Пролог у морі солодкий перший розділ

Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» - «дух-гуркотун» - уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.

З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне - триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри - вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними - випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.

Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.

Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.

Отець Жозеф під час свого суто приватного й скромного перебування в Регенсбурзі жив у монастирі святого Еммерама. Хоч він був буцімто нейтральний спостерігач без ніякої офіційної ролі, одначе тішився в місті великою популярністю, тому Петр, приїхавши, легко допитався, де його знайти. Він застав ченця в галереї круг монастирського садочка. Тут пахло свіжоскошеною травою та трояндами, в трояндах біліла невеличка прегарна статуя, що зображувала боротьбу немовляти Геракла зі зміями.

Аби не втратити форми, отець Жозеф невтомно ходив, сховавши сплетені руки в рукави сутани, як завжди босий, як завжди худий і зарослий і як завжди заглиблений у благочестиві роздуми. Він саме міркував про те, що змалечку без кінця верталось йому на думку й сповнювало серце жахом: про Ісусові муки на хресті. Так, Жозеф ще маленьким хлопчиком тяжко захворів від хвилювання й мало не вмер, уперше усвідомивши, який це жах, коли в людини на хресті були не тільки пробиті ступні й долоні (а це й саме по собі безмірно болюче), але вона ще й висіла на цих ранах усією вагою свого тіла, побільшеною тим, що її руки були широко розкинуті; таке страхіття не поміщалося в уяві, і хоч як напружував її отець Жозеф, та відчував: вона тільки жалюгідно шкутильгає вслід за тим, що сталось на горі Голгофі шістнадцять сторіч передніше і що мусило статись, бо так захотів бог. «А нащо він так захотів? - міркував святий муж. - Не тільки на те, що смерть його сина спокутувала наші гріхи, а й на те, щоб людська голова весь час мала про що побожно думати. Бо неможливо безперестану думати про бога як такого. Має рацію отець Бене, коли твердить у своїй «Хмарі невідання», що людська душа безсмертна лиш остільки, оскільки здатна блаженно споглядати бога. Та це споглядання, звичайно, настане лиш у вічності: воно, по суті, і є самою вічністю. З цього випливало, що, поки людина жива, вона не може споглядати бога в усій його величі; це було б над її сили. Бог, будучи нескінченним, є й непосильним для людини. А будучи всевідущим, він добре знав про цю свою непосильність, а тому й послав у світ сина, бо той своєю людською сутністю й людським стражданням близький і зрозумілий нам. Та оскільки він, як син божий, теж бог, він дає нам змогу, споглядаючи його, жити з богом і в бозі, не ризикуючи, що нас поб’є грець. Яке це диво! І яка таємниця! І який вияв божественного милосердя!»

Отакі приміром думки снувались у голові отця Жозефа, коли він на самоті походжав галереєю, покриваючи при тому такі відстані, наче він мандрував пішки з Парижа до Мадріда й Рима. Ці міркування так його захопили, що він відчув досаду, побачивши Петра, який вийшов з темного коридора. Оскільки патер від природи й з божої ласки був здатен швидко й без зусилля вертатись із потойбічних емпіреїв на кам’янистий ґрунт цього світу, він швидко стримав свою нехіть і з усмішкою, ледь видною крізь хащі кудлатої бороди, ступив назустріч молодикові.

- Вітаю й благословляю тебе, П’єре, сину мій! Це я кажу по всій щирості, хоча й не приховую подиву, що бачу тебе в цих краях: адже, як мене сповістили, святий отець викликав тебе назад до Рима.

- Папа доручив мені певне завдання, - відказав Петр. - Я зобов’язався його виконати. І слова свого дотримаю, хай хоч усі папині агенти приходять до мене зі своїм «пантараєм».

- Пардон? - перепитав отець Жозеф.

- «Пантараєм», - повторив Петр. - Це умовне гасло, по якому я маю розпізнавати, що посланець прийшов справді від папи.

- Тобто воно таємне, і цю таємницю ти мав би лишити для себе, а не розголошувати на весь світ, - сказав отець Жозеф. - Ти такий імпульсивний і необережний, як і був, П’єре, сину мій. У цьому священному місці хоча, напевне, ніхто нас не підслухує, але обережність не буває зайвою.

- Дякую вам, отче, за заслужену догану, - відказав Петр. - Але дозвольте вже вручити вам лист так званого Альбрехта Вальдштейна.

- Ти говориш по-французькому, як справжній француз, - сказав отець Жозеф, розгортаючи Вальдштейнове послання, скручене в дудочку. - Коли я тебе бачив востаннє, твоя мова була зіпсована італійським акцентом.

- Це я завдячую кількарічному курсові навчання, даному мені безкоштовно, коли я з шевальє де ла Прері був ув’язнений у château d’If на віддяку за те, що допоміг Людовікові Тринадцятому взяти владу в свої руки.

Отець Жозеф нічого не сказав на цю прикру заувагу, бо не любив, коли чужинець насмілювався критикувати короля Франції, а мовчки перебіг очима Вальдштейнів лист, причому виявилося, що патер дуже короткозорий, бо він мало не торкався паперу кінчиком носа.

