Репресованих радянською владою

під Одесою в родині німецького колоніста-хлібороба. Закінчив духовну сем-

Здобувши ступінь доктора філософії, у 1902 р. повернувся в Росію, де був

висвячений на священика. Продовжуючи наукову діяльність, у 1904 р. в Римі

захистив докторську дисертацію з теології. У1905 р. працював вікаріємСара-

товського кафедрального собору, був особистим духівником єпископа і сек-

ретарем єпархіальної курії. Водночас викладав у духовній семінарії, ставши її

професором, а з 1910 р. — ректором. Після переведення у 1918 р. цього на-

вчального закладу до Одеси керував ним до закриття більшовиками у січні

1919 р.

Виїхавши до Криму, очолив парафію у Керчі, згодом — у Сімферо-

допомоги голодуючим постав перед радянським судом, за вироком якого

півроку перебував у місцях позбавлення волі. У 1925 р. його знову було

притягнуто до відповідальності нібито за побиття дитини, однак судом це

звинувачення було знято.

Після реорганізації структури РКЦ в СРСР папа Римський Пій ХІ при-

значив кс. Фрізона Апостольським адміністратором південної частини

Тираспольської єпархії (південь України, Крим, Північний Кавказ), на-

давши йому єпископські повноваження. Прибувши до Москви, 10 травня

1926 р. він був висвячений на єпископа посланцем Папи єп. М. д’Ербіньї.

Задля зручності управління довіреними йому римо-католицькими грома-

дами, єп. Фрізон мав замешкати в Одесі і вже відправив туди своє майно

і бібліотеку, проте влада заборонила йому покидати Кримський півострів.

У 1929 р. співробітники НКВС Криму двічі заарештовували і понад

рік протримали його за ґратами, відпустивши на волю тільки після того,

як дав підписку про таємне співробітництво з ДПУ. Натупного разу його

було заарештовано у 1933 р. за звинуваченням у релігійному навчанні

дітей. 15 жовтня 1935 р. співробітники держбезпеки знову заарештували

єпископа, звинувативши його в антирадянській діяльності і шпигунстві

на користь Німеччини. В груповій «Справі Фрізона» було притягнуто до

відповідальності понад 4 десятки кримчан різних національностей —

мешканців німецьких колоній, Сімферополя, Севастополя, Керчі. Слідство

завершилося обвинувальним висновком, який був підтверджений на су-

довому процесі, що відбувся 11–17 березня 1937 р. Вердикт спеціальної

колегії Верховного суду Кримської АРСР був надзвичайно суворий —

єп. Фрізона було засуджено до найвищої міри покарання, іншим обвинува-

ченим було призначено різні терміни позбавлення волі. 20 червня 1937 р.

О. Фрізона було розстріляно. 26 червня 1991 р. згідно з висновком про-

куратури Криму на особу О. Фрізона та засуджених в його справі було

поширено чинність арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. про реабілі-

тацію жертв політичних репресій.

430

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

431

манського пов. в Бессарабії у родині німецького колоніста-хлібороба, грома-

дянин УСРР. Закінчив римо-католицьку духовну семінарію в Саратові. Вис-

вячений на священика в 1918 р. Працював прокуратором семінарії,

настоятелем парафії в кол. Францфельд, з 1923 р. — в кол. Зельц Одеського

хресного ходу.

22 жовтня 1928 р. заарештований в Одесі співробітниками КРВ Одесь-

кого окрвідділу ДПУ УСРР і звинувачений у «виголошенні з амвону кос-

тьолу контрреволюційних проповідей, спрямованих проти Радвлади». Під

час слідства перебував в Одеському ізоляторі ДПУ. Винним себе не виз-

нав. Як зазначено в постанові Одеського окрвідділу ДПУ УСРР, «в силу

низки причин доказати шляхом слідства пред’явлене Фурху І. І. обвину-

вачення за арт. 54–10 КК УСРР не можливо», тому вирішено було не влаш-

товувати над ним суду, а клопотатися перед особливою нарадою при ОДПУ

СРСР про санкціонування висилки патера на Соловецькі острови.

10 червня 1929 р. засідання колегії ОДПУ при РНК СРСР ухвалило

ув’язнити І. І. Фурха в концтаборі строком на 5 років. Покарання відбував

на Соловках і в таборах Белбалтлагу. Помер 19 лютого 1930 р. Реабілітова-

но І. І. Фурха 14 березня 1995 р. «у зв’язку з відсутністю сукупності до-

казів, що підтверджують обгрунтованість притягнення до карної відпові-

дальності».

55. Церр Антоній Йоганн фон Падуа — єпископ, у 1889–1901 рр. — ор-

динарій Тираспольської римо-католицької єпархії. Народився 10 березня

1849 р. в німецькій колонії Францфельд поблизу Одеси. У 1870 р. закінчив

римо-католицьку духовну семінарію в м. Саратові. Висвячений на свяще-

ника у 1872 р. Працював у парафіях наПоволжі, викладавлатинь, був інспек-

тором і професором догматики та метафізики в духовній семінарії. Не-

вдовзі йому було присвоєно титул каноніка кафедральної капітули в

Саратові, призначено деканом, а потім — генеральним вікарієм Тирас-

польської єпархії РКЦ.

Ставши у 33-річному віці єпископом, у 1889 р. очолив Тираспольську

римо-католицьку єпархію. Сприяв нормалізації стосунків між Санкт-Пе-

тербургом і Римською курією. Користувався особливою прихильністю

імператора Олександра ІІІ, отримавши від нього дворянський титул і кілька

найвищих державних нагород, натомість не здобув достатнього автори-

тету в довіреній йому єпархії.

У серпні 1901 р. єп. Церр за станом здоров’я пішов у відставку, що на-

справді була спричинена відчуженістю від нього пастви і духовенства. Спо-

чатку виїхав до Криму, де, окрім лікування, вивчав церковні архіви, працю-

ючинад публікаціями з генеалогії та історії. Пізніше поселивсяна Одещині, в
кол. Зельц, потім Францфельд. Після переведення в 1918 р. семінарії Тирас-

польської єпархії РКЦ із Саратова до Одеси навчав семінаристів.

Внаслідок виїзду за кордон в 1920 р. керівника єпархії єп. Кесслера

перебрав на себе частину його повноважень, зокрема, висвячував на свя-

щеників випускників римо-католицьких семінарій, що нелегально діяли

в Одесі та Києві. Позбавлений радянською владою пенсії та втративши

внаслідок хвороби зір, залишився без будь-яких засобів для існування.

В 1920-х роках його, нарівні з іншими священнослужителями, було

позбавлено громадянських прав і помешкання та взято на облік в ДПУ,

під наглядом якого перебував до кінця свого життя. У 1923–1926 рр. був

єдиним єпископом РКЦ, що перебував на теренах СРСР. Помер 5 грудня

1934 р. в кол. Кандель біля Одеси. Земляків єп. Церра, які надавали йому

притулок і допомогу, в 1930-х роках було репресовано.
56. Чирський Франц Хомич народився 6 квітня 1882 р. у м. Волочиськ

Старокостянтинівського пов. Волинської губ. в родині працівника цукро-

вого заводу, поляк, громадянин УСРР. Склавши іспити за 5 класів гімназії,

у 1900 р. вступив до духовної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ,

після закінчення якої у 1905 р. став священиком. Працював вікарієм Воло-

чиського костьолу, настоятелем у м-ку Оринин біля Кам’янця-Подільсько-

го. За нелояльність до російської влади був усунутий від керівництва па-

рафією і переведений на нижчу посаду до Житомира, пізніше — до

Луцька.

Після падіння монархії Романових його було поновлено на посаді в

повернувся на Поділля у жовтні 1920 р. В кінці 1921 р. був переведений

до м-ка Ярмолинці під Проскуровом. Через надмірне грошолюбство ве-

ликого авторитету серед своїх парафіян не здобув.

Заарештований працівниками ДПУ 16 січня 1930 р. і притягнутий

до слідства у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунсь-

кої організації на Правобережній Україні». 27–30 червня 1930 р. над-

звичайною сесією Верховного суду УСРР був засуджений на підставі

арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 та 54–11 КК УСРР до 7 років позбав-

лення волі. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі, з лис-

топада 19 30 р. — на Соловках.

Після закінчення терміну ув’язнення з табору був звільнений і відбув на

поселення до Мценська, згодом — до Орла. Помер у м. Карачево Брянсь-

кої обл. Дата смерті не з’ясована. Реабілітований військовою прокурату-

рою КВО 3 жовтня 1991 р. «у зв’язку з відсутністю достатньої сукупності

доказів його вини».

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

433

ми даними — 1873 р.) у селянській родині, що мешкала в кол. Пфайфер

(Гнилушка) Камишинського пов. Саратовської губ., німець, громадянин

УСРР. Після закінчення духовної семінарії Тираспольської єпархії РКЦ у

Саратові в 1895 р. був висвячений на священика. До революції працював в

римо-католицьких парафіях на Катеринославщині, Північному Кавказі, в

Криму. Окрім пастирської діяльності, будучи музично обдарованим, зай-

мався композиторською творчістю.

У 1923 р. обійняв посаду настоятеля костьолу св. Климентія в м. Оде-

са, де в 1924 р. був заарештований органами ДПУ за підозрою у контрре-

волюційній діяльності, однак через недоведеність обвинувачення невдовзі

вийшов на волю. У 1928 р. очолив парафію у м. Зінов’ївськ. Тут у 1932 р.

ДПУ знову відкрило слідчу справу на цього ксьондза, на короткий термін

кинувши його за ґрати.

Приводом для наступного арешту і місячного ув’язнення А. Шенфельда

в Зінов’ївській тюрмі навесні 1934 р. слугували його відвідини Києва задля

обслуговування релігійних потреб віруючих, які були позбавлені духов-

ної опіки внаслідок репресивних заходів влади щодо священнослужителів

РКЦ.

Влітку 1934 р., одержавши від Апостольського адміністратора Жито-

ського костьолу св. Олександра, А. Шенфельд прибув для сталого прожи-

вання до міста, яке щойно здобуло статус столиці УСРР. За допомогою

дипломатичних представництв західних держав, насамперед Генерального

консульства Польщі в Києві, ксьондзу вдалося відремонтувати будівлю ко-

стьолу, убезпечивши цим його від закриття, а також сплатити непомірні за

розмірами податки, якими влада обклала римо-католицькі громади міста.

28 липня 1935 р. кс. А. Шенфельд був заарештований працівниками

УДБ Київського облуправління НКВС УСРР і нарівні з 7 іншими свяще-

никами та 11 вірянами притягнутий до слідства в груповій справі ««Контр-

революційної фашистської організації римо-католицького і уніатського

духовенства Правобережної України».

14 травня 1936 р. рішенням особливої наради при НКВС СРСР А. Шен-

фельду у відповідності до арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР було призначено

покарання у вигляді 5-річного терміну ув’язнення у ВТТ. 21 травня 1936 р.

його було відправлено у розпорядження начальника управління Караган-

динського табору НКВС СРСР. 9 вересня 1936 р. кс. А. Шенфельда було

доставлено до Ортаузького відділення Карлагу під м. Джезказган у Ка-

захстані, де 6 квітня 1938 р. він помер і був похований на табірному кла-

довищі. Реабілітований 8 серпня 1989 р.

ну семінарію Луцько-Житомирської єпархії РКЦ і був висвячений на свяще-

ника. Впродовж кількох десятиліть поспіль працював у сільських парафіях

Поділля. У 1910 р. очолив Ямпільський деканат РКЦ, залишаючись водночас

настоятелем костьолу в м-ку Чернівці біля Могилева-Подільського.

Після досягнення 70-літнього віку і виходу на пенсію мешкав, як і рані-

ше, у Чернівцях. На початку 1920 р. був призначений адміністратором па-

рафії Вірменського костьолу в м. Кам’янець-Подільський. Під час польсько-

радянськоївійни, як і більшість ксьондзів Поділля, рятуючись від «червоного

терору», виїжджав до Польщі.

За дорученням єп. П. Маньковського з листопада 1920 р. до червня

1921 р. спільно з ксьондзами Я. Свідерським та Р. Шишком виконував

обов’язки генерального вікарія Кам’янецької єпархії. З нагоди 50-річчя

перебування у духовному сані в 1922 р. отримав від папи Римського по-

чесне звання прелата.

2 вересня 1922 р. постав перед більшовицьким ревтрибуналом в Кам’янці-

Подільському у груповій справі римо-католицького духовенства та вірую-

чих, звинувачених у приховуванні костьольних коштовностей від вилучен-

ня під час кампанії по наданню допомоги голодуючим. Разом з ксьондзами

В. Двожецьким, А. Недзельським та Р. Шишком був засуджений до найви-

щої міри покарання, невдовзі заміненої на тюремне ув’язнення. З огляду на

похилий вік кс. Валеріана Шиманського, вирок щодо нього було скасовано.

Невдовзі після цього він занедужав і помер. Точна дата смерті не вста-

новлена. Достовірно відомо, що в другій половині 1920-х років серед

живих кс. Валеріана Шиманського вже не було.

59. Шиманський Вацлав Казимирович народився у 1879 р. в м-ку То-

машпіль Ямпільського пов. Подільської губ. в селянській родині, поляк,

громадянин УСРР. На священика висвячений у 1902 р. після закінчення ду-

ховної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ. На початку своєї ду-

ховної кар’єри працював в римо-католицьких парафіях Волині, з 1905 р. —

на Поділлі. З часу навчання в семінарії знаходився в дружніх стосунках зі

своїм впливовим колегою кс. П. Маньковським, який у 1918 р. став єписко-

пом і очолив відроджену Кам’янецьку єпархію РКЦ.

Влітку 1920 р. під час відступу польських військ з України і масового

виїзду римо-католицького духовенства до Польщі кс. Вацлав Шимансь-

кий залишався на Поділлі, проте, переховуючись від більшовиків, кілька

місяців не міг займатися пастирською діяльністю і реалізовувати одер-

жані від єпископа повноваження по керівництву єпархією. Восени того ж

року, перебравшись на західний берег Збруча, прибув до Чорткова, де зна-

ходилася тимчасова резиденція єп. Маньковського, однак невдовзі повер-

нувся в УСРР і очолив парафію в м-ку Смотрич Кам’янецького деканату,

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

435

що нараховувала близько 5 тис. віруючих.

У 1926–1927 рр., будучи заарештованим ор ганами ДПУ, під час

слідства і відбування 6-місячного покарання за арт. 84 КК УСРР, знахо-

дився у Кам’янецькому бупрі. Після звільнення надавав пастирські по-

слуги рівночасно в трьох парафіях Вінничини — у Тиврові, Красному і

Вороновиці. Як визнав на допиті в ДПУ один з його колег, «якщо Ши-

манський і був контрреволюціонером, то останнім часом, під впливом,

можливо, переживань арешту, закинув свою роботу» і його проповіді не

мали антирадянського забарвлення.

Попри це, 25 січня 1930 р. його знову було заарештовано в с. Красне,

вивезено до Києва і притягнуто до слідства в груповій «Справі ксьондзів».

10 травня 1930 р. судова трійка при Київському окрвідділі ДПУ УСРР,

посилаючись на арт. 54–10 КК УСРР, ухвалила позбавити волі Вацлава

Шиманського на 8 років у ВТТ. Покарання відбував у Ярославльському

політізоляторі, звідки у квітні 1933 р. був переведений до Соловецького

табору особливого призначення.

За поданням адміністрації цього закладу, яка визнала, що В. Шимансь-

кий «відверто висловлює свою ненависть до рад[янського] уряду, всі за-

ходи, що проводяться, тлумачить у контрреволюційному дусі», а також

«перебуваючи в тюрмі, підтримував з іншими ув’язненими ксьондзами

нелегальний зв’язок», 25 листопада 1937 р. він був засуджений особли-

вою трійкою УНКВС Ленінградської обл. до найвищої міри покарання.

Вирок виконано у Ленінградській тюрмі 8 грудня 1937 р.

Реабілітований Вацлав Шиманський 29 вересня 1989 р. прокуратурою

Архангельської обл. на підставі арт. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР

від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедли-

вості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку

50-х років».

1881 р. в м. Павлоград Катеринославської губ. у дворянській родині, поляк,

громадянин УСРР. Освіту здобув у реальному училищі, духовній семінарії

Луцько-Житомирської єпархії РКЦ та римо-католицькій духовній академії

в Санкт-Петербурзі. У 1906 р. був висвячений на священика. Працював

помічником настоятеля у Корці та Києві, адміністратором парафій в с. Обо-

дівка та Ярмолинці на Поділлі, домініканського костьолу в м. Кам’янці-Под-

ільському. За підозрою у приналежності до забороненого в Російській

імперії ордену єзуїтів перебував під негласним наглядом жандармерії.

Після революції увійшов до керівництва відновленої у 1918–1919 рр.

Кам’янець-Подільської єпархії РКЦ, одержавши призначення на посаду

канцлера єпископської курії. Під час польсько-радянської війни виїжд-

жав до Польщі, в листопаді 1920 р. повернувся до Кам’янця.
14 листопада 1920 р. нарівні з ксьондзами Валерієм Шиманським та

Яном Свідерським отримав від єп. Маньковського, який покидав Кам’я-

нець разом з петлюрівськими військами, що відступали під ударами Черво-

ної армії, повноваження генерального вікарія єпархії. У червні 1921 р. склав

з себе ці повноваження, відповідно до вказівки єпископа, на користь одно-

осібного управління єпархією кс. Я. Свідерським. В 1920-х роках надавав

пастирські послуги римо-католикам багатьох парафій Поділля — Кам’ян-

ця, Тинної, Жмеринки, Браїлова, Гнівані, Зінькова, Городка.

У липні 1922 р. заарештований і разом з ксьондзами Валерієм Шимансь-

ким, Владиславом Двожецьким та Антонієм Недзельським 2 вересня того

ж року відданийпід суд за звинуваченням у приховуванні костьольних кош-

товностей під час кампанії по боротьбі з голодом. Засуджений до смертної

кари, яку було замінено на 5 років, а згодом — на 14 місяців ув’язнення.

Вийшовши на волю 29 листопада 1923 р., одержав призначення на

посаду настоятеля костьолу в с. Зіньків. У 1924 р. знову потрапив за ґра-

ти, проте після того, як на вимогу чекістів зобов’язався стати таємним

інформатором Проскурівського окрвідділу ДПУ УСРР, був відпущений

на волю. Радянські органи держбезпеки вимагали від ксьондза відомос-

тей про настрої католицької спільноти і зміст розмов його колег.

Кс. Шишко повідомив про свою вимушену співпрацю з ДПУ генераль-

ного вікарія Кам’янецької дієцезії прелата Я. Свідерського, від якого одер-

жав вказівку, аби інформація, що подаватиметься в ДПУ, не завдавала шко-

ди Костьолові та духовенству. На думку його колег-ксьондзів, Шишко був

«людиною слабохарактерною, за політичними поглядами — поміркованим

польським патріотом, сталення до радянської влади — негативне». З груд-

ня 1926 р. до початку 1929 р. працював настоятелем костьолу в с. Браїлів,

згодом був переведений в Городоцьку парафію Кам’янецького деканату.

7 січня 1930 р. в м-ку Городок був заарештований і притягнутий до

слідства у груповій справі католицького духовенства. Надзвичайною се-

сією Верховного суду УСРР, яка 27–30 червня 1930 р. розглянула «Спра-

ву ксьондзів», засуджений згідно з арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6 та 54–11

КК УСРР до 8 років ув’язнення. Покарання відбував у Ярославльському

політізоляторі, з 18 вересня 1933 р. — у Соловецькому таборі. Страчений

8 грудня 1937 р. згідно з рішенням трійки УНКВС Ленінградської обл.

від 25 листопада 1937 р. Реабілітований 2 жовтня 1991 р.

61. Шуберт Павло (Пауль) Францович народився у 1873 р. в кол. Ям-

бург Катеринославської губ., німець, громадянин УСРР. Закінчив римо-

католицьку духовну семінарію в Саратові, у 1897 р. прийняв духовний сан.

Працював у парафіях Північного Кавказу, Криму, півдня України. У 1928 р.

був призначений настоятелем Одеського костьолу Успіння Пресвятої Бого-

родиці.

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

437

Заарештований 3 грудня 1933 р. в Одесі співробітниками ОВ облвідділу

ДПУ УСРР в перебігу операцій під назвою «Специ», «Плуги», «Резиденту-

ра» і «Бойовики», розгорнутих у вересні–грудні 1933 р. задля ліквідації

«німецької контрреволюційної, шпигунської і диверсійної організації» на

території України. Окрім П. Шуберта, у цій справі було арештовано

ксьондзів Х. Зиска та Й. Шиндлера й понад 90 мешканців Миколаєва, Оде-

си, Херсона, переважно німців, а також росіян, українців, поляків. Це були

люди різних віросповідань і професій — робітники, військові, інженери,

педагоги, музиканти, лікарі, колго спники, пожежники, залізничники, пра-

вославний священик.

