Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

521

. Розділ «Речове право» містив у собі норми, присвя¬чені праву власності, праву забудови і застави. У статті 52 згадувалось про власність державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст. 54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, що не вилучене з цивільного обігу. В ціло¬му рішення виглядає як досить демократичне, якщо не брати до уваги обмежень, встановлених ст. 22, 24 ЦК, які фактично позбавляли підприємця можливості ре¬ально здійснювати діяльність, що базується на його ініціа¬тиві, самостійній волі, підприємливості. Таким чином, право приватної власності було настільки звужено, що у кінцевому підсумку його можна вважати лише винят¬ком із загального правила. Для захисту права власності був встановлений істотний виняток із загального пра¬вила: колишні власники, чиє майно було експропрійова¬не на підставі революційного права або перейшло у воло¬діння трудящих до 24 серпня 1922 року, не мали права вимоги повернення цього майна (Примітка до ст. 59). Таким чином, незалежно від наявності правових підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади, ко¬лишні власники не мали жодних шансів на отримання свого майна. У протилежність цьому для захисту пра¬ва державної власності застосовувалась нічим не обме¬жена віндикація (ст. 60). Цікавим є те, що ця «необме¬жена віндикація» (для обмеженого кола суб'єктів) фак¬тично ґрунтувалась на сентенції відкинутого римсько¬го права — «де я (власник) знаходжу свою річ, там я її і віндикую». Із засобів переходу права власності Кодек¬сом було передбачено договір, реквізицію та конфіска¬цію (ст.ст. 66, 69, 70). Тут цікаво зазначити, що, можли-

522

во, з того самого часу у радянському (та й пострадянсь¬кому праві) сформувалася традиція розглядати реквізи¬цію і конфіскацію як способи придбання права власності, хоча вони фактично є способами його припинення.

Поміж речевих прав посідання (володіння) не перед¬бачалось, однак деякі цивілісти зазначали існування самостійного інституту володіння (А. Компанієць, А. Ве-недиктов). Втім це були суто теоретичні конструкції, оскільки радянське цивільне право не передбачало спе¬ціального посесійного захисту.

Розділ «Зобов'язальне право* складався з 13 глав, од¬нак фактично його норми було згруповані у чотири дуже нерівноцінних за обсягом блоки: 1) загальні положен¬ня (глава І); 2) зобов'язання, що виникають з договорів (глави ІІ-ХІ); 3) зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (глава XII); 4) зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (глава XIII). У свою чергу, договірні зобов'язання мали свою «загальну» та «спеціальну» частину.

Слід зазначити, що структура та логіка цього розді¬лу радянських цивільних кодексів разюче нагадувала

523
книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільно¬го було і у змісті цих розділів.

Значну увагу було приділено регламентації умов ви¬конання зобов'язань, а також відповідальності за недо¬держання цих умов. При цьому вина як умова відпові¬дальності не згадувалась: положення відносно неї було сформульовано «від зворотного» — ст. 118 передбачала, що боржник, оскільки інше не встановлено законом або договором, звільняється від відповідальності за невико¬нання, якщо доведе, що неможливість виконання викли¬кана обставинами, які він не міг відвернути, або виникла внаслідок умислу чи необережності кредитора. Таким чином, для покладення на боржника обов'язку відшко¬дування шкоди досить було його вини у будь-якій формі, причому саме поняття вини могло бути витлумаченим дуже широко.

Особливу увагу було приділено договірним зобов'я¬занням. Детально визначались умови, порядок та момент укладення договору, а також їхні різновиди. Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у главі другій цьо¬го розділу Кодексу були названі неустойка (ст. 141-142) та завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність і цього рішення з тим, що мало місце у Німецькому ЦК: норми про заставу розміщені серед речових прав; неус¬тойка і завдаток — поміж загальних положень про договори; запорука — серед окремих видів договорів. Аналогічним у загальному вигляді є і зміст відповідних норм .

Поміж окремих видів договорів згадувалися: майно¬вий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, запору¬ка (порука), доручення (сюди ж було віднесено норми про довіреність), комісія (норми щодо неї було включе¬но до Цивільного кодексу спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), страхування. Досить оригінальним був підхід до регулювання договору товариства. Кодекс пе¬редбачав декілька видів товариств: просте товариство, повне товариство, товариство на довірі, товариство з об¬меженою відповідальністю, акціонерне товариство (ст. 276-366). Просте товариство являло собою звичайний договір про сумісну діяльність, відомий ще римському праву (зосіеїаз) і більш пізнім правовим системам (на¬приклад, §§ 705-740 Німецького ЦК). Решта видів това¬риства, які згадувались у ЦК УРСР 1922 р., були юри-

524

дичними особами (господарськими товариствами). Втім незабаром необхідність для Радянської держави у това¬риствах — юридичних особах відпала. Норми, присвя¬чені їм, вже являли теоретичний, а скоріше — історич¬ний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства (які діяли на підставі не норм Цивільного кодексу, а згідно з Положенням про акціонерні това¬риства, затвердженим ЦВК та РНК СРСР 17 серпня 1917 р.). Вони могли бути утворені лише державними організаціями, установами або підприємствами і вико¬ристовувались, головним чином, для діяльності за кор¬доном, насамперед, в «країнах народної демократії».

Зобов'язанням внаслідок заподіяння шкоди було відве¬дено загалом небагато статей ЦК (ст. 403—415), але регла¬ментація наслідків правопорушення була досить деталь¬ною. Ст. 403 встановлювала загальні засади цих зобо¬в'язань: «Хто заподіяв шкоду особі або майну іншого, зобов»язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Він звільняється від цього обов'язку, якщо доведе, що він не міг відвернути шкоди, або що він був уповноважений на заподіяння шкоди, або що шкода виникла внаслідок умислу або грубої необережності самого потерпілого».

У вказаній нормі чітко видно застосування вже зга¬дуваного вище досить типового для радянського цивіль¬ного права прийому, котрий можна назвати «визначен¬ня від зворотного». Сутність його у тому, що правило формулюється у негативній формі. Наприклад, як у да¬ному випадку: той, хто заподіяв шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодування, «якщо доведе, що він не міг

525

Цивільний кодекс більш ліберальне вирішував ці питання, передбачаючи, що майно може переходити до спадкоємців на праві власності, якщо дотримано двох умов: І) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спад¬коємцями є подружжя, діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, що є непрацездатними, нужденними і та¬кими, що перебували на утриманні покійного не менш одного року на день його смерті. Поступово можливості спадкувати були дещо розширені: скасовано граничну межу спадкування, розширене коло спадкоємців за за¬коном та можливості розпорядження майном на випа¬док смерті шляхом заповіту.

Загалом про перший Цивільний кодекс УРСР можна сказати, що, регулюючи відносини у суспільстві, яке

526

Однак при всьому цьому радянська держава залиша¬ла собі можливість у будь-який момент відкоригувати регулювання будь-яких відносин, навіть не вдаючись до змін законодавства. Для цього існував такий ефектив¬ний «інструмент», як ст.ст. 1, 4, ЗО Цивільного кодексу, а також п. 5 постанови від 16 грудня 1922 р. «Про введен¬ня у дію Цивільного кодексу УРСР», що передбачав по¬ширювальне тлумачення Цивільного кодексу «у випад¬ках, коли цього вимагає охорона інтересів робітничо-се¬лянської держави і трудящих мас». Це відкривало значні перспективи для суб'єктивного «правосуддя», яке формувалось у той час і якому судилося непогане май¬бутнє у наступні роки.

Попри згадані недоліки, радянські цивільні кодекси мали й істотний позитивний «заряд», що виражалося у їх приналежності до «пасіонарного» типу кодексів. Сутність «пасіонарних» кодексів у тому, що при їх ство¬ренні має місце не стільки узагальнення, систематизація та узгодження вже накопиченого законодавчого мате¬ріалу зі змінами і доповненнями до нього, скільки ство¬рення кодифікованого акта на принципово новій або значно оновленій порівняно з тією, що існувала у дер¬жаві і суспільстві, концепції права. Такі кодекси є реа¬лізацією концепції, що суттєво різниться від тієї, що існувала раніше. Вони вносять істотні зміни у рівень регулювання певного виду суспільних відносин, перево¬дячи його у нову якість, внаслідок чого впливають на суспільні відносини, які регулюють. Нерідко вони мо¬жуть слугувати взірцем (і слугують таким) для право-

527

Другий тип кодексів являє собою завершальний акт того чи іншого етапу розвитку певної галузі права. На¬звемо його «підсумковим», оскільки він ніби підбиває підсумки розвитку правової думки і законодавства краї¬ни на цьому етапі, підводить риску під досягненнями у тій та іншій сфері, фіксуючи останні. Кодифікації тако¬го виду мали місце в історії права, мають вони місце і тепер. Наприклад, відомі Закони XII Таблиць стали підсумком розвитку звичаєвого права архаїчного Риму. Більш близьким у часі прикладом може бути німець¬кий Цивільний кодекс (ВОВ). У вітчизняному праві прикладом «підсумкової кодифікації» може бути ство¬рення «Руської Правди». А у наші дні — прийнятий одночасно з Цивільним — Господарський кодекс Украї¬ни. Названі законодавчі акти об'єднує та ознака, що вони фіксують позицію, яка сформувалася на певному орто¬доксальному підґрунті або у кожному разі є компромі¬сом «законсервованих» ідей і вимог суспільства, що роз¬вивається. Як правило, такі кодекси достатньо успішно обслуговують потреби цивільного (торгового) обігу і навіть іноді можуть слугувати взірцем для наслідуван¬ня (як наприклад, у випадку з Німецьким цивільним кодексом, котрий, втім, як на мою думку, набув поши¬рення, скоріше, внаслідок авторитету німецької юрис¬пруденції та політичних потуг держави). Але внаслідок консерватизму концептуального підґрунтя або недостат¬ньої методологічної основи останнього «запас пасіонар-ності» таких кодексів незначний, внаслідок чого незаба¬ром починають відчуватися їхні недоліки і вони підда¬ються усе більш активній критиці, навіть з боку ко¬лишніх прихильників.

Отже, «перехідні» цивільні кодекси радянських рес¬публік 20-х років можна віднести до типу «пасіонар¬них». Хоча по своїй суті вони були запозиченням бага¬тьох ідей та інститутів ВОВ, однак, для того часу і місця, де вони були прийняті, це стало проривом у правовому регулюванні відносин цивільного обігу. Цей початок міг би мати гарне продовження, якби не зміна світоглядних засад та соціально-економічних умов існування суспіль¬ства. Події, котрі відбувалися далі, ще раз показали, що право, а надто, право приватне є частиною культури (пев¬ної локальної цивілізації ) і зміст його зазнає змін ра¬зом з останньою. До речі, останній висновок зайвий раз нагадує, що прийняття будь-якого Кодексу це не завер¬шення, а лише початок процесу, остаточна доля якого невідома.
2. Зміна правової доктрини. Друга

кодифікація цивільного законодавства

СРСР

НЕП розглядався радянськими істориками як «етап-процес», де закономірними є етап входження в НЕП, етап всебічного розвитку та етап, коли така політика себе вичерпала.

529

Не можна не згадати і про те, що ст. 14 Конституції СРСР 1936 року видання Цивільного кодексу було відне¬сено до компетенції Союзу.

Таким чином, необхідність проведення другої коди¬фікації радянського цивільного законодавства була зу¬мовлена чинниками економічного, політичного та юри¬дичного характеру. Для цього було підготоване й підґрунтя, теоретична база, що виникла під час дискусій про систему радянського права взагалі, поняття та сут¬ність радянського цивільного права, зокрема.

Хоча спори про поняття та значення права точились ще перед і в процесі прийняття перших радянських цивільних кодексів, однак до справжнього визначення ролі цивільного права радянські правники підійшли тільки після кодифікації.

Спектр думок був дуже широким, хоча й ґрунтувався на єдиній методології: визначальним моментом тут було відношення до визначення класової сутності цивільного права.

Один з редакторів Цивільного кодексу РРФСР, А. Гой-хбарг, вважав, що цивільне право — це взагалі не право, а лише комплекс соціальних функцій, покладених на окремих осіб. З класових позицій до визначення сут¬ності цивільного права підходив і М. Репснер, котрий зазначав, що радянське право характерне класовою «мно-гослойностью» і являє собою сукупність норм проле¬тарського права (кодекс законів про працю), дрібнобур¬жуазного права (Земельний кодекс) та буржуазного права" (Цивільний кодекс).

Набагато м'якше ставився до цивільного права В. Шре-твр, котрий відстоював точку зору, згідно з якою ци¬вільне право взагалі позбавлене класового змісту, не має власної внутрішньої соціальної установки. Виступаю¬чи лише інструментом, воно здатне з однаковим успі¬хом обслуговувати потреби різних соціальних епох.

Існували й інші точки зору, однак, після припинення НЕП, посилення планових засад у радянській економіці, посилення ролі «організуючого начала» права спори ці втратили актуальність, тим більше, що панівною стала теорія єдиного господарського права, яке розумілось як сукупність норм, що регулюють господарські відносини

в радянському суспільстві. Термін «цивільне право» вилучено з навчальних планів і лише в історичному своєму значенні ще зберігається у науковому обігу .

