Щорічник випуск 5



бет6/10
Дата21.07.2016
өлшемі1.07 Mb.
#214474
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

В. П. Заблоцький
ПОДОРОЖ ЯК МЕТАФОРА
В статті розглядається подорож як особистий духовний досвід, як ритуал, наближення до аскези, до апостольської святості. Аналізуються деякі види подорожей і їх місце в житті людини, а також проща як особливий різновид подорожі. Ключові слова: «подорож», «ритуал», «мандрівник», «проща».
В статье рассматривается путешествие как личный духовный опыт, как ритуал, приближение к аскезе, к апостольской святости. Анализируются некоторые виды путешествия и их место в жизни человека, а также проща как особый вид путешествия. Ключевые слова: «путешествие», «ритуал», «путешественник», «проща».
In article the travel is consider as a own spiritual expierence, as ritual. In this article is analized some aspects of travels and their places in people life and «prosha» as a separate kind of the travel. Key words: «travel», «ritual», «traveller», «prosha».
Метафізика і міфопоетика подорожі. В усіх культурах ми знаходимо такі феномени, у яких виявляє себе якась інваріантна сутність людського буття. Це – найглибинніші, найістотніші форми, на яких тримається і у яких втілюється Велика Традиція культури. Це – усе те, завдяки чому люди різних цивілізацій і станів, різних вподобань і переконань попри усі розбіжності можуть порозумітися, пересвідчитись і затвердитись у своїй спільній належності до роду людського.

До таких загальнолюдських явищ, що належать до геть усіх культур, епох і народів, безумовно, – разом із святами і забобонами, схильністю до святості і злодійства, манією прикрашати себе і надавати собі надмірної значущості, оспівуванням кохання і побоюванням вченості – належать також подорож і мандри, а також проща – більш специфічна їх форма, але не менш типова і значуща. Подорож, мандри, проща (та безліч іншого, з цим пов’язаного) – великі і універсальні культурні форми, які вміщують в себе майже усе розмаїття людського буття – і самі є однією з найбільш яскравих і незбагненних втілень буття – як чогось справжнього, істотного, вартого.

Дослідження подорожі має по-справжньому критеріальне значення для визначення ступеня відкритості-закритості культури, рівня її терпимості щодо якихось відхилень (девіацій) від узвичаєної норми. Кожна культура так чи інакше асимілює, інтеріоризує , піддає осмисленню досвід подорожей – або ж виробляє «імунітет» проти вірусів і мутацій, якими загрожують мандрівники (чи свої, чи чужі) самим фактом свого існування, – або ж починає нагально потребувати насичення цими вірусами, вбудовує досвід інших у свій культурний генотип як необхідний елемент. У формі подорожей (нехай їх здійснює поодинокий дивак чи купка шукачів пригод або натхненних місіонерів) знаходить свій яскравий прояв потяг культур до експансії, саме так проявляє себе необхідний механізм формування й розширення культурного (соціального взагалі) простору. Культури подорожують крізь душі мандрівників – цього невмирущого племіні, яке завжди живе у діаспорі. Розсіяні світом, люди подорожі несуть у собі розмаїття світів, всіляку «іншість», інакодумство, іншомовність – ці вічні «транзитні пасажири» слугують справі з’єднання культур, їх взаємопроникнення, взаємопізнання.

Варто підкреслити, що подорож слід розглядати перш за все як особистісний духовний досвід – досвід проходження якимось шляхом – де суто просторове переміщення, рухання, зміна обстановки и вражень (власне, усе, що складає сучасний туризм) – тільки зовнішній, навіть необов’язковий бік подорожі. Розвиток культури, зростання її складності, поступова кристалізація особистісного початку зробила подорож явищем здебільшого внутрішнім за природою, пов’язаним із загальним розумінням життя як дороги – тобто низки випробувань, обретінь і втрат, що призводять до становлення, трансформації, перетворення. Метафора подорожі надає змогу порівняти із мандрами усі більш-менш значущі зміни у людському житті, репрезентуючи їх як перехід до нового стану, нових якостей, нового життя тощо. Врешті-решт життя-подорож – шлях до здобуття мудрості (принаймі, така можливість не виключена).

Цим феноменам приділили свою увагу дослідники, які репрезентують різні сфери гуманітарного знання, особливо релігієзнавці, дослідники міфології, міфологічних сюжетів (варто згадати відомі праці Вяч.Вс.Іванова, В.М.Топорова, М.М.Бахтіна, В.Я.Проппа, М.Еліаде, Д.Кемпбела та ін. ). Адже подорож – доля, спосіб і стиль життя, спосіб мислення, а ще – пригода, новина, новизна, потік вражень, які самі по собі задовольняють вітальну потребу людини в оновленні («гірше – аби інше»). Античні філософи не випадково вважали, що для виховання філософського погляду бажано (обов’язково!?) – хоча б певний час – подорожувати, дихати повітрям свободи і випробувати себе різними небезпеками, які так часто трапляються у подорожах. Для філософів подорож – порівняльне людинознавство, заповіт «пізнай самого себе», втілений у практику (і відповідну праксеологію) зміни місць. Подорож може розглядатися як атрибутивна риса певних станів (як соціальних, так і, власне, психологічних) і верств, спосіб життя певних етносів – а також як обов’язкова умова належності до езотеричних спільнот. Багато філософських (релігійних) шкіл минулого (та й сьогодні) дотримувалися думки, що тільки невкоріненість подорожі може сприяти відвертості, щирості, відкритості істині – така невкоріненість, якої дотримувалися першоапостоли, жебракуючі монахи, дервіши. Таке розуміння подорожі наближає її до катарсису, який очищує душу від дріб’язкового, несуттєвого, випадкового.

Подорож – спосіб підтримувати у здоровому вигляді і стані невмирущі гени життєвості, інтересу до життя. Книжкарі кажуть, що будь-яку книжку час від часу треба відкривати, перегортати її сторінки – тоді книжка буде жити, принаймі, довше жити (тобто книжкою треба не тільки дорожити – але й подорожувати нею, – так і дорогою треба дорожити). Так і культура людська потребує невпинного самозаплідення власною різноманітністю – цю функцію якраз і виконують усі, хто подорожує. Вони намагаються опанувати світ, досягти якихось власних цілей, – але – незалежно від своїх власних намірів (а іноді – і всупереч їм) вони змінюють світ, формують його у якійсь новій якості. Мандри – кінетичний епос людства. Не випадково подорож привертала увагу літературознавців – адже розповідь про подорож, поневіряння або прощу – один з найдавніших літературних жанрів (класичні зразки – «Одісея» і «Енеїда», китайський твір VII ст. «Проща на Захід», нотатки М.Карамзіна, шедеври Т.Гот’є, «Проща на Схід» Г.Гессе, та багато інших). Не буде великим перебільшенням стверджувати, що оповідання про подорож – це «метажанр» літератури, бо про що б не розповідав автор (чи епос), він завжди розповідає про подорож.

Людина подорожує стільки, скільки існує. Вона й існує багато в чому тільки завдяки тому, що подорожує. Отой розум, який дозволяє визнати нас істотою Homo sapiens sapiens, – це переважно потяг (воля) до невідомого, жага знання, досвіду, долання непорушності і передбачуваності, які уособлює і несе з собою осілість. Задля цього долаються відстані, задля цього залишається затишок і гарантований спокій. Втім, кочовий спосіб життя первісних людей під категорію подорожі навряд чи може бути віднесений. Подорож – надбання більш розвиненого людства, риса цивілізації – коли стають наявними значущі і усвідомлювані відмінності у культурі, способі життя. Подорожують зазвичай шляхами, і переважно – крізь світ культури (навіть подорож у дикий світ природи здійснюється для того, щоб «присвоїти» його, зробити частиною впорядкованого світу людини). Наявність доріг, шляхів – зовнішня передумова подорожі, – адже головний зміст її – у внутрішньому, у тих мотивах, які роблять подорож необхідністю, у культурному статусі подорожі, який робить її явищем гідним і бажаним, – або ж чимось підозрілим і навіть небезпечним. Отже, простір і географія – це тільки початок, умова, підгрунтя.

Впорядковані, торні шляхи – атрибут і критеріальна ознака цивілізованого стану людства. Своєму виникненню і існуванню дорога зобов’язана, очевидно, потребам цілком прагматичним. Але оскільки дорога уособлює дещо, дотичне до глибинного сенсу життя, то вона стала об’єктом поетизуючої, міфологізуючої уваги, стала універсальною Метафорою. Ми подорожуємо не тільки і не стільки у просторі, скільки у часі, здійснючи подорожі у минуле і майбутнє, подорожуючи у своїй уяві, уві сні, в мареннях і гіпнотичних, у станах, навіяних нам міфом, вірою, ідеологією, рекламою. Ми подорожуємо у країну мрій, нас веде і надихає надія – оманлива і звабна, примхлива і владна.

Саме існування людини, власне, є подорожжю, пошуком спасіння (у самопізнанні), прощею – власне, незалежно від того, чи рухається людина у просторі, чи прикута до місця. Людина за своїм походженням і статусом у світі – одвічно прийдешня, «тимчасова» (хоча й належна до Вічного) істота, будь-яке вкорінення якої є усього лише миттю на шляху від небуття до небуття. Боїться примар – а сама є тільки примарою... І щоб здолати цю лякаючу примарність, людина намагається насичувати себе враженнями, вмістити у себе якнайбільше з того світу, який вражає своїм розмаїттям і розмахом. Тому людина приречена на неспокій, і хоча вона здебільшого намагається триматися у берегах (рамках) буденності, цей органічно властивий людській природі демон невгамовності завжди дає взнаки, вирує і бентежить людину, підштовхує її до пізнання, а, отже – жене у далечінь, у подорожі, до чужих далеких берегів, до нових вражень, у яких відкриває себе втаємничена сила і повнота Світу. Людина – мірою усвідомлення себе – так чи інакше відчуває свою окремішність, своє самітнє «неспівпадіння» із світом, із поглинаючою повсякденностю. Тому пошук справжнього – і ствердження себе – відбувається завдяки доланню (руйнуванню) того простору, що існує.

Адже подорож – уособлення змін, перетворення, опанування незвичайності світу і себе – людини – в ньому. Як намолені старі храми – так і стародавні шляхи, втоптані підошвами мандрівників і прочан – вони вкарбовані у саму вічність, вони є руслами, крізь які тече духовна культура і якими живиться людська пам’ять. Хоча й русла всихають, і старими шляхами перестають ходити, але хода життя не припиняється. Людина споконвічно спостерігає над собою оповитий серпанком Чумацький Шлях – як космічний дороговказ, як живе і наочне уособлення Всесвіту – Мандрівника, який, як відомо, постійно і невпинно розширюється, розлітається, рухається, – летить...

Дорога одвіку освячена поклонінням романтиків – вона сприяє розгортанню усього, що зазвичай десь приховане в душі. А сама душа – осердя, джерело подорожі – бо усі, хто вірує в існування душі, переконані в тому, що душа продовжує (або ж – тільки по-справжньому починає?) після смерті подорожувати – чи то до райського затишку, чи до невідомих світів, долаючи велетеньські відстані, чи крізь часи, звільняючись від гравітації Хроносу.

Людина немовби намагається колись пристати до берега – здобути оту прикінцеву мудрість, яка звільняє від карми перетворень і жаги мандрів. Але кожного разу отой берег виявляється тільки пристаню – не останньою, а черговою на нескінченному шляху до небаченого, нового, звабливого і водночас згубного.

І людська натура, незнищенна людська вдача проявляє себе у подорожі із великою повнотою і яскравістю. Подорож випробує людину, вона відкриває саму себе під час подорожі такою ж мірою, як і світ – для себе. Подорож вміщує мандрівника у світ постійних змін, у швидкоплинність вражень – видовище світу відкривається йому із такою силою і інтенсивністю, з якою це може бути тільки поза межами домівки, де усе зазвичай – усталене, знайоме, непорушне.

Саме тому, мабуть, в душі більшості людей живе прихована, підсвідома ностальгія до мандрів – немов невідданий борг, немовби зізнання у марноті загальновизнаного способу існування, звичного добробуту і поваги, немовби скорбота про безліч непрожитих життів, про усі незнайдені або втрачені скарби, про якусь особливу Справжність, яку, очевидно, неможливо здобути і опанувати не подорожуючи, не присвячуючи себе вкритому порохом і пилом Богові Дороги...

Тому подорож у своїй глибокій метафізиці – ритуал (постійне створення і відтворення міфу про повернення), наближення до аскези і спрощення, до апостольської святості, до ідеалу тих, хто «усе своє носить з собою» і не прикутий ані до власності, ані до власного імені та пошани. Якщо існує Геній Місця і численні пенати, то шлях і подорож усіх їх з’єднує у єдиний пантеон – бо подорож спростовує (але не знецінює!) відстань, вона вміщує навіть найдовший шлях у безодню досвіду – через це будь-яка відстань стає відносною, незначною – у порівнянні із тим, що насправді є довгим, вічним. Подорож вимірює відстань часом людського життя – і нагадує про Єдине. Через подорож реалізує себе розширення Всесвіту культури.

Разом з тим одвічна мудрість, що орієнтує на зосередженість та відсторонення від буденної метушні і натовпу, дещо із упередженням ставиться до подорожей – особливо далеких. під час яких можна втратити себе, перетворити рух і враження ледь не на самоціль. Так, можна не дивуватися тому, що «Дао Де Цзин» містить таку, наприклад, мудрість: «Нехай люди відносяться серйозно до смерті і не йдуть далеко від хати. Нехай навіть є там човни або колісниці, але їздити ними не треба... Нехай мирними їхні житла будуть і нехай вони знайдуть насолоду у своїх звичаях і вподобаннях. Сусідні країни нехай поруч дивляться одна на одну і слухають гомін півнів і гавкіт собак у сусідів, але люди нехай до самої старості не ходять один до одного туди-сюди» [1, 284].



Той, Хто подорожує. Подорож – повернення до першовитоків, до простоти вигнаних з Раю, змушених вештатись Всесвітом і сіяти людське, живитись світом, сподіванням на людьку доброту, раптову приязнь і наївну щиристь.

Той, хто подорожує – це уособлення і Людини взагалі, і Рівнобожественої Невкоріненості – тому у більшості традиційних культур прийнято вважати мандрівника посланцем богів і вшановувати його як найдорожчого гостя. Той, хто подорожує – це уособлення і Людини взагалі, і Рівнобожественої Невкоріненості – тому у більшості традиційних культур прийнято вважати мандрівника посланцем богів і вшановувати його як найдорожчого гостя. Бо невідомий анонімний – чи навіть уславлений – мандрівник – разом з усім ще й немовби пророк, посланець примхливої долі і випадковості, носій якогось знамення і мудрості (а мудрість дрібненькими перлинками розпорошена по роздоріжжях і перехрестях, вона – між людей, належить усім і майже нікому), нагадування про те, про що треба здогадуватись... Тому у розповідях про великі подорожі ми зустрічаємо ледь не вклоніння мандрівникам, чия непереборна і невиліковна відданість подорожам перевершувала усе. Вони ставали немовби «праведниками подорожі» – показово нехтуючи можливостями багатства або вигідної служби, знов і знов піддаючи своє життя ризику і смертельним небезпекам. Такі люди немовби створювали з свого життя справжнє творіння, яке пеервершувало будь-які вигадки і фантазії. Важко сумніватися, що феєричне життя, скажімо, Ібн-Баттути – цього справжнього генія мандрів – багато в чому фантастичніше, ніж подорожі самого Синдбада, – а біографії Ф.Нансена, Р.Амундсена або, скажімо, Т.Хейердала здавалися б суцільною вигадкою, якби не були цілковитою правдою.

Мандрівник отримує від подорожі наснагу і насолоду, хоча це може здаватися для пересічної людини девіацією і збоченням. Подорож живить уяву, вона не дає звикнути до життя – через цілковиту (принаймі – хоча б відносну, але – наочну) відсутність усталеності, через руйнування повсякдення.

Той, хто подорожує – не зовсім звичайна людина – він немовби є посланцем культури власної – до культур інших, світу людей – до світу демонів і потойбічних сил, від світу живих – до світу «великого гурту» – до мертвих (але й ті подорожують у зворотньому напрямку). Подорож – загальнолюдська, «типова» форма – якщо розглядати культуру в цілому, стосовно ж конкретної людини, що мандрує, так вона, скоріше, є виключенням з буденного існування своєї культури. Через подорож (незгоду з типовістю) культура «зазирає» за власні межі, виходить за них, дивиться не тільки на Інше, – але й на себе – ззовні.

Мандрівник – тип, персоніфікація, втілення притаманного культурі динамічного початку, потягу до звершення, звитяги – як і сучасні рекордсмени, мандрівники в усі часи немовби демонстрували іншим людям їхні потенційні можливості – в тому числі потенційні (але – реально існуючі) альтернативи існуючому життю, існуючій самооцінці.

Подорож персоніфікується у особі мандрівника – очевидця (тією чи іншою мірою вартого довіри), специфічного «органу» чутливості, носія вражень. Мандрівник, як правило, – Очевидець (тому – свідок, спостерігач, візуал), Оповідач – адже слухання оповідань (казок) – віртуальне подорожування, переживання приблизно таких самих вражень (станів), які переживав сам мандрівник.

Разом з тим важливо розрізняти („розвести») подорож як культурне явище – і персону того, хто подорожує. Мандрівник – долаючий межі і існуючий на межах, у постійній маргінезі – за визначенням «сталкер» засланець з інших світів (навіть не завжди – людських, звідси – його над–мирність, над–мірність, потойбічність), «скрізь-маргінал». Він – бранець – і обранець Долі, на ньому – тавро незвичайності, ненормальності, він – чужий («поганий») і інший – і серед «своїх», і серед «чужих» (скрізь – свій і чужий водночас). Так само, як поет іноді здається медіумом між світом людей і семантично насиченим Всесвітом, – так і крізь мандрівника, через посередництво його подорожей діє Провидіння, реалізує себе якийсь Задум («Проект»). Це – велике в малому. Якими б не були суб’єктивні наміри і мотиви мандрівника, як би він не пояснював собі свою місію – він теж Посередник, Медіум (на кшалт поета) – його гонить, його кличе, через нього щось говорить, він не самостійний, його веде.

Подорож – виключний трансформер. Вона – найкращий спосіб отримати, створити власну – самобутню – біографію, – вплітаючи своє життя у природні ландшафти, збагачуючи враження, набуваючи досвіду, якого потім вистачає надовго. Не випадково подорожують поети і письменники, художники і композитори. Подорожі завжди дають рятівний матеріал для белетристів і вчених.

Не випадково в багатьох народів небіжчиків ховають поблизу доріг – померлих немовби присвячують Вічності. Їм можуть вклонитися перехожі, прочани і мандрівники, – і самі померлі немовби стають мандрівниками, продовжують свій останній шлях – їхні душі розчиняються у вітрах подорожніх, у піснях кобзарів, ашугів і скальдів. На великих шляхах немає ані мертвих, ані живих – Путь зрівнює усіх нас. Виявляється, що хтось немовби й помер – але йде без упину, долає вічний шлях. А хтось немовби й живе – але й ніколи не народжувався.

Смерть – уособлена непорушність, кінець тих властивостей – здібностей, чеснот і вад, які людина могла проявити «життєво» – в русі, у дієвому втручанні, – у мандрах світом живих. Смерть (усталена непорушність) – протилежність метушливому непокою, кінець життєвим, людським мандрам. Мандрівнику – як і мерцю, небіжчику – не знаходиться місця серед живих. Небіжчик скутий холодом смерті, мандрівника сковує гравітація повсякденності, мертвляча передбачуваність звичайного, звичного. Мандрівник сам (без похорону і поховання) позбавляє себе місця у світі Звичного, мандрує крізь цю звичність, отримуючи у цьому способі існування свою – справжню – життєвість...

Подорож уособлює тяжіння людини до новизни, до розширення кругозору, до нових вражень – хоча б і пов’язаних із очевидним ризиком. Хтось знаходить на дорозі щасливу підкову – символ вдачі, – а когось спіткає розчарування, втрати, хтось знаходить в дорозі смерть. Але напевне мають рацію ті, хто вважає за краще загинути в поході – на шляху до вершини, у далекому плаванні, у пазурах звіра – ніж від хвороби у власному ліжку, в оточенні чи розгублених, чи байдужих родичів.

Хоча подорожі завжди пов’язані із безліччю всіляких клопотів, вони заспокоюють внутрішнє людське сумління (почуття обов’язку перед собою і іншими), відволікають від пекельних роздумів про сенс буття (як відволікають азартні ігри, всілякі дрібненькі хобі, полювання та ін.) – тоді подорож стає формою ескапізму – спробою втечі від обтяжливого повсякдення із його запрограмованим абсурдом.

Подорожі звільняють людину (не тільки народ може виходити з рабства, але й окрема людина), хоча трапляються випадки, коли досить далекі подорожі людина змушена здійснювати далеко не за власною доброю волею (пересування етапом).

Але дивовижним чином усі ці подорожі мають одне спільне – майже ніхто, кому випало пережити драматичний, деінде буремний і трагічний, досвід подорожей, не схильний жалкувати, що це було в його (чи її) житті – навіть якщо усе це було пов’язано із всілякими кривдами, негараздами, втратами і образами.

Іноді саме ці враження – найзнаменніше, найсуттєвіше, що було в житті, – а не спокій, насолода добробутом і пошаною, творче дозвілля та усе, що зазвичай ототожнюється із буденністю перебування на одному місці.

Типи подорожей. Архетип подорожі – отримання вістки (поступове чи раптове усвідомлення того, що треба вирушати); відхід від берега – прощання із рідним краєм, рідною землею; існування в інших світах («справжнє існування») – власне подорожування, певні пригоди і враження, випробування, подолання перешкод; перевтілення (прилучення) – обретіння мандрівником якихось нових якостей, нового знання – перш за все про самого себе, про світ – і повернення – не тільки як повернення додому, а як повернення з «тих», «інших» світів. Хоча по-справжньому мандрівник тільки зовні повертається – справжнє його існування там, на далеких шляхах і стежках – навіть якщо подорожі вже завершено і мандрівник намагається, силкується насолоджуватися спокоєм. Він, однак, не співпадає із спокоєм, як не співпадає із звичайним людським світом. Адже справжній мандрівник – той, хто ніколи не повертається, хто не може припинити мандрів своєї неспокійної натури.

Подорожі можна розрізняти за різними рисами і ознаками. Мабуть, найбільш важливим є те, чим є шлях (Путь) для того, хто подорожує – перешкодою, випробуванням, необхідністю, втечею – чи розвагою, насолодою, іграшкою...

Подорожі зазвичай бувають спричинені певною необхідністю, коли переміщення у просторі конче необхідне для отримання якоїсь мети (вигоди). Власне, людина з самого початку була за своєю природою номадом, істотою кочовою, «дромоманія» якої була зумовлена необхідністю безперервного пошуку засобів існування. Історія людства – це один безперевний кочовий епос, а ми усі – номади у просторі Всесвіту. З цих самих причин (неможливість повного задоволення потреб тут і зараз) подорожі є нагальною необхідністю для переважної більшості суспільств. Такими подорожами, зокрема, є експедиції негоціантів (які мають у своїй основі бажання отримати прибуток), подорожі за скарбом (аргонавтика, а також подорожі у пошуках коханої чи коханого), дипломатичні (в тому числі розвідувальні) місії і посольства, участь у воєнних походах тощо. Сюди ж слід віднести подорож – обов’язок, коли необхідність подорожувати диктується становим (груповим) статусом, є частиною особистісного еталону стану – наприклад, подорожі лицарів, монахів тощо, а також – подорожі пройдисвітів (зверніть увагу на саме це слово, його склад і етимологію) та шахраїв, піратів і злодіїв усіляких гатунків. Особливу групу подорожей, зокрема, утворюють подорожі прозелітів – з метою проповіді, обернення у віру іновірців, подорожі- страждання тощо. Нарешті, специфічною формою подорожі є проща – подорож до якихось святих місць (або святих людей) – для отримання прощення, спокутування гріхів, як прояв релігійного сумління. виконання обіту тощо. Прощу буде розглянуто спеціально нижче.

Ми розглядаємо подорож перш за все як явище особистісне, вкорінене у царинах окремої душі. Тому – із великою мірою умовності спробуємо віднести до вимушених подорожей поневіряння, коли людину (чи народ) змушують знятись з місця і стати біженцем якісь драматичні обставини – війна, стихійні лиха, епідемія тощо. Сюди можна віднести «діаспорні» подорожі, коли народ змушений внаслідок тих чи інших причин шукати собі іншої долі на чужині. Це також – подорожі з метою обретіння нової батьківщини (епічна подорож угорців, велика еміграція ірландців до Сполучених Штатів, українців – до Канади та ін.) або ж подорожі – повернення до «землі обітованої».

Зазначимо, що і усе наше життя – велика «вимушена» (і при цьому – випадкова) подорож, великий марафон (як хтось сказав дотепно, що в цьому марафоні кожний намагається дістатися фінішу якнайповільніше...), де ми долаємо відстань часу, насичуємося враженнями досвіду, тією чи іншою мірою насолоджуємося життєвими мандрами чи потерпаємо від них.

Найбільшу увагу привертають власне подорожі як такі (мандри) – де людина подорожує з метою отримати враження, пізнати світ і людей. В цьому випадку подорож за своєю природою наближається до вільної гри, насолодження власне самим процесом, який і є головним, бажаним результатом. Це – подорожі власне заради самої подорожі, які здійснюють мандрівники «за покликанням», в тому числі освоєння простору як своєрідний спорт, рекордсменство.

Зрозуміло, що важко достеменно точно і чітко розділити вказані види подорожей – адже важко заперечувати, що «жага мандрів» може знаходити «легітимацію» у більш-менш пристойних формах комерційних або дипломатичних місій – коли мандрівнику є чим „виправдатися» за свій інтерес до подорожей («службова необхідність»). Сюди ж можна додати військові справи, які нерідко вимагають участі у різноманітних експедиціях, походах, розвідках та ін.

На особливу увагу заслуговують «знакові подорожі» – подорожі-маніфестації, наприклад, походи голодних. Це – розтягнуті у просторі і часі демонстрації, які мають на меті привернути увагу громадськості до тих чи інших проблем або соціальних груп (верств), розбудити громадську думку, підштовхнути урядовців до прийняття (або неприйняття) якихось рішень.

Надзвичайно яскравий приклад подібної надзвичайно жертовної подорожі – похід у 1980 році мужнього канадця Террі Фокса. Террі був важко, смертельно хворим на рак. Внаслідок ампутації він втратив праву ногу, і було небагато надії на те, що хвороба не прогресуватиме далі. Але Террі вирішив не чекати, коли смерть забере його немічним і безсилим. Він вирішив здійснити подорож від одного узбережжя Канади до іншого. Цю подорож назвали «Марафоном надії» – Террі збирав гроші на подальші дослідження злоякісних пухлин, його мужність по-справжньому викликала захоплення і подив. Його подорож почалася у 12 квітня 1980 року у Сент Джонсі (Ньюфаунленд). Террі долав щодня (на протезі!) приблизно 40 км, – і 1 вересня він дістався міста Сандер Бей (Онтаріо) на заході, здолавши майже 5300 км. Менш ніж через рік Террі помер – але помер як Переможець, як Олімпієць. Щороку сотні тисяч канадійців беруть участь у забігах на честь Террі, збирають гроші на допомогу хворим. Гадаю, приклад Террі Фокса надихає долати труднощі і залишатися людиною не тільки хворих, але й усіх, хто втрачає надію, віру у себе.

Отже, подорожують ті, хто зробив своїм ремеслом ошукування людей, – але й подорожують також ті, хто людей рятує, втішає і зцілює.

Подорожує той, хто хоче позбутися поодинокості, покинутості, – але також і той, хто біжить від світу, зрікається його, хоче розчинитися – у враженнях, у юрбі, у природі.

Когось штовхає у мандри безвихідь, а хтось подорожує від перенасичення, для отримання адреналіну (сьогодні це – «екстремальний туризм» – політ над жерлом вулканів і прогулянка у хащах із привітними каннібалами).

Хтось у дорозі ховається від переслідувань (як справедливих, так і несправдливих), а хтось – шукає втікачів, щоб, наприклад, їм помститися, притягнути до відповіді (до справедливого суду – чи до розправи), чи злодій – полює на жертву...

Але дивовижним чином усі ці подорожі мають одне спільне – майже ніхто, кому випало пережити драматичний, деінде буремний і трагічний, досвід подорожей, не схильний жалкувати, що це було в його (чи її) житті – навіть якщо усе це було пов’язано із всілякими кривдами, негараздами, втратами і образами. Іноді саме ці враження – найзнаменніше, найсуттєвіше, що було в житті, – а не спокій, насолода добробутом і пошаною, творче дозвілля та усе, що зазвичай ототожнюється із буденністю перебування на одному місці.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет