Пролог у морі солодкий перший розділ



бет8/17
Дата25.07.2016
өлшемі1.78 Mb.
#220828
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

У Меммінгені
Завдяки тому, що шевальє де ла Прері добув у Вальдштейна згаданого листа, по-вальдштейнівському рішучого, кемптенська Петрова пригода, власне, вже скінчилась, бо шевальє, як ми вже розповіли, устиг на страту вчасно, а коли він тицьнув під ніс заклопотаному бургомістрові Реріху герцогову грамоту і коли Реріх, перебігши її очима й побліднувши, прочитав уголос сторопілій юрбі, все пішло для Петра як по маслу, без перешкод, якщо не вважати перешкодою жалюгідний, безсилий протест абата Маліфлууса: абат образився на Вальдштейна, що той звернувся зі своїм різким наказом тільки до ради імперського міста Кемптена, ніби його, абата Маліфлууса, володаря Нового міста, не треба й питати, Маліфлуус заявив, що не знає ніякого Вальдштейна, а тому наполягає на виконанні страти. Одначе для людей ім’я Вальдштейна було страшніше, ніж ім’я Вельзевула, тож кемптенці перелякалися погроз і вгамували абата свистом та криком - того дня вже вдруге. Далі лишилось тільки повернути Петрові його майно, коня, зброю та одежу, і це зробили швидко, з готовністю та німецькою акуратністю.

Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:

- Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне - ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.

Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником - шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки - молоді, старі й середнього віку - думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі - і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди - були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.

Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя - Петра Куканя з Куканя.

Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:

- Що, скрутно було, правда?

І Петр відповів:

- Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.

То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:

- Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.

Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:

- А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, - приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок - єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.

Петр відповів:

- Ви дуже елегантно - бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, - торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.

- Якою ж це? - здивувався шевальє. - Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?

- А ось які, - відказав Петр. - Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.

- Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, - сказав шевальє.

- Яке ж це слово?

- Пантарай, - відповів шевальє де ла Прері.

- Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, - сказав Петр. - Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

- Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

- Мертвий? - вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

- Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

- Не розумію, - сказав Петр, - як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

- Звичайно, - підтвердив шевальє. - Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки - до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі...

Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

- Тпрусь!. - пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

- Це ти, Лібушо? - спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

- Здається, любий друже, - мовив він перегодя, - коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, - вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє, й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

- Учора ввечері, - сказав він, - ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

- Так, це правда, - відказав шевальє де ла Прері, - тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в château d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді...», «А пам’ятаєте...», - і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні - дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена хлопцем. Вона вбралася так, щоб не впадати в очі бандитам, та однаково вже недалеко від Меммінгена на неї напали грабіжники й забрали все майно, лишивши їй тільки життя та честь, бо, на щастя, ті бовдури не роздивилися, що вона жінка.

- Ось я й перед вами, ваша високосте, - додала вона говіркою шумавських німців, стоячи перед Вальдштейновим троном у великій залі для аудієнцій, званій Місячною кімнатою, оточена з боків і ззаду цікавими придворними, - бідніша за послідущу вашу помивачку чи керівницю, не маючи під рукою навіть своєї віщої кулі, бо її в мене теж забрали (цікаво .знати, нащо вона здасться тим йолопам), зате я багата доброю вістю, що її вам приношу. Бо мій медитативний зір внутрішньої інтроспекції бачить: для вас настає пора щасливих інспірацій і добрих збігів та нагод.

Тут озвався веселий герцогів небіж Макс, відомий жартун і паливода, передражнюючи її провінційну говірку:

- Дозвольте мені, прекрасна віщунко, перевірити несхибність тієї вашої медитативної внутрішньої інтроспекції. Скажіть-но мені, скільки вийде, як двадцять чотири помножити на шістнадцять.

Усі зареготали, але Лібуша не розгубилась, а відповіла:

- Коли ви, паничу, не вмієте розв’язати цього арифметичного прикладу без допомоги ворожки, то я вам пораджу щиро: зажадайте від своїх учителів, щоб повернули вам платню, взяту за навчання,

- Ну що, Максе, заробив по писку? - озвався герцог по-вояцькому грубувато, але з ласкавою усмішкою і лагідно поплескав молодика по плечі. Тоді обернувся до Лібуші:

- Те, що ви мені сказали, люба дитино, було мені ясне й так. Та не ображайтеся, не суптеся. Ви провіщаєте речі, які почали здійснюватися ще до вашого прибуття, і це свідчить на вашу користь, бо доводить, що ваші слова не пусті. Сьогодні справді мій великий день, такий великий, що треба його відсвяткувати. Вина, вина, несіть вина, найкращого мозельського з моїх погребів, «Піспортер-гольдтрепфхен» двадцять п’ятого року. До ката всі церемонії і всі турботи, та й мою дієту. А лікарів хай дідько візьме!

