Репресованих радянською владою
жүктеу/скачать 0.67 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 37. Левінський Ян Іполитович
- 38. Лоран Рафаїл Михайлович
- 39. ЛюбчинськийФеліксМиколайович
- 40. Міодушевський Йосип (Юзеф) Іванович
36. Ладиго Ян (Іоанн) Якович народився в 1869 р. у с. Стачкуни Біржанського пов. Ковенської губ. (Литва), литовець, громадянин УСРР. У 1894 р. закінчив духовну семінарію Луцько-Житомирської єпархії РКЦ і висвячений на священика. Духовну кар’єру розпочинав з посади помічни- ка настоятеля кафедрального собору в Житомирі та костьолу в Києві. У 1902 р. очолив парафію м-ка Сатанів (понад 7 тис. віруючих), що знаходилося поблизу кордону з Австро-Угорщиною, згодом поєднував ці обов’язки з посадою Проскурівського декана та законовчителя Сатанів- ського народного двокласного училища. Царська адміністрація, вважаю- чи, що кс. Ладиго «відзначається фанатизмом і ворожим ставленням до російської народності та православ’я», пильно наглядала за його пастирсь- кою і викладацькою діяльністю. Під час польсько-радянської війни виїжджав до Польщі, звідки по- вернувся у свою парафію у жовтні 1920 р. У 1923 р. був заарештований органами ДПУ за підозрою в шпигунстві, проте через недоведеність зви- нувачення невдовзі був звільнений. У 1926 р. поставав перед радянським судом, звинувачений у порушенні законодавства про реєстрацію актів гро- мадянського стану. 2 січня 1930 р. був заарештований співробітниками Сатанівського при- кордонного загону ДПУі притягнутий до слідства у груповій справі духовен- ства і віруючих РКЦ. Надзвичайною сесією Верховного суду УСРР, яка 27– 30 червня 1930 р розглянула «Справу про польську контрреволюційну і шпигунську організацію на Правобережній Україні», його було визнано вин- ним у скоєнні злочинів за арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–10 та 54–11 КК УСРР і засуджено до 7 років позбавлення волі з поразкою у правах терміном на 5 років. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі. 26 вересня 1932 р. по обміну політичними в’язнями виїхав до Литви. До кінця 1930-х років виконував пастирські обов’язки в Паневежиській єпархії. Помер у м. Паневежис (Литва). Дата смерті не відома. Реабілітований військовою прокуратурою КВО 3 жовтня 1991 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в зв’язку з відсутністю достатньої сукупності доказів його вини. 37. Левінський Ян Іполитович народився 28 травня1871 р. в м. Кам’я- нець-Подільський в родині ювеліра, поляк, громадянин УСРР. Середню осв- ітуздобув у класичній гімназії. У 1888–1893 рр. навчався у духовній семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ, після закінчення якої прийняв духовний сан і був скерованийу м. Луцьк Волинської губ. на посаду законовчителя. З 1902 р. понад 10 років викладав Закон Божий в середніх навчальних закладах м. Вінниця Подільської губ., здобувши великого авторитету серед місцевої католицької спільноти, особливо молоді. Мав товариську вдачу і тонке по- чуття гумору, був заповзятливим шанувальником картярства, оповідачем анекдотів і дотепником, завдяки чому плебанія по вечорах часто перетворю- валася на місце зустрічі вінницького бомонду. В революційному 1905 р. за участь в похороні робітника, що перетво- рився на демонстрацію проти царату, в жандармерії на ксьондза було за- ведено слідчу справу. Окрім того, з доносу, надісланого членом чорносо- тенної організації «Союз Архангела Михаїла», жандармам стало відомо, що кс. Левінський керує діяльністю міської мережі таємних польських шкіл, які належать до товариства «Освята». Охранкою також було зібрано відомості про наявність у місті нелегальних гуртків терціарів, якими він керував. На думку начальника Київського охоронного відділення, Левін- ський належав до тих ксьондзів, «які прагнуть на ґрунті релігійної боротьби з православ’ям здійснити відновлення Польщі, для чого вони намагають- ся використати для польського повстання релігійний фанатизм поляків, переважно з народного середовища, об’єднуючи їх у згадані гуртки під девізом «За Польщу незалежну і за віру католицьку». Подільський губернатор так само негативно оцінював діяльність свя- щеника, вважаючи, що він є «керівником польських гуртків учнів середніх навчальних закладів. На зборах цих гуртків ксьондз Левінський знайо- мить учнів з польською історією, звертаючи особливу увагу слухачів на події польських повстань, пояснює причини невдачі цих повстань і нама- гається назагал підняти національний польський дух з метою переконати в необхідності нового повстання».
