Сучасні підходи до регіонального розвитку

1.2. Сучасні підходи до регіонального розвитку

• 
  абсолютних та відносних переваг (А.Сміт та Д.Рікардо);
  
• 
  сільськогосподарського (Й.Тюнен) і промислового штандорту (В.Лаунхардт, А.Вебер);
  
• 
  центральних місць (В.Кристалер);
  
• 
  регіональних ринків та просторової теорії цін (О.Курно);
  
• 
  регіональної спеціалізації та міжрегіональної торгівлі (Е.Хекшер та Б.Олін);
  
• 
  просторової економічної рівноваги (А.Льош);
  

Проте, в працях основоположників регіональної економіки регіон тривалий час виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва та споживання товарів, сфери обслуговування і не розглядався як суб'єкт економічних відносин, або носій особливих економічних інтересів.

Варто відзначити, що ідея концентрації виробничих сил на певній території з метою оптимізації використання природних, трудових ресурсів регіону та комплексності розвитку знайшла широке застосування в колишньому СРСР, починаючи від схем економічного районування, що вперше були використані у плані ГОЕЛРО, п’ятирічних планів розвитку народного господарства, територіально-промислових комплексів та промислових вузлів. (географічний поділ праці – М.Баранський (20-ті роки ХХ ст.), утворення регіональних комплексів – М.Колосовський (60-ті роки ХХ ст.), територіально-промислові комплекси – М.Бандман (70-ті роки ХХ ст.)).

Сучасні теорії регіонального розвитку ґрунтуються на створенні інноваційних конкурентних переваг різного рівня (починаючи від глобального, макрорегіонального і т.д.), що базуються на нематеріальних факторах розвитку («економіці, що навчається»; спільному інформаційному просторі; мережевих можливостях поширення знань і технологій, що сприяють появі синергетичних ефектів і нових комбінацій факторів виробництва), що сприяють інноваційній діяльності, а регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система.

Наприклад, теорія життєвого регіонального циклу (базується на теорії «великих циклів» М.Кондратьева та теорії дифузії інновацій Т.Хегерстранда) розглядає процес виробництва товарів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій потрібні значні персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщено у периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідом за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. У відповідності з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії у менш розвинутих регіонах, наприклад, у вигляді створення наукових центрів: технополісів (наукоградів), академ- та університетських містечок тощо. Такі центри – це одна із форм вільних економічних зон, що створюються для активізації, прискорення інноваційних процесів, сприяння швидкому й ефектному застосуванню техніко-технологічних нововведень. Ядро технополісу утворює регіональний центр розробки та освоєння виробництва високотехнологічної продукції світового класу. Програма діяльності технополісу звичайно включає проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень з наступним просуванням їх результатів у виробництво. Технополіси користуються державною підтримкою і широко відомі по всьому світу (Сан Хосе (США), Кансай і Тсукуба (Японія), Оксфорд (Великобританія), закриті міста колишнього СРСР (Дубна, Обнінськ, Томськ-7, Челябінськ-40 та ін.).

В основі теорії полюсів росту висунутій Ф.Перроу (підсилює теорію центральних місць В.Крісталлера, подібна до теорії територіально-виробничих комплексів М.Колосовського, використовує метод «витрати-випуск» В.Леонтьева), лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і в першу чергу галузей-лідерів, які створюють нові товари та послуги. Такі центри та ареали економічного простору, де розміщуються підприємства провідних галузей, стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств, капіталу, людських ресурсів тощо. Ф.Перроу та його учень Ж.Будвіль, показали, якості полюсів росту можна розглядати не тільки сукупності підприємств провідних галузей, але й конкретні території (населені пункти), здатні акумулювати всі необхідні ресурси та створювати умови для локального інноваційного розвитку і представляти власні держави на міжнародних ринках. Полюс росту можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності або як сукупність міст, які володіють комплексом виробництв, що швидко розвиваються. Теоретичні положення про полюси росту, як свідчать різноманітні інформаційні джерела, використовуються в багатьох країнах при розробці стратегій просторового (регіонально) розвитку. При цьому ідеї поляризованого розвитку по-різному застосовуються, коли мова йде про господарсько-освоєні регіони або про регіони, нові для господарського освоєння. У першому випадку поляризація відбувається в результаті модернізації та реструктуризації промислових та аграрних регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об'єктами сучасної виробничої та соціальної інфраструктури. Такий підхід застосовувався у Франції, Нідерландах, Великобританії, Німеччині, Казахстані, Російській федерації та інших країнах з досить високою щільністю господарської діяльності. У другому випадку найбільш характерними полюсами зростання стають промислові вузли і особливо територіально-виробничі комплекси, які дозволяють системно освоювати природні ресурси, створюючи технологічний ланцюжок виробництв разом з об'єктами інфраструктури. Основний економічний ефект досягається завдяки концентрації та агломерації. В сучасній практиці просторового (регіонального) економічного розвитку ідеї полюсів росту широко реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків в усьому світі.

В контексті регіонального розвитку важливою також є теорія кластерів, яку традиційно ототожнюють з А.Маршалом та М.Портером. В цілому, кластери можуть бути визначені як мережеві структури виробництва взаємозалежних фірм та їх постачальників, виробників знань (університетів, науково-дослідних інститутів та лабораторій), посередницьких установ (брокери, консультанти) і клієнтів, пов'язаних один з одним у виробничий ланцюжок формування доданої вартості. В межах кластера продукти діяльності кількох фірм або науково-дослідних центрів поширюються мережею технологічних зв’язків у загальному регіональному економічному просторі. Диверсифікація джерел нових знань спрощує комбінацію факторів виробництва та активізує інноваційну діяльність. В той же час, кластеризація може як посилювати конкурентоспроможність і сприяти розвитку інноваційної діяльності, так і привести до її занепаду, оскільки вона не застрахована від пасток через свої власні ризики: вразливість (через однорідну спеціалізацію регіону); ефект замкнутості (домінування усталених практик і специфічних знань, в комбінації з нехтуванням зовнішніми зв'язками та нестачею стратегічного бачення); нееластичність (затримки або перешкоджання радикальній переорієнтації); зменшення конкурентних тисків як рушійних сил підприємницької активності тощо. Незважаючи на вищезазначені застереження, кластерний підхід з середини 1990-років було взято на озброєння урядами найбільш високорозвинених країн. Особливий інтерес до кластерного підходу сьогодні проявляють більшість країн, що розвиваються.