Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

При цьому слід мати на увазі наявність вже у рес¬публіканському Римі морально-психологічного підґрун¬тя для сприймання ідей грецького стоїцизму.

Важливим було те, що елліністична філософська дум¬ка розробила вчення, синтезувала погляди, що відповіда¬ли не тільки загальним тенденціям розвитку античних цивілізацій, але й найкращим чином відображали праг¬нення Риму, його сутність в той час. Справа в тому, що стоїки якраз прийшли до космополітизму і саме у цій якості він перейшов в римську філософію. Таким чи¬ном, сприймання стоїцизму як одного з філософських базисів давало Риму подвійну вигоду: система мораль¬них цінностей відповідала римському ідеалу «доброго громадянина» — УІГ Ьопиз, в той час, як космополітизм стоїків трансформувався у звичну для римлян версію про доцільність і необхідність існування їхньої держа¬ви як світової.

В останні роки Республіки починається розквіт сто¬їчного вчення у Римі. Найбільш відомими його адепта-
116

117
ми були Сенека Молодший, Цицерон (погляди якого, втім, були досить еклектичними), дещо пізніше — Марк Ав-релій Антонін. Погляди римських стоїків знайшли відоб¬раження також у творах Тацита, Плутарха, Свєтонія.

Не менш популярна у Стародавньому Римі була інша філософська течія — епікурейство — з її доступною ідеєю про те, що для щастя необхідно бути тільки чесним та справедливим і на цій основі можна насолоджуватись життям і піклуватися про власну вигоду.

У Римі ці положення найбільш повно були розроб¬лені Лукрецієм Каром у поемі «Про природу речей». За Лукрецієм зміст законів визначається навіть не при¬родою (адже природа одна, а закони у різних суспіль¬ствах — різні), а розрахунком на позитивні зміни у ро¬зумінні їхньої корисності (Лукрецій Кар. V. 830—835).

Природно, що в цьому випадку виникає питання про розуміння «корисності» закону індивідом і суспільством.

Слід зазначити, що в пошуках відповіді на нього Лук¬рецій виходив з традиційних римських уявлень про порядність, чесність, добро, зло. Разом з тим, ці категорії він нерідко модернізує. Зокрема, реформує поняття ріеіаз (відданість, шанобливість), що вважалося однієї з основ життя римського суспільства, позбавляючи її релігійного аспекту і трактуючи ріеіаз як порядне став¬лення до своєї родини і батьківщини, підкреслюючи при цьому, що страх смерті і взагалі релігія руйнують відданість, змушуючи людей зраджувати батькам і бать¬ківщині (Про природу речей. III. 83-86).

Прихильники римського стоїцизму нерідко піддава¬ли епікурейців критиці. Але з точки зору формування основ класичного Римського Права ці течії чудово до¬повнювали одна одну.

Погляди стоїків більшою мірою слугували фундамен¬том публічного права, маючи своїм стрижнем пробле¬ми взаємовідносин громадянина і суспільства (держави), питання влади, управління тощо, і лише після цього, по дотичній, звертаючись до приватних прав окремих осіб.

Епікурейці, навпаки, розглядали проблеми суспільства, ідучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними для них були саме окремі, приватні права.

Еклектичний підхід до вирішення проблем філософії права особливо помітний у філософських і політико-

118

правових поглядах Цицерона, котрий синтезував погля¬ди на право представників двох названих течій.

Систему права Цицерон бачив таким чином: при¬рода, закони, звичаї, прецеденти, справедливі і добрі (ае^иіIп еі Ьопит) угоди.

Згідно природі дотримуються того, що слідує із спор¬ідненості та ріеіаз (відданості, шанобливості).

Закони — це те, що підтверджено волею народу. Згідно звичаю, виконують те, що є справедливим і без санкції закону. Прецедент — це те, відносно чого було винесене рішення і про що говориться в едиктах магістратів; спи¬раючись на них, потрібно враховувати, хто був суддею і коли було винесене рішення. Справедливості і добра слід дотримуватись, оскільки право має на увазі доброчесність і суспільну користь. Нарешті, угоди слід виконувати відповідно до законів, а інколи і просто за домовленістю (Риторика до Геренія. 11. 13).

Аналізуючи положення вчення Цицерона про спра¬ведливість та несправедливість у праві, варто звернути увагу на те, що основою цього вчення є уява про недотор¬каність власності, і тому найперший обов'язок полягає в дотриманні і охороні цієї недоторканості. У промові Цицерона за Цецину, він проголошує панегірик цивіль¬ному праву. На його думку той, хто нехтує цивільним правом, відкидає співжиття і загальну користь громадян. Цивільне право необхідно охороняти (берегти), бо якщо воно буде знищене, неможливо буде дізнатися, що твоє, а що чуже, не буде рівних для всіх прав, ніхто не буде впев¬неним у тому, що збереже отримане від батька майно, яке розраховує залишити дітям.

Яка користь в набуттях без певності в тому, що збере¬жеш їх по праву власності, яка користь посідання маєт¬ком без встановленого предками права кордонів, права посідання? Адже більшою мірою громадяни одержують спадщину завдяки праву і закону, ніж завдяки тому, хто її заповідав (За Цецину. 25-26).

З врахуванням цих філософських засад римського права можна критично оцінити поширений варіант пе¬рекладу висловлювання Цельса, наведеного Ульпіаном:

119

Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі може бути оцінене з двох позицій: по-перше, з погляду на участь правників (знавців права) у формуванні розуміння права, його ідей та засад; по-друге, з урахуванням їх участі безпосеред¬ньо у правотворчості, зокрема, через такі форми остан¬нього, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Оцінюючи доробок римської юриспруденції у створенні теорії приватного права, слід, насамперед, враховувати, що визначальним тут був принцип, за яким перевага у дослідженнях надавалась аналізу конкретних ситуацій, а не дефініціям або абстрактним узагальненням. Він знайшов відображення у відомій сентенції Яволена: «У цивільному праві будь-яка дефініція небезпечна, адже обмаль випадків, коли вона не може бути перевернутою». (Д. 50. 17).

Тому розвідки щодо засад права, зазвичай, прова¬дились на конкретних прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали характеру загальних розміркову¬вань. Сказане, звичайно, не означає, що теорія права зай¬мала взагалі другорядне місце, але теоретичні побудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних судових спорів.

Щодо розуміння юристами доби принципату, а та¬кож їхніми послідовниками поняття права, то з нього слідує ключове значення категорій «дизіШа», «Ьопае», «ае^иі^;а8». Додавши сюди пов'язане з останніми понят¬тя «іісіеіз», отримаємо перелік практично усіх визначаль¬них категорій приватного права. Тому саме на еволюції їх трактування можемо розглянути формування кон¬цепції римського права.

««ІИ8 паіигаіе» слугувало предметом аналізу для римських правників, головним чином, на двох рівнях — теоретичному — як чинника формування приватного права взагалі, і прикладному — як підстави для обґрун¬тування змісту норм позитивного права.

Насамперед, воно у їхньому трактуванні під впливом стоїцизму виглядає як ідеальне право, котре встановлене природним розумом (вищим розумом), а тому є завше

120

Таке розуміння природного права дало можливість обґрунтувати ряд змін у цивільному праві, погоджуючи зміст норм позитивного права із змістом ідеального права. Застосовуючи такий підхід, Ульпіан, наприклад, пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб'єктів права: «Раб не може бути з точки зору ци¬вільного права стороною у договірному зобов'язанні, од¬нак у природноправовому аспекті він може і зобов'язува¬ти, і зобов'язуватись» (Д. 44. 7. 14).

Варто звернути увагу на ще один аспект використан¬ня римською юриспруденцією ідей природного права: усвідомлення того, що будь-яке право складає певну цілісність, пронизану загальними принципами. У зв'яз¬ку з тим виникла тенденція, характерна для юриспру¬денції доби принципату, — звести все позитивне право у струнку систему інститутів, що перебувають між собою у логічній єдності. При цьому практична спрямованість правників відображалась у тому, що приведення права до системи цікавило їх лише тією мірою, наскільки це було необхідно з практичних міркувань.

З інтерпретацією римськими правниками ідей сто¬їцизму стосовно стану окремої особи як такого, що слідує з положень природного права, пов'язане тлумачення ними категорій «іизШіа» та «аедиііаз».

«Ае^иііа8», будучи конкретизацією та виразом при-родноправової справедливості «іизШіа», слугувала у Римі доби принципату масштабом для коригування та оцін¬ки права; була орієнтиром у правотворенні; максимою при тлумаченні та застосуванні права. «Ае^иііа8», ети¬мологічно позначаючи рівне й рівномірне, у своєму зас¬тосуванні до правових явищ у римській юриспруденції набула значення «справедливості» у своєму спеціаль¬ному значенні — конкретизації поняття «іизШіа».