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 409
ся на вищий щабель духовної кар’єри, обійнявши посаду настоятеля веле- людної(на той час близько 6,5 тис. віруючих) і престижноїВінницької парафії РКЦ, а згодом з ініціативи єпархіальної курії очоливши Вінницький деканат. Взаємини зі світською владою знову були затьмарені у 1915 р., коли ксьондз постав перед судом за поповнення числа своїх парафіян за рахунок право- славних віруючих, які ним були переведені у католицизм. У роки революції дехто з польських аристократів, зокрема власник маєтку П’ятничани граф З. Ґрохольський, переховував у садибі кс. Левін- ського свої архіви та колекції старовини. Настоятель костьолу Пресвятої Діви Марії Ангельської гостинно приймав у себе лідерів національно- визвольної боротьби двох сусідніх народів Й. Пілсудського та С. Петлю- ру під час їхніх спільних відвідин Вінниці. 18 травня 1920 р. кс. Левінсь- кий, попросивши у єпископа відпустку, вирушив, аби відвідати свою рідню, до Польщі. Проте внаслідок несприятливого для поляків перебігу війни повернувся він у Вінницю не через місяць, як планував, а вже після укла- дення польсько-радянської прелімінарної мирної угоди, 8 грудня 1920 р. У травні 1922 р. був заарештований і нарівні зі священиками право- славних храмів міста притягнутий до судової відповідальності за звину- ваченням у саботажі кампанії по конфіскації церковних коштовностей, що провадилася більшовиками під гаслами боротьби з голодом. Відбув- шись зрештою штрафом у розмірі 300 рублів золотом, замість призначе- них судом 4-х місяців позбавлення волі, настоятель Вінницького костьо- лу потрапив під постійний і надзвичайно щільний нагляд з боку ДПУ. Таємні агенти, що вербувалися чекістами з-посеред найближчого ото- чення Левінського, в тому числі його колег-ксьондзів, фіксували і допо- відали ледь не про кожен крок об’єкту спостереження, однак зміст здобу- тої у такій спосіб інформації не дозволяв його скомпрометувати, як цього прагнула влада. В одному з донесень, датованому 28 січня 1924 р., йшло- ся, що «керівником громадської польської думки тут [у Вінниці. — Н. Р.] є ксьондз Левінський. Популярність цієї людини гідна подиву. [...] Людина, безумовно, ретельно освічена і наділена властивостями єзуїта. Живе він по вул. Леніна в костьольному будинку. Надзвичайно пролазлива людина. [...] Має широкі зв’язки з поль[ським] духовенством у Києві (Скальсь- кий) і в Кам’янці. Місцеві поляки ставляться до нього з фанатизмом». Багатьох вражало те, що «кожну людину із Вінниці він знає, де мешкає, скільки душ сім’ї, як живе, як звати, особливо католиків». Негласний нагляд за шанованим серед вінничан ксьондзом набрав ви- гляду тривалої і широкомасштабної операції, керівництво і координація якою здійснювалися центральним апаратом ДПУ УСРР, що постійно давав вка- зівки своїм підлеглим у Вінницькому окрвідділі. Чекісти неодноразово, пе- редовсім у 1924, 1926 та 1929 р., затримували і допитували кс. Левінсько-
листи також підлягали обов’язковій перлюстрації. Радянські спецслужби збирали інформацію як про службову діяльність, так і приватне життя кс. Ле- вінського: розпорядок дня, звички, особливості характеру та поведінки, стосунки з колегами, домочадцями, віруючими, церковним керівництвом, православним духовенством, навіть його ставлення до української мови та україномовних римо-католиків. У 1927 р. цей найавторитетніший на Поділлі прелат відмовився поставити свій підпис під складеною чекістами «декла- рацією» римо-католицького духовенства, де ксьондзи викривали себе в анти- радянській і шпигунській діяльності, оскільки, за його словами, «вважав зайвим приписувати для себе звинувачення в тому, чого я не робив». 