Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям - бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше - дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі - тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий - усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер - тридцять, оберкамергер - також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів - недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.

- Гаразд, гаразд, дякую, - сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні - вони всі любили герцога - згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі - якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»

Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.

Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».

Коли надійшла звістка, що французи подорожують у вісімнадцятьох каретах, Вальдштейн вирішив, що він з представниками свого двору виїде для привітальної зустрічі теж вісімнадцятьма каретами. Обидва поїзди зустрілись на березі Боденського озера поблизу містечка Ліндау. Було жарко, на небі ні хмаринки, але від чарівного синього озера віяв приємний вітрець. Загледівши одні одних, сповільнили рух, а коли між ними лишилося кроків п’ятдесят-шістдесят, зупинилися. Настала хвилина непевності: що ж далі? Хто має вийти з карети перший? Хто кому має перший рушити назустріч? Посол Брюлар - гість, і, мабуть, годилось би Вальдштейнові першому вийти з карети й рушити назустріч Брюларові. Але ж Вальдштейн чоловік високородний і могутній, а хто такий Брюлар? Ніхто. Та якби навіть Вальдштейн явив таку ласку, то як має повестися Брюлар? Дозволити, щоб герцог дійшов аж до його карети? Це була б нечемність, навіть образа. Чи він теж мусить вийти й рушити назустріч герцогові?

Але як далеко він має дійти? Чи, може, самому вийти з карети першому? А бува Вальдштейн, відомий своєю пихою, зовсім не вийде з карети, і Брюлар, опинившись на шляху сам-самісінький, укриє себе довічною ганьбою? Звичайно, всім відомо, що герцог виїхав назустріч не йому, французькому послові, а отцеві .Жозефу, що сидів десь позаду невидимий, - хоч орден ласкаво дозволив йому порушити правило, яке забороняло капуцинам подорожувати не пішки - і, не маючи ніякого офіційного доручення, навіть, строго кажучи, не належав до депутації; а коли це так, то з якої речі Брюлар має корчити блазня перед герцогом? Складні й важливі проблеми: адже йшлося про честь, ба навіть славу Франції!

Незважаючи на спеку й пилюку, між обома поїздами, які стояли на дорозі, забігали парламентери, знавці етикету. Хоча й вельми досвідчені та старанні, вони бігали сюди та туди добрих півгодини, поки впоралися зі своїм завданням. Домовилися, що Брюлар і Вальдштейн вийдуть з карет одночасно, рушать назустріч один одному і зустрінуться точно посередині; парламентери ретельно виміряли й позначили ту середину, застромивши в землю на узбіччя шляху свої шпаги. Все це дужче скидалось на готування до двобою, ніж до акту ґречності.

І ось уже обидва пани виходять з карет і йдуть назустріч один одному; чи то поважність хвилини відігнала подагричні болі, а чи герцог фон Вальдштейн зумів силою волі опанувати їх, але він іде, хоч і повільно, - бо й Брюлар не поспішає, - проте з гідністю, не кульгаючи, навіть не без грації. А потім настає прекрасний обряд вітання: обидва поважно вклоняються один одному, анітрохи не згинаючи спини; ліву руку ледь відхиливши від тулуба вбік і назад, праву ногу виставивши вперед, а ліву ледь зігнувши в коліні, граційним рухом скидають капелюхи й змахують ними над самою землею спершу в лівий бік, потім у правий, немов хочуть промести дорогу один одному; а врешті потискають руки й запевняють один одного, що вони захоплені й зачаровані зустріччю. Потім уже решта панів у обох поїздах виходять з екіпажів і радісно поспішають одні одним назустріч, і всі захоплені й зачаровані. Мабуть, води Боденського озера ще ніколи не бачили стільки захоплення й зачарування, а в пилюці тутешнього шляху ще ніколи не відбивалося стільки двірських підошов; усе аж миготіло райськими барвами пір’я на капелюхах, золотом дорогих перев’язей, пурпуром оксамиту, білявістю мережив.

