Щорічник випуск 5

Реформування суспільства характеризується неминучістю удосконалення форм та умов життєдіяльності людини, залучення усіх громадян у процес соціальної творчості. Незалежність та самостійність нашої молодої держави, що входить до загального потоку перетворень у економічній, політичній та духовній сферах, утверджується активними діями кожної окремої особистості. Успішність таких перетворень цілком залежить від того, який напрямок ми оберемо для розвитку цих дій.

У переломні періоди історії, коли старі та відживші ідеологічні й психологічні стереотипи змінюються на нову систему поглядів і цінностей, відкривається реальна можливість гуманізації соціальної сфери і реалізації особистісного потенціалу кожного громадянина нашої держави. Саме тому Україна, як і більшість держав Європи та західного світу, переживає ряд реформ у різних сферах суспільного буття, поміж яких і система освіти держави.

З метою реформування та розвитку українського суспільства розробляється сучасна філософська концепція освіти і науки. Філософія освіти забезпечує оволодіння знаннями і технологіями сучасної освітньої діяльності в умовах трансформації суспільства. Також в поле її функціонування входить обґрунтування аксіологічних та педагогічних передумов формування особистості, яка визначить своє місце в новому, динамічному сучасному соціумі з метою самореалізації.

У сучасному українському соціумі відбуваються суттєві зміни в субординації системи цінностей, оскільки формується новий тип відносин у суспільстві, актуалізуються потреби у новій світоглядній орієнтації. Паралельно виникають нові явища у культурі, що відкривають можливості для оптимізації реалізації особистісного потенціалу, став можливим діалог між основними культурними течіями світу. Отже, є потреба у новому розумінні поняття «освіта», його змісту, соціокультурних особливостей, визначення сучасного аксіологічного підґрунтя освіти, її ролі та місця у суспільстві ХХІ ст. та перспективи його розвитку.

Мусимо констатувати той факт, що освіта постійно відстає від потреб суспільства, оскільки відсутні освітні форми для трансляції основних досягнень сучасного наукового знання у формуванні людини ХХІ ст. А система освіти людством і створювалася для того, щоб передавати увесь досвід і знання нащадкам. І кожне суспільство, виходячи із умов, що історично склалися, ставило перед системою освіти свої мету, завдання, визначало певні перспективи її функціонування та розвитку. Адже освіта (як і наука), у будь-якому суспільстві виконує когнітивні і соціальні функції. І якщо когнітивні функції універсальні, то соціальні – досить варіативні й залежать від особливостей суспільства.

А.Запісоцький стверджує, що інтерес дослідників до філософської проблематики в освітній діяльності спричинений насамперед об’єктивною та усвідомлюваною роллю освіти у вирішенні глобальних проблем. Останнім часом освіта розглядається як стратегічно важлива сфера життя суспільства. Фактор розвитку нації та поглиблення її інтелектуального потенціалу є гарантом її самостійності та міжнародної конкурентоздатності [3].

Перспективи реформування освітньої системи в Україні вбачаються у актуалізації гуманістично-культуротворчої філософії освіти, а її стратегічна мета полягає у становленні творчо-гуманітарної особистості як цілісного суб’єкта культури. В основу педагогічного процесу варто покладати нову світоглядну установку, новий тип особистості, а відповідно і змінити методику виховання та навчання.

Розглядаючи поняття «філософія освіти», наведемо декілька варіантів його тлумачення. Так, одні дослідники надають перевагу філософії і філософствують про освіту, інші пріоритетною вважають педагогіку, здебільшого розмірковуючи про процеси навчання і виховання, хтось намагається охопити і філософську, і педагогічну проблематику. Тож розглянемо етимологію означеного словосполучення. Слово «філософія» у перекладі з грецької означає «любов» і «мудрість», тож поняття «філософія» можна тлумачити як «любов до мудрості», як науку про досягнення людиною мудрості, про пізнання істини та добра. Щодо поняття «освіта» існує багато варіантів його тлумачення. Професори Києво-Могилянської академії розвивали ідею про здобування істинного знання шляхом одномоментного осяяння з допомогою природного розуму, тобто Божих ідей. Така ідея простежувалася у філософських курсах І.Гізеля, Г.Щербацького. На думку учених природне світло розуму осяює інтелект під час дискурсу. Тобто, професори Києво-Могилянської академії наголошують на пріоритетному значенні осяяння у розкритті істини, контакту людського мислення і буття. Відстежується спадкоємний зв’язок між філософським розумінням академічних учених, їх попередників (культурних діячів Київської Русі, діячів братств і Острозького культурно-освітнього осередку) та наступників (Г.Сковорода).

Тож більшість культурних діячів України іще з часів Київської Русі переймалися проблемою виховання та навчання підростаючого покоління. Чого варте лише «Повчання дітям» Володимира Мономаха, котрий своїм дітям тлумачив про те, якими він хотів би бачити їх у справах та діяннях на благо держави та людства.

Перша вища школа в Україні також виникла з певною ідеологічною метою: не лише задля забезпечення освіти та навчання, але й задля боротьби проти окатоличення та ополячення (мова йде про першу греко-слов’яно-латинську школу вищого ступеня у м. Острозі). Певно, що вона зібрала чи не увесь культурний потенціал нації тогочасної України (К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, С.Пекалід, А.Римша, Г.Смотрицький, В.Суразький, І.Федоров, Х.Філарет…) і мала дуже талановитих вихованців (Г.Дорофеєвич, І.Княгицький, П.Сагайдачний, М.Смотрицький…).

Факт об’єднання Київської братської та Київської Лаврської школи теж свідчить про те, що київська, без перебільшення, еліта піклувалася про стабільність нації з метою подальшого її культурного розвитку.

У XV-XVIІ ст. українські культурні діячі, здійснюючи паломництво у святі місця на Афон та до Константинополя, пожвавлюючи економічні зв’язки, здобуваючи освіту у європейських університетах, збирали увесь досвід та знання людства і намагалися привнести його та реалізувати в Україні у різних сферах життєдіяльності (архітектурі, літературі, живописі, музиці, політиці, філософії, економіці, медицині, культурі у цілому).

У часи українського бароко індивідуалізація культурно-філософських пошуків посилюється у зв’язку з тим, що до XVIII ст. Україна була нерозривно пов’язана з процесами, які відбувалися у Західній Європі. Українська духовна «пластичність» стимулювала відкритість на світ, досить безболісне прийняття чужих думок і культурних цінностей.

Згідно з А.Бичко та І.Бичко, кажучи про європейськість українського культурного буття, маємо говорити про величезний вплив на нього саме східної, а не західної культури. Так званий «римоментальний раціоналізм» активно проявляється у західноєвропейській філософії Нового часу (XVIІ-XVIII ст.), а Західна Європа сприйняла давню європейську філософсько-культурну спадщину у «римоментальній формі» [1].

Отже, українці у різні часи розвитку соціуму шукали шляхи реалізації філософії освіти, аби передати увесь культурний досвід нащадкам. Християнство сприяло формуванню релігійного типу світогляду через тлумачення Слова Божого, здійснення певних культових дій та виховання людей у вірі. Освіта, починаючи із перших освітніх закладів намагалася виходити із гносеологізму (навіть тоді, коли гносеологія іще не усвідомлює себе як науку), що згодом привело до педагогічних пошуків та створення педагогічних систем (А.Макаренка та В.Сухомлинського).

Характеризуючи ментальність українського соціуму, можна виокремити такі риси: прагнення до знань, духовну пластичність (відкритість), поліфонізм (здатність не лише сприймати чужу культуру, але й розуміти та розвивати її). Прагнення українців до знань стимулювало пошукіи можливостей отримати ці знання. Ще у XV-XVI ст. чимало українських юнаків їде до Італії, яка приваблювала їх гуманістичними студіями, великими бібліотеками, університетами та академіями. І взагалі, культурні діячі України, отримавши шанс бодай ненадовго здійснити подорож у інші країни світу, намагалися не втратити його. У XVІІ-XVIІІ ст. досить популярними були мандрівні філософи, унікальністю серед яких вирізнявся Г.Сковорода.

Філософська позиція Г.Сковороди ґрунтується на східноєвропейській лінії розвитку української культури, що підтверджує його теорія про дві натури і три світи, яку розкрито у діалозі «Потоп зміин».

Філософія Г.Сковороди є завершальною у докласичній українській філософії (XVІ-XVIІ ст.) і розпочинає нову класичну філософію (період XVІІІ ст.), що стала по суті розвинутою формою східноєвропейської окцидентальної філософії.

Є припущення, що, перервавши навчання у Києво-Могилянській академії і подорожуючи Європою, у середині ХVІІІ ст. Г.Сковорода найдовше перебував у Німеччині та Угорщині. Філософ-письменник пройнявся фундаментальною філософською традицією України, але не втратив самобутності, знайшовши власне місце. Він не сприймав філософію як зібрання текстів, творів чи фоліантів. Йому дуже хотілося створити таку філософію, де б розуміння світу дало підстави для моральної поведінки («Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни») [2, 337]. А, значить, потрібно не лише читати тексти, що надруковані, але й занурювати їх у контекст життя філософа, контекст його вчинків та справ. Лише таким чином можна розкрити сенс його доробку. Відомо, що Г.Сковорода написав багато діалогів філософського змісту, але категорично забороняв їх друкування, про що писав у листах приятелеві М.Ковалинському. Жодна його книжка не була видана за життя. Натомість, філософ розробив власну модель життя, протягом якого прагнув пізнати себе.

