Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

— народні збори;

— сенат;

— ординарні патриціанські магістратури;

— екстраординарні патриціанські магістратури;

— плебейські магістратури.

Розглядаючи систему державних органів періоду Рес¬публіки, варто звернути увагу на розмаїття, яке існує у цій галузі.

82

Так, народні збори існують у вигляді коміцій, під яки¬ми маються на увазі збори патриціїїв та плебеїв, які виконують законодавчі, управлінські та судові функції.

— куріатні коміції (розглядають насамперед пи¬

тання сімейного та спадкового права);

— центуріатні коміції (вважалися найголовніши¬

ми зборами римського народу і вирішували усі важ¬

ливі питання. їх рішення мав ратифікувати сенат).

— трибутні коміції (вирішували ті питання, які

полишили для них центуріатні коміції);

— сопсіііа ріеЬіз ігіЬиіа (збори плебеїв, що склика¬

лися для виборів плебейських трибунів та едилів і

вирішення законодавчих питань. їхні рішення нази¬

валися плебесцитами);

Крім того, скликалися неформальні збори (сопііопез), які могли обговорювати поточні питання, але не мали права приймати обов'язкові рішення.

Сенат — складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше до його складу могли входити й плебеї. Списки сенаторів з числа колишніх магістратів складалися цен¬зорами. Цей орган визначав головні напрямки зовніш¬ньої політики, а у галузі внутрішніх справ був дорад¬чим органом магістратів, визначаючи основні напрям¬ки їхньої діяльності. Ратифікував рішення народних

зборів.

Ординарні патриціанські магістратури (з часом стали патриціансько-плебейськими) включали такі види вищих магістратів:

функції. Обиралися центуріатними коміціями у кіль¬

кості двох осіб: 1 — патрицій, 1 — плебей);

— претори (їх було двоє — ргаеіог игЬапиз та ргаеіог

реге£гіпиз — управляли містом за відсутності кон¬

сула, мали універсальну юрисдикцію у «спірних спра¬

вах» на відміну від консула який мав юрисдикцію у

«безспірних справах».

Крім того існували нижчі магістрати, яким доруча¬лося виконання спеціальних функцій:

— цензори (складали цензи — податкові і військові

списки, а також списки сенаторів);

— курульні едили (наглядали за порядком і роз¬

глядали суперечки на ринках);

83

— квестори (спочатку виконували роль помічників

скарбіїв, хранителів держархіву та інтендантів у про¬

вінціях);

— колегії жерців (крім відправлення культу, зай¬

малися відправленням судочинства у справах, що мали

сакральний характер);

— допоміжні колегії (обиралися для виконання

окремих адміністративних робіт — організація кар¬

бування грошей, забезпечення стану доріг тощо).

Екстраординарні патриціанські (з часом стали патриціансько-плебейськими) магістратури:

— диктатор (призначався з числа консулів, на час

існування загрози державним інтересам, але не дов¬

ше, ніж на 6 місяців. Мав сукупну владу усіх орди¬

нарних магістратур);

— та£І8Іег едиіішп (начальник кінноти, підпоряд¬

кований лише диктатору);

— ргае£есіиз игЬі («правитель міста» — консул, що

мав останнім покидати місто у небезпеці. Відповідав

за забезпечення функціонування міських служб).

Плебейські магістратури.

Сюди входили:

— трибуни (обиралися зборами плебеїв на 1 рік у

кількості спочатку 2, потім — 10 душ. Захищали

інтереси плебсу, для чого були наділені правом вето);

— плебейські едили (допоміжні органи трибунів.

Обиралися зборами плебеїв і виконували функції,

аналогічні функціям курульних едилів).

Слід звернути увагу на те, що в період принципату система державних органів практично не зазнала зовнішніх змін. Разом з тим, представницькі законодавчі та управлінські органи поступово втрачають реальне значення, оскільки влада акумулюється в руках прин-цепса, котрий управляє країною за допомогою низки допоміжних органів та служб — Сопзіііига ргіпсіріз, Рівсиз саезагіз, Ргае£есіив ргаеіогіо та спеціалізованих канцелярій принцепса.

Проте тривалий час зберігає свою життєздатність інститут преторів: останні виступають як суб'єкти правотворчості аж до створення «постійного едикту».

Істотних змін зазнають державні інституції у період домінату.

84

Вищим органом влади і управління стає імператор. Владні функції він здійснює за допомогою спеціаль¬них органів: центральних та регіональних (місцевих). До центральних державних органів належали:

дорадчий орган при імператорі;

— вищі бюрократи: (іиаезіог засгі раіаіі — секре¬

тар імператора або ж міністр юстиції, сотез засгагит

1аг£іііопит — управляючий державною скарбницею

або ж міністр фінансів, сотев гегит ргіуаііогит —

управляючий імператорським майном, та&івіег

оШсіогит — управляючий центральними імператорсь¬

кими установами (імператорською адміністрацією);

— військовоначальники — та^ізігі тііііит (їх

очолював сам імператор).

3. Специфіка римської правосвідомості

Визначення специфіки римської правосвідомості не може бути повним, якщо не врахувати вплив грецької культури.

При тих особливостях, що мали римський характер, зокрема, і римське суспільство і держава, в цілому, мож¬на було очікувати цікавих результатів зіткнення грець¬кої і римської культур, подібних і відмінних (різних) одночасно.

Передусім, слід звернути увагу на те, що попри усю несхожість національного характеру греків і римлян, ці культури об'єднувало те, що вони формувалися на одна¬ковому підґрунті — на базі античного громадянського суспільства.

Весь лад такого суспільства визначав шкалу основ¬них цінностей. До них, зокрема, належали: ідея значи¬мості громадянського суспільства при нерозривному зв'язку блага окремої особи з благом усього колективу, служити якому — обов'язок кожного громадянина; ідея верховної влади народу, що підійма античне місто на недосяжну висоту у порівнянні з тими державами, де володарює один, а решта — його раби; ідея свободи і незалежності як для міста, так і для громадян (попри усі розбіжності в тлумаченні свободи, дисципліни тощо, про які згадувалося вище, вона завжди протиставлялася

85
рабству); ідея тісного зв'язку громадянського суспіль¬ства з його богами і героями.

Крім того, політичне життя грецьких полісів і Риму, змагання лідерів різноманітних напрямків, що прагну¬ли заручитися підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що привертали масу слухачів, сприяли розвитку ораторської майстерності, мистецтва переко¬нувати, логічного мислення, вміння чітко формулювати тощо.

Разом з тим, відмінності між цими культурами убе¬рігали Рим від простого епігонства. Римляни були за¬надто сильним, занадто своєрідним народом, щоб безза¬перечно і шанобливо перейняти досягнення греків.

Багато в чому між ними існували розбіжності. Зок¬рема, можна згадати про те, що коли греки створювали міфи, можна казати, «з любові до мистецтва», наділяючи богів і героїв абстрактними, загальнолюдськими добро-чинностями, то «антиміфологічні» римляни, створюючи свої легенди, в центр їх ставили передусім Рим і тих, хто боровся за його велич.

Грецька родина не мала характеру того напіввійсько¬вого, напівгосподарського об'єднання, що було характер¬ним для римської сім'ї; римський плебс витратив більше зусиль для завоювання політичних прав, ніж грецький демос, а в процесі протистояння вироблялися різно¬манітні форми організації як патриціїв, так і плебеїв, що потягло вдосконалення різноманітних державних інституцій та установ; особливий, складний характер взаємовідносин патриціїв і плебеїв зумовлював також особливе значення права в житті суспільства, оскільки існувала потреба детальної регламентації публічних і приватних відносин.

Специфічним був у Римі зв'язок права з релігією, що практично не мало місця в грецьких містах.

Це пояснюється тим, що у Римі тісний зв'язок релігії з правом, з політичною боротьбою, з одного боку, підви¬щував її значення в житті суспільства, з іншого — спри¬яв її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з божеством, пізнання його волі, виключав політ фантазії в релігійній сфері.

Грецька і римські культури впритул зійшлися у III ст. до н. є., коли еллінська культура стала вже елліні¬стичною. Вона все ще випереджала в розвитку римську

86

культуру, але занепад її наближався; У Римі ж класич¬на антична цивілізація ще тільки розквітала.

культури.

Безумовно, філософія стоїків, що прийшла з Греції, набула в Римі значну кількість прихильників, особливо серед найбільш розвиненої частини суспільства. Але в той же час її положення відносно помірності і вміння володіти собою не мали б такого швидкого і широкого розповсюдження у Римі, якщо б не відповідали мораль¬ним ідеалам римлян, що сформувалися ще в ранній республіканський період.

Крім того, необхідно враховувати ту обставину, що еллінська культура була не єдиним чинником, що впли¬вав на створення римської цивілізації.

В цей же період відбувається складний процес рома¬нізації римських провінцій, розповсюдження в них ан¬тичної культури і зустрічний, не менш складний процес впливу провінцій на Рим. При цьому відчувається пев¬ний вплив Заходу (наприклад, в запозиченні ним окре¬мих елементів звичаєвого права, пов'язаного з громадою, а також деяких рис, що ідеалізували простий, здоровий побут «варварів») і відчутний вплив східних провінцій, особливо в сфері релігії, принаймні, в частині, що не су¬перечила традиційній римській моральності.

На базі взаємодії цих сил поступово формується своє¬рідна культура пізнього, імператорського Риму, в струк¬туру якої входять релігія, право, філософія, наука тощо. Але тут слід звернути увагу на те, що коли у І—II ст. н. є. перше місце займає наука, філософія, що продовжує грецькі традиції стоїцизму, епікурейства, то вже у III ст. все більше переважають ірраціональні витоки. В релігії на перший план виступають не ритуали, а віра, чистота душі. Аналогічні метаморфози відбуваються і з правом: тепер все більше уваги приділяється не літері, а з'ясу¬ванню дійсної сутності закону, волі людини.

Трансформація римської культури продовжується до того часу, поки її не змінює культура християнська, що супроводжується в зв'язку з кризою, а потім і розпа¬дом Римської імперії, заміною єдиної римської культу¬ри місцевою моральністю і звичаями провінцій, що віщує настання «варварського» періоду.

87

Таким чином, можна зробити загальний висновок про існування самостійної, особливої римської давньої циві¬лізації. Спочатку вона формується на підґрунті специ¬фічної римської моральності, соціальних і політичних інституцій, що обумовили виникнення особливого римсь¬кого національного характеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються досягнення античної Греції (давньогрецької цивілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає «Римський Світ», котрий являє собою реалізацію ідей «відкритого суспільства», але на специфічному римсь¬кому підґрунті і за допомогою специфічних засобів. Набуваючи риси «універсальності», і певною мірою син¬кретичності, римська цивілізація породжує універсальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політичні інститути, що в свою чергу складають її серцевину, сутність і зміст.

Таким чином, римське право виникає у невід'ємному зв'язку, «взаємопереплетенні» з релігією; потім воно набирає усе більшої соціально-політичної ваги, а відтак вимагає філософського та фахового правничого осмис¬лення і обґрунтування; і нарешті — у свої зоряні часи стає елементом суспільної та індивідуальної свідомості. Чим, власне, і визначається його значення не лише для Стародавнього Риму, але й для сучасної Європи.

4. Підґрунтя Римського права

Особливості римської моральності, як одного з чин¬ників, формування засад римського приватного права, значною мірою визначалися специфікою формування римського характеру.

Багато авторів — і давні і сучасні — відмічали такі риси римського характеру, як раціоналізм, неспро¬можність до абстрактного мислення, використання чужих духовних (і не тільки духовних) здобутків.

Але для того, щоб отримати повну картину, треба звер¬нутися до витоків римської моральності, а після цього — до характеру і тенденцій її розвитку.

88

Передусім слід взяти до уваги надзвичайно важливе значення в житті давньоримського суспільства таких інститутів як рід і сім'я.

Патріархальна сім'я (родина) була осередком су¬спільства — найбільш фундаментальним і характерним з римських соціальних інститутів. За своїм характером вона нагадувала армійський підрозділ, переведений на воєнний стан (В. Дюрант). Влада «батька сімейства» була практично необмеженою стосовно дітей, дружини, рабів, худоби. Він один представляв родину в усіх зовнішніх відносинах, захищав її (і свої) права на суді, вважався єдиним володарем всього майна, що знаходилось в сім'ї або набувалося кимсь із членів сім'ї. Життя і смерть рабів, дітей і в значній мірі — дружини — були в його владі.

Права батька сімейства певною мірою обмежувалися звичаями, суспільною думкою, радою роду, преторськи¬ми едиктами.

Але слід також звернути увагу на те, що римляни взагалі досить розумно і обережно користувались свої¬ми правами в родині: формальні приписи були значно суворішими, ніж реальна практика. В результаті між дітьми і батьками існували повага та приязнь, що при¬ховувались зовнішньою стриманістю, а становище жінки було ліпшим, ніж в гуманній Греції.

Таким чином, римська родина являла собою своєрідне господарське об'єднання, — зібрання підвладних осіб і речей, що належать старшому родичу по висхідній лінії. Саме в цьому малому суспільстві, в якому об'єднували¬ся функції родини, релігії, школи, виробництва і уряду, зростав і виховувався маленький римлянин, поважаючи батьків, безумовно виконуючи усі їхні розпорядження, формуючись як надійний громадянин непереможної держави.

Проте римська моральність формувалася не лише під впливом культу родини. У сукупності з останнім, доповнюючи його, вельми своєрідно формувалася римська

релігія.

За своєю психологічною основою вона тривалий час залишалася «антиміфологічною». З першими божества-

89
ми дитина зустрічалася в родині, де її охороняли духи предків, а носіями божественного були батько і мати.

Римлянин зростав і його оточувало все більш широ¬ке коло богів, котрі, разом з тим, на відміну від грецьких були позбавлені людських якостей. Інколи це були про¬сто абстракції: Здоров'я, Молодість, Честь, Надія, Доб¬лесть, Чистота, Злагода, Перемога, Рим.

В давньоримській релігії дослідники вбачають бага¬то негативних рис, поміж якими на першому місці стоїть превалювання форми, ритуалу над змістом.

Разом з тим, слід мати на увазі, що давня римська релігія внесла в моральність значний вклад: саме вона упорядковувала і зміцнювала індивідуума, родину, дер¬жаву. Вона фундаментувала також право, зводячи його до небесних витоків і вбираючи у релігійні шати, нази¬ваючи злочином порушення небесного порядку і спокою, підкріплюючи клятви авторитетом Юпітера. Завдяки їй, всі сторони суспільного життя набували урочистості. Вона передувала кожній дії уряду молитвою і ритуа¬лом, підводячи державу до такої нерозривної і тісної єдності з богами, що благочестя і патріотизм ставали одним цілим, а любов до Батьківщини підносилася до такої відданості, прикладів якої не знає історія людства.

Пізніше римська моральність зазнає змін під впли¬вом християнства. Вона стане м'якщою, в чомусь більш людяною. В право вносять християнський містичний коректив. Але при цьому слід пам'ятати, що підвалини римського права було закладено ще в період Республі¬ки, на республіканських традиціях і чеснотах.

Формування правосвідомості громадян Риму відбува¬лося у процесі виховання та освіти, властивих респуб¬ліканському Риму.

90
Римлянин, що отримав характерне для часів Респуб¬ліки виховання, був консервативним, відданим державі, шанобливим до старших, завзятим, чесним, практичним, суворим. Для нього не було обтяжливим підпорядку¬вання наказам, служіння суспільним інтересам, державі. На цьому ґрунтується право держави вимагати від гро¬мадянина звіту в суспільній діяльності, прибутках тощо. Індивідуалізм, свобода, що поважалися греками, для рим¬лянина поступалися місцем колективізму і загальній волі. Як зазначалося вище, він був позбавлений уяви, причому до такої міри, що навіть не міг створити влас¬ної міфології і з часом запозичив її у греків, а потім і на Сході. Він не потребував чистої науки і з підозрою дивився на філософію, що здавалася йому руйнівницею давніх вірувань та устрою.

Точне спостереження належить Вілу Дюранту, кот¬рий зазначав, що життя римлянина не вимагало від ньо¬го розуміння ані Платона, ані Архімеда, ані Христа. Він вмів лише одне — володарювати над Світом.

Треба підкреслити, що свій внесок в формування римського характеру вносила освіта, в процесі якої, втім, відбувалося і виховання, завдяки підбору дисциплін і навчального матеріалу. Формуванню правосвідомості, зокрема, сприяло вивчення напам'ять Законів XII Таб¬лиць. В той же час, наприклад, атлетиці уваги практич¬но не приділялося, як предмету даремному: за римсь¬кою уявою гартуватися і набиратися сил краще в про¬цесі корисної роботи на земельній ділянці, а не викону¬ючи непотрібні вправи.

5. Етапи розвитку Римського права

Оскільки формування та розвиток римського права відбувалися протягом майже тисячоліття, для система¬тизації матеріалу необхідним є виокремлення визначаль¬них етапів розвитку Римської держави та права.

Торкаючись періодизації розвитку Риму, як держа¬ви, найпростішим буде притримуватися поширеного поділу історії Риму на три періоди:

1). Архаїчний (царський) — 753-509 рр. до н. є.

2). Республіканський — 509-30 рр. до н. є.

3). Період імперії — ЗО р. до н. є.-476 р. н. є.

91

Поряд з цим можна виокремити такі періоди роз¬витку римського права:

2). Вдосконалення іиз СІУІІЄ, формування засад при¬ватного права (ІУ-І ст. до н. є.).

3). Завершення формування системи римського права, а також концепції розрізнення приватного і публічного права (І ст. до н. є.-II ст. н. є.).

4). Вдосконалення знайдених рішень, кодифікації (ІІ-У ст.).

Для зручності ці періоди можна згрупувати таким чином:

а) І—II — іиз СІУІІЄ;

б) III—IV — приватне і публічне право Стародавнь¬

ого Риму, як галузі знань про право.

Отже, можна вважати, що приватне право і публічне право Стародавнього Риму, як сукупність правових норм, що регулюють певні групи відносин, сформувалися лише у добу принципату.

З цього часу іиз ргіуаіит існує як антитеза іиз риЬНсит, як категорія, поява якої пов'язана з необхід¬ністю регулювання відносин між окремими особами все¬редині суспільства.

6. Система раннього римського права (Період Республіки)

6.1. Загальна характеристика

Раннє іиа СІУІІЄ (яке не варто ототожнювати з понят¬тям «цивільне право») мало декілька яскраво вираже¬них рис.

По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян.

По-друге, як вже зазначалося, в найдавнішу епоху воно було тісно пов'язане з релігією. Причому, і право, і ре¬лігія в архаїчному Римі мали виражений прагматичний характер. Етичних елементів давньоримська релігія містила небагато, а жертвоприношення мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усу¬нення перешкод у справах. Тому характерним є те, що

92

відправлення релігійного культу і тлумачення юридич¬них норм знаходились в одних і тих самих руках — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча в період Ранньої Республіки норми світського пра¬ва — «іиз» — і релігійного — «£аз» — чітко розмежову¬вались, передусім по характеру санкцій, що застосову¬ються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлу¬мачення права, залишаються поміж провідних право¬знавців

По-четверте, іиз СІУІІЄ вирізнялося порівняною просто¬тою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торго¬вий обіг. В найдавніший період римляни обходилися усього трьома договорами: пехит, тапііраііо, 1е£аіа. Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже в ті часи є те, що воно за своїм характером було системою позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, нема позову — права нема. Слід звернути увагу на те, що саме ці риси іиз сШіе відіграли певну позитивну роль у формуванні правосвідо¬мості римлян та встановленні правопорядку у Старо¬давньому Римі.

Разом з тим, їх консерватизм, надмірний формалізм, обмеженість за колом суб'єктів зумовили появу своє¬рідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відносини. Це були: іиз депііит та іиз ргаеіогіит. <Тиз §епіішп виникло в результаті діяльності ргаеіог реге£гіпиз, тобто магістрату, до юрисдикції якого відно¬сився розгляд спорів між перегрінами, а також між пе-регрінами та римськими громадянами.

Розглядаючи такі спори і не знаходячи підстав для його вирішення у іиз СІУІІЄ, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти за¬позичував ці підстави. Матеріалом для такого запози¬чення, як правило, було правове поле тих країн, громадя¬нами якої були учасники спору або хоча б один з них. .Іиз £епііит від цивільного права відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися

93

до потреб сьогодення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяльності претора, але вже претора міського, долалася інша вада уи« сіиііе — надмірний консерватизм, фор¬малізм, слабка пристосованість до потреб динамічного товарного обігу.

Ргаеіог игЬапиз, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори в цивільному праві, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто усього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднане) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієнтиром для потенційних учасників спорів були пре¬торські едикти, що їх видавали як міський, так і пере-грінський претор перед вступом на посаду.