Між цими двірськими чепурунами дивно вирізнялась постать зарослого, брудного босого ченця в пошарпаній капуцинській сутані, який з незворушно поважним виразом худого обличчя благословляв Вальдштейна та його почет, що тиснувся до нього, щоб роздивитись його зблизька.

- Превелебний отче, - звернувся до нього герцог, - я щиро захоплений і зачарований, що зустрівся з вами, і високо ціную вашу ласку, бо ви не пошкодували часу навідати мою скромну оселю.

- Сину мій, - відповів отець Жозеф, - тут ідеться не про ласку, а про обов’язок, що його я, як вірний слуга своєї батьківщини й свого короля, виконую в міру сил і в рамках повинностей перед богом. Гучне ім’я вашої герцогської високості та блиск ваших подвигів, сину мій, не дозволили мені знехтувати таку нагоду - особисто висловити вам вдячність за те завзяття, з яким ви захищаєте інтереси нашої церкви в її боротьбі з відступниками.

Ці слова отець Жозеф вимовив стриманим баритоном добре вихованої людини, ні разу не затнувшись, французькою мовою, схожою на передзвін, на оте «дін-дан-дон» з рефрену пісні, яку він любив співати. От як він умів говорити; в цьому Вальдштейнові було далеко до нього.

- Мене бентежить ваша хвала, превелебний отче, - сказав герцог. - Але це правда, що ми маємо багато сказати один одному. Прошу виявити мені честь і перейти в мою карету.

Так і зробили. В дальшій дорозі до Меммінгена виявилося, що герцог дуже добре поінформований про те, як отець Жозеф колись давно, ще до початку війни, палко агітував за хрестовий похід проти турків і намагався вмовити папу та французького короля; ця ідея надихнула капуцина створити величезну, на чотири тисячі п’ятсот рядків, епічну поему «Туркіада», яку він закінчив, коли війна в Європі тривала вже сім-років і про хрестовий похід проти мусульманського Сходу годі було й думати. В цій невдачі - тимчасовій, як твердив у поемі автор, - винен був сам Антихрист, який, щоб перешкодити війні з турками, що вже ось-ось мала початись, розпалив війну в самому осередді Європи - в Чехії.

Поки карета, розпечена сонцем, м’яко гойдалась на шляху з Ліндау до Меммінгена, герцог, вірний слуга цісаря-Габсбурга, відомого супротивника ідеї хрестового походу, трохи здивувавши отця Жозефа, заявив, що він до цяточки згоден з його, Жозефовими, поглядами й прагне винищити турків не менше, ніж сам отець Жозеф. Правда, поеми про це він не написав, бо не вміє писати віршів, та однаково він, герцог Фрідландський, плекає в серці мрію вирушити в ім’я хреста супроти півмісяця.

Коли герцог думав цими словами викликати у старого ченця захват, то мусив розчаруватися.

- Я радий чути це, сину мій, - сказав отець Жозеф. - Але з огляду на те, як стоять справи в світі, слово мрія, вжите вами, означає тільки щось таке, що може бути здійснене лише в майбутньому, невідомо коли. Мабуть, у такий час, коли істинній вірі загрожують Швеція, Данія, Англія й Голландія, думка про священний похід проти турків, лагідно кажучи, зайва і навіть гріховна, бо найперше завдання людини - здійснювати явні й незаперечні веління бога, а не опиратися їм. А цього разу бог цілком явно бажає, щоб священний похід проти невірних, тобто проти турків, відбувся тільки після придушення лютеранства та інших єресей. Це я кажу, сину мій, з болем у серці, бо похід проти турків, як ви дуже тонко відчули, був і лишається моєю найлюбішою мрією. Але що таке бажання слабкої людини супроти волі божої? Невже мають стати пустими й беззмістовними наші слова, які ми повторюємо щодня, коли молимося: «Fiat voluntas tua» - «Хай буде воля твоя»?

- Звичайно, ні, - погодився герцог, спантеличений холодністю ченцевої відповіді.