23 лютого 1934 р. судова трійка при колегії ДПУ УСРР ухвалила ув’яз-

нити П. Ф. Шуберта у ВТТ строком на 10 років. Відбував покарання у

Свірському таборі, пізніше — на ст. Медвежа Гора Белбалтлагу. На по-

чатку 1937 р. одержав звільнення і залишився працювати при таборі.

31 серпня 1937 р. знову був заарештований і 20 вересня того ж року за-

суджений до найвищої міри покарання. Вирок було виконано 20 листопа-

да 1937 р.

62. Янковський Роман Владиславович народився 28 серпня 1889 р. у

с. Бебехи Проскурівського пов. Подільської губ. в родині сільського коваля,

поляк, громадянин УРСР. Після закінчення духовної семінарії Луцько-Жито-

мир ської єпар хії Р КЦ у 1915 р. був висвяч ений на свяще ника.

У 1915–1926 рр. працював вікарним священиком в костьолах Брацлава,

Луцька, Умані, адміністратором парафій в Бердичеві та Троянові.

Вперше був заарештований ДПУ 5 червня 1925 р. за звинуваченням у

сприянні нелегальним переходам радянсько-польського кордону, однак

невдовзі через недоведеність вини був відпущений на волю. У грудні

1926 р., повернувшись до Бердичева, знову очолив місцеву римо-като-

лицьку громаду. 10 квітня 1927 р. був заарештований працівниками ОВ

Бердичівського окрвідділу ДПУ УСРР.

У травні 1928 р. переведений до Харківської тюрми, де на закритому

судовому процесі, який відбувся 29–30 вересня 1928 р., відповідно до арт. 7

та 56–25 КК УСРР був засуджений до 9 років ув’язнення за «організацію

і керівництво групою для нелегального переправляння людей у Польщу».

З нагоди 10-річниці Жовтневої революції термін покарання було зменше-

но до 6 років, які він провів у Харківській в’язниці, а з червня 1929 р. —

на Соловецьких островах, де 5 липня 1932 р. був заарештований в гру-

повій справі католицького духовенства.

У жовтні 1933 р. відправлений на поселення в Алма-Ату, а у травні на-

ступного року здобув дозвіл на повернення в Україну. Служив настоятелем

костьолу в Ушомирі, з 1935 р. — в с. Котельня Андрушівського р-ну.

26 серпня 1935 р. заарештований співробітниками ОВ УДБ Київсько-

революційної фашистської організації римо-католицького та уніатського

духовенства на Правобережній Україні», заведеної на групу з 19 осіб, в

тому числі 7 ксьондзів, 1 священика УГКЦ та 11 мирян, обвинувачених у

порушенні арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР.

Кс. Янковському ставилося у вину, що він розпалює національну во-

рожнечу між громадянами польського та українського походження, по-

лонізує українців, відволікає селян від праці в колгоспі, забороняє дітям

та молоді вступати в піонери та комсомол, провадить контрреволюційну

агітацію. Винним себе не визнав, заявивши, що «ніякої контрреволюцій-

ної роботи не провадив і ніколи та ні з ким не розмовляв на теми контрре-

волюційного змісту».

Згідно з рішенням особливої наради при НКВС СРСР від 14 травня

1936 р. Р. Янковського було на 5 років ув’язнено у ВТТ. Покарання відбу-

вав у таборі Чиб’ю Ухтпечлагу (Комі АСРР). Під час ІІ Світової війни

перебував на засланні в Казахстані. Повернувшись влітку 1945 р. в Украї-

ну, приступив до виконання пастирських обов’язків у Житомирському ка-

федральному соборі св. Софії. Впродовж наступних 40 років задовольняв

релігійні потреби римо-католиків Житомирської обл. Помер кс. Р. Янковсь-

кий в Житомирі 10 серпня 1987 р. Реабілітований Прокуратурою УРСР

8 серпня 1989 р.
63. Яхневич Станіслав Іванович народився 29 квітня 1888 р. у м. Креме-

нець Волинської губ. в родині коваля, поляк, громадянин УСРР. Закінчивши

Кременецьке міське училище, екстерном склав іспити на звання аптекарсь-

кого учня, що дозволило йому у 1907 р. вступити до Житомирської римо-

католицької духовної семінарії. Після успішного закінчення в 1911 р. цього

навчального закладу буввідряджений до Санкт-Петербурзької імператорсь-

кої римо-католицької духовної академії. Висвячений на священика у 1914 р.