- Достеменно так, як я й чекав: йолоп, - сказав він, дочитавши. - Вихваляється, ніби на моє побажання розшукав тебе для мене, хоч я, тільки-но приїхавши до Регенсбурга, вже знав, що ти їдеш до Меммінгена й нащо їдеш. Ця звістка мене тоді дуже потішила: оце, думаю, завдання, гідне П’єра де Кюкана. Та шкода - завдання не було гідне П’єра де Кюкана, бо й завдання не було ніякого. Небезпеки, яку ти мав відвернути, не існувало. Альбрехт Вальдштейн мертвий.

- Цю саму думку я вже чув з уст щойно згаданого мною шевальє де ла Прері, мого вчителя французької мови, - відказав Петр.

- Ну, то чого ж тобі ще треба тут, П’єре?

- Коли я сказав, що вже чув таку думку, це ще не означає, що я з нею згоден.

- Я терплячий і маю досить часу, - сказав отець Жозеф. - І розумію - тобі не хочеться кидати діло, яке тобі сподобалось.

- Тут не йдеться про те, що мені сподобалось, а що не сподобалось, - відказав Петр і, озирнувшись довкола, пошепки додав: - Ідеться про те, що чоловік, який сидить у Меммінгені й називає себе Альбрехтом Вальдштейном, такий Вальдштейн, як я - кардинал Рішельє.

Отець Жозеф зітхнув і неквапно рушив до гарної лави, бильця якої мали форму левів, що припали до землі перед величчю божою і в надмірі покори лижуть висолопленими язиками земний порох.

- Сядьмо на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество - так, як і краса - в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. - І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. - Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, - це блюзнірство.

- Бувши вами, - відказав Петр, - я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.

- Не гнівайся, П’єре, сину мій, - сказав отець Жозеф. - Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу - пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька - подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?

- Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, - відказав Петр. - Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн - бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat¹, поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, - це задум, гідний людини великої, щоб не сказати - геніальної.

- Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? - спитав отець Жозеф. - Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?

- Сталось щось куди переконливіше, - відказав Петр. - Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн - чех.

- Ні, я це вперше чую, - сказав отець Жозеф.

- Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.

Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.

- Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.

- Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, - сказав Петр. -А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!

- Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, - відказав отець Жозеф. - І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?

- Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.

- Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, - підтвердив отець Жозеф. - Про що ж була та твоя орація?

- Про людську мову, -: відповів Петр. - я парадоксально доводив, що мова - це не тріумф людського духу, як часто вважають, а навпаки - його ганьба й доказ його нікчемності.

- В цьому я з тобою цілком згоден, - сказав отець Жозеф. - Я теж гадаю: людська мова відповідна недосконалості людини, її оманливій уяві, а що робота нашого розуму залежить від мови, то ми й нездатні розумом осягти бога. Наша любов до бога йде далі, ніж наше розуміння: plus diligitur quam intelligitur, каже класик схоластичної філософії. «Більше відчуваємо, ніж розуміємо». За кожне пусте слово, сказав господь, будеш суджений у день суду. Зайвими словами ми ставимо перешкоди між своєю душею і єством божим. Просто дивно, П’єре, сину мій, як ми добре розуміємо один одного, хоч ти ходиш зовсім іншими шляхами, ніж я.

- Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

- Я не згоден з твоїми міркуваннями, - сказав отець Жозеф. - Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн - вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

- У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, - сказав Петр. - Але в жорстокого здобичника, зажери й душогуба, такого, як Вальдштейн, ця двоїстість не може заходити аж так далеко, щоб він знав звернення Гамлета до акторів. А він його знає, бо цитував, хвалячи мою манеру говорити. Що тому, хто хоче стати володарем світу, до акторського мистецтва й до мистецтва взагалі?

- А я чув, - відказав отець Жозеф, - що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst - як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

- Не байдужий, - погодився Петр, - поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

- Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, - потвердив отець Жозеф. - Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

- Чому ж?

- А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує - це я навмання кажу - віспинки на лівій скроні?

- Той, безперечно, в усе втаємничений, - відповів Петр. - Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить... де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

- Якщо вже ти згадав за листи, - сказав він, - то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

- Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, - сказав Петр. - Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

- Це я, звичайно, знаю, - відказав отець Жозеф. - Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

- Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, - сказав Петр, - я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

- Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, - погодився отець Жозеф. - Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

- І де ж він живе? - вигукнув Петр.

- Приїхав сюди, до Регенсбурга, - відповів отець Жозеф, - ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, - тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, - отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, - все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк - за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

- Сім годин, усього сім годин! - вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. - А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

- А таки може, справді може, коли така буде воля господня, - поважно закивав головою отець Жозеф. - На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово - поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.

- Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, - заперечив Петр.

Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:

- Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» - послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»

- Я так і зроблю, - відказав Петр. - Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.

- А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, - підказав отець Жозеф.

- Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.

Отець Жозеф схвально кивнув головою.

- Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.

- Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, - відказав Петр. - Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.

- А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.

- Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, - відказав Петр. - Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки - передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.

- Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.

- Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, - сказав Петр. - А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.

Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.