Пролог у морі солодкий перший розділ

Косіна, Ілюстрована світова історія, т. III, с. 189.

Яначек. Смерть Вальдштейна, с. 153.

Яначек. Вальдштейн і його доба, с. 429.

Полішенський. Тридцятилітня війна та європейська криза XVII ст., с. 211.

Голо Манн. Вальдштейн, с. 1051.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», - каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, - і такі мрії снувались у нього в голові! - мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, - чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана - цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій - лихими підозрами, а підозри - жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті - це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, - веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens»¹, або: «Net möglich»², або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» - або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн - не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»

Перед судом його справді не можна було поставити, а тому цісар, що ніколи не відзначався елегантністю й оригінальністю мислення, підіслав до Вальдштейнового двійника найманих убивць. Це сталось, як відомо, в Хебі 25 лютого 1634 року. Разом з Міхлем убито принагідно й чотирьох Вальдштейнових друзів. А війна тривала ще чотирнадцять років.

Очевидно, знаменита Вальдштейнова ідея мати двійника, а коли він стає непотрібним, - ховати його обличчя під залізною маскою, проникла до Франції, і нею згодом скористався Людовік XIV з більшим успіхом, ніж нещасливий Вальдштейн.

Веритарії мали свого лікаря, який раніше мав у Арнштадті дуже добру практику. Цей поважний, сумлінний чоловік узявся за жахливо вимучену Лібушу, що вкрай потребувала лікарської допомоги, й успішно лікував її з самовідданою допомогою Франти Ажзавтрадома, який палко закохався в прекрасну чаклунку. Веритарії, ці славні діти, добродушно посміювалися з неприхованої закоханості м’язистого вернидуба й хапалися за боки, коли під час болючого лікування, часом не менш страшного за самі тортури, - скажімо, коли лікар управляв чаклунці звихнуті суглоби або складав докупи поламані кісточки ступень, Франта супроводив Лібушині стогони повним муки скиглінням. Та одна обставина трохи дивувала веритаріїв: Петрові, що врятував її, важачи життям, Лібуша не виявляла й крихти вдячності, а ставилась до нього холодно, коли не вороже. Але такі вже бувають жінки, казали веритарії, балакаючи про Лібушу біля табірних багать.

Минав день за днем, і їх усе більше дивувало, що про Вальдштейнову смерть не чути ні слова. Але їхня віра в Петрову нездатність брехати була така тверда, що нікому з них і на думку не спало йому не вірити. Відень, міркували вони, приховує ту смерть із якихось політичних причин, але довіку таїтися з нею не зможе й одного чудового дня змушений буде все розкрити. А як розкриє, тоді вже й війна невдовзі скінчиться.

В те, що Вальдштейна нема, раптом повірив і найхитріший, найпронозливіший, найпоінформованіший з усіх веритаріїв - Медард. Він же, як ми знаємо, за Петровою спиною мав із Вальдштейном таємні зносини. Після Петрового повернення з Праги Вальдштейнів палац перестав посилати Медардові поштових голубів, і це утвердило Медарда в думці, що Вальдштейн справді вирядився на той світ. А оскільки обережність не буває зайва, він довірчо спитав Петра, чи той справді напевне вбив Вальдштейна, а не тільки поранив. Петр відповів так твердо й однозначно, що Медард відкинув усі сумніви.

Ну, а як же в цю перехідну пору, коли чортове яйце збиралося розколотись, поводився наш герой, Петр Кукань з Куканя? Чудово поводився, будьте певні, поводився так, як годиться справжньому чоловікові, правдивому й чесному. Нічим не виказуючи зрозумілої нетерплячки, що роздирала йому груди, дбав про своїх людей, веритаріїв, щоб їхнє життя не текло марно, не розминалося з метою, яку вони обрали собі.

Коли в середині травня того самого року величезна, сорокатисячна армія, яку називали Вальдштейновою, або цісарською, рушила на схід, у Сілезію, покинули свої зимові квартири в Тюрінзькому лісі та рушили за нею й веритарії. Петр і далі водив своїх вояків у каральні походи проти грабіжників та насильників, тож веритарії не могли йому закинути нічого. Але виконував свої щоденні обов’язки вже зовсім машинально, занепокоєний і схвильований думкою, чи мрії його молодих літ про врятування людства, яких він давно зрікся, збагнувши їхню нездійсненність, не мали все ж таки певних підстав, навіть більше: чи не були вони виявом його незвичайної натури, його-як хтось колись сказав йому - благословенності? Можливо раніше це виявлялося тільки в його месіанських схильностях та мріях і мало дати плід аж тепер, коли він, Петр, дійшов літ зрілості? Вальдштейн перед своєю смертю в підземеллі власного палацу, можливо, просто плескав язиком, але ті його балачки здавались настільки логічними, що навряд чи були вигадкою напівбожевільного марнолюбця. Принаймні оті слова про можливий шлюб з однією гарненькою герцогівною свідчили про його добру поінформованість. Але чому ж тоді нічого не відбувається? Чому світ мовчить і ні слівцем не виказує, що потребує його, Петрової, допомоги, його благословенності, його геніальності?

Петр не знав, що справа не посувається вперед так гладенько й однозначно, як він, Петр Кукань з Куканя, хотів би і як він у муках нетерплячки уявляв собі. Проти тих, хто стояв за герцога Страмбського, тобто Петра Куканя з Куканя, існувала дуже одностайна опозиція. Ці люди хотіли посадовити на чеський трон не якогось авантурника, а чоловіка з усіх поглядів випробуваного, герцога Мекленбурзького та Фрідландського, а на додачу ще й Заганського та Глогівсь- кого, Альбрехта з Вальдштейна; вони, звичайно, не знали, що того вже нема на світі. Ця опозиція перемагала аж до того фатального дня, коли, як сказано, Міхль розчарував шведів. Тоді шведи враз стали на бік герцога Страмбського. За несповна два тижні до табору веритаріїв на річці Одері приїхала непримітна, невелика, але супроводжувана сильним озброєним загоном карета, що везла двох високих осіб із шведських урядових кіл - один із них був багатий граф, другий зубожілий князь, ні той, ні той не настільки визначні та славні, щоб їхній візит до розбійницького табору (що вдієш - веритаріїв, попри всю їхню справедливість, вважали розбійниками) не справляв враження чогось негожого. Водночас гості були не такі незначні та невідомі, щоб проводир тих розбійників відчув себе приниженим. Герцог да Страмба прийняв гостей ґречно й провів їх через табір, військовий порядок у якому та й дух ревної дисципліни справили на них, зрозуміло, якнайсприятливіше враження.

Познайомивши гостей із двома своїми найближчими помічниками, проповідником Медардом та шевальє де ла Прері, Петр завів їх до свого намету, тепер нап’ятого під велетенським столітнім дубом, що був могутнім і величним уже тоді, коли Христофор Колумб іще тільки задумав плавання довкола світу. Пригостивши їх вином, яке після приїзду шевальє де ла Прері стало значно кращим, і перечитавши привезені ними грамоти - одну з папською печаткою, другу - від шведської королівської канцелярії, він з годину поважно розмовляв з ними.

Протягом тієї години вояки з ескорту високих гостей, утомлені травневою спекою, гомоніли з веритаріями, гасячи спрагу та вимиваючи з горлянок пилюку, якої наковталися за довгу дорогу, й так охоче задовольняли цікавість своїх господарів, що Медардів шпиг, який тим часом підслухував, тулячись під Петровим командирським наметом, зміг потім розповісти Медардові тільки те, що вже знали всі веритарії: шведи справді, як сказав перед смертю Вальдштейн, хочуть посадити Петра на чеський трон. Про Вальдштейнову смерть нагорі й досі ніби не знають, тобто знають про неї дуже добре, бо такого неможливо не знати, але мовчать. Ну, а Петр тепер поїде до Італії, щоб знову посісти своє покинуте герцогство Страмбу і щоб там його звінчали з отією гарненькою принцесочкою, котру веритарії врятували з халепи торік.

Все це звучало так любо, так гарно й симпатично, що всі веритарії радо вислухали короткі, але значущі слова, якими попрощався з ними їхній проводир, Петр Кукань з Куканя, від’їжджаючи до Італії завойовувати світ (уже втретє в житті). Ось що він їм сказав:

- Веритарії, друзі й брати мої, я вас покидаю, але ненадовго, з більш ніж поважної причини, про яку не мушу розводитись, бо ви всі вже більш-менш знаєте чи принаймні здогадуєтеся, про що йдеться. Я повернуся до вас, щоб закликати вас до дальшої спільної праці й іти разом з вами до чимраз вищої й вищої мети. Лишайтесь вірні думкам та ідеалам, що досі обумовлювали всі наші спільні дії, й завжди пам’ятайте ту першу й головну засаду, з якої випливають усі інші, тобто: правда занадто поважна річ, аби з нею робити фокуси, бо так само як усе походить з одного, так і правда завжди одна.

- Правда завжди одна! - хором закричали веритарії, впавши на коліна перед героєм, що прощався з ними, а жінки підносили до нього немовлят, щоб він їх поблагословив. Це . була така зворушлива сцена, аж сам проповідник Медард, який завжди дбав про те, щоб останнє слово було за ним, не знав, що до цього докинути.

- Шевальє де ла Прері, - вів далі Петр, - ви згодні заступити мене на час моєї відсутності?

Шевальє відповів згодою.

- Слухайтесь його наказів, як моїх власних, - сказав Петр веритаріям. - А ти, брате Ажзавтрадома, хочеш супроводити мене в дорозі?

Франта Ажзавтрадома похмуро відповів: «Так», - і ця ствердна, але нерадісна відповідь викликала на обличчях веритаріїв добродушно-насмішкуватий вираз, бо всі знали: закоханий вояк учора наважився признатись уже більш-менш здоровій Лібуші в своїх палких почуттях, але зустрів тільки погордливий сміх. Отже, Петрова пропозиція була саме вчасною, бо для зраненого серця нема кращих ліків, як зміна оточення, подорож.

І ось одного дня, коли шевальє де ла Прері на чолі загону добірних, випробуваних вояків рушив, як досі робив Петр, у інспекційний чи, краще сказати, охоронний рейд, цього разу до Вроцлава та його околиць, веритарії, що лишились у таборі, з подивом помітили: на них, чортзна-звідки взявшись, суне з півночі похідним строєм, під гуркіт барабанів та спів дудок ціла хмара війська.

По мундирах і прапорах неважко було впізнати Вальдштейнових цісарців. Підійшовши на постріл, вони викотили наперед гармати, захистили їх кошиками з землею, а тоді зразу почали обстрілювати табір веритаріїв гранатами й запалювальними ядрами. А коли все - намети, халупи, повітки, вози, стайні - охопило полум’я, цісарці кинулись в атаку. Коли шевальє де ла Прері повернувсь увечері додому зі своїми людьми, жоден таємний дозор не спитав у втомлених вояків пароля й не дав їм відгуку, що все гаразд і можна їхати далі. А там, де ще на світанку стояв чудово обладнаний військовий табір, повний дисциплінованих веритаріїв та їхніх дружин і дітей, тепер були тільки димучі недогарки, попіл, сморід, груз, кров та вирви від гранат, людські й кінські трупи. На землі валявся й казан із червоною рідиною, в якому веритарії тримали свою спільну скарбницю. Його коштовний вміст щез, а гілля велетня-дуба, що затінював Петрів намет, тепер повалений і потоптаний, гнулося під вагою десятків закляклих тіл, розвішаних на ньому.

Кукань, зрадник, віроломець, брехун, боягуз Кукань твердив, ніби власною рукою вколошкав Вальдштейна, а це дешева брехня, бо того саме сьогодні всі тут бачили живого й здорового: він приїхав подивитись, як його солдати вішають наших братів на гіллі дуба. Це видовище так його тішило, що він аж бульки носом пускав. Таке було переконання, такі слова переходили з уст в уста серед веритаріїв, здорових чи поранених, що пережили катастрофу й ще завидна крадькома повернулись до табору, щоб розшукати й забрати з таємних сховків своє особисте добро, скарбнички з коштовностями та монетами, якими вбезпечувались від перемін долі всі, в тому числі й ті, хто свого часу в Чорному лісі найзавзятіше кричав, домагаючись смерті грішного брата Мартіна. Кукань - страхополох, Кукань - заяча душа, Кукань знав не тільки те, що Вальдштейн живий, а й те, що він хоче нас винищити, а тому вчасно накивав п’ятами. Цьому популярному трактуванню Петрової зради надав остаточної форми проповідник Медард, який теж мав тут свої таємні сховки й задля них мусив повернутись до сплюндрованого табору. А коли вже добувся туди, то зібрав круг себе жменьку нещасливців і сказав:

- Це ж Петер Кукан, хай буде прокляте його ім’я, навчив нас вірити насамперед свідченню своїх чуттів. Чи може бути переконливіше свідчення його зради, ніж погляд на оце дерево, що стало велетенською шибеницею, та на мертві тіла наших братів і сестер?

- Не може! - відповіли веритарії понурим хором.

- Чи можна собі уявити, - провадив Медард, - підступнішу брехню, ніж брехня Куканова, коли він запевнив нас у смерті Вальдштейна, хоч не вбив його, як твердив, а навпаки, запродав нас йому?

- Не можна! - вигукнули веритарії.

- Чи заслужив він за це якнайсуворішої кари? - спитав Медард.

- Заслужив, - відповіли веритарії.

- Значить, засуджуємо його на смерть?

- Засуджуємо!

- А хто зголоситься виконати цей вирок?

- Я, - сказала прекрасна чаклунка Лібуша Кураж, і настала хвилина розгубленого мовчання.

- А ти усвідомлюєш, сестро, - спитав Медард, - за яке завдання, нелегке й для дужого чоловіка, хочеш узятись?

Лібуша Кураж кивнула головою.

- А маєш уявлення, як це зробити?

Лібуша витягла з-за пояса кинджал і замахнулась ним.

- Отак, - сказала вона. - Поїду до Італії, розпитаюсь там, як попасти до Страмби, й переб’ю йому весілля.

- Заріжеш його?

- Заріжу, - підтвердила Лібуша.

Це були прості, але ваговиті слова. Веритарії відгукнулись на них схвальним шепотом, але враз озвався глузливий голос шевальє де ла Прері:

- Спокійно, дами й панове. Будь ласка, трохи логіки. Коли на нас упаде нещастя, ми в розпачі можемо зректися всього: життя, вітчизни, кохання, родини, друзів, становища; тільки логіки не слід би зрікатися, бо поки держатимемось логіки, ми вбережемось від дурної легкодухості й кінець кінцем не зречемося жодної з тих добрих речей, які я щойно перелічив. Тому я пропоную не забувати про логіку навіть тепер, коли свідчення наших чуттів, як тут було дуже гарно сказано, підтверджує, що ми стоїмо коло дуба, обвішаного трупами. Це факт украй смутний і жахливий, одначе, дами й панове, з нього не можна виснувати нічого, крім його реальності. П’єр де Кюкан. до сьогоднішнього ранку святий, умить став негідником, бо виявилося, що Вальдштейн, якого він вважав за мертвого, живий. Але хіба П’єр не міг помилитися? Хіба не бувало такого, що людина, яку вже клали в труну, оживала? Ви твердите, ніби П’єр запродав вас Вальдштейнові? А дурнішого ви нічого не змогли придумати? Що б він за вас, злиднів, одержав? Коли Вальдштейнові закортіло вас вимордувати та перевішати, йому не треба було для цього купувати вас у Кюкана. Ох, люди, люди, ваш настрій мінливіший, ніж погода в квітні. Апостол правди, яким був П’єр де Кюкан, тепер, по-вашому, став брехуном. Та коли він брехун, то брехня і отой його шлюб із принцесою Лінденбурзькою! Як ви тоді можете вірити, ніби він поїхав до Італії, щоб там одружитися з тією гарненькою принцесочкою? А те, що шведи хочуть посадити його на чеський трон, - теж брехня? Трохи логіки, дами й панове, трохи логіки!

І шевальє де ла Прері вихопився на свого коня.

- Ви хочете остерегти Кукана? - вереснув Медард.

- Звичайно, хочу остерегти його про те, що ви тут куєте на нього, - відказав шевальє. - Я не дозволю, щоб такий чоловік загинув від ножа скаженої мегери, яка хоче так віддячити йому за те, що він урятував їй життя.

Він цьвохнув коня й погнав чвалом, але далеко не від’їхав, бо Лібуша блискавично розмахнулась кинджалом, якого тримала в руці, й пожбурила його в спину вершникові. Шевальє де ла Прері захитався і, не пускаючи з рук повода, повільно, ніби нерішуче сповз на землю. Лібуша підскочила до нього, висмикнула кинджал з рани під лівою лопаткою, що означало миттєву смерть, злетіла сама на коня й зникла у вечірньому присмерку. «Це таки справжня відьма, - думали нажахані веритарії, вслухаючись у тупіт її коня. - І в цьому збрехав нам Кукан, коли казав, що її без вини звинуватили в спілці з дияволом».

Через три тижні в Страмбі, столиці однойменного італійського герцогства, на piazza Monumentale - майдані Пам’ятників - герцог Страмбський, він-таки Петр Кукань з Куканя, зі своєю молодою щасливою дружиною після закінчення шлюбного обряду, який відправив сам кардинал Франческо Барберіні, папин небіж, під оглушливий радісний крик натовпу, що заповнював просторий майдан ущерть, вийшов із бронзових дверей на паперть собору святого Павла.

Вродливий, ніби юний бог, увесь - на бажання молодої - в білому, так що й справді не різнився від її дитинного уявлення про казкового принца, Петр іще ніколи не жив таким окриленим, повним життям, не мав стільки ясних, радісних думок, надій та перспектив, не відчував такої гарячої віри в те, що людський світ добрий. Герцогівна ледь спиралася на його руку, а він дивився згори паперті на свою Страмбу, про яку з тієї миті, коли ввійшов був до неї вперше вісімнадцятирічним юнаком, відчував і знав: Страмба стане містом його долі. По довгих роках невдач, програшів, злигоднів, в’язниць, ешафотів, страждань і жахів Петр вернувся до своєї Страмби як переможець, під схвальні усміхи світських і духовних можновладців, шведів і французів, та навіть самого папи.

Ні, це був не тільки його успіх, це був насамперед тріумф правди, за яку він одвіку бився, розуму, в силу якого вірив, і справедливості, поборником якої був. Він, Петр Кукань з Куканя, здобув визнання й пошану тих, хто спрямовував політику цієї частини світу, й примусив їх забрати його з табору ізгоїв, сказавши: «Ти добрий. Ти ніколи не збрехав, ніколи не підвів, ніколи не відступив перед найтяжчим завданням, поки сам уважав, що воно служить добрій справі. А тому вгорнись у горностаєву мантію й сядь спочатку на трон герцогський, який ми тобі повертаємо, а потім на трон королівський, який ми тобі пропонуємо, й виведи зневірене, стражденне людство з темряви, в якій воно заблукало з вини своїх поганих проводирів».

Певне, такі думки снувались у голові Петра Куканя аж до хвилини, коли сталось оте незбагненне, чого не зумів виразно помітити й змалювати ніхто, дарма що на ту подію дивилися сотні очей. Якась невідома особа пробралася до самого Петра і всадила йому в груди ніж - це факт незаперечний і доведений, хоч би вже самим тим, що герцог у ту мить похитнувсь й упав на коліна, на обличчі в нього з’явився вираз подиву, а на грудях виступила червона пляма.

Але це й усе, що можна сказати про ту трагедію напевне. Чи була та невідома особа жінкою, чи чоловіком, звідки вона взялась і як їй пощастило продертися до Петра крізь шеренгу найвельможніших гостей, а головне - куди вона поділась після свого вчинку і як це ніхто не вхопив її за комір?

Усієї цієї низки дивних обставин, навіть загадок ніхто ніколи не з’ясує. Свідки всі без винятку погодилися тільки на слушному твердженні, висловленому кимось дуже мудрим: замах на герцога-новоженця стався так несподівано, що перше ніж хтось устиг повірити, герцог уже лежав навзнак, розкинувши руки, й широко розплющеними очима дивився на прозоро-чорну тінь смерті, схожу на постать жінки, такої велетенської, що вона, схиляючись над ним, затуляла собою сонце.

Як тільки вбитого перенесли до палацу Гамбаріні, Франта Ажзавтрадома зміркував, що після Петрової смерті йому тут, серед чужих панів, робити нема чого: герцог Ліндебурзький, чиї честолюбні надії вмерли, кипів гнівом на оту - за його словами - чеську потолоч, бо переконаний був, що Петр став жертвою інтриг своїх заздрісних співвітчизників, а в бідолашної принцеси Елізи, чиє подружжя з Петром тривало всього кілька хвилин, саме стільки, скільки вони йшли від вівтаря до паперті собору, потьмарився розум. Не те щоб вона зовсім збожеволіла, ні, просто, як кажуть учені, порушилась її розумова рівновага. Але цього було досить: сердешна не говорила і не думала ні про що, крім того, що втрималось на поверхні її затьмареної свідомості: що в Петровій смерті винна сама вона, Еліза, бо це вона умовила Петра на час весілля скинути отого жахливого панцера, якого він звик носити під верхнім одягом.

Отож Франта вивів свого коня з розкішної стайні Гамбаріні й подався чимшвидше геть із Страмби. Минаючи капличку святої Катерини зразу за мурами міста, він побачив молоду жінку, що стояла навколішки біля цілющого джерела віддалік і вмивалася. Франта не бачив її обличчя, але щось у лінії спини здалось йому знайомим, і він придивився ближче - їй же богу, Лібуша!

- Здорова була, Лібушо! - сказав він. - Що ти тут робиш?

- Здоров, Франто, - відказала Лібуша. - Вмиваюсь, хіба не бачиш?

- А чого це?

- Бо очі болять, - відповіла Лібуша. - Кажуть, ніби вода з цього джерела лікує всі хвороби очей. А в мене вони горять від плачу.

- Ти плачеш за Петром? - спитав Франта.

- А то ж за ким.

- Еге, то був хлопцюга нівроку, - сказав Франта. - Коли ми бились на кийках у султановім сералі, він так наклепав мені зад, що я два тижні сісти не міг.

І Франта від того спогаду зареготав, тільки сміх його скидався на тяжкий чоловічий плач.

Вони мовчки їхали поряд. Аж перегодя Франта спитав:

- Куди поїдемо?

- Тільки не до веритаріїв, - відказала Лібуша.

- От і добре! - зрадів Франта. - Бо без Петра воно було б уже не те.

- А головне - веритаріїв уже нема, - пояснила Лібуша й розказала Франті, що сталося.

- Але ж це нісенітниця! - вигукнув Франта. - Як міг Вальдштейн напасти на табір, коли Вальдштейна нема на світі?

- І нема, і є, - відказала Лібуша. - Я на власні очі бачила, як Петр убив його, але Вальдштейн мав двійника, і той, мабуть, сів на його місце. Веритарії цього, звісно, не знають, а тому думають, ніби Петр їм набрехав, і послали мене до Праги, щоб я його за це скарала. Я це зробила, але не за те, а з ревнощів, бо не хотіла, щоб він дістався отій довгоногій принцесі.

- Лібушо, якби це була правда, я б тобі оцими руками скрутив голову, - сказав Франта. - Але ти жартуєш, еге?

- Та звісно, жартую, - підтвердила Лібуша.

- Надалі такі дурні жарти облиш, - сказав Франта.

- Будь радий, що я взагалі ще можу жартувати, - огризнулась Лібуша.

Вони й далі їхали разом і щодень глибше усвідомлювали, що вже не розійдуться. Виявилося, що у Франти кишені не порожні, бо він у веритаріях потай навідкладав собі чималенько, а Лібуша була просто-таки багата, бо мала в Празі у банківському сейфі гарненьку купку грошей, і жовтих, і білих, які віддавна посилала туди векселями.

Побравшися, Франта з Лібушею придбали собі гарний маркітантський віз і коня. Шведи після невдач із Вальдштейном та Петром Куканем зовсім утратили інтерес до дальшої долі чеського королівства та трону, відкинули всі боговгодні думки й ідеали свого короля-героя й дбали відтоді тільки про здобич та зиск. А Франта з Лібушею їздили туди й сюди по всій Європі возом, навантаженим горілкою, тютюном та вином, і так само, як шведи, дбали тільки про свою користь та вигоду.

Франта був для Лібуші відважним і непереможним захисником, а вона була йому вірною і дбайливою дружиною, і хто їх бачив, той навряд чи здогадався б, що вона колись була чаклункою, та ще й прекрасною. Вона народила Франті троє дітей - двох синів і дочку, але дочка дожила тільки до восьми років: її зґвалтували й замордували п’яні шведські мушкетери, коли вона пішла до шинку по пиво для тата. А старший син, Петр, з необачності опинився в перестрілці, і його вбило випадковою кулею.

Лібуша Кураж терпіла все це спокійно й урівноважено; лиш інколи її, за Франтовим виразом, нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля - чародійне, звичайно, - потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й плачучи дивилась на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набуваючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні. Лібуша, ридаючи, шепотіла:

- Ти був єдиний, а я тебе вбила. Як ти можеш простити мені, коли я сама собі не можу простити? Чого я ще сподіваюся тут, коли тебе нема? І це моя вина, що тебе нема!..

Вона журилась і плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона, як і раніш, відсилала векселями до Праги. То було життя трудне й суворе, але з таким дужим чоловіком можна було сяк-так перебиватись. А що таке життя давало зиск, то час їм минав приємно та швидко, тож коли за п’ятнадцять років по смерті Петра Куканя війна скінчилась миром, який називають вестфальським, то й Лібуші, й Франті Ажзавтрадома, і їхньому синові це здалося снігом на голову.

ЧОМУ ПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА?

Історичний роман як такий - явище вельми складне й багатоманітне; здається, жоден прозаїчний жанр у світовій літературі не має стільки видів, підвидів, такого, сказати б, жанрового різноманіття; не диво відтак, що історична белетристика вважається чи не найпопулярнішою; не секрет, що й у нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком природну потребу історичного пізнання; з іншого - історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що читача теж приваблює, а головне - читач залюбки проводить паралелі до живої реальності, зрештою, й автори нерідко користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином з читачем відбувається подвійна - текстова й підтекстова - розмова: автор типізує й узагальнює факти й конкретні образи, абстрагує проблему, співвідносячи її з загальнолюдськими гуманістичними ідеалами.

Не зайве у цьому зв’язку нагадати класичні слова Івана Франка з передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична - се не історія... Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». І далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Твори в 50 т., т. 16, с. 7).

Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагаду» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII ст. та автором відомої драми «Милість божа»), а ще бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б до прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії П. Куліша); реалісти розвивали патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, даючи близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковуючи ідею твору потребам сучасності, як це визначив зокрема І. Франко. Знаменний афоризм А. Дюма, що історія - цвях, на якому письменник вішає свою картину, досить точно відбиває таку позицію. Бажання зацікавити читача сприяє зростанню сюжетної вигадливості, через що герой поступово наділяється суперрисами і з волі автора потрапляє у найдивовижніші випробування, зчаста й авантюрні, - романи А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта. У нашій літературі першим зразком історичної авантюрно-патріотичної повісті варто назвати, певно, «Марусю» Марка Вовчка, твір, якому, до речі, судилася популярність не так на Україні, як у Франції, навіть в Італії. Романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича якнайкраще характеризують роман патріотично-пізнавальний. М. Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, зумисне пише їх російською мовою з цілком практичною метою зацікавити національною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову, або й зв’язок із рідною землею. З подібною метою писалися й романи та повісті для молоді.

Як реакція на таке відверто тенденційне застосування історичного роману, постав у європейській літературі роман історичного факту чи, як його ще називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе. В українській літературі видатним представником такого типу літератури треба назвати Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи - Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю історичною достеменністю. Від Вольтера з його «Філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, що кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі якусь велику проблему людського буття - до блискучих зразків такого жанру належать «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Фараон» Болеслава Пруса, «Авірон» та «Довбуш» Гната Хоткевича.

Двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема історичної, зливає водно поетику різних стильових епох: історичний твір вбирає в себе поетику «готичного» роману з його потягом до «жахливих», ба фантастичних ситуацій, використовує елементи фольклорно-фантастичної і казкової літератури, не зрікається й патріотично-пізнавальної мети, намагаючись на матеріалі минулого вирішувати соціально-етичну проблематику сьогодення. Новочасний авантюрний роман часто вже не є простим чтивом; збагачуючись компонентами інших історичних жанрів, він стає досить складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Значно поширюється у сьогоднішній літературі й роман-есе, переймаючи немало чисто белетристичних прийомів; з’являються й пародійні форми, які користуються шаблонами історичного роману, зумисне цю шаблонність підкреслюючи й над нею іронізуючи.

Сучасна історична белетристика нерідко втручається навіть у «святе святих», ігноруючи класичну межу між історією й красним письменством: белетрист не лише оперує живими образами, історія для нього - не тільки цвях, на якому можна повісити власну картину, він намагається по-своєму «мотивувати і групувати факти», витворюючи власну, часом і фантастичну, модель минулого, що викликає гостру реакцію вчених. Нещадна критика археологом П. Толочком романів Івана Білика («Меч Арея», 1972, «Похорон богів», 1986) - класична ілюстрація такої непогодженості прийомів історії та белетристики. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які вибирають собі право фантазувати на теми історії - без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії та пригодах історичних осіб. Пригадується небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення у народі формують не вони, вчені, зі своїми малотиражними, вузькофаховими виданнями, а белетристи, схильні до фантазування, чиї твори, однак, пожадливо читаються й поширюються масовими тиражами.

