Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України



бет24/31
Дата21.07.2016
өлшемі1.63 Mb.
#214476
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31

У галузі права національний англійський консерва¬тизм і традиціоналізм зумовлювали острах будь-яких перемін, що не відповідали усталеному порядку і не впи¬сувалися у звичну схему правопорядку, який склався після реформ, започаткованих Генрі II.

486


Звідси й упереджене ставлення до кодифікацій. Ха¬рактерним у цьому сенсі є висловлювання Рауля Ван Канегема: »Жоден сучасний твір з англійського права не можна зрозуміти повною мірою, якщо у ньому нема достатньо ґрунтовних екскурсів в історію... Право Англії набагато більше, ніж будь-яка інша правова система, що ґрунтується на кодифікації, є продуктом його історич¬ного розвитку, оскільки будь-яка кодифікація — це зав¬жди удар сокири по безперервному плину часів». Це висловлювання цікаве тим, що звертає увагу на «істо¬ричний» характер англійського права, його певну зану-реність в минуле, без якого воно не може існувати і за¬раз. Але не менш цікавою є також і оцінка кодифікації як «абсолютного зла» для традиції права. Для англійсь¬кого правознавця піти на кодифікацію — все одно, що зійти на ешафот.

Тут, не роблячи спроби нав'язати англосаксонській родині права континентальний тип мислення, все ж таки принагідно варто зауважити, що безумовне відкидання кодифікації свідчить про небажання зрозуміти сутність цього явища, наявність його різновидів тощо. Зокрема, навряд чи можна взагалі розглядати будь-яку кодифі¬кацію як «удар сокири», а надто враховуючи, що за ти¬пом вона може бути різною. У деяких випадках авто¬рам Цивільних кодексів удається закріпити нові тен¬денції у праві, що дає підстави сподіватись, що такі ко¬декси, не застаріють протягом порівняно тривалого періоду часу. Зважуючи на це, їх можна назвати «про¬гресивними» або «стимулюючими», оскільки вони є підґрунтям і стимулом до оновлення цивільного зако¬нодавства в майбутньому. Таким був, наприклад, Кодекс Наполеона. Таким можна вважати Австрійський і Швейцарський цивільні кодекси. Інші кодекси, навпа¬ки, створюються у період стагнації або кризи у сус¬пільстві і закріплюють дух помірності або реакційні тенденції, відображаючи інтереси панівних класів, які не бажають перемін. Такі кодекси є консервативними і охоронними за своїм характером. На противагу «сти¬мулюючим» кодексам, ці можна назвати кодексами «кон¬сервуючими», позаяк вони лише підводять риску під минулим і непридатні для створення нового за типом законодавства. Цивільним кодексом такого типу є, на¬приклад, Німецький цивільний кодекс.

487

Проте ці обставини залишають поза увагою англійсь¬кої юриспруденції і не впливають на ставлення до ко-дифікацій англійського законодавця. Саме ці дві сили втілюють щодо традиції права в Англії згадані вище риси англійського національного характеру і особли¬вості англійського національного сприймання права.



То ж далі знову торкнемося деяких питань історії розвитку англійського права, маючи на увазі такі його рубежі як XI ст. — початок формування загального права, XIV ст. — реформування архаїчного загального права, поява і розвиток права справедливості, XIX ст. — рефор¬мування судової системи і завершення формування док¬трини судового прецеденту.

2. Від загального королівського права до права загальної справедливості

Дотримуючись згаданих вище рекомендацій профе¬сора Канегема, поглянемо, що відбувалося в Англії у про¬міжку ХІУ-ХІХ ст.

Пригадаємо, що в Англії досить рано склалися уяв¬лення про те, що наділення землею прямо чи побічно залежить від корони. З XIII ст. тут вживається вираз «феод», який на відміну від континенту стосується не тільки ленних земель васалів, що перебували на військовій службі у сеньйора, але й означає будь-яке право користування земельною ділянкою, що може бути успад¬коване. Роздаючи землі, англійські королі стежили за тим, щоб їхні васали могли створювати великі маєтки лише на окраїнах Англії, бо останні тоді могли служити прикордонним заслоном від набігів нескорених шот¬ландців та валлійців, не створюючи разом з тим сер¬йозної небезпеки для центральної влади. Внаслідок та¬кої мудрої політики васали англійських королів ніко¬ли не досягали такої могутності, як великі феодали у Франції чи у Німеччині, де їхній політичний вплив ча¬сто перевершував владу короля чи імператора.

Тверда, побудована по ієрархічному принципі піра¬мідальна конструкція централізованої влади на чолі з королем і блискучі організаторські здібності норманів створили передумови для подальшого зосередження управлінських функцій у руках королівської адмініст-

488


рації. Уже Вільям (Гійом, Вільгельм) І заклав нові ос¬нови для оподатковування завдяки тому, що в 1086 р. вся земля, яка мала власників, була занесена у кадастро¬ву книгу «Страшного суду».

Зростаюче втручання центральної королівської ад¬міністрації у цивільно-правову сферу також має під со¬бою фіскальну основу. Річ у тому, що основними плат¬никами податків були великі землевласники. Отже, ло¬гічним було передати на розгляд королівській курії су¬перечки, щодо великих приватних маєтків (особливо якщо вони належали «основним власникам»), оскільки їхнє право на користування землею було безпосередньо дароване королем. Поступово, у ХІІ-ХШ ст. королівсь¬ка юстиція розростається із судової установи зі спе¬ціальною компетенцією щодо рішення спорів за участю держави у загальну юрисдикцію із широкими повнова¬женнями, що залишається незмінною аж до XVII ст. Це приводить до того, що королівська курія згодом транс¬формується у три постійних суди, котрі постійно знахо¬дяться у Вестмінстері, і діють на професійній основі.

Поряд із судом казначейства функціонує суд загаль-ноцивільних позовів компетентних осіб, який є контро¬люючим і касаційним органом для традиційних судів нижчих інстанцій (ним керують королівські чиновни-ки-шерифи), а також суд королівської лави, котрий зай¬мається в основному справами, що мають особливо важ¬ливе політичне значення.

З XII ст. королі усі частіше посилають у провінцію «подорожуючих суддів», які заміняють шерифів на по¬саді голів судів і здійснюють судочинство від імені коро¬ля. Цим було покладено початок процесу, що протягом наступних сторіч привів до сильної централізації юстиції і стимулював уніфікацію права в Англії. Місцеві суди в містах і маєтках лендлордів поступово занепадали. Пара¬лельно йшов процес поступового витіснення місцевих норм звичаєвого права, що залишилося ще з саксонських часів. Формально воно ніколи не скасовувалося, але із зростанням значення королівського права — сходить нанівець.

Таким чином, в Англії досить рано сформувалося уніфіковане («загальне») право. Тому тут ніколи не грали помітної ролі такі важливі рушійні сили реалі¬зації кодифікаційної ідеї на континенті, як філософія

489
просвітителів, теорія природного права і практична по¬треба в уніфікації.

Основу процесу у той час складали розпорядження (тегіїз), що у праві трактувалося як наказ короля, у яко¬му він коротко викладав суть позову і доручав судово¬му чиновнику, судді чи керівнику суду вчинити позов по даній конкретній справі і заслухати його в присут¬ності сторін. Такі розпорядження оформлялися від імені короля його вищому судовому чиновнику, який пізніше отримав найменування «лорда-канцлера» чи «верховного судді». З часом було розроблено стандартний текст роз¬поряджень, що одержав на практиці назву «позовного формуляра» (іогт оі асііоп), куди було потрібно внести тільки імена та адреси сторін. До кінця XII ст. лорд-канцлер використовував вже близько 75 стандартних типів розпоряджень, а у ХІП-ХІУ ст. їхня кількість значно зросла. З часом вони були зведені в напівофіційні «Реєстри розпоряджень», що одержали широке поши¬рення серед юристів-практиків.