І герцог заплескав у долоні, щоб лакеї поквапились.

Місячна кімната, де все це відбувалось, називалася так, бо її склеписта стеля була оздоблена зображенням небесних тіл, яким жартун-маляр надав подоби кумедних людських облич: на самій середині півмісяць, мов профіль чоловіка, висолоплював язика до розсипаних навколо зірок, а ті шкірились у відповідь і наставляли йому носи. Неважко уявити, скільки здорового сміху викликали за всі роки ці чудові малюнки. Зате малювання на стінах було поважне, сповнене гідності. Воно відбивало пам’ятні події з історії роду Фуггерів, насамперед вручення грамоти на дворянство, яку сам цісар вкладав у руки молодесенькому Андреасові Фуггеру, або зустріч іншого Фуггера, Якоба, з тубільцями Ост-Індії, де він побував під час однієї зі своїх комерційних подорожей, або виготовлення астролябії, яку на замовлення допитливого Раймунда Фуггера зробив астроном Мартін Фуртенбахер. Малюнки були виконані тонко й майстерно, в яскравих барвах, і люди на них були мов живі, тільки не говорили; а що панство, яке заповнювало залу, теж було в барвистих убраннях, то воно здавалось об’ємним продовженням зображеного на площинах стін. Хоч надворі стояла спека, в Місячній кімнаті панувала приємна прохолода, бо слуги безперестану кропили холодною водою з довгих мідяних сикавок завіси тонкого полотна на порозчиняних навстіж вікнах.

Тільки-но герцог плеснув у долоні, з сусідньої кімнати, буфетної, почулось бахкання корків та булькіт вина, що текло з пляшок, і ось уже вбігли лакеї з укритими росою келихами на срібних тацях. А не встигли ще придворні посмакувати перший ковток «Піспортер-гольдтрепфхену» та закусити його скибочкою тоненько накраяного сала в паприці, яке вслід за вином розносили інші лакеї на кришталевих тацях, на порозі головного входу до Місячної кімнати став придверник і оголосив:

- Пан П’єр Кюкан де Кюкан і шевальє де ла Прері.

Петр ступив через поріг першим, такий, як щойно сплигнув з коня, ще не відмитий від поту й пилюги, з червоним від сонця обличчям. Так годилось, так вимагав етикет, щоб воїн, який приносить владареві звістки з бойовища, з’являвся перед трон не гаючись, не причепурившись, по змозі ще чорний від порохового диму й забризканий кров’ю - своєю чи ворожою. Хоч Вальдштейн, як ми вже зауважили, не був королем, а Петр Кукань не вернувся з бойовища, але його ждали, а тому дорожній непорядок в убранні був доречний і стильний, тим більше, що він підкреслював його мужню, героїчну вроду й так личив Петрові, що всі в залі, побачивши його, зразу поставляли де попало келихи й заплескали в долоні. А Петр, легенько вклонившись добірному товариству, швидкою ходою придворного рушив до герцогового трону й віддав Вальдштейнові якнайвишуканіший уклін. Хоч який напружений та насторожений був Петр, одначе помітив, що Лібуша, яку він зразу вгледів біля герцогового трону, моргнула йому лівим оком, як ота кішка на зеленярському візку, і на мить приклала пальчика до губів: «Не показуй, що ми знайомі».

- Ласкаво прошу, лицарю де Кюкан! - весело вигукнув герцог, поки Петр ішов до нього. - Хай я вже побачу в вічі того, задля кого мене сьогодні так рано розбудили! Я щиро тішуся, що шевальє де ла Прері вчасно доїхав до Кемптена з моїм наказом.

- До Кемптена я доїхав таки вчасно, - озвався шевальє, - але не встиг повернутися вчасно, щоб припинити оце варварство: до мозельського подають сало в паприці.

Петр звернувся до герцога по-чеському:

- Ваша високосте, прийміть мою подяку за врятоване життя.

Вальдштейн, здивовано звівши брови, відказав по-німецькому:

- Що це? Якою абракадаброю ви говорите?

Петр зачекав хвильку в тиші, бо й усі придворні мовчали, а тоді відповів кучерявою німецькою мовою, якої навчився при цісарському дворі в Празі:

- Не думавши, що цим я не догоджу вашій високості, я дозволив собі, стоячи перед лицем вашим, удатись до своєї рідної мови - чеської, бо гадав, що вона є рідною і для вашої високості.