18 січня 1930 р. в помешканні кс. Левінського було вчинено трус, а його самого заарештовано і звинувачено в приналежності до контррево- люційної і шпигунської групи ксьондзів, яка діяла у підпіллі. На процесі у «Справі ксьондзів», що відбувся 21–27 червня 1930 р., Я. Левінського було засуджено надзвичайною сесією Верховного суду УСРР на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 та 54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на 10 років позбавлення волі. Завдяки наполегливим клопотанням рідні перед урядом Речі Посполитої його вдалося включити до переліку осіб, що підлягали поверненню до Польщі в рамках польсько-радянської угоди про обмін політичними в’яз- нями, в результаті чого кс. Левінський був звільнений з Ярославльського політізолятора і 18 січня 1931 р. прибув до Польщі. Після відпочинку і лікування очолив парафію в м-ку Турійськ під Кове- лем, що належала до Луцької дієцезії. У 1934 р., склавши ці повноважен- ня, переїхав у м. Сарни на Рівненщині до свого друга кс. Я. Свідерського, який після повернення з СРСР став деканом і настоятелем тамтешньої парафії. У вересні 1939 р., коли більшість римо-католицьких священиків були призвані до польського війська або мусили тікати від Червоної армії на Захід, кс. Левінський взяв на себе керівництво Сарненською парафією і деканатом. Півстолітній ювілей свого священства прелатові довелося відзначати в умовах німецької окупації. Після повернення Червоної армії в 1944 р. взявся за відбудову пошкодженого під час бомбардувань костьо- лу. В червні 1945 р. виїхав до Польщі, куди перебралася більшість його парафіян-етнічних поляків. Замешкавши в м. Лодзь, працював духівни- ком при цвинтарній каплиці. Помер 27 травня 1952 р. в Лодзі, лічені го- дини не доживши до свого 81-го дня народження.
поблизу кол. Карлсруе на Миколаївщині у багатодітній родині німецького колоніста-хлібороба, громадянин УСРР. У 1889–1897 рр. навчавсяв духовній семінарії Тираспольської єпархії РКЦ, після закінчення якої був висвяче-   410
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 411
ний на священика. Працював вікарним священиком, настоятелем парафій в німецьких колоніях Поволжя, сповідником Саратовської семінарії. У 1912 р. був призначений настоятелем костьолу в кол. Баден під Одесою. У 1926 р., переїхавши до кол. Зульц Карл-Лібкнехтського німецького на- ціонального р-ну Миколаївської окр., очолив місцеву парафію та Миколаї- вський деканат РКЦ. Вперше був заарештований співробітниками ДПУ в 1927 р. зазвинуваченням у побитті дітей в костьолі, проте судом, який відбув- ся у 1928 р., був оправданий. У 1933 р., коли від голоду померло понад 200 його парафіян, допомагав мешканцям кол. Зульц одержувати допомогу від благодійних організацій Німеччини, США та Швейцарії. 30 грудня 1934 р. відділом НКВС Карл-Лібкнехтського р-ну Одеської обл. патерові Лорану було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 та 54–11 КК УСРР і притягнуто до слідства у груповій справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Того ж дня в нього було взято підпис- ку про невиїзд із с. Зульц. 4 січня 1935 р. цей запобіжний захід було затвер- джено відповідною ухвалою ОВ УДБ Одеського облуправління НКВС. 25–28 квітня 1935 р. спецколегією Одеського облсуду, яка розглянула справу патерів Карл-Лібкнехтського р-ну, Р. М. Лорана було засуджено разом з іншими його колегами за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до 10 років ув’язнення у ВТТ. 29 травня 1935 р. покарання було пом’якшено заміною позбавлення волі у концтаборі на 10-річний термін заслання в Казахстані. Кс. Лоран разом зі своїм другом прелатом, колишнім професором і ректором духовної семінарії Й. Крушинським, перебуваючи на засланні, багато років поспіль працювали пастухами в с. Талгар під Алма-Атою. Патер Р. Лоран належав до нечисленних представників римо-католицько- го духовенства німецької національності, які пережили репресії 1930-х років та Другу світову війну. Помер він на засланні у 1948 р., похований в одній могилі з Й. Крушинським. Реабілітований Генеральною прокурату- рою України 30 жовтня 1992 р.
