Ф. М. Рудич ТУРИЗМ І ПОЛІТОЛОГІЯ

Політична культура — частина загальної культури, яка фор­мується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука і мистецтво управління) та «культура» (сукупність фунда­ментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як про­дукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізова­ності, інструмент узгодження інтересів влади і суспільства. А став­лення людей до політики, владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».

Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія і психологія, політичний досвід, традиції, нор­ми, зразки і засоби політичної діяльності. На відміну від політики як сфери безпосередньої дії, політична культура є сферою суспіль­них уявлень про світ політики і відповідних норм поведінки. Відо­мий дослідник політичної культури американський філософ і соці­олог Даніел Белл слушно зауважив: «Вчинки людей залежать від того, що вони думають, як відчувають, у що вірять». Політична куль­тура, за Беллом, складається з ідей, припущень, цінностей, переко­нань, які зумовлюють політичну дію. Вона служить фільтром або лінзою, через яку політичні актори бачать світ [ 1,297].

У цьому контексті пізнавальним є осмислення взаємозв'язку туризму і політичної культури, впливу туризму на формування за­гальноцивілізаційних цінностей у політичної еліти, політичних лідерів держави. Таке завдання кореспондується з тією роботою, яка проводиться в нашій країні щодо реалізації Державної програми розвитку туризму в Україні до 2010 року. Основні напрями цієї про­грами розглядалися на парламентських слуханнях [2], які перекон­ливо показали, що туризм стає пріоритетним напрямом розвитку економіки і культури України, однієї із найпривабливіших країн, розташованої в центрі Європи [3].

Осмислюючи змістовні положення Державної програми розвит­ку туризму у політологічному аспекті, слід враховувати, що туризм як явище може сприяти становленню «відкритого суспільства». Він у масових масштабах забезпечує безпосередність контактів грома­дян з носіями інших культур, що створює особистий досвід, завдя­ки чому в суспільстві може утворюватися імунітет щодо ксенофобії і можливих на цьому ґрунті маніпулятивних антилюдських дій. Роз­виток нових форм туризму, зокрема для людей з особливими, адресно спрямован йми потребами, сприяє утвердженню толерантності в суспільстві. Поява таких демократичних форм, як «зелений» ту­ризм, робить його доступним для всіх громадян і діє як фактор зміцнення відкритого характеру суспільства. Зв'язки в туристичній галузі можуть переходити в позатуристичні сфери (як особистих, такі, скажімо, економічних контактів). Участь у туристичній діяль­ності сприяє позитивному ставленню до ринкової економіки в суспільстві (щодо цього часу залишається проблемою), так само, як і зміцненню підвалин правової держави: оскільки стосунки агентів у цій галузі впорядковуються на основі правових норм, громадяни опановують їх у повсякденній практиці і право стає звичайним еле­ментом життя суспільства. Загалом розвиток сфери надання турис­тичних послуг у країні здатний сприяти розвитку в ньому політич­ної культури більше, ніж візити громадян за кордон, оскільки тут присутній фактор системної дії, пов'язаний з усією інфраструкту­рою в країні; отже, принципи відкритості, толерантності, які мають бути в основі розвитку туристичної сфери, справляють вплив зага­лом на суспільний устрій країни, сприяючи її відкритості й інтег­рації у світовий простір.

Важливим у розвитку форм туризму, призначених для полі­тичної еліти (діловий, професійний туризм), є обов’язкове враху­вання елемента історії. За можливості треба використовувати в роз­робці програми політичних зустрічей та обмінів їх зв’язок з важли­вими історичними датами, особливо такими, що стосуються спільної історії учасників політичної акції. Ці події можуть бути як позитивними, так і негативними для сторін, представлених на цій зустрічі, але головне, щоб вони були належним чином виважено осмислені і сприяли утвердженню під час політичних контактів засад толерант­ності.

Так само важливим напрямом формування професійних яко­стей сучасних політичних діячів є культурно-пізнавальний туризм, пов'язаний з різноманітними святами і фестивалями. Вдало зазна­чено, що людина стільки разів особистість, скільки вона знає мов. На таких великих святах, де кожний народ демонструє краще, що він вміє, можна побачити, яким він є насправді; такий досвід розсу­ває межі сприйняття «іншого» і також сприяє утвердженню толе­рантності.

Ще однією можливою формою розвитку культури сприяння туризмові у політиків є різноманітні види обміну політичним досвідом під час конгресних заходів, від навчань і стажувань молодих парла­ментарів за кордоном, до візитів делегацій різного масштабу (як місце­вого, так і загальнодержавного). Важливим у цій справі є залучення до процесу політичних обмінів професійних істориків і політологів, які можуть кваліфіковано виконати необхідну методичну і методологічну роботу (підготовка програм, розробка рекомендацій тощо).

Розвиток туризму, розширення доступу відвідувачів з усього світу до природних, культурних та інших об'єктів, окрім створення іміджу країни і налагодження міжнародних зв'язків, фактично зміцнює і розширює джерела інвестування. Тут треба зауважити, що об'єкти туризму не є чимось назавжди сталим — на туристичний об'єкт може перетворюватися той або інший витвір природи чи лю­дей залежно від етапу розвитку суспільства, його «картини світу». Так, природні об’єкти стають об'єктами туризму досить пізно, на межі XVIII — XIX століть, що було пов'язано з виникненням в куль­турному обігу романтичної ідеї «природи». Нетрадиційні форми, на кшталт «зеленого» туризму, виникають наприкінці XX століття як новий етап утвердження немасових, індивідуальних, локальних культурних практик.

Зрозуміло, що розвиток туристичної інфраструктури в усьо­му комплексі культурних, освітніх, інформаційних, технічних, полі­тичних, правових, економічних, адміністративних тощо складових вимагає конструктивної співучасті різноманітних верств суспільства, співробітництва влади, бізнесу, ЗМІ, громадських спільнот і внаслі­док самого характеру цього утворення сприяє утвердженню парт­нерських стосунків між цими акторами, що, безперечно, створює сприятливий ґрунт для розвитку громадянського суспільства. Ос­кільки велике значення мають принципові рішення і дії керівних постатей, вагома роль тут належить відповідним елітам, зокрема політичній.

Політична еліта - це носії політико-управлінських якостей, люди, які оволоділи певними позитивними цінностями і пріорите­тами (влада, багатство, компетентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві. Платон, наприклад, вважав, що «державні функції можуть виконувати тільки вибрані—ті, хто отримав особливе виховання і має достатній досвід управління державними справами» [1,257].

Політична еліта здебільшого визначається як меншість сус­пільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група, яка має відповідні професійні, соціальні і психологічні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

У сучасній Україні політична еліта, яка виросла в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, атому виявилась неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. В нашій державі політичну еліту репрезентують колишні партійні, проф­спілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшов­ши до влади, в умовах відсутності сталих законів, у своїй переважній більшості стали задовольняти свої власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, часто-густо проявляють безпорадність при розв'язанні складних економічних і соціальних проблем, що, до речі, не заважає їм збагачуватися особисто. В ре­зультаті до влади у переважній більшості прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта [4].

Досвід пострадянських держав (Україна не є винятком) пере­конливо свідчить, що політика в них страждає на численні «дитячі хвороби», серед яких насамперед - проблема відсутності харизматичних політичних лідерів, неадекватність наявної еліти політики вимогам часу.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний ви­конувати певні функції, серед яких: інтеграція суспільства, об'­єднання мас довкола спільних завдань і цінностей; знаходження і прийняття оптимальних політичних рішень; захист мас від безза­коння; налагодження системи постійного політичного зв'язку з ма­сами; запобігання відчуженню громадян від управління державними справами; генерування оптимізму і соціальної енергії; легітимізація політично-суспільного устрою.

Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності громадян і власне політич­ної еліти. Управлінська еліта має володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного устрою, про­фесійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами по управлінню.

В умовах нинішнього багатофакторного плюралістичного світу туризм також має вигляд багатоманітного утворення, котре відпо­відає різним запитам індивідів (релігійним, культурним, рекреацій­ним, медичним тощо). Цим природно спричиняється диференціа­ція, децентралізація, відхід від уніфікації, виникнення численних і різноманітних груп туристичних об'єктів і, відповідно, туристич­них центрів. Добре відомий вираз — «усі шляхи ведуть до Риму» в наші дні вже трохи застарів. В одній і тій самій країні можуть бути розташовані і промисловий, і культурний, і релігійний центри світо­вого значення, але при цьому їх значимість не обов'язково збігати­меться. Потенційно кожний регіон, центр може мати такий статус: адже спеціалізація із підвищенням рівня складності цивілізації зро­статиме. Ця структурна особливість сприяє утвердженню регіональ­ної, місцевої автономії, регіональних еліт, що зміцнює підвалини громадянського суспільства.

Особливе значення туризм має як фактор соціалізації молоді (недаремно в поділі управління його часто поєднують зі справами молоді, спорту і культури), зокрема політичної. Це виявляється, зокрема, в розвитку туристичної освіти, феномена, що з'явився по­рівняно недавно. На міжнародній науковій конференції «Освітні програми ЮНЕСКО в галузі спорту, культури і туризму», яка про­ходила в Красноярську (Росія) 17-18 липня 2001 року, при розгляді питань, пов'язаних з місією туристичної освіти, зазначалося, що остання відзначається подвійним характером: «а) вона має брати активну участь у розв'язанні великих проблем світового, регіональ­ного і місцевого масштабу, таких, як соціальне відчуження, поглиб­лення нерівності на міжнародному рівні і всередині окремих країн, збільшення розриву між розвинутими регіонами і такими, що роз­виваються, охорона навколишнього середовища; б) наполегливо сприяти, зокрема шляхом вироблення пропозицій і альтернативних рекомендацій, сталому туристичному розвитку, обміну знаннями, всезагальному дотриманню прав людини в галузі туризму, порозумінню між народами, міжетнічними, релігійними, культурними та іншими групами; утвердженню культури миру і відмови від насиль­ства; вияву «інтелектуальної і моральної солідарності».

Одним з найважливіших завдань туристичної освіти в суспільстві є виконання його культурної і етичної місії; туризм, спорт, культура покликані зберігати та зміцнювати культурну са­мобутність, заохочувати поширення і створення культурних цінно­стей, охороняти багатоманітність культур і сприяти їх розквіту, ак­тивно допомагати поглибленню розуміння і гармонії між культура­ми, їхньому взаємозбагаченню; передача культурних цінностей, які мають етичне значення, повинна червоною ниткою проходити крізь усі програми туристичного навчання і просвіти»[3].

Таким чином, зв’язок туризму з перспективним розвитком полі­тики в сучасному світі, позначеному впливом глобалізації, спрямо­ваним на утвердження засад толерантності, взаємовигідних сто­сунків, розвитку громадянського суспільства і соціального партнер­ства, незаперечний.

Вплив туризму на формування політичної культури громадян, політичної еліти надзвичайно великий, і більш ретельний аналіз цього питання надзвичайно важливий.
1. Цит. за: Політологія: Підручник для студентів вищих навчаль­них закладів // За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. — К., 2001.

2. Цит. за: Стативка Б. Индустрия гостеприимства: какой ей быть. // Зеркало недели. — 2001, 9 июня.

3. Міжнародна наукова конференція «Освітні програми ЮНЕСКО в галузі спорту, культури і туризму», Красноярськ (Ро­сія) 17-18 липня 2001 poKy//http://www.iape.ru/news/pages0701/ 20_07_01.htm).

4. Див.: Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспекти­ви.// Політичний менеджмент. - 2003. - №1. — с. 8.

Регіони етноконфесійних конфліктів закриваються для туриз­му, від чого страждає бюджет багатьох країн, зокрема тих, що вхо­дили до складу колишньої Югославії, а також зони Середземномо­р'я та Близького Сходу. Як тільки у 1988 р. ісламські фундаменталісти розстріляли 54 туристів з Європи біля єгипетських пірамід, цей регіон був закритим для міжнародного туризму.

Етнорелігійні конфлікти спалахують майже на всіх континен­тах. Криваві зіткнення відбуваються між християнами і мусульма­нами у ряді країн Азії та Африки (Філіппінах, Індонезії, Замбії, Су­дані, Сомалі та іншихдержавах), міжправославними і мусульмана­ми (в Боснії, Герцеговині, Косові, Македонії). Релігійний екстремізм спричиняє напруження і людські жертви в Індії та Пакистані (індуї­стсько-ісламські зіткнення). Події у Середній та Центральній Азії (Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Афганістан) і на Кавказі де­далі більше асоціюються з релігійним екстремізмом, базою якого є ісламський фундаменталізм, який уже вписав криваві сторінки в новітню історію таких країн, як Алжир, Єгипет, Ліван та постійно підживлює палестино-ізраїльський конфлікт. Події 23 жовтня 2002 р. у Москві засвідчили, що ісламський фундаменталізм в його екст­ремістсько-терористичному вияві загрожує всім і в будь-якому місці.

Повалення тоталітарних режимів у Східній і Центральній Європі викликало розкріпачення пригнічених інстинктів, вихід на поверх­ню проблем, що не розв'язувалися десятиліттями і не могли вибух­нути під «крижаною брилою» режимів. Агресивні націоналізм і не­терпимість, ксенофобія і конфесійний шовінізм вирвалися на по­верхню суспільного життя регіону.

В Україні функціонує демократичне законодавство про свободу совісті та релігійні організації, яке убезпечує українське суспіль­ство від міжконфесійних конфліктів. Поліконфесійність і поліетнічність України збалансовується низкою законодавчих актів, які відповідають стандартам міжнародного, зокрема європейського, законодавства. Це забезпечує міжконфесійну стабільність, гаран­тує українське суспільство від будь-яких небажаних етноконфесійних трансформацій. Україна може слугувати добрим взірцем країни безпечної і привабливої для міжнародного туризму, зокрема релігі­йного, паломницького туризму.

В Україні здавна приймали паломників в її святих місцях. І ук­раїнські паломники відвідували святі місця в далеких від неї зем­лях. Це не був туризм у сучасному розумінні цього поліфункціонального явища. Але в ньому вже були закладені комунікативні, інформативні, інтегративні, соціальні та інші функції туризму. До­казом цього є паломництво українців до Святої землі, одне з яких знайшло свого літописця в особі Данила Паломника у творі «Житье и хожденье Данила Руськия земли игумена» [1]. Данило Паломник не був першим паломником з Руси-України у Святій землі. У «Печерському Патерику» знаходимо інформацію про українських па­ломників ще в XI ст. Однак Данило Паломник першим описав своє паломництво, яке здійснив в 1106-1108 pp. Він був ігуменом замож­ного монастиря, «ішов з великою дружиною». Описи паломництва він збагачує не лише сакральною інформацією, а й надзвичайно цінним і цікавим матеріалом географічного, історичного, етнограф­ічного змісту, моментами спілкування, які засвідчують повагу прий­маючої сторони до «руських паломників», і гордість паломників за «свою Руську землю». Мабуть, за цей патріотизм та свіжий і різно­барвний паломницький колорит «Хождение Данила» було перекла­дене грецькою, німецькою, французькою мовами [2].

На українській землі, як засвідчують давні літописи і хроніки, побувало багато подорожуючих зі Сходу і Заходу, їх приваблювала краса української природи, шляхетність душі українського народу, духовна величність Києво-Печерської і Почаївської лавр, Київської Софії, культурних і сакральних пам'яток інших регіонів Ук­раїни.

Україна — багатонаціональна і багатоконфесійна країна, в якій налічується понад 70 різних релігійних течій. Міжконфесійні кон­флікти в Україні, які, на жаль, подекуди існують, хоча їх географія і динаміка значно звузилася і впала за останні роки, не переростають (і, будемо сподіватися, не переростуть) в етнорелігійне протистоян­ня. Запорукою цього є послідовна, цілеспрямована державно-цер­ковна політика Української держави, яка грунтується на конститу­ційних положеннях і державних правових актах, що відповідають міжнародному праву і захищають свободу совісті, релігійні свободи та права всіх національних меншин, всіх громадян України — як віруючих, так і невіруючих [3]. Це створює сприятливі передумови та можливості для розвитку як вітчизняного, так і міжнародного паломницького туризму в Україні.

В Україні немає виявів релігійного екстремізму, який значно посилився в кінці другого тисячоліття і завдає шкоди міжнаціональ­ним відносинам, співіснуванню різних народів, рас, культур, релігій, зокрема такому дієвому гуманітарному чиннику розвитку й утверд­женню цього співіснування, як міжнародний туризм. Останнім ча­сом терористичні акції релігійних екстремістів безпосередньо здійснюються проти туристів і туристських фірм та кампаній (Єги­пет, Алжир, Ізраїль, Індія, Пакистан, Близький Схід). У результаті етнічно-релігійних конфліктів цілі країни і регіони закриваються для міжнародного туризму, індустрія туризму в них занепадає, зни­щується його інфраструктура, а відтак виснажується державний бюджет, знижується життєвий рівень населення (прикладом може слугувати нинішня Югославія) [4].

У різних регіонах України збереглися історично-культурні пам'­ятки християнства, ісламу, іудаїзму, караїзму та інших релігій і ет­носів. Вони притягальні, надто привабливі культурними і сакраль­ними осередками для українців, євреїв, кримських татар, караїмів, кримчаків, інших вихідців з України та їхніх нащадків, які прожи­вають нині за її межами. Останніми роками ці люди здійснюють приватні і неорганізовані паломницькі поїздки до місць, пов’язаних з пам’ятними датами, подіями, визначними особистостями їхнього етноконфесійного минулого.

Про можливу перспективу розвитку туризму, пов’язаного з хасидистським паломництвом необхідно сказати докладніше. Хаси­дизм як релігійно-містичний рух виник внаслідок розвитку єврейсь­кої містики і релігійної філософії у специфічній соціально-еко­номічній, політичній і духовній ситуації України XVIII ст. [5]. Засновник цієї течії Бешт (1700-1760) підкреслював, що нерівність, яка існує в світі, не впливає на взаємини між Богом і людиною. Справжній праведник не той, хто хизується своєю вченістю, а той, хто піклується про ближнього. Слугувати Богові треба раді­сно і самовіддано, і навіть спокута має стати не скорботою за ми­нулим, а радісним актом встановлення душевної гармонії. Хаси­дизм не послабив очікування Месії, не відкинув жодну із заповідей іудаїзму, але по-новому осмислив їх. Він швидко поширювався і охопив половину світового єврейства. На чолі гро­мад хасидів стали цадики, багато з яких сформувалися як святі і діяли в Україні.

Брацлавські хасиди — послідовники цадика Нахмана Брацлавського (1772-1810), який вважав основою етики іудаїзму про­стий спосіб життя, самопожертву, відвертість, щирість, безпосе­редність у молитвах. Найчисленніші громади брацлавських хасидів зареєстровані у Нью-Йорку, Єрусалимі, Бней-Браці та Цфаті (Ізраїль), їхня діяльність координується Всесвітньою радою брац­лавських хасидів. Святе місце брацлавських хасидів — могила На­хмана в Умані, яку, згідно з його заповітом, на Рош-Гашана (Новий рік за хасидським календарем) відвідують брацлавські хасиди з усьо­го світу, а їх налічується до 100 тисяч.

ХаБаД, Любавіч - ХаБаД — течія в хасидизмі, біля витоків якої стояв рабин Шнеур Залман (1745-1813). Релігійно-філософська си­стема ХаБаД (абревіатура івритських термінів «мудрість», «розум», «пізнання») побудована на синтезі екзальтованого ірраціоналізму в хасидизмі Бешта та традиційної талмудистичної вченості. Центр ХаБаД — у Нью-Йорку, який опікується 200 тисячами послідов­ників у США, Ізраїлі та Україні [6].

Таким чином, Україна безпосередньо пов'язана з хасидизмом, який генетичне є духовним продуктом українського єврейства. Цей різновид паломницького туризму не обслуговується в Україні на належному рівні, спричиняє незручності як для тисяч щорічних прочан-хасидів, так і для місцевих жителів. А він може стати істотним каналом наповнення бюджету. Ще в 80-ті роки (за радянської вла­ди) були пропозиції американських і ізраїльських послідовників хасидизму належним чином профінансувати влаштування інфраст­руктури паломницького туризму хасидів до святих місць в Україні (побудова відповідних аеропортів, шляхів сполучення, готелів тощо). Проте радянська влада проігнорувала цю пропозицію, надавши пе­ревагу ідеологічним розрахункам антирелігійної політики.

Регіонами міжнародного паломницького туризму можуть і по­винні стати Прикарпаття та Закарпаття, пов'язані з культурою, па­м'ятними місцями народів, споріднених з католицизмом, іудаїзмом, вірменською церквою. Київ, Чернігів, Одеса, Полтава — ці та інші міста є носіями не лише християнської монокультури, а й поліконфесійної культури як у минулому, так і в наші дні. Тут збереглися пам'ятки давньої християнської і навіть дохристиянської — язич­ницької цивілізації. Низка українських міст обласного і навіть рай­онного підпорядкування (згадаємо тут наше Поділля — Хмельнич­чину — Вінниччину) — якщо недіючі, то потенційні туристичні мар­шрути не лише для громадян України, а й для іноземців.

Для розвитку міжнародного прочанського туризму в Україні надзвичайно важливо досягти встановлення та збереження мирного співжиття, спокою, злагоди між усіма етносами і культурами, кон­фесіями та віруваннями багатонаціональної України. Міжнаціональ­ний і міжконфесійний мир - підґрунтя та запорука успішного роз­витку міжнародного туризму в Україні. А це вимагає від українсь­ких туристських організацій, спеціалістів туристської індустрії та туристської культури поряд з іншими філософськими та гуманістич­ними засадами туризмологіїзасвоіти, сповідувати та пропагувати й релігієзнавчі засади, а саме:

— На терені України зустрівся та зімкнувся не лише православ­ний Схід і католицький Захід, а й Схід і Захід у масштабному, геополітичному вимірі. Починаючи з середини XVI ст., від часів Рефор­мації, Україна стає батьківщиною різних протестантських течій — лютеранства, кальвінізму, социніанства, згодом — баптизму, адвен­тизму, п'ятидесятництва, свідків Єгови, а сьогодні — різних харизматичних течій, неорелігій. Ще раніше на українській землі прижи­лися іудаїзм та іслам. Отже, нині маємо досить різнобарвну конфесійну карту України [7]. Тут пускають коріння, знаходять прихильників і послідовників нові християнські та нехристиянські течії, відгалуження, групи, іноді досить екзотичні, далекі від націо­нальної традиції та культури.

• У правовій державі, демократичному суспільстві гарантуєть­ся вільний світоглядний, віросповідний вибір, якщо він не вихо­дить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає утверджен­ню сутнісних сил людини, інтелектуальному, моральному розвитку особи, цивілізованому співжиттю громадян.

• Національні культури, конфесійні відмінності, світогляд­ний плюралізм не повинні (і не можуть) в Україні бути підґрун­тям для релігійного екстремізму і етнорелігійної ворожнечі. Бо ж християнська культура, що ґрунтується на Євангелії, має спільні корені з культурою іудейською, що ґрунтується на Торі, та ісламською, яка в Корані увібрала багато сакральних сюжетів Старого та Нового Заповітів Біблії. Всі вони доповнюють одна одну і в багатьох аспектах — не лише провіденціальному й есхато­логічному, а й культурологічному й етичному - можуть гармон­іювати між собою. Отже, Україна - перспективна, безпечна та приваблива країна для розвитку міжнародного паломницького туризму.

Регіонами активного міжнародного паломницького туризму в Україні можуть бути:

• Крим (тут зосереджені пам'ятки християнства і дохристиянсь­ких релігій, іудаїзму, ісламу, караїзму);

• Умань, Бердичів, Меджибіж, Тараща, інші міста, пов'язані з історією хасидизму, захоронениям цадиків — святих, глав хасидистських громад, які відвідують щорічно десятки тисяч прочан-хасидів з СИТА, Ізраїлю. Хасидизм - духовний феномен українського єврейства, що був своєрідною реакцією на трагічні для євреїв подій Хмельниччини і Коліївщини, може і повинен стати новою сторінкою толерантних християнсько-іудейських, україно-єврейських взає­мовідносин;

• Галичина, Буковина, Закарпаття - пограниччя латинської і візантійської культури, перехрестя західного і східного християн­ства; регіон, в якому збереглися «святі місця» католицизму, право­слав'я, іудаїзму, протестантизму, вірменської церкви, ознайомлен­ня з якими матиме не лише туристсько-пізнавальне, а й насамперед екуменічно-гуманістичне значення;

• Низка міст обласного і районного підпорядкування (Вінниччи­на, Житомирщина, Хмельниччина, Волинь) відтворюють національ­ну і сакральну культуру княжої доби і середньовіччя (українського бароко), співжиття католицького і православного світу; відтворен­ням багатої героїчної, сакральної, культурної минувшини українського народу може стати кільцевий туристський маршрут Острог - Пересопниця - Берестечко - Володимир-Волинський;

• Новим туристським прочитанням славнозвісного твору Олеся Гончара «Собор» може стати туристський маршрут у степову Україну до святинь Запорозької Січі;

• Туристське відтворення шляху «від варягу греки» поверне істо­ричну пам'ять до витоків Київського християнства, до знакових по­статей української християнської історії та доленосних подій, по­в'язаних із запровадженням християнства, — першої княгині-християнки Ольги і рівноапостольного Володимира Великого;

• Київ, Чернігів, інші міста центральної України в перспективі розвитку міжнародного (тай внутрішнього, загальноукраїнського) туризму можуть і повинні стати, завдяки зосередженням у них історико-культурних і сакральних пам'яток, своєрідним туристським засвоєнням багатої української дохристиянської і християнської культури і духовності.

Туристські маршрути могли б мати орієнтовні привабливі на­зви:

-Витоки християнської України

- Монастирі України

- Перехрестя східного і західного християнства

- Сакральні пам 'ятки Поділля

- Звитяжний і духовний волинський край

- Шляхами святинь Запорозької Січі

- Культурно-релігійні пам 'ятки Криму

- Святі місця хасидизму в Україні

Організація міжнародного паломницького туризму в Україні істотно гальмується наявністю численних проблем, розв'язання яких — справа держави, всіх організацій та установ, причетних до туризму. Серед них зазначимо насамперед наступні невідкладні зав­дання:

- Інвентаризація і реставрація історико-культурних, сакраль­но-духовних місць, пам'яток, які приваблюватимуть туристів. Більшість з цих пам'яток, на жаль, перебуває в занедбаному, непри­вабливому стані.

- Створення сучасної цивілізаційної інфраструктури міжнарод­ного паломницького туризму (шляхи сполучення, зв'язок, місця відпочинку).

- Підготовка кваліфікованих кадрів (гідів, провідників турис­тських груп, організаторів туристських маршрутів) із знанням історії, культури, релігії, традицій, звичаїв, обрядів України і на­родів, які в ній проживали, а також іноземних мов.

- З метою докладнішого вивчення перспектив розвитку міжна­родного паломницького туризму, уточнення можливих потоків ту­ристів з конкретних країн, їхніх інтересів і запитів, необхідно встановити контакти з культур-аташе посольств цих країн в Україні (США, Канади, Ізраїлю, Ватикану, Німеччини, Польщі, Швеції, Болгарії та ін.), а також з товариствами, асоціаціями, національно-культурними фондами, конфесійними центрами національних мен­шин в Україні.

- На базі Київського університету туризму, економіки і права та відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковоро­ди НАН України організувати Науковий центр з досліджень про­блем міжнародного паломницького туризму.

1. 
   Палестинский Сборник. -Т.1.- СПб., 1885.-С. 147.
   
2. 
   Чубатий М. Історія Християнства на Русі-Україні. - Т. 1. -Рим, Нью-Йорк, 1965. - С. 443.
   
3. 
   Карпачова Н. Право громадян на свободу світогляду та вірос­повідання // Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори утвердження. Науковий щорічник №5. - К., 2001. - С. 16-21; Академічне релігієзнавство. - К., 2000. - С. 859-861.
   
4. 
   Релігія і соціокультурні зміни в Центрально-Східній Європі. Слухання в Комітеті Парламентської Асамблеї Ради Європи //Лю­дина і світ. - 2001. - №2-3. - С. 16-19.
   
5. 
   Історія релігії в Україні. - К., 1999. - С. 422-427.
   
6. 
   Релігієзнавчий словник.-К., 1996. —С. 363-364.
   

7. 
   Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні. Офіційний вісник Державного комі­тету України в справах релігії // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. — С. 31-41.
   
8. 
   Яроцький П. Л. Паломницький (релігійний) туризм в Україні: перспективи розвитку. // Релігієзнавство. Навчальний посібник. 2-ге вид.-К., 2004.