Більшість видів розпоряджень раннього періоду було пов'язано з рішенням земельних суперечок з феодаль¬ного права. Як сильно англійське право було піддано впливу «процедурного мислення», свідчать згадувані вище трактати Гленвіла та Брактона — вищих чинов¬ників Королівського суду. Ці трактати першими в англійській юридичній літературі були визнані джере¬лами права (Ьоокз оі аиіпогііу). У них систематизовані і послідовно прокоментовані всі розпорядження, які зу¬стрічаються в юридичній практиці того часу, і які ці автори розглядають як чинне право. Кожен формуляр відповідав суворо визначеним обставинам справи, а кожному розпорядженню — певні процедурні норми. Ця обставина дозволяла лорду-канцлеру і суддям зв'язува¬ти деякі типи розпоряджень з більш сучасною системою доказів, що робило королівську юстицію привабливішою в очах громадськості. Популярність її ще більше зрос¬тала внаслідок того, що чиновники королівських судів відмовлялися від ордалій тощо і замість цього передава¬ли всю процедуру установлення фактів суду з 12 при¬сяжних засідателів. При цьому лорд-канцлер був впев¬нений у своєму праві видавати нові розпорядження, ви¬ходячи з власних уявлень про те, що таке раціональний і упорядкований розвиток права. Така практика повод-

ження з розпорядженнями, звісно, не могла подобатися лендлордам, оскільки повністю усувала їх від участі у творенні права. У другому Вестмінстерському статуті 1285 року була зроблена спроба звузити сферу компе¬тенції лорда-канцлера і його відомств. Зокрема, перед¬бачалося, що лорд-канцлер і його чиновники мають пра¬во видавати нові розпорядження для випадків, аналогіч¬них тим, для яких розпорядження вже видано. Однак у спірних чи сумнівних випадках необхідно передавати справу для розгляду на найближчій сесії парламенту.

У рамках цього регулювання загальне право пройшло довгий шлях безупинного розвитку з XIV по XVII ст.

Оцінюючи цей шлях, знов-таки не можна не звернути увагу на подібність розвитку середньовічного загально¬го права Англії до становлення Римського приватного права. Так, у Римі правовий захист надавався лише в тих випадках, якщо позивач одержував від магістрату (претора) спеціальну позовну формулу, тобто стандарт¬ну позовну заяву з визначеним текстом і рекомендаці¬ями судді, як вирішити справу. У Англії позивач отри¬мував аналогічний позовний формуляр (припис) від канцлера, котрий теж був не суддею, а спеціальної поса¬довою особою. У той же час як без формули у Римі, так і без припису в Англії розпочати судове слухання було неможливо.

Ця подібність значення римської формули і англійсь¬кого припису має істотний наслідок для формування традиції права в Англії.

Як відомо, Римське право, яке одним з визначальних принципів мало максиму «ЦЬі іиз, іЬі гетесИит», нази¬вали системою позовів. Англійське право, співпадаючи з Римським правом у ставленні до механізму початку процесу, врешті почало співпадати з останнім і у інших якостях. Зокрема, англійці виявилися більше зацікав¬леними у вирішенні проблеми віднесення конкретних фактів тієї чи іншої справи до відповідного типу розпо¬ряджень, ніж у створенні стрункої системи діючого пра¬ва шляхом його ретельного вивчення і класифікації за допомогою раціональних методів. Тому англійське се¬редньовічне загальне право, так само як право Стародав¬нього Риму, знаходилося під дужим впливом «процесу¬ального способу мислення». Як і у Римському праві норми матеріального права з'явилися в Англії набагато
490

491


пізніше норм процесуального права. І ще багато в чому історичний розвиток обох цих правових систем йшов рівнобіжними шляхами.

На цьому тлі уже не дивним здається той факт, що юридична техніка римлян і англійців має набагато більше спільного, ніж правова техніка римлян і глоса¬торів, чи коментаторів, пандектистів. Як римський юрист, так і англійський, уникають узагальнень і по можли¬вості визначень понять. їхній метод — казуїстика. Вони переходять від однієї конкретної справи до іншої і праг¬нуть створити не логічну систему, а справно діючий механізм регулювання для кожного випадку. Ця подібність виглядає особливо разючою на тлі тверджень про те, що рецепції Римського права в Англії не було, і дає привід ще раз наголосити на тому, що справа не у відсутності рецепції Римського приватного права в Англії, а в тому, що вона відбувалася тут в інших фор¬мах, ніж у країнах континентальної Європи.

З кінця XIII ст. активність творення права королів¬ськими судами спадає. А вже з XIV ст. сторона, що не змогла домогтися розпорядження чи програла справу у королівському суді, отримала змогу звертатися з клопо¬танням до короля надати їй захист, «що відповідає прин¬ципам моралі і совісті». Король передавав такі клопо¬тання лорду-канцлеру, що завдяки практиці видання розпоряджень чудово знав загальне право і крім того мав при собі юридичних експертів. До того ж, будучи особою вищого духовного рангу (а отже — «совістю короля»), він зобов'язаний був без упередженості вирі¬шити, чи гідний прохач того, щоб йому була надана мо¬нархова милість «в ім'я любові до господа і милосердя». Поступово ці клопотання стали спрямовуватися безпо¬середньо лорду-канцлеру. На основі його рішень з ча¬сом викристалізувався комплекс спеціальних правових норм. Починаючи з XV ст. цей комплекс норм назива¬ють е^иііу — право справедливості.

Для розгляду таких клопотань лорд-канцлер розро¬бив спеціальну процедуру, що значно відрізняється від процедури королівського суду. Якщо він вважав, що справа заслуговує на те, щоб їй дати хід, то викликав противну сторону не у Королівський суд, а до себе на особисту бесіду. Виклик оформлявся спеціальним роз¬порядженням, яке називалося «розпорядження про ви-

492

клик до суду» (\УГІІ оі зиЬроепа). Оскільки лорд-канц¬лер мав перевірити справедливість докору в амораль¬ності відповідача, то формальні докази, які застосовува¬лися у королівських судах, значення не грали. Тут суп¬ротивник особи, що подала скаргу, мусив під присягою викласти лорду-канцлеру суть справи і відповісти на всі його питання. Щодо фактичних обставин і правових питань лорд-канцлер приймав рішення самостійно, без участі присяжних засідателів, орієнтуючись при цьому не стільки «на право», як «на совість», іншими словами, надаючи перевагу духу права, перед буквою закону.



Протягом першого століття існування «права спра¬ведливості» правосуддя лорда-канцлера мало, скоріше, суб'єктивний характер, відображаючи його особисті уявлення про добро і зло, правду і кривду. Гарантією від неправильного тлумачення цих понять лордом-канцле-ром слугувало лише його духовне звання, що припуска¬ло наявність відповідних чеснот у особи, якій воно було присвоєне.

З початку XVI ст., коли лордом-канцлером стає Томас Мор, що не мав духовного звання, застосування права справедливості набуває усе більш світського характеру і поступово починається формування його юридичних норм.

З кінця XVI ст. рішення лорда-канцлера регулярно публікують, а відтак створюється і система прецедентів, котра «обплутує» лорда-канцлера і фактично перетво¬рює його у суддю, на кшталт того, що засідає у суді за¬гального права. Логічним завершенням цього проце¬су є створення Суду канцлера, де з початку XVIII ст. суддями є сам лорд-канцлер і його найближчий підлег¬лий — голова апеляційного суду. З цього часу правові норми, які застосовує Суд канцлера (право справедли¬вості), практично повністю набувають характерних їм властивостей. Вони виражаються у таких перевагах права справедливості як: гнучкість, наявність широко¬го вибору санкцій, можливість залучення свідків до суду для свідчення, більш швидка і більш дешева процедура розгляду справи та ін.

Разом з тим, характеризуючи право справедливості, необхідно мати на увазі, що його формування не скасо¬вує дії інших частин англійського права. Внаслідок цього виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів:

493

ті, що застосовують загальне право; ті, що застосовують «право справедливості» під проводом лорда-канцлера.



Оскільки норми права справедливості і загального права застосовувалися різними судами, виникла конку¬ренція позовів, а також проблема з'ясування вищості компетенції того чи іншого суду. У XVII ст. це призве¬ло до серйозних зіткнень між лордом-канцлером Елес-мером і верховним суддею Коуком, який займав посаду голови Суду загальноцивільних позовів, а пізніше Суду королівської лави, і був гарячим прихильником загаль¬ного права. У тлумаченні матеріалів справи графа Окс¬форда Коук дотримував тієї точки зору, що лорд-канц¬лер не може ставити себе вище судів загального права і забороняти процеси, що вже почалися, а також перешкод¬жати виконанню судових рішень, що мають законну силу. Елесмер на це вказував, що, коли рішення судів загаль¬ного права прийняті під тиском, неправильно або несум¬лінно, лорд-канцлер визнає їх недійсними й анулює, але не за допущені в них помилки чи недоліки (це компе¬тенція судів загального права), а за несумлінність однієї зі сторін у справі. У суперечку втрутився король Джеймс (Яків) І, який вирішив її на користь свого лорда-канц¬лера. З тих пір пріоритет права справедливості був за¬гальновизнаний. (Після цього інциденту Коук впав у королівську немилість і був звільнений зі своєї суддів¬ської посади. Надалі він, очолюючи опозицію в парла¬менті, присвятив себе боротьбі проти роялістської партії).