- Це якась помилка, - заперечив герцог. - Я не бачу, з якої причини мав би сповідатись перед будь-ким у будь-чому, але так само не бачу причини щось приховувати, а тому кажу по-солдатському грубо, зрозуміло і ясно, що я німецький дворянин, син батьків-німців і з мовою місцевого населення моєї рідної Богемії ніколи не стикався ні вдома, ні в школі. Чи не так, Максе?

- Достеменно так, mon oncle1, - відповів небіж.

- Тоді я перепрошую вашу високість, - сказав Петр. - Ваш розум, напевне, заклопотаний проблемами якнайбільшої ваги, а я так нерозважно відвернув його на безплідне поле, неродючу ріллю. Бо що таке мова, питаю я, що таке взагалі людська мова? Замолоду я вважав мову, тобто здатність висловлювати думки, за славу людини, за гордий знак відмінності, вищості над твариною, здобуток розуму, крила духу, знаряддя фантазії, вінець на чолі, але життя згодом навчило мене, що правда зовсім в іншому, бо мова, замість бути для людини благословенням, стала їй прокляттям і служить не для слави, а для ганьби.

- Дуже дивне твердження, - сказав герцог. - Тим дивніше, що свою гану мові ви висловлюєте мовою вельми вишуканою. А як же ви доведете своє незвичайне твердження?

- Людська мова, - відказав Петр, - незрівнянно складніша й витонченіша від природних звуків, якими тварини принаджують одна одну, чи остерігають, чи виражають біль або страх, бо й світ людини безмежно складніший від світу тварини, але це не перевага наша, а навпаки - нещастя й погибель. Людина мусила винайти мову насамперед для того, щоб виправдовувати свої помилки, розплутувати тенета, в які вона раз у раз попадає через власні пристрасті, жадобу, себелюбство, короткозорість, ненажерливість, невігластво й тупість. Словами ми обмовляємо, зраджуємо, ображаємо, без кінця виправдовуємося один перед одним, бо натикаємось один на одного, ходячи кривими стежками. Мова - знаряддя лінощів, бо нею ми віддаємо накази слугам, щоб зробили за нас те, чого ми самі не хочемо робити, а вони, мудріші від нас, мовчать.

- Дивно, - сказав герцог. - Безглуздя, але цікаве.

А Петр вів далі:

- Мова необхідна нам, щоб прикривати неприємні ситуації, які ми викликали знов-таки своєю мовою. Мови ми вживаємо, щоб облудно заспокоювати людей, цілком слушно занепокоєних. Мовою оповідаємо про те, що зробили й чого зазнали, бо любимо вихвалятися своєю відвагою та розумом. Рівні, правильні, природні взаємини між людьми обходяться без мови. Мова - це знаряддя не для висловлювання правди, бо правди не хоче чути ніхто, а для брехні й прикидання, не для розради, а для глузів. Мова - не клич героя, а рев хижака. Словами ми розпитуємо про дорогу, бо світ наш став такий, що в ньому вмить заблукаєш. Словами ми оголошуємо війну, дискутуємо про те, скільки ангелів може поміститись на вістрі голки, славимо бога, хоч не знаємо, чи він є. А насамперед - словами ми патякаємо, базікаємо, плещемо, просторікаємо, що, хоча сам з огидою це усвідомлюю, роблю зараз і я, вашої високості покірний слуга.

- Безперечно, - погодився герцог. - Ви говорите дурниці, але висловлюєте їх добре. Мій приятель патер Жозеф буде напевне радий, коли я скажу йому, що ви, його протеже, якого я на його прохання розшукав і врятував від смерті, окрім інших чеснот, які так цінує в вас патер Жозеф, ще й спритний розмовник, дотепний майстер словесної гасконади і актор.

- Ваша високість називає мене актором? - здивувався Петр.

- Атож, - підтвердив герцог. - Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.

- Для мене, - відповів Петр, - це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи - завтра вранці.

- І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, - озвався герцогів небіж Макс. - Буду радий, коли ви поїдете зі мною.

Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.

- Ваша ревність робить вам честь, - сказав герцог, - і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце - і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.

Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:

- Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро - не розумію вас.

- Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку - і ніколи не зможу, - відказав Петр. - Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.

- То чом не пояснити зараз?

- Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, - відповів Петр.

Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:

- Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?

Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:

- Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?

Вона глянула на нього з подивом:

- Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?

Це його розсердило.

- Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?

- Не знаю, про що ти кажеш, - відповіла Лібуша.

- І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?

- І про це я нічого не знаю.

- Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?

- А нащо мені було це робити?

- Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, - терпляче сказав Петр.

- Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.

- Годі вже про це говорити, - сказав Петр. - І пробач, що я так по-дурному допитувався.

- Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, - відказала Лібуша. - Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», - відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою - це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.

Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр - за горами й лісами.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет