Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Іншим засобом залучення рабів у цивільний обіг були преторські позови, зміст та характер яких найчастіше залежав від виду діяльності раба.

1. Асііо іпзШогіа претор давав у випадках, коли

хазяїн призначав раба керуючим своїм підприєм¬

ством — торговим або іншим. Оскільки хазяїн дору¬

чав рабу вести свої справи, на нього лягала відпові¬

дальність за дії раба у повному обсязі (Д. 14. 3. 1).

2. Аналогічно за допомогою — асііо ехегсііогіа

вирішувалась проблема виконання зобов'язань за

договорами, укладеними рабом — капітаном судна

(Д. 14. 1. 1).

3. Асііо диосі іиззи надавався тоді, коли раб укла¬

дав договір на підставі попередньої домовленості сво¬

го хазяїна з третьою особою (Д. 15. 4. 1. 1).

4. За асііо сіє іп гет УЄГ8О хазяїн відповідав у ме¬

жах отриманого майна за дії раба, внаслідок яких це

майно перейшло до нього (Д. 12. 6. 13-14).

5. Хазяїн також відповідав за шкоду, заподіяну його

рабом іншій особі.

Таким чином, спектр участі рабів у приватному обі¬гу був достатньо широким, що дозволяє говорити про існування у них реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єкт-ності.

Досить своєрідним було становище колонів. У період республіки і принципату колони — це орен¬дарі чужої землі, але особисто пов'язані з хазяїном землі тільки зобов'язаннями за договором оренди.

При домінаті колони поступово потрапляють у залежність від хазяїв ділянок. Цьому сприяли еко¬номічні чинники — кредиторська заборгованість, а та¬кож ряд законодавчих рішень. Так, конституцією 322 року вперше передбачалося, що колони можуть бути примусово повернені на самовільно полишені ними ділян¬ки. У 357 році законодавчо було заборонено продавати землю без колонів, що живуть на ній.

В результаті таких змін з'являється нова категорія громадян: не позбавлених правоздатності у сфері ци¬вільно-правових відносин, але прикутих до землі, на якій вони живуть та яку обробляють. Складається своєрід¬ний взаємозв'язок між хазяїном ділянки та колоном. Якщо колон покине землю, володар землі має право вінди-кувати його, як віндикував би раба. Разом з тим, хазяїн не може вигнати колона з ділянки, а також не може продати колона без землі або землю без колона.

Таким чином, колонат був своєрідним прототипом кріпацького права, але більш ліберального, більш капіта¬лістичного, більш економічно виправданого та прагма¬тичного виду.

9.2. Сім'я

Хоча норми, що стосуються сімейних відносин, залиша¬ються одними з найбільш консервативних у розглядува¬ному періоді, проте у розумінні змісту та характеру «бать¬ківської влади» відбуваються поступові, але суттєві зміни.

129
Разом з тим, парадокс полягає в тому, що коли загальні тенденції розвитку права визначаються впливом при¬родно-правових концепцій, то «сімейне право» розви¬вається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряючись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Так, Діонісій Галікарнаський у І ст. до н. є. зазначає істотні розбіжності у статусі дітей за грецьким та римсь¬ким правом. Для греків вихід дітей з-під батьківської влади сприймався як прояв природних законів і тому тут не треба було спеціального рішення, волевиявлення пози¬вача. Достатньо було досягти певного віку, одружитися або бути внесеним у громадянські списки. Для римської сім'ї цього недостатньо: син залишався під владою бать¬ка сімейства до смерті останнього або до емансипації. Причому це стосувалося тільки приватної сфери, бо у сфері публічній, «суспільній», навіть підвладний син міг займа¬ти посади магістрате, і при відправленні ним магістрату¬ри батько повинен був підкорятися синові, вшанованому суспільною довірою (Д. 36. 1. 13. 5). За свідоцтвом Авла Геллія (2. 2. 1-10) для римлян так само природним було шанування батьком сімейства сина при відправленні ним магістратури, як і шанування цим сином батька «поза суспільними справами». Причому, шанування у даному випадку включало не лише повагу, але і підкорення батьківській владі (Д. 40. 2. 18).

Таке становище зберігається і в період принципату, що відображено у відомому «Сенатусконсульті Мацедо-на», що не визнавав юридичної сили позик підвладних синів (Д. 14. 6).

Але поступово держава починає втручатися до сімей¬них відносин. Не скасувавши сам принцип батьківсь¬кої влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розширюють приватноправову самостійність дорослих «синів сімейства».

Для цього використовується таке поняття як ресиііит сазїгепз («ВОЄННИЙ пекулій» або «табірне майно»). Цей пекулій охоплює те, що син отримав, знаходячись на військовій службі, а також те, що він отримав в дар від батька та інших осіб в цей період (Д. 49. 17. 11). Спочат¬ку він стосувався тільки вояків, але поступово коло відно¬син розширюється. Право на воєнний пекулій з часів

130

Адріана надається ветеранам, а з часів домінату з'явля¬ються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний і т. п., суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо вважається належним синові, який має право розпоряджатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати стосовно нього договори. Щоправда, існувала формальна заборона на дарування майна, яке вхо¬дило до пекулію, іншим особам (Д. 39. 5. 7), але практи¬ка знайшла чимало винятків із загального правила.

На заміну вимоги дотримання формальностей при укладенні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23. 2. 5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійсню¬валися шляхом неформальної угоди (Д. 23. 1. 7). Вони встановлювали не лише моральний обов'язок укласти у майбутньому шлюб, але й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що відмовилась від обіцянки, втра¬чала право на повернення зроблених нею з приводу за¬ручин подарунків.

Умови укладення шлюбу:

1) існування іиз сопиЬіі, тобто права вступати у закон¬

ний римський шлюб. Якщо бажаючі вступити у шлюб

не мали іиз сопиЬіі, то шлюб не міг бути укладений, але

допускався конкубінат — дозволене законом співжиття,

що мало метою встановлення «начебто шлюбних» відно¬

син. Розглядався конкубінат як своєрідний «неповно¬

цінний шлюб», при якому особисті та майнові відноси¬

ни були тотожні шлюбним, але дружина не поділяла со¬

ціальний стан чоловіка. Слід звернути увагу на те, що

конкубінат міг мати місце тільки при відсутності іив

сопиЬіі. У протилежному випадку треба було укладати

законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних

відносинах (Д. 25. 3. 7). Від конкубінату слід відрізня¬

ти контуберніум — шлюбні відносини між рабами;

2) досягнення шлюбного віку: 12 років — дівчатка,

14 — хлопчики (Д. 23. 2. 4);

131

І

3) угода між тими, що укладали шлюб та згода на шлюб

магістрату. Згода батька сімейства на шлюб непотрібна,

якщо він у полоні або безвісно відсутній (Д. 23. 2. 10);

4) відсутність перешкод до укладення шлюбу (спорід¬

неності: по прямій лінії — будь-якої, по боковій — між

дядьком та племінницею; свояцтва — по прямій лінії, а

за християнських імператорів — і по боковій; відносин

опіки; іншої залежності, наприклад, жительки провінції

від правителя провінції; не допускався також шлюб між

тим з подружжя, хто був винен в адюльтері, та його

співучасником).

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя; відпа¬дінням якоїсь з умов його існування, в тому числі, коли наставало сарШз 6'етіпи'Ьіо; за бажанням чоловіка або дружини або їхньою взаємною згодою на припинення шлюбу (Д. 24. 2. 1-6).

Якщо для республіканського Риму була характерна свобода розлучення, то в імператорський період з цим явищем велась боротьба, головними засобами якої було встановлення невигідних майнових наслідків для ініціа¬тора розлучення або особи, винної у припиненні шлюбу (Д. 24. 3. 39).

Після розлучення можна було укласти новий шлюб. Але існували обмеження, встановлені в інтересах дітей від першого шлюбу. Так, якщо батьки вступали у новий шлюб, то майно вважалось належним їм лише на праві користування, а після їх смерті переходило до дітей від першого шлюбу.

Обсяг та характер взаємних прав і обов'язків под¬ружжя визначався сутністю шлюбу зіпе тапи, як шлю¬бу вільного, заснованого на рівноправності і навіть де¬якій юридичній «відчуженості» чоловіка та дружини. Вступаючи у такий шлюб, жінка зберігала юридичний стан, що мала до шлюбу. Вона могла укладати з іншими особами угоди, відчужувати та набувати майно.

Разом з тим дещо обмеженим було ]из соттегсіі подружжя відносно одне одного. Загалом, чоловік та дружина мали право укладати між собою різноманітні види договорів, але, один з них — дарування, був можли¬вий лише з істотними застереженнями. Хоча за загаль¬ним правилом дарування між чоловіком та дружиною не мало сили (Д. 24. 1. 1—3) проте дозволялось дарувант

132
ня на похорон (Д. 24. 1. 5. 8-10), дарування на випадок смерті (Д. 24. 1. 9. 2), дарування дружиною чоловікові для просування по службі, а також для необхідних вит¬рат за посадою (Д. 24. 1. 40-42), дарування внаслідок вигнання (Д. 24. 1. 43), дарування на випадок розлучен¬ня (Д. 24. 1. 60. 1).