Як і чому, на думку Г.Сковороди, учитель повинен навчати молодих людей, аби наставити їх на шлях істини й щастя? Насамперед, людина повинна зосередитися на власному покликанні і зробити його справою свого життя. Адже мета освіти – формування людини як вищою мірою духовної істоти. «Весь освітній процес спрямований у Г.Сковороди на те, щоб допомогти учневі у пошуках і віднайденні самого себе, своєї внутрішньої божественної сутності, «внутрішньої людини» [5, 351]. Важливими для духовного зростання, на думку філософа, є знайомства з ученими людьми. Сам мисленник мав багато таких знайомств як на Батьківщині, так і за кордоном, чому сприяло знання іноземних мов. Та особливо важливо, за Сковородою, в процесі духовного становлення людини вивчати античну спадщину.

Які ж засоби філософ радить застосовувати задля досягнення духовних вершин? Як доводить Я.Стратій, ними можуть бути насамперед знання грецької і римської літератур. Адже, за словами Г.Сковороди, антична спадщина дихає високими думками, промовляє серцем і грудьми, сприяє духовному зростанню індивіда, допомагає йому в прагненні до осягнення вершин самопізнання, власної потаємної глибинної сутності [6, 352]. Він, перший український романтик, перший український просвітник та інтелігент, не втрачаючи найменшого шансу поглиблювати освіту у кращих європейських університетах, заводити знайомства із культурними діячами та філософами усього світу, своїми старечими ногами обійшов усю Україну, милуючись її красою та захоплюючись цікавими і прекрасними колоритними людьми. То чому ж нам не наслідувати приклад видатного культурного діяча українського, вивчаючи хоча б рідний край та свою Батьківщину. Адже ніякі теоретичні узагальнення та висновки не в змозі наповнити людину такими відчуттями, які можна отримати від споглядання незабутніх краєвидів, унікальних творів, осягнення національних та загальнолюдських цінностей.

Сучасний стан української освітньої системи досить невтішний у порівнянні із законодавчим та матеріальним забезпеченням освіти як у західних, так і у європейських розвинених країнах світу, де реформи освіти зорієнтовано на наукове забезпечення навчального процесу, розвиток творчих здібностей і критичного мислення учнів, міжнародну конкурентоспроможність фахівців. Порівняно із Україною, освітянська галузь у США та Німеччині децентралізована. У німецькій системі освіти прийнята американська модель багаторівневої підготовки фахівців, за якою документи про освіту видаються на міжнародному рівні: диплом бакалавра і магістра та ін.

Відмітимо, що активна внутрішня і зовнішня політика України останніх років, зокрема орієнтація на побудову гуманістичного суспільства, рівність вибору ідеологічних, інтелектуальних, етичних, релігійних засад самоутворення та розвитку у межах своєї держави тощо, отримала міжнародну підтримку ООН, Європейського Союзу та більшості провідних держав світу.

У сучасній Україні відбувається процес глобалізації, актуальними для якого є прагнення вступити до Європейського Союзу, до визнання рівнів кваліфікації (дипломів) українських спеціалістів у світовому просторі при невідповідності рівня суспільної свідомості українців рівню громадян розвинених країн. Тому ведуться пошуки шляхів і засобів трансформації сучасної освіти, що спонукає до здійснюваних реформ.

Звичайно, для України важливо побудувати нові відносини зі світовим співтовариством, зокрема з Європою, але не потрібно здійснювати цей процес саме з позиції власної «меншовартості», з головою занурюватися у чуже, багато в чому для нас неприйнятне. Сьогодні особливо важливо нам, українцям, нагадати про своє, національне (часто-густо безцеремонно кимсь привласнене) і показати усьому світові, що й у нас є чому повчитися, а не байдуже дарувати свої досягнення у вигляді еміграції нашого інтелекту та культурних діячів. Сьогодні, як ніколи, Україна не може собі цього дозволити. Інакше, у прагненні комусь догодити, ми можемо просто розчинитися у новому світовому соціокультурному просторі, творити нову державу, але розгубити українську націю.

У таких умовах ми пропонуємо туризм розглядати як одну із форм трансляції людського досвіду та знання, що сприятиме здійсненню української філософії освіти. Він може бути як включений у систему освіти, так і виступати самостійною формою трансляції досягнень людства від покоління до покоління. Адже, у світлі сучасних українських реалій, філософське українознавство і філософія освіти у цілому, повинні попрацювати над формуванням свідомості епохи.

Підвівши підсумки нашого коротенького дослідження, зазначимо, що:

• 
  для сучасної України актуальним є створення нової методології освіти у контексті реформ, які здійснюються у суспільстві в умовах складного перехідного періоду;
  
• 
  створення нової концепції освіти і науки можливе завдяки новому розумінню поняття «освіта», його змісту та соціокультурних особливостей;
  
• 
  в основу педагогічного процесу варто покладати нову світоглядну установку, новий гуманістично-культуротворчий тип особистості;
  
• 
  туризм в сучасних реаліях українського соціуму розглядати як одну із найбільш ефективних форм трансляції досвіду, культури та знання людства.
  

1. 
   Бичко А., Бичко І. Концентрично-бароковий контекст української філософії: феномен Сковороди // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – Київ, 2003. – С. 51-78.
   
2. 
   Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К., 1973. – Т.1. – 531с.
   
3. 
   Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политика. – М.: Наука, 2002. – 456 с.
   
4. 
   Кашуба М. Григорій Сковорода в контексті доби Просвітництва // Григорій Сковорода – джерело духовної величі і сучасність. – Тернопіль: Астон, 2007. – С. 6-13.
   
5. 
   Микитась В. Давньо-українські студенти і професори. – К., 1994. – 288с.
   
6. 
   Стратій Я. Сковородинівське розуміння освіти в світлі концепції «внутрішньої людини»// Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003. – С.348 – 360.
   
7. 
   Сухова Н.М. Становлення методологічних засад філософії освіти як пріоритетної галузі гуманітарного знання... Дис... канд.. філос. н. – К., 2001.
   
8. 
   Черепанова С.А. Людина культури у творчому синтезі філософії освіти та мистецтва: перспективи ХХІ століття// Гуманітарні науки. – 2001. – С.34-52.
   
9. 
   Шинкарук В. Проблеми філософії культури в творчості Г.Сковороди// Сковорода Григорій: Образ мислителя. – К., 1997. – С.6-11.
   

Однією з актуальних проблем сучасного періоду – загострення глобальних суперечностей і національних конфліктів стає проблема цінностей та ціннісних орієнтацій. Вони виконують складні і різнобічні регулятивні, світоглядні та соціальні функції.

Проблему цінностей висвітлює така «фундаментальна дисципліна», як аксіологія, яка наряду з онтологією і гносеологією утворює ядро філософії та досліджує ціннісне ставлення людини до дійсності, «уможливлює пізнання ціннісної структури світу їх рефлексію у ціннісних формах свідомості» зумовлює втілення аксіологічних видів людської діяльності» [1]. Під цінностями розуміють основи духовного та матеріального життя людини, які визначають мету, сенс, значення, наміри, нормативність і формальні межі її самореалізації. Цінності – це загальноприйняті уявлення людей про цілі й норми поведінки, які втілюють історичний досвід і концентровано виражають смисл культури певного етносу і навіть людства в цілому [2].

В будь-якій сфері людського життя функціонує своя специфічна система цінностей, в тому числі в такій як туризм. Цінності та ціннісні орієнтації в туризмі предмет концепції туристської аксіології – до завдань якої належить відображення у понятійний спосіб ціннісного значення туристських подій та акцій, вибору людиною орієнтацій у її «мандрівному житті». Визначення належного та бажаного, того, що заслуговує на позитивну оцінку (благо, добро), набувають для учасника туристських акцій статусу «значення» [3].

Здійснюючи соціально-філософський аналіз цінностей в туризмі, насамперед необхідно визначити, який статус для учасника туристських дій мають поняття «блага», «добра», «бажаного» тощо.

Прокладаючи маршрут особистості в аксіологічному просторі, туризм вводить людину у світ істинних цінностей, робить їх більш доступними. Широкого соціокультурного значення набувають різноманітні аксіологічні інтерпретації туризму: «туризм – посол миру» (Всесвітня туристська організація); «туризм – атрибут миру» (В.А. Квартальнов); «туризм – з метою миру і регіонального розвитку» (ЮНЕСКО); соціальний туризм – «дизайнер суспільства», туризм – «фактор індивідуального і колективного самовдосконалення»; туризм – «фактор стійкого розвитку», туризм – «сфера, яка використовує культурне надбання людства та вносить свій вклад у його збагачення» (Глобальний етичний кодекс туризму) та ін.

1. 
   Міжнародний туризм сприяє в цілому в силу свого масового характеру підвищенню якості життя, доступності для все більшої кількості людей культурних цінностей світового значення.
   
2. 
   Гуманітарна спрямованість туризму яскраво виявляється у розвитку соціального туризму. Заохочується залучення у міжнародний туризм молоді, школярів і студентів з метою розширення їх світогляду. Розширюються можливості подорожей для сімейних пар, осіб похилого віку та людей з фізичними вадами.
   
3. 
   Виконуються рекреаційні завдання, тобто відновлення та оздоровлення. Використовується зміна обставин, умови сприятливого клімату, яскраві враження, спілкування з новими людьми для зняття стресового напруження. Відтворюється саме туристичне середовище, що являє собою єдине ціле природи, культури та людини.
   
4. 
   Туризм завжди надає широкі можливості культурного спілкування. Людина завжди прагне пізнати предметно та чуттєво навколишній світ та інших людей як ситуацію культурного спілкування. Формування здатності розуміння культури своєї країни та культури іншої країни та іншого народу є тим результатом живого товаристського зв’язку спілкування, що стає засобом її подальшого існування. Туризм дає творчі імпульси для розвитку культури.
   
5. 
   Культурний обмін пробуджує більш глибокий інтерес до звичаїв, традицій інших народів і цивілізацій, виступає як конкретне виявлення діалогу. Схід –Захід тощо. «Входження» в іншу культуру та пізнання інших культур допомагає краще зрозуміти і власну культуру, і самого себе.
   
6. 
   Долучення до духовних цінностей та ідеалів культури різних народів сприяє естетичному та моральному розвитку людини, стабілізації психічного здоров’я людей, суспільних і соціальних відносин у цілому.
   
7. 
   Розвиток туризму, як підкреслюється в Манільській декларації по туризму 1980 р. і Монреальській декларації 1996 р., має сприяти збереженню національної самобутності культури та слугувати заслоном проти засилля масової культури.
   
8. 
   Тенденція не тільки до екскурсійного пізнання культури, а й людського спілкування, особистих контактів, що нині розвивається, сприяє толерантності, повазі до національної своєрідності звичаїв, вихованню в дусі культури миру та демократії, як закликає ЮНЕСКО.
   
9. 
   Розвиток туризму сприяє зміцненню національних особливостей, традицій гостинності різних народів. Відповідно до традиційних понять щодо відносин між людьми закони гостинності вважаються священними.
   
10. 
    Демонстрація культурних традицій своєї країни іноземним туристам допомагає їх більш глибокому розумінню та виховує патріотичні почуття, національну гідність [4].
    

Характерною ознакою туристичних атракцій стає задоволення окрім біологічних і фізіологічних – культурних, соціальних та моральних потреб.

До недавнього часу вивчення феномену туризму здійснювалося в основному в контексті його економічних можливостей (прибуток, гроші, економічна ефективність тощо). Втім, як наголошують фахівці авторитетних Міжнародних організацій – ООН, ЮНЕСКО, ВТО, ХХІ-е століття має стати часом «гуманітарного повороту», переходом до людиноорієнтованої моделі.

Одним із чинників формування «цивілізації людини» може стати етика спілкування і вселюдська мораль [5]. Особливого філософсько-гуманістичного значення в цьому плані набуває комунікативна культура особистості як основна ланка концепції теоретичної моделі „вселюдських цінностей». Гуманістично-терапевтичний сенс комунікативної культури визначається її ціннісними нормативами серед яких: визнання гідності людини (принцип самодостатності особистості); доброзичливого ставлення до альтернативних, несхожих думок, переконань, способів життя (принцип толерантності). В туризмі ці принципи проявляються дуже виразно.

Саме на даних нормативах комунікативної культури базується концепція «нового гуманізму», важливими ідеями яких стають ідеї «особистісного активізму», сприйняття людини як «діяльності», а соціуму як життєвого простору діючої людини. Головною умовою в туристичній діяльності стає творчоперетворювальна робота індивіду, яка дає можливість по-новому сприймати світ, опановувати такі соціальні цінності, як свобода, рівність, справедливість, гідність. Взаємодіючі та взаємодоповнюючі один одного ці принципи в разі їх дотримання сприяють утворенню моральної аури спілкування, суспільної атмосфери довіри як підґрунтя дружнього єднання, соціальної злагоди і цивілізованого консенсусу. Адже довіра – це зв’язок, позбавлений утилітарно-егоїстичного інтересу, психічна та моральна взаємодія, яка багато в чому не може бути пояснена раціонально (Е.Дюркгейм). Довіра – індикатор «доконтрактової солідарності» (Р.Мертон), особисто-інтимний і водночас надіндивідуальний елемент людського співжиття, який забезпечує певну рівновагу в стихійному світі повсякденних контактів та зустрічей. Довіра як цінність – значно більше, ніж констатація необхідності та неминучості виваженої прагматики людського співіснування: «ти – мені, я – тобі». Довіра є необхідною запорукою різнобічних, взаємокорисних зв’язків, в тому числі і в сфері туризму, в якому беруть участь мільйони людей. Туризм сприяє взаємопізнанню і взаєморозумінню, утвердженню довіри народів між собою. Як зазначав А.Швейцер «довіра в будь-якій справі є тією першочерговою цінністю, без якої не може обійтись жодна справа. Вона здатна забезпечити умови для процвітання в усіх сферах»[6].

Отже, туристське спілкування, яке засновано на довірі і позбавлене зовнішнього примусу стає однією із головних соціальних цінностей туризму. Як зазначає В.С. Пазенок, туристське спілкування – це одна із універсальних форм міжособистісного спілкування, яке за умов інтернаціоналізації та глобалізації життя людей перетворилося на один із важливих факторів, що визначають зміст життя людства [5]. Важко переоцінити можливості туризму в утворенні дружніх людських контактів. Розглядаючи різні інтерпретації соціокультурної комунікації в туризмі ми бачимо, що туризм є не лише видом рекреаційної діяльності, відновлюючої працездатність та природну гармонію людського організму, а й таким її видом, який розширює канали комунікації між різними соціумами в умовах сучасних глобалізаційних процесів. Туризм робить свій внесок в збагачення культурної та природної спадщини людства, сприяє порозумінню народів та суспільств.

Головна мета туризму як демократичної форми людських контактів - зміцнення і множення гуманістичного потенціалу співтовариства, сприяння миру і злагоди між народами [7]. Це кредо туризму чітко проглядається, зокрема, у тематичних гаслах Всесвітнього дня туризму, які щорічно проводяться в країнах - членах ВТО. Ось деякі з них: «Внесок туризму в зберігання культурної спадщини, у зміцнення миру і взаєморозуміння» (1980); «Туризм - важливий чинник миру на землі» (1986); «Туризм створює єдність у світі» (1989); «Зв'язок, інформація й освіта - рушійні чинники розвитку туризму» (1991), «Туризм – фактор зростаючої соціально-економічної солідарності та зближення народів» (1992), «Туризм – фактор миру і толерантності» (1996), «Туризм: збереження світової спадщини для нового тисячоліття» (1999), «Технології і природа: два актуальні аспекти розвитку туризму на світанку ХХІ століття» (2000), «Туризм – інструмент миру і діалогу між цивілізаціями» (2001), «Екотуризм – ключ до стійкого розвитку» (2002), «Туризм: рушійна сила подолання бідності, створення робочих місць та соціальної гармонії» (2003).

В цих документах підкреслюється необхідність толерантних форм спілкування. Важливим завданням туризму вважається досягнення більш високого рівня поваги і довіри між усіма народами. Як зазначалося в документі Акапулько, туризм повинен сприяти духу справедливості, гармонії і поваги між народами і пізнанню світу. У програмному документі «Хартія туризму» державам рекомендується сприяти зростанню туристської свідомості і контактам туристів з місцевим населенням що повинно покращити взаєморозуміння, сприяти інформованості туристів створити умови для знайомства і розуміння звичаїв місцевого населення. В документі також зазначається, що приймаючи туристів країни та їх населення вправі чекати від них розуміння і поваги до місцевих звичаїв, релігій і інших сторін культури.

У «Кодексі туриста» наголошується, що турист повинен бути позитивно налаштованим до культури місцевого населення, утримуватись від підкреслювання економічних, соціальних і культурних відмінностей, існуючих між ним і місцевим населенням.

Власними виключно багатогранними можливостями туризм здатний розв’язувати цілу низку взаємопов’язаних проблем високого суспільного звучання. Одна із них – забезпечення інтеграції нашого «розірваного світу», сприяння посиленню тенденцій солідарності, комунітаризму. «…Завдяки прямим, спонтанним і недокучливим контактам, що їх здійснюють чоловіки і жінки, які представляють різні культури і способи життя, туризм, – зазначає Глобальний етичний кодекс туриста, – сприяє забезпеченню в світовій та регіональній спільнотах атмосфери добросусідства і гостинності»[8]. Учасники таких «недокучливих», невимушених зустрічей – а їх число з року в рік збільшується, своїм спілкуванням витворюють альтернативну (або доповнювальну) Інтернету живу загальнопланетарну мережу міжіндивідуальної комунікації.

Найважливішими проблемами в туризмі є також і екологічні проблеми. Однак туризм і екологія лише тоді набувають моральної якості, коли потрапляють у сферу протистояння добра і зла. Золоте правило моральності – «чини щодо інших людей, так, як ти хотів би, щоб діяли стосовно тебе», трансформується, згідно з розширенням множини об’єктів застосування цього правила. Екологізація моралі постає важливим чинником гармонізації людиною своїх взаємин з довкіллям». На рішення екологічних проблем націлює «Глобальний етичний кодекс туризму» – необхідність фінансово стимулювати всі ті форми розвитку туризму, котрі дозволяють економити рідкісні і цінні природні ресурси, особливо воду і енергію, а також максимально уникати утворення відходів; рекомендується зменшувати тиск туристської діяльності на природне середовище, рівномірно розподіляти потік туристів у часі і просторі, максимально намагатися згладжувати сезонність; забезпечувати захист природної спадщини, яка складає екосистеми і біологічну різноманітність, а також охорону видів дикої фауни і флори, котрим загрожує зникнення; необхідність встановлювати певні обмеження діяльності учасників туристського процесу й особливо професіоналів сфери туризму, яку вони здійснюють в особливо вразливих місцях – зонах пустель, полярних і високогірних районах, берегових зонах, тропічних лісах і вологих зонах, котрі підходять для створення природних парків або заповідників [9].

Особливу увагу аксіологія туризму приділяє моральним засадам туристичних подорожей. Центральне місце в системі цих засад відводиться свободі. Заснований на духовному розкріпаченні, туризм здатен бути унікальним засобом саморозвитку особистості, реалізації її свободи. Саме свобода визначає «присутність» людини у світі, вона не лише винятково важлива антропологічна ознака, але й визначальний показник її духовного світу. Як цінність духовного рангу свобода є джерелом і умовою усвідомлення туристом власної гідності. В процесі подорожі людина, як ніде відчуває себе вільною через невимушеність вибору, можливості пересування.

Свобода людини тотожна її глибинній екзистенції, бо опирається на готовність до вільного самовизначення. Саме завдяки подорожі відбувається самоствердження людини, постійний вихід за «межі знайомого» і «повернення до самого себе». Трактуючи проблему свободи екзистенціалізм ставить людину в ситуацію відповідальності за власний вибір. Разом з тим брак свободи особи знижує відчуття відповідальності її за власні дії, котре впливає на можливість вияву свободи інших особливостей, а також на стан довкілля [10]. Тому екзистенційній людині, де б вона не знаходилась під час подорожі потрібно усвідомити свою самостійність, свободу і відповідальність. Німецький філософ Е.Ротхакер, представник філософської антропології, основну увагу приділяв позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина у нього є творцем і носієм культури. А культура розглядається як специфічна форма висловлення творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі.

Туризм – це елемент людської культури, специфічна людська діяльність, яка позначається як на самій особистості, так і в світі цінностей, які вона створює. Культуру не можна обмежити якоюсь однією стороною життєдіяльності, не можна звести до сукупності результатів людської діяльності, адже вона охоплює всі сфери життя, представляючи собою процес виробництва і відтворення особистості, задоволення її матеріальних і духовних потреб.

На важливість взаємозв’язку культури та туризму як найпотужніших ціннісноутворюючих факторів сучасної цивілізації націлюють рішення ЮНЕСКО. В них усвідомлюється необхідність здійснення глибокого аналізу міжнародних туристичних потоків, висвітлення туристичної діяльності, її впливу на людство з точки зору активного поширення гуманістичних процесів у світі. Оскільки туризм наприкінці ХХ ст. набув глобального характеру, він став одним з пріоритетних напрямків діяльності ЮНЕСКО. З огляду на нагальність вироблення адекватного концептуального інструментарію для оперування глобальними реаліями «культури світу» та «культурного розвитку»; наприкінці 80-р. ХХ ст. ООН започаткувала Світове десятиріччя культурного розвитку (1988-1997 рр.), в якому взяли участь усі спеціалізовані установи системи ООН. В Документах Світової конференції з питань культурної політики (1982 р., Мехіко) підкреслювалось, що «культура сьогодні може розглядатись як комплекс визначальних рис – духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, – характерних для певного суспільства чи соціальної групи. Крім мистецтва та літератури, вона включає в себе способи життя, основні права людини, системи цінностей, традиції та вірування, туризм».

Туризм – це процес контакту культур, соціальних груп, народів, які відвідуються туристами. Кожна «приймаюча» культура, може запропонувати безліч цінностей: природні (краса та самобутність природи, особливий клімат), духовні та культурні (народна творчість, побут, особливості етнічного розвитку), а також соціальні. Надана система цінностей може бути глибоко відмінною від звичних для туриста культурних надбань, що може призвести до так званого «культурного шоку». Але це ж протиріччя, внаслідок взаємодії різних систем цінностей, може також стати і чинником їх збагачення, якщо воно позитивно сприймається та призводить до розвитку та вдосконалення індивідів і груп, що спілкуються [11].