І все-таки, думається, дискусія між істориками й белетристами значною мірою безґрунтовна, оскільки моделювання історії, подій і фактів історичних - одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не так письменники, як самі історики, котрі випускають надто мало популярних видань, побудованих на науково перевірених фактах. Як не згадати тут гірких слів українського есеїста кінця XIX - початку XX ст. Василя Горленка: «Вчені наші найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою», перетворюючи свої роботи «у наукову гімнастику, чужу живій поезії».

Ця преамбула, гадаємо, необхідна, щоб краще зрозуміти пропонований роман В. Неффа, досить далекий від жаданої для багатьох «історичної достеменності». Чеська література, як і українська, має багату й широко розроблену традицію історичної белетристики; 70-і роки (а саме до них належить історична трилогія В. Неффа) з’явили цілу низку історичних романів та повістей (Мілоша Кратохвіла, Норберта Фріда, Алексея Плудека, Алени Врбової та інших), характерною ознакою яких є широке географічне тло (загальноєвропейське і навіть орієнтальне) та принциповий вихід на так звані «вічні» проблеми. Трилогія В. Неффа, безумовно, вписується в цю «нову хвилю» чеського історичного роману і є цікавою спробою синтезу літературних форм та стилістичних засобів, засвоєних європейською історичною романістикою XIX і XX століть, їхньою, сказати б, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча з цим терміном, мабуть, варто поводитися обачніше, адже будь-яка пародія - ознака виродження жанру; осміювання серйозного - це, по суті, намагання покінчити з тими чи тими вже застарілими, заштампованими, а тому й смішними прийомами.

Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді з’являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій: згадуються передусім романи Дюма, Брехтова матінка Кураж; немало є в творі й гумору, але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм - явище не першої половини XVII ст., а другої половини XVIII), він перекидає прямі містки у сучасність; підкреслюючи, що його твір - це історія, розказана людиною XX ст., він створює певну універсальну модель; закидаючи, образно кажучи, вудочку, щоб його поживу схопив навіть легкочитець, має на меті втягти його у сферу свого цілком серйозного мислення, посмішивши й забавивши читача, намагається сказати йому про речі далеко не смішні - про те, що хвилює й болить його, людину двадцятого століття.

Позиція оповідача чимось схожа тут на позицію середньовічних блазнів, котрі, вбравшись у кумедні шати, вже тим самим здобували право говорити те, чого не могла сказати людина в костюмі партикулярному. І гумор, і пародія, і навіть травестія служать письменникові приблизно ту саму службу, що й колись нашому Іванові Котляревському; справжня пародія - це, зрештою, не Котляревський, а «котляревщина». Цій меті служить і зумисна «літературність» твору, пробуджуючи у читацькій уяві асоціації з раніше прочитаними «Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо, тобто автор не тільки закидає вудочку, як ми казали, для легкочитця, а й апелює до читача обізнаного, готового до творчої співпраці. Письменник, здається, розігрує вишукану інтелектуальну партію, сплітаючи в одно елементи авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального роману, переміщуючи реалії історичні й анахронічні.

Головним героєм трилогії (перша частина «У королеви немає ніг» вийшла 1973 року, друга - «Перстень Борджіїв» - 1975, третя - «Прекрасна чаклунка» - 1979) є такий собі Петр Кукань із Куканя, що означає в перекладі «курча з-під квочки». Наче витворене сучасними мультиплікаторами Курча вилупилося з яйця й подалось у світ переживати страшні і смішні пригоди. Кукань має всі риси супергероя: наївний і легковірний, він перемагає в боях і виходить з нещасть неушкоджений; він завжди бадьорий («парубок моторний») і дотепний, він викликає неодмінну симпатію у володарів та жінок і водночас хоче стати рятівником страждущого людства, втручаючись у найважливіші події європейської історії першої половини XVII ст. Зрештою, й усі ті події подаються ледь не як наслідок пригод та діяльності Куканя - недаремно ж його долею керують богині (зовсім як у «Енеїді» Вергілія чи Котляревського).

Скрізь Кукань хоче сіяти добро й справедливість, але скрізь, де він прикладає свої зусилля, натомість з’являється смерть. Він дорадник султана - гине султан; він втручається у політичні події Франції - гине кардинал Гамбаріні; він береться припинити Тридцятилітню війну - гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв, правдопоклонників, - гинуть верітарії, деградуючи перед загибеллю у розбійників; гине навіть шведський король Густав-Адольф, намірившись перетворити Петра Куканя у керовану маріонетку. Читачеві, який не читав перших двох частин трилогії, така трансформація образу - невинне миле курча з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, у сліди якого ступає лиховісне привиддя Смерті, - буде не зовсім ясна, якщо він не візьме до уваги запрограмованість Куканевого життя з народження. У празького алхіміка, шукача філософського каменя, за допомогою якого можна було б усі метали обертати у золото й срібло (а в символічному плані - у шукача істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно, іронічна), до чого причетні богині долі - три парки, що символізують протяг життя. У трактуванні В. Неффа це - добрі богині, що наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їхнє рішення має коригуватися волею богині Зла - помічаємо тут відбиття фольклорного поняття Долі, як уособлення двох антагоністичних начал - Долі й Недолі. Богиня Зла задоволена з рішення добрих богинь, бо воно само від себе має породжувати зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, але, виявляється, схована в ньому глибока діалектика.

Тут, власне, й спрацьовує сумна іронія В. Неффа. Супергерої як такі - породження казкової віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично і нездоланну; увійшовши в літературу, а згодом і в кіно, вони перетворилися на один із набридливих мистецьких штампів. Ґенеза образу - від легкотравного чтива типу романів Дюма до ніцшеанської філософської концепції надлюдини і далі - до багатьох спроб скультивувати цей тип не лише у літературі і філософії, а й у житті; такий тип врешті-решт культивується фашизмом різних ґатунків, відверто дегуманізуючи і саме поняття людини, й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв стає авантюрист і цинік Медард, типовий міщанин-хамелеон, який легко і вправно перетворює службу начебто позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво і, зрештою, у власне збагачення). Сам Кукань не має ані честолюбних задумів, ані реального прагнення кудись вибитися чи якось збагатитися. Кукань у своїй першооснові й справді курча з-під квочки, його зовнішність цілком невинна і симпатична. Він лишається безвісним, людиною без слави, точніше - стає анонімною силою, якою хочуть покористуватися сильні світу, домагаючись успіху у світовій бойні. Кукань сприяє їм, позичаючи свою маску - маску такого собі невинного жовтого, пухнастого курчати. Кукань як супергерой - це, по суті, символ соціальної демагогії цього світу, адже жодне з учинених ним геройств не приносить нікому добра, та й сам він, убиваючи своїх суперників, не гнітиться актом убивства й не мучиться докорами сумління, тобто з веселою, білозубою посмішкою переступає, як і личить супергероєві, через трупи.

І відбувається врешті те, що має відбутися: Кукань, хоч і живе своїми первісними, на позір добрими, засадами, поступово втрачає владу над собою, перетворюється на маріонетку, якою граються незалежно від її бажання. Вперше це сталося в обложеному Магдебурзі, де виникла секта верітаріїв. Кукань здивовано довідується, що чималий гурт однодумців повторює його істини і скандує їх, наче хунвейбіни - цитати з повчань Мао Цзедуна. Секта виникає незалежно від волі Куканя, і єдине, що йому залишається, підкорити її своєму впливові. Але цей вплив мінімальний, бо кожен із верітаріїв, скандуючи доброчесні істини Куканя, залюбки бере участь у розбоях, а награбоване приховує по власних криївках. Більше того, Кукань довідується з часом, що дії його загону стали дисциплінуючим стимулом для армій, які брали участь у Тридцятилітній війні і вже почали було масово розкладатися, тобто - став фактично не стимулом до припинення бойні, а засобом її посилення. Кукань сам переконується, що його дії марні і війни не припинять. І ось - кульмінація: Кукань стає кандидатом на чеську корону - перетворюється в керовану іншими маріонетку.

Можновладці граються його долею, але Петра Куканя це не вражає: він сам бере участь у грі і випадково чи не випадково усуває з дороги єдиного серйозного конкурента - герцога Вальдштейна. Без вагання покидає Петр Кукань своїх верітаріїв, яких одразу ж по тому знищують; він навіть скидає панцира, якого завжди носив під сорочкою, - відчуває себе убезпеченим. І вже тим самим перестає існувати як давній Петр Кукань - удар чаклунки Лібуші кинджалом тільки ставить на цій історії останній знак оклику. Кукань перетворюється в ніщо, як свого часу перетворився в ніщо малюк Цахес, на прізвисько Цинобер з відомої повісті Е. Т. А. Гофмана.

Те, що вбиває його чаклунка Лібуша (однойменна з легендарною чеською королевою), теж не випадково. Вона - представниця ділового світу, який гріє руки на воєнному вогні, тож не лише ревнощі спонукали її до такого вчинку. Курча з-під Квочки засліпило на якийсь час цю практичну даму, затьмарило їй тверезий погляд сяєвом ідеалу, вибило її зі звичної колії, але це світло виявилося врешті блиском скельця на смітнику. Чаклунка Лібуша повертається до того, з чого й починала, - збирає зі своїм чоловіком, найближчим приятелем Куканя Франтою Ажзавтрадома, грошву, інколи побивається: «Ти був єдиний, а я тебе вбила!..» - і далі складає собі грошенята, відсилаючи їх векселями до Праги. Справді-бо: її «єдиний» перетворивсь у дим і пішов за димом, не залишивши по собі й сліду.

Отаку серйозну, печальну історію оповів читачеві веселим, авантюрним романом Владімір Нефф. Отака сумна засторога сучасному людству прочитується за бурлескними сценами, перемішаними з моторошними, болючими описами людської бойні, описами облудного і безумного світу, що сплівся в безглуздій, безконечній і нікому не потрібній війні, якої не вдавалося поки що зупинити ні супергероям, ні донкіхотам, ні тим, котрі намагалися їм вторувати.