Щоб надалі уникнути такої конкуренції, у 1873 р. ці дві судові системи були реформовані і об'єднані. У підсум¬ку право справедливості стали розглядати як різновид прецедентного права, де прецеденти створюються не на підґрунті норм загального права, а доповнюючи їх. Пра¬во справедливості, таким чином, модернізує загальне право і заповнює у ньому прогалини, але разом з тим, не може існувати без нього самостійно.

Характеризують право справедливості такі власти¬вості:

— пріоритетність моральних категорій при вирі¬

шенні справи;

— призначення надавати допомогу передусім бід¬

ним та нужденним;

— можливість судового захисту від шахрайства та

омани;

— запровадження нових (порівняно із загальним правом) засобів судового реагування і захисту. Зокре¬ма, до таких специфічних засобів належать: судові заборони, розпорядження про виконання в натурі, дозвіл суду на ректифікацію або усунення помилки, анулю¬вання контракту з наступною реституцією та ін. Сутність права справедливості виражена в його ос¬новних максимах, поміж яких варто, передусім, назвати такі:



«Право справедливості не залишить будь-яку непра¬вильну поведінку без відповідальності»;

«Право справедливості слідує за загальним правом»; «До права справедливості може звертатися лише той, хто має чисту совість»;

«Рішення у суді права справедливості приймаються на підставі розсуду суду, а не на підставі абстрактних норм загального права»;

«Хто прагне справедливості, має сам вчиняти спра¬ведливо»;

«Адекватність є справедливість»; «Право справедливості, передусім, враховує наміри, а не юридичну форму».

З цих максимів слідує і співвідношення права спра¬ведливості із загальним правом. Воно визначається та¬ким чином:

1. Загальне право має застосовуватися справедливо;

2. Право справедливості — це стороннє втручання

у розгляд судових спорів;

3. Право справедливості доповнює норми загально¬

го права;

4. Загальне право залишається головним чином

формальним по своїй природі;

5. Право справедливості забезпечує більшу свобо¬

ду розсуду судді, ніж загальне право.

Наведений перелік специфічних ознак та властивос¬тей права справедливості ставить під сумнів пропози¬цію трактувати його «не як сукупність загальних прин¬ципів справедливості, а ту частину матеріального права, що відрізняється від іншого матеріального права тим, що була розвинута у практиці особливого суду — канцлерсь¬кого суду» (К. Цвайгерт, X. Кетц).

Такий підхід здається дещо спрощеним. Адже навіть загальний огляд властивостей та максим права спра-
494

495


ведливості дає змогу зробити висновок, що йдеться і про сукупність принципів (якими власне є максими), і про частину матеріального права, що сформувалася внаслі¬док діяльності спеціального суду (Суду канцлера).

Цікаво порівняти положення права справедливості щодо «довірчої власності» (ігизів), з вирішенням питан¬ня про бенефіціарну власність на континенті.

На континенті це питання вирішувалося за допомо¬гою норм канонічного права, намагаючись встановити загальні правила для випадків такого роду.

В Англії ситуація складалася дещо інакше. Вже у XII і XIII ст. васали, намагаючись уникнути феодаль¬них повинностей, зв'язаних з використанням отримано¬го від лендлорда маєтку, передавали його довірчому влас¬нику (Ігизіее), котрий для третіх осіб виступав як воло¬ділець цього маєтку. Тому, хто передав маєток у довірчу власність, ігизіее зобов'язувався надати маєток у посідан¬ня і довічне користування, а після смерті останнього — розпоряджатися маєтком визначеним чином в інтере¬сах третьої особи («бенефіціарія»). Якщо довірчий влас¬ник порушував домовленість, згідно з англійською док¬триною права проти нього не можна було учинити по¬зов перед королівським судом, щоб змусити виконувати зобов'язання по керуванню довірчою власністю, оскіль¬ки типового розпорядження, яке б уповноважувало реа¬лізувати подібного роду право вимоги, не було. На допо¬могу сумлінним учасникам цих відносин, прийшов лорд-канцлер. Він розглядав порушення домовленостей дові¬рчими власниками як аморальну поведінку. А тому виходив з того, що хоча спірний маєток і належить до¬вірчому власнику за загальним правом, але, відповідно до права справедливості, той зобов'язаний так розпоряд¬жатися маєтком, як це було обумовлено у договорі про довірчу власність. Ця основна ідея була поступово де¬тально розроблена у судовій практиці лорда-канцлера і вже після відмирання феодальних відносин стала ефек¬тивно використовуватися у різних галузях права.