- Турецькій проблемі, - спокійно провадив патер Жозеф, - умів дати раду тільки П’єр Кюкан де Кюкан - перший радник султана. Але бог, загорівшися гнівом на гріхи європейців, не визнав нас гідними такої честі - розпочати святе й спасенне діло, - а богобоязні зусилля П’єра Кюкана зупинив. Ім’я П’єра де Кюкана, свого часу відомого як паша Абдулла, Розум Його Султанської Величності, вам, сподіваюся, відоме?

Герцог почав пригадувати:

- П’єр... П’єр... як, пробачте?

- Де Кюкан, - підказав отець Жозеф.

- Це ім’я мені невідоме, - сказав герцог. - Але про пашу Абдуллу я свого часу чув чимало. Що з ним сталося?

- Зник, - відповів отець Жозеф. - Наша доба, хоча й кривава та жорстока, затісна для людей його карбу. Я твердо надіюся, що він і досі живий, і молю бога, щоб він вернувся і втрутився в історію, як робив раніше: це було б для мене видимим знаком, що події, які тепер колотять родом людським, починають підноситись над рівнем негідної й безглуздої мишачої шамотні, в якій погрузли.

- Коли вам так потрібен той Кюкан, я його охоче пошукаю, - сказав герцог. - Але не відхиляймося. Ви твердите, превелебний отче, що за нинішніх обставин думати про похід проти турків - це гріх. Але я, ви вже даруйте мені, щодо гріха не такий чутливий, як ви, і буду цю думку плекати далі, тим більше що вона дає мені виправдання в іншому, дійсному гріхові - адже я зібрав таку величезну армію, що не можу її розпустити, не затопивши всю Європу повінню душогубів та грабіжників, якими стали б тоді мої солдати. Так, дуже можливо, що цієї армії не можна розпустити; але нащо її розпускати, коли можна після остаточної перемоги повернути її проти Сходу?

- Проти Сходу, - тихо повторив отець Жозеф. - Під проводом переможця-Габсбурга?

- Під моїм проводом, - заперечив герцог. - У тісній взаємодії з урядом його величності короля Франції.

Того вечора в меммінгенській резиденції Вальдштейна відбувся великий бенкет з тридцяти двох страв на честь французької делегації. Отець Жозеф не був там, бо, як покуту за гріх розніженості, що його допустився, подорожуючи в кареті, наклав на себе піст.

Уранці французи покинули Меммінген. Коли доїхали до Регенсбурга, отець Жозеф насамперед відвідав запеклого Вальдштейнового супротивника, курфюрста-герцога Максиміліана Баварського, і просидів з ним кілька годин на таємній нараді. Натякнув йому, що кардинал Рішельє не мав би нічого проти, якби Максиміліан зіпхнув Габсбурга з трону й надів цісарську корону сам; його превелебність навіть ладен докласти своїх рук до цього й схилити католицьких курфюрстів на бік Максиміліана. Таким чином був би елегантно й чисто покладений кінець традиційній ворожнечі між Францією та Габсбургами: Габсбурги будуть зметені, і квит. Та спочатку - і це неодмінна умова - треба домогтися, щоб так званий герцог Фрідландський, Альбрехт фон Вальдштейн, був скинутий з посади генералісимуса цісарської армії.

На це герцог Максиміліан відповів, що сказати легко, а от зробити... Серед курфюрстів нема жодного, хто не прагнув би всім серцем, щоб того чеського вискочня, Вальдштейна, послали к бісу; про це вони вже не раз говорили на таємних нарадах і дійшли просто-таки зворушливої згоди. Та є тут чималі труднощі: наказ про звільнення Вальдштейна може віддати тільки цісар, а той держиться за нього обома руками, бо вбачає в ньому свою головну, коли не єдину опору. Є й ще одна перешкода: сам Вальдштейн. То вам не якийсь тюхтій, телятко боже. Він напевне має своїх інформаторів і як тільки зачує, що в Регенсбурзі щось проти нього кують, то сам прибуде сюди на чолі своїх полків - і квит.

- Коли я хоч трохи знаюсь на людській душі, нікуди він не прибуде і нічого не зробить проти сил, які повстають на нього з його ж таки вини, - заперечив отець Жозеф. - Я з ним довго розмовляв, і мене гнітило гірке почуття, яке буває, коли трапиться побачити людину, ще донедавна сповнену душевних та тілесних сил, і переконатися, що та людина через власні незліченні паскудства, нечестя й безбожність стала тінню себе самої, так що не лише тіло її зломлене, а й дух став млявий.

Герцог Максиміліан пожвавився.

- Кажете, дух у Вальдштейна млявий?

- Я так висловився? - здивувався отець Жозеф. - Тоді перепрошую, ваша високосте, це вислів неточний. У нинішнього Вальдштейна дух не млявіший, ніж у будь-якої пересічної людини. Але ж доля його непересічна, і щоб упоратися з завданнями, які він собі визначив, потрібні енергія й розум, яких йому в його нинішньому занепалому стані бракує. Повірте моєму досвідові, ваша високосте. За своє життя, віддане примноженню слави божої й благу людського роду, я стикався з безліччю виняткових особистостей, яких бог обрав знаряддям для виконання своїх ухвал, чи милостивих, чи гнівних, одне слово - людей, які роблять історію. І всі ці обранці відзначалися тим, що в них бурхало полум’я життя, яке запалив у їхніх грудях сам бог і яке я своїм шостим чуттям відчував так само, як ми відчуваємо жар від каміна. Та в герцогові Вальдштейнові марно цього шукати. Він стільки сили доклав до поширення європейської пожежі, а тепер сам вигорів, і нутро його мертве й холодне.

Герцог Максиміліан Баварський замислився.

- Цікаво... Отче, прошу вас, нахиліться трошечки до моїх грудей: перше ніж устрявати в цю велику боротьбу, я хочу знати, яким вам здається моє полум’я. Чи не пригасло й воно?

Отець Жозеф ледь помітно всміхнувся.

- Запевняю вас, сину мій, що вогонь, який бурхає в грудях вашої високості, надзвичайно сильний і палючий.

Герцог Максиміліан, бородатий, похмурий войовник, виразно зашарівся від цієї похвали.

- Я щиро радий, - мовив він. - А то вже сам почав був боятися, що став не такий бадьорий, як замолоду. Але скажіть мені, отче: коли Вальдштейн уже не здатен до великих вчинків, чого ви такі зацікавлені в його поваленні?

Отець Жозеф відповів:

- Бо машина, приведена ним у рух, ще довго може крутитись за інерцією й завдавати шкоди. А коли він уже не здатен на великі діла, то, можливо, аби довести сам собі, що ще не пішов на дно, допуститься чогось відчайдушного. А відчайдушний вчинок, та ще й під’юджений дурістю й марнолюбством, може мати тяжчі наслідки, ніж учинок, підказаний ясним розумом, твердою волею і широким кругозором, наприклад той, перед яким стоїте ви і яким ви впишете себе в історію переможцем шкідника роду людського. Бо так званий герцог Альбрехт фон Вальдштейн, безперечно, чинить шкоду людству.

Ця розмова відбувалася ще тоді, коли Петр Кукань служив у герцога Тосканського. Зміст тої записки, яку папа трохи згодом дав прочитати Петрові і яку Петр, прочитавши, мусив негайно спалити, свідчить про те, що дальші таємні демарші отця Жозефа перед курфюрстами, які зібрались у Регенсбурзі, не були безуспішні. Курфюрсти, здебільшого байдужі й нерішучі, спершу не дуже вірили його балачкам про млявість Вальдштейнового духу та про його вигоріле нутро, але потім до Регенсбурга дійшла звістка про одну дурницю, вчинену Вальдштейном, і ця звістка підтвердила слова отця Жозефа.

А сталося ось що...

«Дуже втішно, - писав Маррадас між іншим, - що така стратегічно важлива фортеця, як Райн-на-Леху, споряджена найновішими сорокавосьмифунтовими гарматами. Менш утішне те, що ці гармати встановлені в бастіонах по-ідіотському: не лишилося місця для обслуги, пороху та ядер. А самі бастіони такі ветхі, що не витримають більше, як по п’ятнадцять-двадцять пострілів. Це нехлюйство».

«Чудово, - писав він в іншому місці, - що наші шановні курфюрсти знову збираються радити раду, як звичайно, під захистом регенсбурзьких мурів. На жаль, треба відзначити, що ті мури варті козячого пшика. Укріплення не суцільні, самий центр оборони припадає на стародавні мури, з півдня, де місто не захищене річкою, бастіони стоять так рідко, що не можуть підтримувати один одного вогнем; з північного сходу необмурований вал уже осувається. Цісарський указ 1628 року, за яким мали поставити проміжні бастіони, лишився на папері, і це-шахрайство».

«Фортеця Ульм-на-Дунаї, - писав маршал на тринадцятій сторінці, - споряджена новими далекобійними гарматами, але так само недоумкувато, як і Райн: гармати поставлені в приміщеннях без вентиляції, і обслуга після кількох пострілів задихається. Ульмські мури міцні, але не мають тактичної вартості, бо лежать в оборонній смузі надто глибоко, і це вже вина наших батьків».

«Нові бастіони Майнца, - писав ще в одному місці безжальний маршал, - збудовані з каменю, що погано зв’язується з вапном, і на погляд вони добрі, але при першому артилерійському обстрілі розсиплються, як хатки з карт. У Наумбурзі веселі святі, але недостатній гарнізон. Розпорядження, щоб брами були захищені шанцями, а слабкі місця підсилені наріжними баштами й равелінами, зостались на папері, і це волає до небес».

«Тактико-технічний рівень укріплень Аугсбурга низький і застарілий. У східному равеліні є пролам, який замуровують уже три роки, і це, лагідно кажучи, лайдацтво».

«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».

«Отже, - закінчував Маррадас, - куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».

Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання - Інсбрук.

Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам - саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.

Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем - швейцарцем з Граубюндену, - щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.

- Їдь навзаводи з вітром, - сказав маршал, виряджаючи гінця. - За цей лист відповідаєш життям.

Гонець випнув груди й засяяв широким селянським лицем, вишкіривши рідкі міцні зуби в усмішці. Він був чоловік чесний, без хитрощів і плутні, звиклий до того, що життя його було й буде нелегке.

Невтомний їздець, він здолав важку дорогу з Інсбрука до Меммінгена за три дні й мусив чекати, поки його впустять до герцогового кабінету, менше десяти годин - дуже недовго, як зважити на чорну меланхолію, що зробила герцога повільним і млявим.

Герцог того дня був у дуже милостивому настрої.

- Дай-но сюди, - сказав він мало не з усмішкою, коли швейцарець відрапортував йому.

Та лихо - щойно він пробіг маршалове послання очима, натяк на усмішку погас на його губах, затінених густими вусами.

- «Куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця», - перечитав він півголосом кінець рапорта. - Все варте коров’ячого млинця, - повторив він уже гучним голосом. - І отаке паскудство ти наважився вручити мені, падлюко? Доїхав з Інсбрука за три дні, щоб чимшвидше віддати мені оцю писульку, ти, швейцарський бовдуре? Ну, я з тобою не панькатимусь, у мене суд військовий, короткий.

Він замовк і хвильку похмуро дивився на швейцарця, на це виклично здорове створіння, якому досить з’їсти за день шматок солдатського хліба з салом і запити ковтком простої солдатської горілки, щоб бути здоровісіньким. Потім вигукнув:

- Повісьте цю тварюку!

То була моторошна Вальдштейнова формула, перед якою всі тремтіли; герцог, відколи приїхав до Меммінгена, ще ні разу її не вжив, і кат зі своїм помічником, як ми вже казали, без ніякого діла грілись на сонечку. Та виявилося, що герцог не зрікся давньої брутальної звички, а його люди не забули, що мають робити. Тільки-но прозвучали фатальні слова, як почувся тупіт, і в кабінет влетіли вартові з посрібленими списами.

- Заберіть його! - кричав герцог. - Повісьте! Негайно!

- Ваша високосте, я ж навіть не знаю, що там написано! - кричав переляканий швейцарець. - Я тільки виконав наказ пана маршала - їхати навзаводи з вітром. Пан маршал сказали, що я життям відповідаю за цей лист. А тепер, коли справно приставив його, маю висіти? За що? Що я зробив?

Вальдштейн рукою зупинив варту, яка вже тягла гінця, й підвівся з крісла.

- Маєте рацію, солдате, я погарячкував. Тому я вас перепрошую. Так, так, ми, герцог Фрідландський, перепрошуємо вас, солдате.

Швейцарець, умить заспокоївшись, вишкірив здорові рідкі зуби.

- Дарма, ваша високосте, дарма. Нічого не було. Я знаю великих панів. Легко запалюються, та зразу й відходять. Бо вони добрі люди.

Тепер усміхнувся й Вальдштейн, і вже всміхались обидва: і пан, і холоп.

- Ну, щоб дуже добрі, то ні, - відказав герцог. - Правда, я вас перепросив, але це не означає, що мій наказ уже недійсний. Бо того, що ми, герцог Фрідландський, наказали, ми вже не можемо скасувати. Я віддав наказ, і він, хоч і з моїми перепросинами, буде виконаний.

Гонець зрозумів зміст цих слів не зразу.

- Тобто... я все ж маю висіти?..

- Так, це означає, що ти все ж маєш висіти, - сказав герцог, і досі всміхаючись. - Правда, без ганьби, з моїми, як я вже сказав, перепросинами.

- Чхав я на такі перепросини! - закричав гонець. - Я нічого поганого не зробив! Я за цісаря кров проливав! У мене вдома жінка й діти! Я не хочу висіти!

- Будеш висіти, лебедику, - сказав герцог. - І тепер уже без перепросин, бо нагрубіянив моїй високості. Ні слова більше!

І за десять хвилин гонець-швейцарець уже теліпався на шибениці.

Власне, сама пригода не була ні безглузда, ні божевільна, ні надто прикра; як тільки стих крик, здушений зашморгом, дехто з придворних навіть висловив думку, що це добре: головне - «старий пан» прокинувся з меланхолії. Владарі споконвіку любили зривати злість на безневинних людях, що принесли неприємну звістку. Цей брутальний норов цілком відповідає натурі хижака, який дрімає в людині, завжди готовий прокинутися. З поступом освіти й культури він пом’якшав, але не вигас цілком, отож герцог просто обновив звичай предків, та й годі. Поки що все гаразд. Та куди гірше, просто нечуване й непристойне було те, як сам герцог реагував на власний вчинок. Замість зверхньо й презирливо нести його тягар - ніби йшлося про затоптаного таргана, не більше, - та, власне, з погляду його величі, слави, багатства й могутності так воно й було, - герцог поводився мов простосердий міщанин, якого мучить сумління і він силкується це замаскувати, вдаючи дурнувате задоволення.

Бо того ж таки дня Вальдштейн відступив від свого недавно заведеного звичаю їсти на самоті скромні сухарики з кислим молоком та всіляку нічим не помащену зеленину, як радили йому лікарі, і вшанував найвищих придворних тим, що причовгав на їхню спільну вечерю в головній бенкетній залі палацу.

- Ох, як же мені полегшало, просто знов жити захотілося! - просторікав він, сьорбаючи з келиха кисле молоко, тимчасом як придворні споживали розкішну вечерю з шістнадцяти страв. - Може, ви скажете, цей швейцарець був не винен, але що вдієш - іде війна, а під час війни таких тонкощів, як вина чи безвинність, не можна дотримувати надто пильно. І чи я винен, що в моїх жилах тече кров, а не сироватка? Цей лобур привіз мені рапорт про стан наших укріплень. Важко повірити, що той безсоромник маршал Маррадас наважився написати: мовляв, наші укріплення варті щонайбільше коров’ячого млинця. Так, так, ви мене добре розчули: коров’ячого млинця. А якби я відкрив вам, що він пише про окремі фортеці та міста, скажімо, про Райн, Ульм, Регенсбург, - вам би волосся на голові стало диба. Отож не дивуйтеся, що й мені тоді в очах потемніло. Я б наказав повісити Маррадаса, якби він був під рукою. Та що його під рукою не було, то я звелів повісити гінця - логічно, правда?

Логічно чи ні, а панство аж сторопіло. Настала хвилина загального заціпеніння, ніхто не знав, що сказати, і всі тільки дивились один на одного, і в очах у всіх читалась та сама думка: «Що це він каже й нащо він нам це каже? І чого він перед нами виправдовується, що зігнав на комусь оскому? І відколи це генералісимус цісарської армії розголошує перед своїми придворними військові таємниці, наприклад те, що наші укріплення варті коров’ячого млинця?»

Аби затерти ніяковість, обергофмейстер граф Крістоф фон Ліхтенштейн, чоловік досвідчений, світський, розважно промовив:

- Не наше діло оцінювати вчинки вашої високості й сумніватися, чи вони добре виважені, необхідні й слушні.

На те герцог прикро засміявся:

- Я був би радий, якби міг поділяти ваше переконання щодо необхідності й слушності всіх моїх учинків. На жаль, я теж людина, а люди не бувають непогрішні. Непогрішні тільки зорі, а вони мовчать, бо я вже не маю ні Кеплера, ні Сені, що розуміли їхню мову. Якби хоч ота ворожка була під руками: я ж її найняв за всіма правилами, але дожидаю марно. І хтозна: коли вже мене на це потягло, то, може, як вона раптом об’явиться, я і її накажу повісити, бо вона так довго примусила себе чекати. До речі, чи хто з вас випадком не чув про такого лайдацюгу на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан?

Засмучені придворні змушені були признатися, що про лайдацюгу з таким ім’ям не чули.

- Шкода, - сказав герцог. - Отець Жозеф його шукає, бо приписує йому - не втямлю, чого, - мало не містичне значення. Я не люблю капуцинів і взагалі ченців, але отець Жозеф - не просто собі чернець, і я вважаю спритним ходом і великим дипломатичним виграшем, що мені пощастило здобути його приязнь. Я пообіцяв пошукати того П’єра де Кюкана, а отець Жозеф, напевне, так вірить у мою всемогутність, що переконаний: я своєї обіцянки дотримаю. І було б чудово, якби мені справді пощастило піднести йому цього П’єра де Кюкана. Та як нема, то нема. Ніщо не клеїться. Я вже й не питаю, чи повернувся де ла Прері. Знаю й так, що не повернувся.

Шевальє де ла Прері, збіднілий французький дворянин, який при Вальдштейновому дворі обіймав добре оплачувану посаду головного дегустатора та знавця вин, три тижні тому поїхав до Вахау-на-Дунаї закуповувати дюрнштейнський сільванер - єдине вино, що пасує до печеного ляща з голландською підливою й жерухою, і ось його, як слушно заявив герцог, досі не було ні слуху ні духу.

Та другого дня виявилося, що розміщення зірок не зовсім несприятливе для герцога: шевальє де ла Прері не тільки повернувся, а й привіз відомості про того лайдацюгу П’єра Кюкана де Кюкана. Укритий пилюкою, шевальє пригнав чвалом до Меммінгена, не дбаючи ні про етикет, ні про наказ дотримувати тиші, перестрибуючи через три сходинки, збіг на другий поверх палацу Фуггерів, ще як герцог спочивав у ліжку, і, рвучись до Вальдштейнових покоїв, зчинив страшний ґвалт. Розсерджений герцог, пробуркавшись зі сну, підійшов до дверей у нічній сорочці й мало не вимовив свого «Повісьте цю тварюку!», передчасно урвавши життя шевальє, від якого залежало й життя нашого героя. На щастя, герцога, мабуть, ще гнітила вчорашня пригода з безневинно страченим гінцем, яка, очевидно, не прикрасила Вальдштейна в очах придворних, тож тепер він вирішив повестись по-королівському, з богорівною іронією й холодом.

- Пане де ла Прері, - звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, - видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.

- До дідька вино! - закричав шевальє. - Ідеться про мого друга - його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!

- Певне, що можу, - відказав герцог, так само царственно величний і холодний. - Але я хотів би спершу знати, хто він.

- Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!

Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:

«Міській раді Кемптена.

Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».

Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.