Завдяки розвитку туризму посилюється взаємовплив, взаємопроникнення культур. Розгортається процес масового долучення до загальнолюдських культурних цінностей. При тому не означає, що уніфікація культурних норм, прийняття загальної єдиної системи цінностей зменшує значущість здобутків національних культур, адже для туризму останні мають особливу цінність. Національна культура, чим вона унікальніша тим більше вона здатна поповнити скарбницю загальнолюдської культури. Визнаючи унікальність цінностей та значення кожної культури для світової цивілізації, моральних ідеалів, традицій, звичаїв, обрядів, художнього бачення і вираження світу у побуті, міжнародна спільнота сьогодні відзначає необхідність збереження самобутності та розквіту кожної окремої культури світу. З огляду на це Всесвітня туристська організація підписала Хартію культурного туризму (1976 р.), в якій зокрема визначила вагомий вплив туризму на історико-культурну спадщину. Цей документ зазначає, що туризм справляє на історико-культурну спадщину значний позитивний вплив з тієї точки зору, що інтереси, пов’язані з власне туристичним розвитком, водночас сприяють захисту, збереженню та відновленню історичних міст і культурних пам’яток.

Дослідження туризму як феномену культури і соціального інституту дає можливість розглядати туризм як впливовий чинник культурної соціалізації молоді (прилучення молоді до світу культури, до дорослого культурного життя засобами мандрування, подорожей, екскурсій).

Отже, досліджуючи цінності та ціннісні орієнтації в туризмі зазначимо, що цей вид суспільної, групової та індивідуальної діяльності істотно сприяє самореалізації людини в таких ціннісних вимірах як, свобода, комунікація, соціалізація особистості на основі її ознайомлення з цінностями вітчизняної та світової культури, опанування і розповсюдження загальнолюдських цінностей в дусі їх розуміння і поваги.

Сучасний туризм в сучасний період дає можливість по-новому сприймати світ, відкриває можливості гармонійно поєднувати прагнення до відпочинку і пізнання нового у зовнішньому світі з пізнанням власного внутрішнього світу, з духовним розвитком. Позитивно впливаючи на людину, розвиваючи її світогляд, забезпечуючи новими враженнями, туризм починає змінювати життя людини, її побут, емоційну сферу, інтелект. Пізнаючи себе, свій внутрішній світ, людина стає господарем своєї долі, свого життя, відчуває себе щасливою. Таким чином, туризм може розглядатись як один з впливових чинників гуманізації сучасного суспільства.

1. 
   Мирошников Ю.И. Аксиология: концепция эмотивизма. – Екатеринбург: УрО РАН, 2007. – С. 5.
   
2. 
   Сліпець П.П. Політичні цінності: теорія і методологія пізнання та реалізації: Автореф. дис. ...канд. політ. наук (23.00.01). – К., 2009. – 18 с. – С.7.
   
3. 
   Тезаурус філософії туризму // Філософські нариси туризму: Науково-навчальне видання. – К.: Український Центр духовної культури, 2005. – 328 с. – С.276.
   
4. 
   Туризм в Україні: збірник нормативно-правових актів у п’яти томах. Т.5. – Ужгород. IBA, 2000. – С.204-208.
   
5. 
   Пазенок В.С. Філософія туризму // Філософія туризму. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 268 с. – С.16-18.
   
6. 
   Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., Прогресс, 1992. – С.439.
   
7. 
   Документ Акапулько. – Мадрид, ВТО, 1982.
   
8. 
   Глобальный этический кодекс туризма. ВТО. – 1999.
   
9. 
   Свобода: сучасні виміри та альтернативи. – К.: Український Центр духовної культури, 2004. – 486 с. – С.470.
   
10. 
    Глобальный этический кодекс туризма. ВТО. – 1999.
    
11. 
    UNESCO, Les effets du tourisme sur les valeurs socio-culturelles, Paris, 1975.
    

Kyiv University of tourism, economy and law «KUTEP» – a member of the Business Council of World Tourist Organization of United Nations (UNWTO) is represented the fifth edition of the annual.

The collection includes scientific articles which are traversed the actual questions and problems of philosophy, sociology, politology in the context of the social reality of present days.

The annual includes the works of the scientist of Kyiv University of tourism, economy and law, the research results of the scientists of other scientific establishments and educational institutions of Ukraine, social-humanitarian specialists.

Редактор С. В. Горський