не могли обрати короля з-поміж себе і, щоб ніхто з них не шкодував, посадили на трон пфальцького курфюрста, якого доля вашої батьківщини, пане Кукань, цікавить не більше, ніж мене доля американської Віргінії. Він після першої програної битви дременув, покинувши ваших земляків напризволяще. В цьому нещасті я не винен, я з’явився на арені, коли чехи вже програли війну, а тепер намагаюсь урятувати, що можна.

- Ви дуже елегантно змалювали, як загарбували конфісковані маєтки чехів.

- Я їх не загарбував, а купував, - відповів Вальдштейн.

- За знецінені гроші, які самі й карбували.

- Під час війни гроші завжди знецінюються, а я не чаклун, щоб це відвернути, - сказав герцог. - Отож я скуповував ті маєтки, щоб вони не попали в руки чужинців,і коли при цьому трохи потрусив цісарську скарбницю, то й не подумаю дорікати собі за це. Я цим вимурував собі підвалини могутності: хіба ж цісар не пристав на мою пропозицію за мої гроші набрати й озброїти військо для нього? Тобто я зробив те саме, що робили й ви, коли стали першим міністром турецького султана. І ваш перший крок тоді був - набрати й озброїти сильну сучасну армію. Бо, коли мене правильно інформував мій небіж Макс, а його - мій підчаший, кавалер де ла Прері, ви, пане, і колишній перший радник султана, офіційно званий Розумом Його Величності, - одна й та сама особа.

- Вас інформували правильно, - сказав Петр. - Та коли те саме роблять різні люди, воно вже не те саме. Я набирав турецьку армію для того, щоб відвернути європейську війну, а ви втрутились у цю війну на користь того, хто її розпалив: цісаря Габсбурга.

- Цісар Габсбург війни не розпалював, - сказав Вальдштейн. - Розпалили її ви, пане Кукань, жахливим провалом свого турецького експерименту. Розпалили її тим, що не спитали зірок, чи вони сприятимуть вам, коли ви рушили до Європи вбити свого ворога, кардинала Гамбаріні. Розпалили її тим, що, хоч і втиснули скіпетр у руку Людовіка Тринадцятого, але зразу по тому його покинули й тим дали змогу кардиналові Рішельє стати першим міністром. А кардиналові до вподоби, що німецькі держави знесилюють одна одну війною, бо Франції, яка не воює, це вигідно. Тому він не хоче, щоб німецька війна припинилася. Тому він помирив шведського короля з Польщею й дав йому змогу втрутитись у німецьку війну. А що він бачив і бачить у мені великого миротворця, то й послав до Регенсбурга отця Жозефа нацькувати на мене курфюрстів.

- Парадоксам немає меж, особливо в буцегарні, де треба чимсь розважитися, - сказав Петр. - Ваша здатність робити з чорного біле просто дивовижна.

- Хто бачить далеко, - відповів герцог, - той часто помічає: те, що зблизька видавалося чорним, насправді біле.

- Жінці, в якої здичавілий вояк забив дитину, - сказав Петр, - і господареві, якому він підпалив дах над головою, важко довести, що все це вкладається в рамки благодійних прагнень великого миротворця.