Саме так фігурує це поняття у висловах багатьох ви¬датних правників.

Зокрема, Павло зазначав: «У справах, особливо юри¬дичних, треба пам'ятати про справедливість» (Д. 50. 17. 90), «Це бажано з міркувань справедливості, хоча право й не приписує» (Д. 39. 3. 2. 5). Марцел наводить таке поло¬ження імператора Антоніна: «Хоча й важко змінювати

121

Але також слід звернути увагу на те, що ці поняття, крім того, пов'язані у розробках римських правників періоду становлення приватного права ще й з такими етичними категоріями як «Ьопа» та «Ьопа £Шез».

Власне самостійне значення має лише друге з назва¬них понять. Що ж стосується першого з цих термінів, то він з часом обернувся на складову частину тих понять, де вимагалось підкреслити етичну виправданість, справед¬ливість рішення, яке не має достатньої опори у цивіль¬ному праві, або заповнює прогалину у ньому, або коригує положення застарілих норм. Таких, наприклад, як «Ьопогит етріог», «Ьопогит роззеззіо» тощо. Генетич¬ний зв'язок цього терміна з категоріями стоїчної етики добре помітний у специфічному римськоправовому по¬нятті «Ьопиз уіг» — абстрактний зразок порядної пове¬дінки та способу дій.

Натомість категорія «Ьопа йсіез», куди слово «добрий» спочатку увійшло як прикметник, у процесі формуван¬ня права набула самостійності, існувала як поняття, при¬близно рівнозначного нашому «добросовісність, совісність, сумлінність». Значення її особливо зросло наприкінці доби Республіки, коли під впливом грецької культури, філософії тощо, розширення світогляду римських прав¬ників, починає втрачати провідну роль формальний мо¬мент права. Відбувається падіння культу слова, в якому вже вбачають не саму думку, а лише засіб її вияву зовні.

Такий підхід означав відмову від суворої формальності, властивої для цивільного права, протиставлення позовів «зігісіі іигіз» та «Ьопа £ісіе», визнання юридичної сили за неформальними угодами, появу реальних, консенсуаль-них та інномінальних контрактів і врешті — формуван¬ня системи захисту цивільних прав, неперевершеної й досі.

Вказані етичні категорії найбільше підґрунтя у Ста¬родавньому Римі мали в еклектичних теоріях на базі стоїцизму. Разом з тим, на формування низки поглядів римських правників мало вплив епікурейство. Насам¬перед, це стосується поглядів на суверенітет вільної осо¬би, формування принципу рівності прав суб'єктів при¬ватноправових відносин.

Та найяскравіше вплив епікурейства на правничу думку проявився у процесі формування права приват¬ної власності.
Варто пригадати висловлювання Цицерона щодо трансформацій власності на речі: «... перше завдання справедливості — у тому, щоб нікому не заподіювати шкоди, якщо тебе на це не викликали протизаконням; затим — у тому, щоб користуватись суспільною (влас¬ністю) як суспільною, а приватною — як своєю. Адже приватної власності не буває від природи. Вона виникає або на підставі колишньої окупації, наприклад, якщо люди колись прийшли на вільні землі, або внаслідок перемоги, наприклад, якщо землею заволоділи після війни, або на підставі закону, угоди, умови, жереба. Таким чи¬ном, Арпінська область називається такою, що належить арпінатам, Тускульська — та*кою, що належить туску-ланцям, щось подібне відбувається і при розподілі при¬ватних володінь. Внаслідок цього, — позаяк приватна власність кожного з нас утворюється з того, що від при¬роди було спільним, — нехай кожен володіє тим, що йому припало; якщо хто-небудь інший зазіхне на щось із цьо¬го, він порушить права людського суспільства» (Про обов'язки. І. VII. 20-21).
У цьому висловлюванні сконцентровано чи не всі кон¬цептуальні питання розуміння права власності та його значення у Римі: розмежовано суспільну та приватну власність, названі джерела походження приватної власності, а також обґрунтована справедливість її існування та більш високий ступінь порівняно з власністю суспільною.

Враховуючи ту обставину, що внаслідок надання Ок-тавіаном Августом ]из гезропйепйі видатним правий -кам, сентенції останніх набули значення форми творен¬ня права, а також те, що багато хто з них обіймав ті чи інші офіційні посади, можна дійти висновку, що їхні філософсько-правові погляди послідовно втілювались у життя і спричинили значний вплив на характер та зміст норм римського права.