9.3. Юридичні особи

Разом з фізичними особами, суб'єктами права могли бути також особи юридичні, найдавніші з яких згадува¬лися ще в Законах XII Таблиць і найбільш розповсюд¬женим видом яких в період пізньої Республіки були муніціпп. Саме стосовно муніціпій була розроблена ідея юридичної особи, яка пізніше застосовувалась і до при¬ватних корпорацій. Хоч в деяких правах корпорації були обмежені порівняно з муніціпіями (наприклад, вони не могли бути спадкоємцями на відміну від останніх), але в цілому вони трактуються як особи, здатні бути учасниками приватноправових відносин. Юриспруден¬ція «класичного періоду» достатньо чітко і послідовно розмежовує саму організацію та окремих осіб, що вхо¬дять до її складу.

В зв'язку з аналізом сутності та значення категорії юридичної особи слід звернути увагу на колізію інте¬ресів, що виникла у цій сфері між державою та фунда¬ментальними положеннями приватного права у процесі утворення юридичних осіб.

В той час, коли приватне право йшло шляхом виз¬нання правоздатності організацій, Римська держава ви¬рішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування Республіки об'єд¬нання громадян могли створюватися без якихось обме¬жень, дозволу державних органів тощо, то вже в остан¬ньому столітті до н. є. запроваджено низку обмежень, пов'язаних з політичними, релігійними та морально-етич¬ними міркуваннями.

Так, сенатусконсультом 64 року до н. є. були розпу¬щені всі колегії, які після розслідування магістратів були визнані шкідливими для громадського порядку. Через 6 років вони були відновлені, але ще через 2 роки Сенат знов постановив ліквідувати колегії, що перетворилися у політичні клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквіду¬вав усі колегії та корпорації, крім найдавніших.

133
Що стосується можливості створення організацій — юридичних осіб на майбутнє, то законом Августа було встановлено загальне правило, згідно якому для створення об'єднань треба було дозвіл Сенату (Д. 3. 4. 1).

І все ж таки на початку Імперії починає формуватися достатньо складна система юридичних осіб. Крім вже відомих раніше муніціпій та приватних корпорацій, права юридичних осіб визнаються за державою, яка пер-сонофікується у скарбниці. Ситуація ускладнюється тим, що деякий час паралельно існують дві скарбниці: дер¬жавна — Римської Республіки (аегагішп) та £ізсиз — скарбниця принцепса, який спочатку вважався приват¬ною особою.

Державна скарбниця (республіканська) була суб'єктом публічного права, але скарбниця імператорська — суб'єк¬том приватного права. На імператора лягала публіч¬но-правова повинність витрачати фіскальне майно на державні потреби. Однак цей обов'язок не відображався на приватноправовому статусі принцепса: юридично він був таким самим власником майна, як і всі інші при¬ватні особи. З часом обидві скарбниці було об'єднано у руках принцепса. Завдяки цьому задовольнялася потреба в єдиному центрі державних коштів та в зближенні їх обігу з майном приватних осіб..

Поступово всі джерела державних доходів концент¬руються не в аегагіит, а у ґізсиз, що втілює у собі держа¬ву як суб'єкта приватного права.

Слід зазначити, що разом з принциповим визнанням фіску суб'єктом приватного права за ним в той же час зберігаються привілеї, підґрунтям яких було скоріш за все існування у її статусі публічно-правових елементів. Так, майно скарбниці не могло набуватися за давністю володіння, її вимоги до боржників задовольнялися пе¬ред іншими кредиторами і т. д.

Крім того, юридичними особами з часом стали уста¬нови, поштовхом чому було визнання у 380 році христи¬янства державною релігією. За церковними установами визнали право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку правоздатність поширюють на різноманітні приватні (недержавні) благодійні установи — шпиталі, притулки та ін., оскільки вони знаходяться під нагля¬дом церкви.
Загалом, римське право не мало детально розробле¬ного поняття та теорії юридичної особи. Але була до¬статньо чітко визначена ідея цього інституту: виз¬нання правоздатності за організацією, відокремленої від правоздатності фізичних осіб, які входять до її складу. Крім того, було розроблено засоби реалізації штучної дієздатності та визначено види юридичних осіб.

Головні положення, сформульовані римською юрисп¬руденцією щодо юридичних осіб виглядають таким чи¬ном:

1). Корпорації (юридичні особи) у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні (Д. 50. 16. 16).

2). Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників (Д. 3. 4. 7. 2).

3). Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту (Д. 3. 4. 1. 1; Д. 3. 4. 9).

4). Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне од¬ного (Д. 3. 4. 7. 1).

5). Корпорація вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином (Д. 3. 4. 1. 3; Д. 3. 4. 2. 3).

Торкаючись питань участі у цивільному обігу фізич¬них та юридичних осіб, треба згадати про інститут представництва, за допомогою якого дії одних осіб можуть створювати при певних умовах права та обов'яз¬ки для інших осіб.

Існує точка зору, що у Римі представництво тривалий час не мало помітного розповсюдження (І.Б. Новицький).

Але треба взяти до уваги, що представництво на ос¬нові закону (обов'язкове), а також на змішаних підста¬вах (добровільно-примусове) було достатньо розповсюд¬женим в період Імперії (наприклад, представництво від імені юридичних осіб, представництво рабом інтересів хазяїна на підставі преторського едикту та ін.).

Тому більш точним буде твердження, що в римсько¬му праві ще не набуло поширення добровільне пред¬ставництво, в той час як достатньо часто зустрічалося обов'язкове та добровільно-примусове представництво.
134

135
9.4. Речеве право

Всі речі поділялись на дві категорії: речі сакрального права і речі людського права (Гай. Інституції. 2. 2); ос¬танні, в свою чергу, поділялись на речі публічні та при¬ватні (Гай. 2. 10).

Публічні речі були вилучені з обігу і не могли належа¬ти комусь на праві власності, оскільки вважалися та¬кими, що належать всьому суспільству громадян (Гай. 2. 11).

Що стосується речей приватного права, то вони мог¬ли бути: рухомі та нерухомі, подільні та неподільні, прості та складні, родові та індивідуально-визначені, ті, що спо¬живаються і ті, що не споживаються, головні та друго¬рядні тощо.

Найголовнішим в системі речевих прав Риму є право власності, яке, стосовно до приватного права епохи прин¬ципату, можна визначити лише приблизно як встанов¬лення максимально повного володарювання особи над річчю, доповнене правом визначати юридичну та фізич¬ну долю останньої.

В період Пізньої Республіки цей інститут зазнав істот¬них змін, що пов'язані з подіями, які відбувалися в житті тодішнього Риму. Зміцнення Римської держави, зростан¬ня громадського земельного фонду, в свою чергу, тягне розширення практики надання земельних ділянок з його складу приватним особам. Власність на землю все більше індивідуалізується. Впродовж 121-111 рр. до н. є. з'яв¬ляються три аграрних закони, якими був скасований принцип невідчужуваності колишніх земель громад¬ського фонду, наданих приватним особам; закріплено права приватного власника землі: иіі, £гиі, ЬаЬеге, роззійеге (користуватися, отримувати плоди, мати, володіти); ска¬совано обов'язок власників колишніх громадських зе¬мель сплачувати земельний податок; закріплена мож¬ливість переходу земельної ділянки у спадщину тощо. Таким чином, в цей період формується індивідуальне право приватної власності.

Разом з тим, характер цього процесу був складним, а іноді й непослідовним.

Так, індивідуалізація власності, ускладнення пов'яза¬них з цим відносин на певному етапі ведуть до своєрід¬ного «розщеплення» єдиної колись категорії права квіритської власності. Зокрема, особливості правового

136

Таке зовнішнє ускладнення відносин власності при¬звело до виникнення в романістиці точки зору, згідно якій власність існувала в римському приватному праві у чотирьох видах: квіритська, бонітарна (або ж преторсь¬ка), провінційна та власність перегринів.

Однак аналіз першоджерел, а також дані досліджень останнього часу в цій сфері дозволяють сумніватися в правомірності такої диференціації.

По-перше, некоректними є підстави та критерії кла¬сифікації. Наприклад, провінційна власність виокрем¬лена тільки за єдиним критерієм, що відрізняє її від римської власності, — оподаткованістю, а власність пе¬регринів — за критерієм масиву нормативного матері¬алу, що застосовується.

По-друге, стосовно так званої бонітарної, або преторсь¬кої, власності, вживається некоректне позначення. Як свідчать останні дослідження першоджерел, римські юристи, що користувалися юридичною термінологією в її суворому та чіткому значенні, ніколи не кваліфікува¬ли бонітарного господаря речі, як власника. Терміна «бонітарна», або «преторська», власність римське право не знало. Вперше його використав Теофіл, візантійський юрист VI ст. н. є. у парафразі Інституцій. Що ж сто¬сується сутності «бонітарної власності», то за своїм характером вона є добросовісним посіданням, що є, до речі, підставою для набуття права власності за давністю володіння.

Таким чином, можна зробити висновок про помил¬ковість розмежування у римському приватному праві декількох видів права власності. Думається, що згаду¬ване «розщеплення» пов'язане не з реальним існуван¬ням кількох видів власності (права власності), а є спро¬бою екстраполювати сучасні підходи, поняття, категорії на давньоримську основу.

Оскільки у римській юриспруденції були відсутні уявлення, адекватні сучасному праву власності, то для

<

137

Зокрема, серед них римські правознавці називали такі:

1. Безпосередня влада над річчю. Для того, щоб

користуватися або розпоряджатися нею, власнику

немає необхідності звертатися до інших осіб.

2. Абсолютна влада над річчю, яка, втім, може бути

обмежена в інтересах суспільства або третіх осіб (сер¬

вітути тощо).

3. Абсолютний захист прав власника від порушень

з боку «всіх і кожного».

4. «Еластичність» права власності — його здатність

до відновлення після припинення обмежень, встанов¬

лених законом або угодою.
5. Можливість для власника використовувати

позитивні якості речі.

6. Можливість отримувати та використовувати на

свій розсуд плоди, які дає річ, в тому числі — отриму¬

вати доходи від її використання.

7. Можливість для власника розпоряджатися на¬

лежними йому речами, визначаючи їх фізичну та

юридичну долю.

8. Можливість (право) власника витребувати свою річ від особи, що утримує цю річ без законних підстав, а також вимагати усунення порушень прав власника за допомогою негаторного та прогібіторного позовів.

До переліку правоможностей власника не входило посідання (володіння), котре могло існувати окремо від права власності.

У класичному римському праві спектр засобів набут¬тя права власності значно розширився.

Насамперед, тим, що всі способи придбання права влас¬ності поділяються на первісні, при яких право власності виникає вперше і, тому, не залежить від прав інших осіб, та вторинні (похідні), при яких право набувача ґрун¬тується на праві іншої особи, виникає з права колишнього власника.

До первинних способів набуття права власності нале¬жали: окупація — присвоєння безгосподарних речей; скарб (тезаурус) — заховані цінності, хазяїн яких не відомий; специфікація — переробка, тобто створення

138

До вторинних засобів набуття права власності відно¬сили: набуття речей за договором та набуття речей шляхом спадкування.

Серед договірних форм набуття права власності в джерелах класичного періоду зберігаються знайомі з цивільного права манципація, цесія та традиція. Однак значення їх істотно змінюється: перші дві поступово втрачають значення і вже наприкінці принципату тра¬диція залишається, практично, єдиним договірним за¬собом набуття права власності. Такий стан речей збе¬рігається до кінця існування Римської імперії.

Припинялося право власності за різними підстава¬ми: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втра¬тою права власності проти волі власника (наприклад, при конфіскації) тощо.

У період класичного права з'являється категорія за¬гальної власності — (соттипіо або рго ІПЙІУІЗО), суть якої Цельз — син сформулював так: «...Не може бути власності або посідання двох у повному обсязі, однак вони мають власність в частці на весь предмет неподільно» (Д. 13. 6. 5. 15).

Поступово були сформульовані загальні положення спільної власності. її учасники мали право спільного користування речами. Плоди і доходи розподілялись пропорційно часткам у праві власності. Управління та розпорядження спільними речами проводилось за взає¬мною згодою.

Істотними гарантіями інтересів учасників спільної власності були два повноваження: 1). Кожний з них міг заборонити іншим розпоряджатися спільною власністю (Д. 10. 3. 28); 2). Кожний міг вимагати поділу спільної власності, крім випадків, коли інтерес самої речі, її якості потребують тимчасового недопущення такого поділу (Д. 10. 34). В останньому випадку тому, хто хотів поділу, сплачувалась компенсація.

В разі поділу спільна власність припинялася. Ідеальні частки перетворюються на частки реальні, тобто йдеть¬ся вже не про частки у праві, а про право власності ок¬ремої особи на частину речі.

139

Досить різноманітною і ефективною була система захисту права власності. Найбільш типовими у ній були три речево-правових позови: віндикаційний, нега-торний, прогібіторний.