- Коли їм важко таке пояснити, - заперечив герцог, - це ще не означає, що неминучі на війні дрібні трагедії не є неодмінними супутниками благородних зусиль, корисність яких виявиться в майбутньому. Давньоримські легіонери рукавичок не носили й, завойовуючи світ, не обходились без жорстокості та звірств. Шість тисяч розіп’ятих понад Аппієвим шляхом рабів не свідчать про делікатність. Нині ми про цю жорстокість знаємо мало і вона нас не дуже хвилює, зате добре знаємо, що підкореним народам римляни принесли культуру й цивілізацію, вкрили їхні землі шляхами, чудовими будівлями й акведуками, отож ваша кохана батьківщина, пане Кукань, може тільки шкодувати, що Рим зупинився перед її порогом. Але вернімося до наших справ. Я не називаю вас дурнем, але прошу, щоб ви зважили й зрозуміли одне: я одинадцять років живу в самому осередді європейських подій і світової політики, а тому бачу далі і ясніше, ніж ви, бо ви зі своєю любов’ю до батьківщини стояли осторонь їх. Ви вважаєте себе єдиною людиною, здатною виконати карколомне папине завдання. Як свідчить результат, ваша самовпевненість має підстави. Але я з не меншим правом вважаю себе за єдину людину, здатну повернути знекровленій Європі мир. Ми обидва люди значні, пане Кукань, дарма що ви бідний і нікому не відомий, а я опинився за гратами. Велика людина повинна вміти програвати. Велич Ганнібалова ніколи не була очевидніша і гідніша подиву та пошани, як тоді, коли він, розбитий Марцеллом, мусив відступити до Апулії і, відрізаний від світу, марно дожидати там допомоги з Карфагена. Трагедія новітньої європейської історії в тому, що мої шляхи розминалися з вашими. Звичайно, це правда, що, коли мені мій небіж сказав, хто та людина, що проникла до Кеплерового дому й побачила мене в парадному уборі, який я надягнув задля розваги, бо гадав, що місію мою скінчено, я жахнувся й зробив усе, що міг, аби звести вас зі світу.

- Мені, власне, байдужісінько, - відказав Петр, - але якщо вже бути точними, треба зазначити, що спроби вбити мене ви розпочали раніше, ніж довідалися, хто я такий.

- Слушно кажете: тепер це не має ваги, - погодився герцог. - Ви розгадали мою гру, і для мене то була достатня причина спекатися вас. Що ж, я не зумів, а ви всупереч зіркам завели мене в нинішнє безглузде становище. Нагадую не без зловтіхи - ваше становище не менш безглузде і виплутатися з нього вам буде куди важче, ніж мені. Але тепер я розумію, чому сталося так і чому зірки попустили, щоб ви зруйнували мої плани. Зірки хочуть, щоб я зійшовся з вами й перетяг вас на свій бік.

- Моя відповідь до того очевидна, - відказав Петр, - що нема потреби висловлювати її: зірки, може, й хочуть, але це не означає, що хочу я. Ви твердите, ніби Рішельє руками отця Жозефа підбив вам ноги, бо вбачає в вас великого миротворця. Коли справді так, тоді моє втручання справді було злочином.

- Так, це був злочин, - підтвердив герцог.

- Але я не вірю вашому тлумаченню політики Рішельє, - провадив Петр. - Я не вірю, буцім він хоче прибрати вас тому, що бачить у вас миротворця, а не опору габсбургівського трону.

Трохи помовчавши, він ще двічі повторив:

- Бог мені свідок. Бог мені свідок.

Петр почував себе недобре під тим вогнем Вальдштейнових аргументів, і його ще настирливіше мучило питання, яке вперше зринуло в нього, коли він дивився на процесію вельмож, що простувала до церкви: чи Вальдштейн, цей хижак і відважний грач, з морального й суто людського погляду стоїть вище за всіх отих самозакоханих, обкурюваних ладаном ідолів юрби? Але Петр іще спромігся на таку відповідь:

- Того, що хтось би зробив, якби йому було дано це зробити, не засвідчить і сам бог. Ваші наміри, висловлені щойно, такі прекрасні, що якби я вірив у їхню реальність, то мусив би запасти в розпач, бо звів їх нанівець своїм злочинним утручанням. Та я, на щастя, не вірю в їхню реальність, бо для цього мусив би повірити, ніби Альбрехт із Вальдштейна, якому війна дала стільки зиску, як нікому в Європі, раптом вирішив її скінчити. Я, як ви не без досади були зауважили, маю здоровий шлунок, але цієї страви й він не перетравить.

- Переконання не можна накинути наказом, та й про смаки не варто сперечатися, - сказав герцог. - Ви лишаєтесь на своїй позиції - гаразд; це важить дуже мало чи й зовсім нічого, бо ви на ній лишатиметесь недовго. Ви самі дуже скоро пересвідчитеся, що я мав рацію, назвавши ваш учинок злочином. Ця війна - війна тюхтійства, що уклало спілку з гендлярством та зажерливістю. Ви можете сумніватись у моєму гуманізмі, але не в тому, що я маю голову на в’язах. Коли через вас Альбрехт із Вальдштейна покине воєнну арену, ця війна стане ще більш тюхтійська й гендлярська, а отже й кривавіша. Зважте лишень, що тоді станеться з моїм військом. Кажете, воно зіллється з армією Тіллі? Тільки я один із великих сучасних воєначальників зрозумів, що війна - це на три чверті організація й лише на чверть - стратегія. Велика Римська імперія розпалась через погану організацію. Завдяки моїм організаторським здібностям мої солдати добре взуті й одягнені, дістають добрий харч і платню. Я їх знаю, як свої п’ять пальців, і наважуся запевнити: добра половина їх радше розбіжиться, ніж перейде до обшарпаних, погано організованих полків, де в похід ідуть босі, а платню видають дубцем. Це військо стане справжньою чумою і для Німеччини, і для вашої коханої батьківщини, для всіх, хто працює, виробляє, будує, вирощує, збирає. І тоді пан Петр Кукань, побачивши наслідки свого злочину, якщо він ще має трохи сумління, повіситься на власному ремені. Такої величезної і складної людської маси, як армія генералісимуса Вальдштейна, не можна розпустити безкарно. На жаль, кара впаде не на голови тих, хто вчинив цю катастрофу, а спостигне мільйони безневинних людей.

Петр відказав, з прикрістю відчуваючи марноту своїх слів, що все так барвисто змальоване паном герцогом діється вже й тепер, до відходу Вальдштейна з воєнної арени. І розповів про мародерів, про тих зарізяк, які, завдяки досконалій організації Вальдштейнової армії якнайкраще взуті та одягнені у фрідланські чоботи та мундири, вбили й пограбували мельника, зґвалтували й замордували молоду пастушку, а потім повбивали один одного. Але на Вальдштейна ця розповідь не справила ніякісінького враження. Ще Петр не договорив, а герцог уже заснув, хоча боявся, що цілу ніч не змружить очей.

Другого дня перед полуднем, коли в’язні вже страждали від голоду й спраги, почувся брязкіт замків на дверях цюпи і ввійшов низенький, огрядний, рухливий, чисто вдягнений пан. Його старанно поголене обличчя сяяло здоров’ям та веселістю, а вуста, оздоблені малесенькими вусиками, усміхались. Відрекомендувавшись як староста міста Регенсбурга, він додав, що не знає обох панів, але не сумнівається, що вони високого роду, а тому не вчинили нічого страшного. З боку купця Ціммермана було недоречним зухвальством жадати відшкодування за згорілий склад ганчір’я, бо магістрат давно наказав йому прибрати геть той смердючий склад, джерело зарази. Через це, а головним чином тому, що в них сьогодні велике свято, він, староста міста Регенсбурга, не тягтиме винуватців до суду, а потихеньку відпустить їх на волю. Вартові виявили надмірну ревність, кинувши панів до тюрми через таку дрібницю, і він, староста, добре їх за це провчив. Але такі вони вже є: що на п’ятій башті вбито й кинуто в Дунай мушкетера, який там вартував, то пусте, а що двоє веселих панів бавились, пускаючи з вікна ракети, о, тут вони раптом стали такі пильні, аж нікуди.

- Про яке свято ви згадали? - спитав герцог.

Староста засміявся.

- А ви не знаєте? Правда, звідки б ви могли знати, коли з учорашнього вечора сидите за ґратами! Таж ми позбулись отієї воші, отієї п’явки, отого негідника, отого паскуди, отого собаки Вальдштейна! Цісар якраз підписав указ про його усунення, і місто тепер радіє, всі наче п’яні, бо кінець Вальдштейна - це кінець війни, панове, я за це ручуся. Перепрошую, що ми були не дуже гостинні, й бажаю щастя та здоров’я.

Місто загриміло святковим салютом із пістолів, мушкетів та гармат, хто мав ноги, той вибіг із дому, щоб пристати до радісних юрб, які забили вулички, а хто мав горлянку - кричав «ура» цісареві за його великий, мудрий державний акт, який свідчив про його могутність, силу волі та палку любов до народу. Вальдштейн, невпізнаний і непомічений, важко ступав хворими ногами, яких учора не встиг полікувати, але його обличчя, хворобливо лиснюче й утомлене, мало звичний погордливо-байдужий вираз.

- Ну, розпрощаємося? - спитав він у Петра.

- Ще ні, я забув у вас капелюха, - відповів Петр.

І вони разом пішли до Кеплерового дому. Сені, який відчинив їм, дуже злякався, побачивши, що його пан вертається в товаристві того страшного вчорашнього гостя, але герцог кивнув йому мовчати.

- Їсти й пити, - звелів він. - І гарячу ванну. І лікаря. І масажиста. І негайно пошліть гінця до Меммінгена, щоб відома вам особа виїхала зустріти мене в умовленому місці. А для мене приготувати карету, я їду.

Сені, який у Регенсбурзі справляв і службу секретаря та камердинера, схилив голову на знак того, що взяв до відома накази, і квапливо вийшов.

- Як маєте ще хвилинку, зайдіть до мене, - сказав герцог, коли Петр розшукав свій капелюх, покладений на поличку каміна.

Вони піднялись у мансарду, і там Вальдштейн дав Петрові прочитати Маррадасів рапорт про стан німецьких фортець.

- Що ви на це скажете? - спитав він, коли Петр дочитав.

Петр відповів, що важливість цього різкого документа залежить від того, в чиїх він руках.

- Сказано точно, - сказав герцог, розсівшись у кріслі й важко дихаючи, видимо знесилений. - У руках відставного генералісимуса він не вартий нічого, правда?

- Гадаю, що так, - відповів Петр.

- Але ворогові, наприклад шведському королю, він би міг бути дуже корисним, так?

Петр погодився і з цим припущенням.

- Дуже корисним, - повторив герцог, - зате завдав би чимало прикрих несподіванок одному дегенератові з одутлими губами. Він підібгав під себе вашу кохану вітчизну, і ви, Кукань, вважаєте його Вельзевулом, а я з погляду своїх широких і ясних політичних перспектив маю його за опудало, хоч це й не означає, що я ненавиджу його менше, ніж ви, бо це опудало плюнуло на мою руку, простягнену, щоб урятувати його імперію і всю Європу.

- Все це правда, - погодився Петр. - Але я не розумію, нащо ви це мені кажете.

- Розумієте добре, - заперечив герцог, - бо кмітливому досить натякнути. Чи не хочете здобути вигоду зі сприятливого для мене розміщення зірок? Так ви хоч почасти відшкодуєте прикрі наслідки свого вчинку, яким звели нанівець мої миротворчі плани. Чи не хочете... але стривайте, гляньте спершу, чи ніхто не стоїть за дверима.

Коли Петр пересвідчився, що їх ніхто не підслухує, герцог докінчив:

- Ну як, не хочете передати цей рапорт шведському королю з моїми братніми привітами й побажанням успіху?

Петр держав Маррадасів рапорт у руці й мовчав.

- Отже, не хочете, - сказав герцог. - Ну, то поверніть його мені. І біжіть до свого покровителя, святого отця. Той, напевне, має для вас щось цікавіше й корисніше. Я чув, у його превелебності кардинала Рішельє геморой. Може, папа пошле вас до Парижа, щоб ви відвезли кардиналові надруковані молитви святій Катерині, які, прикладені до хворого місця, чудесно зцілюють недугу. Це завдання, гідне Петра Куканя з Куканя, який щойно заліз ведмежою лапою в історію Європи. Але не сподівайтеся, папа не похвалить вас за те. Бо вся комедія в тому, що про це ніколи не довідаються, а в історію буде раз назавжди записано, ніби герцог Альбрехт із Вальдштейна всі дні регенсбурзького з’їзду спокійно просидів у Меммінгені, а коли послані до нього урядовці офіційно оголосили йому цісареву постанову про його усунення, він радісно сказав їм: «Приємнішої звістки ви, панове, не могли б мені принести. Я сам, якби був у Регенсбурзі, не порадив би цісареві нічого кращого...» Щось таке я й скажу послам, коли прийматиму їх у Меммінгені. Цікаво, хто це буде? Може, Пікколоміні? Та ні, цей занадто пихатий, такого доручення він не прийме. Чи Маррадас? Цей занадто хитрий і боягузливий. Або Тіллі? Про цього не варт і говорити. Може, татусь Квестенберг, двірський радник, що називав мене королем Фрідландським? Оцей годиться. Хай уже дістане нагороду за своє підлабузництво. Та хоч би хто приїхав, я буду там раніше, ніж вони, бо з повними штаньми швидко не поїдеш, а посли напевне матимуть повні штани. Адже я міг би й сказитися, забути про своє добре виховання і звеліти їх повісити, як зробив мій чудовий двійник з отим Маррадасовим гінцем, коли я переказав йому, щоб він час від часу скидав із себе оту вальдштейнівську меланхолію та по-вальдштейнівському навіснів. Але хай там як, а про Петра Куканя з Куканя в тій розмові не буде й слівця. Петр Кукань із Куканя зостанеться невідомий, як і був, а його роль в усій справі не вийде на яв. Він не шанолюбний? І не марнославний? Хай радіє, що ні, а то б від цієї думки почорнів з люті.

- Я чорнію не з люті, а від бруду, в який заліз і не бачу з нього виходу, - відказав Петр. - Ох, якби я був марнославний, то тільки радів би з того, що моє ім’я не фігуруватиме в цій справі. Я мав прості і ясні критерії правильності чи неправильності всього, що мусив чи не мусив робити, завжди знав напевне, що порядне й що непорядне, правдиве й неправдиве, розумне й нерозумне. А тепер не знаю. Про що йдеться? Відставлений генералісимус має на думці зрадити свого володаря, якому присягав на вірність, і збирається запропонувати свої послуги ворогові. А я маю допомагати в цьому. Така ситуація без будь-яких прикрас.

- Мене вкидає в подив ваше вміння різонути зразу по живому, - сказав герцог.

- Це мені вже казав кілька років тому мій приятель Гамбаріні, який мене зрадив і якому я за те скрутив в’язи, - відказав Петр. - Він твердив, ніби я успадкував цю здатність від свого діда, коновала з фаху.

- Чудового ж ви мали предка, поздоровляю, - сказав Вальдштейн. - Але вашим реалістичним поглядам дечого бракує. Ви забули згадати, хто той володар, якому я хочу відплатити за невдячність, і хто той ворог, якому пропоную послугу.

- Я цього не забув, - заперечив Петр. - Якби не це, я б і говорити не схотів, не те що стати на службу до зрадника.

Вальдштейн почервонів:

- Під тим зрадником ви розумієте мене?

- Саме так, пане герцогу.

Вальдштейн хвильку мовчав, тільки зціплював і розціплював кулаки, тоді опанував себе і сказав:

- Ваш дід-коновал промовляє вашими устами. Я приймаю на службу чоловіка, який підбив мені ноги, а ви, фанатик честі, йдете на службу до зрадника. І все це при розміщенні зірок, сприятливому як для мене, так і для вас, бо ж ви на службі в мене. Той, хто спрямовує рухи зірок, опріч усього, дуже дотепний жартун. Та дарма. Хто зумів перекреслити плани Альбрехта з Вальдштейна, той дасть раду й дорученню, яке дав йому той-таки Альбрехт із Вальдштейна. Сподіваюся, не треба інструктувати вас, як поводитися й говорити перед королем.