У 1915 р., закінчивши академію зі ступенем магістра теології, одержав при-

значення на посаду викладача Житомирської семінарії.

У 1917–1920 рр. працював секретарем курії Луцько-Житомирської римо-

католицької єпархії, під час польсько-радянської війни був вікарним Жито-

мирського костьолу, потім настоятелем у Чуднові. У 1924–1935 рр. служив

настоятелем Житомирського костьолу, від липня 1929 р. поєднуючи з обо-

в’язками Апостольського адміністратора Житомирської єпархії.

Вперше був заарештований ЧК у Житомирі з кількома іншими римо-

католицькими священнослужителями у грудні 1919 р., проте через 3 дні

разом з усіма своїми колегами вийшов на волю. 29 липня 1935 р. прелата

Яхневича було заарештовано і притягнуто до слідства в груповій справі

«Контрреволюційної фашистської організації римо-католицького і уніатсь-

кого духовенства Правобережної України».

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

За твердженням слідства, зазначена організація була створена в 1918 р. і

активізувала своюдіяльність в 1934–1935 рр. За участь у ній було арештовано

7 римо-католицьких та 1 греко-католицький священик, а також 11 віруючих,

вина яких, за висновками ДПУ, полягала «а) в насадженні із класово-ворожо-

го та антирадянського елементу контрреволюційних фашистських груп, б) в

контрреволюційній агітації, зокрема, в агітації, що спрямована на розвал кол-

госпів, в) в контрреволюційній роботі серед польської та української молоді і

дітей шкільного віку, шляхом створення нелегальних релігійних гуртків, і на-

ціоналістичній пропаганді серед українського населення [...], г) у сприянні

нелегальному переходу держкордону агентам чужоземних розвідок, контр-

революційному елементові і наданні їм сховків на території УСРР, д) в орган-

ізації нелегального грошового фонду і систематичної матеріальної допомо-

ги особам, які були репресовані за контрреволюційну діяльність, е) окремі

обвинувачені постачали чужоземні представництва наклепницькою інфор-

мацією про СРСР».

Винним прелат Яхневич себе не визнав. 14 травня 1936 р. особливою

нарадою при НКВС СРСР йому було призначено покарання — 5 років

ув’язнення у ВТТ. 21 травня 1936 р. його було відправлено до Владивос-

тока в розпорядження пересильного пункту Севвостоклагу із вказівкою

скерувати на Колиму. 27 листопада 1937 р. С. Яхневича згідно з рішен-

ням трійки управління НКВС СРСР при Дальбуді було страчено в Мага-

данській в’язниці. Реабілітований Прокуратурою УРСР 8 серпня 1989 р.
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Адміністратор — 1) священик, який за дорученням папи Римського

здійснює тимчасове керівництво єпархією у випадку вакансії посади

єпископа чи наявності перешкод, які унеможливлюють виконання єпис-

копом своїх обов’язків; 2) настоятель католицької парафії, посада яко-

го підлягає заміщенню.

Автодафе — 1) акт віри, публічне визнання віри християнином, що був

звинувачений у єресі; 2) о станній акт інквізиційного процесу, публіч-

не проголошення і виконання вироку інквізиції.

Автокефалія — принцип самоуправління помісних церков у Вселенській

православній церкві; незалежність від іноземної духовної влади націо-

нальної церкви окремої країни, як особливої одиниці, що пов’язана

єдністю віри, апостольською спадкоємністю ієрархії, а також духовним

єднанням і спільною діяльністю з іншими церквами; одна із засадничих

організаційних форм діяльності Вселенської православної церкви.

ня і виголошуються проповіді.

ня від кримінальної відповідальності чи покарання особи, яка скоїла

злочин.

Анатема — відлучення від церкви, церковне прокляття.

Апостазія — єресь, розкол, відхід від основних засад віровчення.

Апостольська адміністратура — тимчасова адміністративно-організа-

ційна одиниця в Католицькій церкві, яка внаслідок політичних і пра-

вових причин впроваджується замість єпископства у регіоні, де тра-

диційна структура Костьолу або зруйнована, або ще не усталена.

органи папської адміністрації, що виражають волю Папи; 3) Ватикан.

огляду стану церковних структур.

ний єпископ, який управляє кількома єпархіями; почесний титул єпис-