костянтинів Волинської губ. На священика був висвячений після закінчення духовної семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ у 1909 р. Працював вікарієм у Київському костьолі св. Олександра, адміністратором парафії в с. Ялтушків Могилівського деканату, настоятелем в с. Куна під Гайсином Подільської губ. У липні 1918 р. очолив у Гайсині комітет по будівництву костьолу. Впродовж 1920-х років неодноразово перебував під арештом за звину- ваченням у контрреволюційній та шпигунській діяльності. За саботаж пе- редачі культових коштовностей у фонд допомоги голодуючим у 1922 р. був засуджений до найвищої міри покарання, пізніше заміненої на два роки позбавлення волі. Під час нападу на плебанію, здійсненого за його відсут- ності невідомими грабіжниками, втратив батька та ще 6 домочадців. Ос- кільки ксьондз не приховував, що в цьому злочині підозрює бійців ескад- рону червоних козаків, які квартирували у Гайсині, то одержав від чекістів попередження. Більше того, слідство, яке провадило ДПУ, стало дотриму- ватися версії, що організація жорстокого вбивства своєї рідні належить са- мому ксьондзу. Щоб убезпечити свого підлеглого від переслідувань і важких пережи- вань, єпархіальне керівництво в 1923 р. перевело кс. Любчинського на інше місце служби — до Кам’янця-Подільського, на посаду настоятеля кафед- рального собору, однак і тут він залишався у полі зору радянських спец- служб. 14 квітня 1927 р. його знову було заарештовано працівниками місцевого окрвідділу ДПУ УСРР. Пред’явлене звинувачення складалося із п’яти пунктів: 1) виголошення в костьолах Кам’янця та Оринина про- мов контрреволюційного змісту; 2) контрреволюційна агітація серед чер- воноармійців та парафіян; 3) керівництво підпільними польськими шко- лами; 4) проведення панахид по померлих та розстріляних ЧК; 5) збирання коштів на організацію зустрічі польського війська. Під час трусу в помеш- канні ксьондза було вилучено конспекти його проповідей, переклад та експертиза яких тривали впродовж двох місяців, які він, як і ще кілька наступних, провів у Кам’янецькому бупрі. Оскільки постаттю провінційного священика зацікавилися у столиці СРСР, його, як особливо небезпечного злочинця, було переправлено до Бу- тирської тюрми. На знак протесту проти виснажливих допитів та необґрун- тованих звинувачень у висновку слідства, що затягнулося на цілий рік, ого- лосив голодування. Розгляд справи кс. Любчинського завершився ухвалою колегії ОДПУ СРСР від 21 серпня 1928 р. про визнання його винним у скоєнні злочинів за арт. 58–4, 58–7, 58–10 та 59–7 КК РСФРР, призначен- ням покарання у вигляді 10-річного терміну позбавлення волі у ВТТ і не- гайним скеруванням на Соловки, куди він прибув 23 вересня 1928 р. Включений до нашого збірника лист Ф. Любчинського до Вінницько- го декана кс. Я. Левінського (док. № 79) відображає складний емоційний стан, в якому перебував його автор внаслідок здійсненого чекістами на- міру посіяти розбрат поміж римо-католицькими священнослужителями шляхом використання показів під час допитів задля їх взаємної компро- метації. «Ясь», про якого йдеться у цьому листі, це — Апостольський ад- міністратор Кам’янецької дієцезії кс. Я. Свідерський, примусові свідчен- ня якого в інтерпретації ДПУ викликали у Ф. Любчинського сум’яття і розчарування. Однак у його товаришів-ксьондзів, які також потрапили до Соловецького табору, склалося враження, що тягар пережитого не зруй- нував тонкого інтелігентного устрою Ф. Любчинського, який, попри все, у неволі зберігав винятковий душевний спокій і, залишаючись взірцем шляхетної поведінки, відверто критикував несправедливі вчинки співкамер- 412
З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 413
ників, за що вони напівжартома, проте доброзичливо, стали йменувати його «прокурором». Табірна адміністрація, навпаки, давала цьому в’язню вкрай негативну характеристику, вважаючи його «ідейно переконаним і впертим ворогом всього радянського», що заслуговує на повну ізоляцію, бо залишається вірним своїм релігійним переконанням, не виявляє ознак виправлення, по- гано працює, свідомо і навмисно допускає порушення, не поважає табір- них порядків». У 1930 р. о. Фелікс, знесилений неволею і важкою працею і втративши сподівання на виїзд до Польщі, впав у депресію. Важкий психоло- гічний стан у серпні 1931 р. призвів до захворювання головного мозку, від чого 17 листопада 1931 р. кс. Любчинський помер у табірному шпиталі.