Поновлено його було лише на першій нараді науко¬вих працівників права у 1938 році. Ця нарада і та дис¬кусія, що почалась після неї, в даному випадку є цікавою тим, що вони стали поштовхом до другої дискусії — про цивільне право, котре було проведено журналом

Йшлося, загалом, не про якісь теоретичні міркування, а про формування концепції Цивільного кодексу СРСР.

Тут нема можливості зупинитися на висловлених тоді точках зору, аргументації та висновках окремих авторів. Зазначимо лише головні її результати, які мають прак¬тичне значення. Отже було визнано, що цивільно-пра¬вові норми можуть регулювати відносини як у сфері виробництва, так і у сфері обігу; відмічено, що предме¬том цивільного права є не лише майнові, але й особисті немайнові відносини; визнано наявність єдиного методу правового регулювання.

Невдовзі цю дискусію було подовжено і точилась вона до початку 60-х років. Чинником цього була необхідність у вирішенні питання про те, чи досить оновленого Ци¬вільного кодекву, чи поряд з ним має бути створено ще й кодекс господарський? Прихильники господарського права відстоювали погляд, згідно якому Цивільний ко¬декс та нормативні акти, що його доповнюють, мають ре¬гулювати тільки відносини за участю громадян. Що стосується майнових відносин між соціалістичними орга¬нізаціями, то це — сфера дії господарського права. Ци¬вілісти виходили з доцільності єдиного регулювання майнових відносин, незалежно від їхнього суб'єктного складу, Цивільним кодексом.

Підсумок дискусії було підбито законодавцем.

Оскільки після внесення у 1957 році у Конституцію СРСР змін мова далі йшла вже не про Кодекс, а про Ос¬нови цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, то саме цей акт було прийнято 8 грудня 1961 року і введено в дію з 1 травня 1962 року. Основи зна¬менували собою оновлення цивільного законодавства, приведення його у відповідність з новими історичними умовами; при цьому були спрямовані не лише на онов¬лення радянського цивільного законодавства, а на про-
530

531
ведення його нової загальної кодифікації. Причому з виданням Основ кодифікація не завершувалась, а лише починалась, тобто мова йшла про перший етап кодифі¬каційних робіт.

До цієї характеристики Основ цивільного законодав¬ства слід додати ще одне зауваження, яке має значення з точки зору визначення вектора впливу інших систем пра¬ва на радянське цивільне законодавство (наприклад, на Цивільний кодекс УРСР). Воно може бути зведене до того, що якщо в процесі першої кодифікації цивільного законо¬давства республіки СРСР, формально були вільними у виборі зразка для наслідування будь то Дигести Юстині-ана, Німецький цивільний кодекс чи Цивільний кодекс РРФСР, то тепер цей зразок визначено ст. З Основ — це самі Основи і є. Цивільні кодекси республік не можуть містити правила, які суперечать Основам. Щоправда, вони можуть розвивати та доповнювати Основи, але лише в тому випадку, коли регулювання певного типу відносин не охоплюється компетенцією СРСР.

Оскільки Основи цивільного законодавства СРСР не є для нас зараз предметом дослідження, не зупиняючись на їхньому змісті, обмежимось лише описом структури. Основи 1961 року складались з преамбули та восьми розділів: І — «Загальні положення» (ст.ст. 1-18); II — «Право власності» (ст.ст. 19-32); НІ — «Зобов'язальне право» (ст.ст. 33-95); IV — «Авторське право» (ст.ст. 96-106); V — «Право на відкриття» (ст.ст. 107-109); VI — «Винахідницьке право» (ст.ст. 110-116); VII — «Спадко¬ве право» (ст.ст. 117-121); VIII — «Правоздатність іно¬земців та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів та угод» (ст.ст. 122-129).

Що стосується змісту Основ, то він повністю увійшов до Цивільного кодексу УРСР, який було прийнято 18 липня 1963 року та введено у дію з 1 січня 1964 року. Перед тим, як перейти до характеристики цього Ко¬дексу, слід зазначити, що на початок третього тисячолі¬ття він залишався чинним цивільним кодексом Украї¬ни (з багатьма змінами та доповненнями). Але, оскільки для нас він являє інтерес як результат кодифікаційного процесу початку 60-х років, доцільно розглянути первісну його редакцію.

Як і Основи цивільного законодавства, Цивільний кодекс складається з преамбули та восьми розділів, на¬зви яких повністю співпадають із вказаними вище най¬менуваннями розділів Основ. Однак є й деякі відмінності: статей у Кодексі більше — 572, третій розділ «Зобов'я¬зальне право» поділено на дві частини: загальні поло¬ження, окремі види зобов'язань.