- Справді, не треба, - погодився Петр. - Прощавайте, пане герцогу.

- Стривайте, я дам вам грошей на дорогу.

- Дякую, мені вистачить своїх, - сказав Петр і пішов.

- Повісити, повісити бестію, - зашепотів Вальдштейн і тихо заплакав від кволості, безсилої люті й приниження.

Через три години, чудово відсвіжений гарячою ванною і масажем, герцог увійшов до кімнати доктора Кеплера, щоб попрощатися з ним і подякувати за гостинність, перше ніж сісти в карету, що вже стояла напоготові перед будинком. Учений був у ліжку. Події останніх днів так розхитали його слабеньке здоров’я, що він мусив лягти.

- Отже, кінець, усьому кінець? - промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

- Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, - сказав Вальдштейн. - Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

- І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

- І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? - спитав учений кволим голосом.

- Доведеться вам змиритися з цим, маестро, - сказав Вальдштейн. - Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча за вашими розрахунками зірки сприяють мені. Але майбутнє ще покаже, яка вигода в цьому гаданому програші. А поки що бажаю вам якнайшвидше одужати - і до побачення.

- Я вже з вами не побачусь, мені кінець, - сказав астроном. - Але як маєте ще вільну хвилинку, прошу вас вислухати кілька слів, щоб я не відійшов, з нечистим сумлінням туди, звідки нема вороття.

Герцог з нетерплячкою на обличчі зіперся сідницями на скриню, в якій учений ховав одяг.

- Говоріть, але, будь ласка, коротше.

Учений якусь хвилину перемагав задишку, тоді почав:

- Ви, ваша високосте, були моєю останньою і єдиною надією, що я доможуся справедливості й дочекаюся тих грошей, які лишився мені винен габсбурзький цісарський дім. Ви мені обіцяли...

- ...що допоможу вам їх одержати, коли мені вдасться переворот, - роздратовано перебив його Вальдштейн. - Але він не вдався, то про що тут іще балакати.

- Я ще не сказав головного, - шепотів старий. - Для мене так важливо було, щоб ви не зреклись задуманого й нічим не дали себе відстрашити, що, коли ви мене попросили спитати в зірок, які ваші шанси, я допустився - присягаюсь, уперше в житті - обману...

- Обману? - ревнув Вальдштейн. - Тобто розміщення зірок не було для мене сприятливе?

- Не було, аж ніяк не було, - сказав Кеплер, і очі його залилися слізьми. - Я приховав цю невеселу й тривожну обставину, що планета вашого найпершого ворога, Максиміліана Баварського, саме панує над планетою його величності цісаря, отож із самого початку було ймовірно, що Максиміліан доможеться свого. Крім того, Марс проходить через сузір’я Терезів, а Сатурн - через сузір’я Скорпіона, а це означає, що ми переживаємо пору зрад у змовах і законах, перемоги інтриг та невірності й неуспіху добрих замірів, спрямованих на загальне добро. Та оскільки віра часто творить чудеса, я надіявся, що ви, ваша високосте, впевненістю в собі й силою свого генія переможете всі ці несприятливі впливи, і змовчав про них. Але ви не перемогли. Коли вчора в моєму домі з’явився той зухвалий хлопцюга, я зрозумів: мій обман - єдина темна пляма на всій моїй науковій кар’єрі, мій єдиний відступ від засад чесності й правдивості - був марний. Той чоловік, коли дозволите вжити алегоричного виразу, був невблаганним посланцем небес. Прошу вас, ваша високосте, згадати, що я вчинив так із найкращими намірами, й пробачити мені, щоб я міг стати перед престолом всевишнього без почуття вини.

- Іди к бісу, старий недоумку, - сказав Вальдштейн і вийшов, грюкнувши за собою дверима.

Тим часом Петр із рапортом генерала Маррадаса, зашитим у полу камзола, їхав на північ Німеччини, назустріч шведському військові, що, за чутками, висадилось у Померанії.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ

(далі)