9. Головні тенденції розвитку римського права

їх можна визначити таким чином.

По-перше, воно перестає бути суто національним, як це було в часи дії цивільного права. За допомогою іиз £епііт все більш широкі прошарки «не римських громадян»
122

123

По-друге, право все більш відокремлюється від релігії. Головними стають не сакральні санкції, а юридичні засо¬би впливу, які поступово замінюють «помсту богів» тощо.

По-третє, відповідно зменшенню ролі релігійних клятв втрачає значення культ слова. Перевага надаєть¬ся не зовнішній формі, а дійсній волі сторін. У спірних випадках при тлумаченні контрактів зміст їх визначаєть¬ся не на основі одного лише волевиявлення, але з враху¬ванням наміру учасників угоди. У зв'язку з цим позо¬ви «суворого права» (зігісіі іигіз) поступово поступаються місцем позовам «доброї совісті» (Ьопа йсіез).

По-четверте, ускладнення цивільного обігу, поряд зі спрощенням форми контрактів, зумовлює створення більш розвиненої системи договорів, що охоплює різні сфери. При цьому на перше місце виходять контракти, що дозволяють більш мобільно встановлювати права та обов'язки, які не потребують складної процедури укла¬дення та виконання.

Нарешті, характерною рисою приватного права стає диспозитивність норм, які вже не дають вичерпного пе¬реліку прав та обов'язків сторін, характеру їхніх дій тощо, а залишають рішення багатьох питань на розсуд сторін.

Розглядаючи тенденції розвитку права Стародавньо¬го Риму, необхідно також звернути увагу на те, що од¬нією з них є зміни у системі форм правотворчості.

На другий план відходять правові звичаї, закони народ¬них зборів та плебісцити. Разом з тим зростає значення сенатусконсультів та конституцій принцепсів, які зай¬мають місце законів. Важливим джерелом права ста¬ють едикти преторів, які спочатку своїми позовами підкріплюють норми цивільного права, потім заповню¬ють прогалини в ньому і, нарешті, включають положен¬ня, які змінюють та доповнюють цивільне право.

Крім того, істотно змінюється характер та значення діяльності юристів. В цей період вона здійснюється у різних формах. Серед них можна назвати: сауеге — скла¬дення ділових паперів, формулярів угод і т. п.; а^еге — поради відносно подання позову і введення його у суді; гезропйеге — консультації, відповіді на запитання, що

124

надходять від приватних осіб. При цьому формою пра¬вотворчості стають висловлювання правознавців, що мають іиз гезропсіепсіі — право офіційних консультацій, що надається з часів Августа принцепсами видатним юристам, думка яких стає обов'язковою для суду.

Поміж них треба згадати Постійний преторський едикт, що був збіркою преторських прецедентів, Кодек¬си Грегорія, Гермогена.

Особливе місце належить Кодексу Теодосія, що був першим офіційним кодифікованим актом римського права і являв собою збірку систематизованих та узгод¬жених імператорських конституцій.

9.1. Фізичні особи

Суб'єктами права, передусім, визнавались фізичні особи за умови, що вони мають три статуси: свободи, громадянства, «батька сімейства» (не знаходяться під владою іншої особи).

Наявність цих статусів робило особу правоздатною, що означало для неї можливість мати дві найважливі¬ших правоможності: ]из соттегсіі та ]из сопиЬіі.

Втрата одного з статусів тягла обмеження право¬здатності, так зване саріііз йетіпиііо: максимальне — за втрату свободи, мінімальне — за втрату статуса «бать¬ка сімейства».

Крім того, обмеження правоздатності могло стати результатом зменшення громадянської честі, котре у класичному римському праві могло мати місце у випад¬ку іпіатіа або і£потіпіа — обмеження права виконува¬ти обов'язки, які потребують довіри (бути опікуном, прокуратором, декуріоном тощо), як результат нечесних

125

Хоча римському праву не було відоме поняття дієздат¬ності, але разом з тим з'являється чітке усвідомлення того, що не кожна правоздатна особа може сама, своїми власними діями набувати права та обов'язки. Зокрема, до обмежено дієздатних відносять душевнохворих, жінок. (Гай. Інституції. І. 144-145). Обсяг дієздатності зростає в міру досягнення відповідного віку: до 7 років особи повністю недієздатні; від 7 до 12 років дівчатка і від 7 до 14 хлопчики вже можуть укладати угоди з дозволу опікуна; після досягнення цього віку — вони стають, за загальним правилом, дієздатними, але до досягнення 25-річного віку зберігають можливість попрохати собі у претора піклувальника; після 25 років — дієздатність настає в повному обсязі.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії їхній раіег£аті1іаз, а при відсутності такого — опікун або піклувальник.

Сказане вище стосується правового становища римсь¬ких громадян. Правоздатність інших категорій жителів Риму (перегрінів, латинів, лібертінів тощо) обмежувалась певними рамками.

Перегріни (іноземці) не могли бути суб'єктами римсь¬кого права. Відносини за їх участю регулювалися іиз еепііит. Ситуація не змінилася і після надання Кара-калою римського громадянства всім підданим імперії: усі непіддані вважалися перегрінами з усіма наслідка¬ми, що звідси слідують.

Натомість становище латинів (жителів міст, що вхо¬дили до Італійського союзу) після видання едикту Кара-кали істотно змінилося: набувши римського громадян¬ства, вони перетворилися на суб'єктів римського права.

Певні особливості мав статус відпущених на волю (ііЬегЦпі). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки:

1. Навіть вільновідпущеник римлянина не набу¬вав політичних прав останнього у повному обсязі.

Наприклад, він не міг займати почесні посади.

126

2. Вільновідпущеник не мав у повному обсязі і

сопиЬіі (до І ст. не могли укладати шлюб з вільнона-

родженними, а пізніше — з особами сенаторського

звання).

3. Вільновідпущеника з колишнім хазяїном по¬

в'язували відносини патронату, внаслідок яких

останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг

звертатися з позовом до патрона.

Тенденції розвитку римського права знайшли відоб¬раження також у визначенні становища рабів та ко¬лонів.

З одного боку, з розширенням римської держави, ус¬кладненням економічних відносин становище рабів істот¬но погіршується: вони остаточно набувають статус «зна¬ряддя, що говорить».

З іншого боку, має місце і низка позитивних змін.

По-перше, поняття справедливості застосовується і до відносин рабства, котре, до речі, розглядається не як римсь¬кий інститут. Як зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут іиз еепішт, бо взагалі у народів ми можемо ПОМІТИТИ, що господарі мають над рабами право життя і смерті, а все, що набувається рабом, набувається хазяї¬ном» (Інституції. І. 52); «... але у теперішній час нікому з підданих римського народу не дозволяється жорстоко поводитись зі своїми рабами без законної причини. За наказом імператора Антоніна той, хто безпідставно уб'є свого раба, підлягає не меншій відповідальності, ніж той, хто вбив чужого раба. І навіть надмірна суворість гос¬подарів обмежується наказом того ж імператора. Бо Антонін...написав: у випадку коли б жорстокість госпо¬дарів видалася нестерпною, їх треба примушувати про¬дати своїх рабів в інші руки. І те, й інше є справедливим, позаяк ми не повинні зловживати належним нам пра¬вом» (Інституції. І. 53).

Особливо примітною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справед¬ливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж підкреслити послідовність тенденції застосування кри¬теріїв — у даному випадку принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі і цього.

127

По-друге, варто звернути увагу на поступову зміну приватноправового становища рабів (без змін в їх пуб¬лічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не вважа¬ються суб'єктами права, але з практичних міркувань за¬лучаються до участі у цивільному обігу як його суб'єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулію, а також преторські позови за договора¬ми, що вони здійснювали.

Рабський пекулій являв собою цікаве і, можна сказа¬ти, неодновимірне явище. З одного боку, він був засобом підвищення зацікавленості раба у результатах власної праці — врешті-решт на користь його ж хазяїну, який кожної миті міг забрати назад своє майно. З іншого, — пекулій став ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремлено¬го майна природно підштовхувало до укладення дого¬ворів, набуття нового майна тощо. Необхідність гарантій для третіх осіб, що вступали в договори з рабами, приве¬ла до того, що претори почали давати позови до хазяїна, який надав пекулій. Відповідальність рабовласника в цих випадках обмежувалась сумою пекулія (Д. 15. 1. 41).

Стосовно пекулія допускалося також виникнення правовідносин між рабом та його хазяїном. Так, якщо пекулій був торговим майном, то хазяїн з його вимога¬ми до раба опинявся в «одній команді» зі сторонніми кредиторами. Більш того, раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно (Д. 15. 1. 9. 6).