няжополь Кам’янецького пов. Подільської губ., поляк, громадянин УСРР. Здобувши теологічну освіту у духовній семінарії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ, у 1904 р. став священиком. До революції служив в сільських парафіях Поділля і Волині. Був, як вважали його колеги, людиною надзви- чайно жвавою, легкою на підйом, з веселою, товариською вдачею, оповіда- чем анекдотів та бувальщин, приємним співрозмовником. Загроза реп- ресій з боку більшовиків під час польсько-радянської війни змусила ксьондза влітку 1920 р. покинути парафію в м-ку Погребище Київської губ., яку він очолював з 1917 р., і виїхати. до Польщі. Неврегульованість польсько-радянських дипломатичних стосунків після укладення Ризької мирної угоди 1921 р. і пов’язані з цим труднощі з оформ- ленням документів на в’їзд в УСРР стали на перешкоді прагненню кс. Міо- душевського повернутися в Україну легітимним шляхом, що в липні 1921 р. спонукало його до відчайдушного вчинку — самовільного перетину дер- жавного кордону. З’явившись на радянську прикордонну заставу і, попри труднощі, одержавши дозвіл на повернення в УСРР, ксьондз знову замеш- кав у Погребищі і відновив пастирське служіння в місцевому костьолі, од- нак постійний тиск з боку влади, особливо переслідування, яких він зазнав у 1922 р. під час кампанії по вилученню церковних коштовностей, позбави- ли його оптимізму в поглядах на майбутнє власної праці і загалом католи- цизму в умовах атеїстичної держави. Тому в 1923 р. кс. Ю. Міодушевський звернувся до польського кон- сульства в Києві з клопотанням про повернення на історичну батьківщи- ну. Одержавши візу і закордонний паспорт, він у 1924 р. відбув до Польщі з твердим наміром більше не повертатися в СРСР. Оскільки такий крок Міодушевський здійснив без благословення свого керівника — генераль- ного вікарія Житомирської дієцезії Т. Скальського, який вимагав від підлег- лих йому ксьондзів, лави яких після 1917 р. фатально поріділи, тримати- ся, незважаючи на несприятливі радянські реалії, своїх парафій і належним чином виконувати пастирські обов’язки, отже, в Польщі перед цим емігран- том, як порушником церковної дисципліни, поставала невтішна перспекти- ва втрати статусу парафіального священика. Готуючись до вступу в Ченс- тоховський монастир ордену паулінів, о. Юзеф відвідав своїх батьків, які мешкали в м-ку Хотин, що тоді належало Румунії, багатьох своїх колег- ксьондзів, що раніше від нього покинули Україну, побував у Варшаві на аудієнції в єп. І. Дубовського та інших ієрархів РКЦ, і після важких роз- думів таки відступив від своїх попередніх намірів, зважившись продов- жити пастирську діяльність в УСРР. Отже, у жовтні 1924 р. він повернувся з Польщі в Україну і став нада- вати духовні послуги римо-католикам кількох парафій Старокостянтинів- ського деканату, а в 1927 р. зайняв посаду заступника настоятеля Проску- рівського костьолу. Впродовж 1924–1929 рр. неодноразово відвідував консульство Речі Посполитої у Києві, звертаючись за допомогою в підтри- манні зв’язків ксьондзів з радянської України з їхніми родичами, колега- ми та ієрархами за кордоном, а також інформуючи польських дипломатів про становище РКЦ в УСРР, через що в середовищі ксьондзів Поділля зарекомендував себе «яскраво вираженим патріотом» і вважався «постій- ним політичним кур’єром в Київське консульство». 15 січня 1930 р. був заарештований працівниками Проскурівського окр- відділу ДПУ, звинувачений у скоєнні злочинів, передбачених арт. 54–10 КК УСРР, і 31 січня того ж року під конвоєм скерований до Харкова в розпо- рядження КРВ ДПУ УСРР. 21–27 червня 1930 р. кс. Міодушевського було засуджено у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’язнення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Котласі, Ярославльському політізоляторі, а з травня 1933 р. — на Соловках. 25 листопада 1937 р. трійкою УНКВС Ленінградської обл. його було засуджено до найвищої міри покарання, 8 грудня того ж року вирок було виконано. Реабілітовано кс. Ю. Міодушевсь- кого військовою прокуратурою КВО 19 вересня 1991 р. «у зв’язку з відсут- ністю достатньої сукупності доказів його вини». жүктеу/скачать 0.67 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|