3. Англійська юриспруденція

На хід розвитку і природу англійського права знач¬ною мірою вплинув факт раннього становлення у країні

особливого стану юристів, котрі були організовані по корпоративному принципу і являли собою серйозну політичну силу. Ще у ранньому Середньовіччі ко¬ролівські суди, так само як і в самій адміністрації і ко¬ролівському дворі, мали свою резиденцію в Лондоні. На¬слідком цього стало утворення широкого кола юридич¬но грамотних людей, головним чином із середовища духівництва. Однак незабаром, у зв'язку з поширенням правових знань у суспільстві, до цього кола почали вхо¬дити і непрофесіонали.

Вже з ранніх часів розрізняли поміж правознавців тих, що мали право безпосередньо виступати у королівських судах (власне адвокати), і тих, що давали консультації з правових питань, але безпосередньо виступати у коро¬лівському суді не могли (консультанти).


Адвокати поділялися на правових старійшин (саме їхнім привілеєм було право виступати від імені клієнта у Королівському суді) і баристерів (спочатку це учні-адвокати, які стоять нижче старійшин у професійній ієрархії).

Консультанти поділялися на аторнеїв і соліситорів. Критерієм поділу було те, що крім власне консульта¬ційної роботи, аторнеї виступали у місцевих судах за¬гального права, а соліситори — у суді Канцлера. Крім того, існувала така категорія правознавців, як прокто-ри, котрі вели справи у церковних і морських судах.

Такий поділ існував до 1875 р., коли було проведено реформу, після якої зберіг значення лише поділ адвокатів на баристерів і соліситорів.

Усі юристи-практики з XIV ст. згуртувалися у чис¬ленні самостійні корпорації чи гільдії (Іппз оі соигі), з яких чотири збереглися і донині: школа-гільдія Лінколь¬на, школа-гільдія Грея, Внутрішній Темпл і Середній Темпл. Керівництво такою юридичною гільдією знахо¬дилося в руках старійшин (ЬепсЬегз) — старших за віком, досвідчених юристів. Вони представляли гільдію у зовнішніх зносинах, боролися з «нечесною конкуренцією», уважно стежили за дотриманням станового етикету і мали чималі дисциплінарні повноваження.

Юридична освіта в Англії мала виражений прагма¬тично-прикладний характер, на відміну від континен¬тальної Європи, де юристом, зазвичай, можна було стати лише отримавши ґрунтовну теоретичну підготовку в
496

497


університеті. Молодий англійський юрист здобував фа¬хові навички, беручи участь у судових засіданнях та їх імітації у школі-гільдії, постійно приймав участь (хоча часто лише пасивну) у обговоренні правових проблем старшими, більш досвідченими колегами. Завданням юридичних гільдій полягало не тільки у передачі моло¬дим юристам фахових знань, але й у тім, щоб дати їм відчути характерні риси отриманої ними освіти і вихо¬вання, прищепити відчуття корпоративної солідарності. Тому учні жили пліч-о-пліч з юристами в будинках гіль¬дії, разом столувалися, відвідували богослужіння, відзна¬чали різні урочистості, спільно користалися бібліотекою тощо. По завершенні навчання відбувалася урочиста церемонія присвоєння звання баристера, яка здійснюва¬лася старійшинами кожної школи-гільдії без участі державних органів.

Отже, держава і правознавці підкреслено тримаються осторонь одне від одного. Разом з тим, за Генрі III про¬явилася тенденція відбирати суддів королівських судів з тих, хто належав до юридичного стану. А з початку XIV ст. така практика стала правилом, хоча і не закрі¬пленим у законі.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет