туристська діяльність як чинник глобальної синергії культур

туристська діяльність як чинник глобальної синергії культур

Стаття присвячена аналізу ролі туризму у процесі узгодження взаємодії соціальних суб’єктів у існуючому глобальному просторі, атак же місце туристичної комунікації у синергетичній взаємодії соціокультурних систем. Ключові слова: «туризм», «міжкультурна комунікація», «синергія».

Постановка заявленої у заголовку проблеми вимагає з’ясування та робочого визначення низки понять та термінів. Насамперед необхідно відмітити, що зараз на всіх континентах існує мережа готельних комплексів та туристських маршрутів, які обслуговують біля півмільярда туристів на рік, а згодом, через 10–15 років, ця цифра може досягнути мільярда. І це, напевно, не межа цього зростання. Мережа туристських обєктів, розміщених біля них підприємств сфери сервісу та установ, що обслуговують відповідні туристські маршрути разом з деякими іншими складовими утворюють мережу туристської діяльності та комунікації. При цьому необхідно відрізняти матеріальну та фінансову інфраструктуру сфери туризму від її культурологічної, ціннісної, духовної та пізнавально-мотиваційної інфраструктури. Факт існування сфери туристської комунікації означає, що туристи вступають у контакт, спілкування і стають активними учасниками комунікації з представниками соціуму, етнічно-соціального об’єднання, на території якого знаходяться ті або інші туристські об’єкти та рекреаційні зони.

Евристичним для розуміння соціальної й культурологічної сутності туризму є його розуміння як переміщення великих груп людей в інше соціокультурне й комунікативне середовище. Таке постійне знаходження значних контингентів представників однієї культури у соціальному просторі іншої культури означає, що аналіз соціокультурної структури та динаміки більшості суспільних організмів вимагає постійного врахування ефекту туристичної крос-культурної міжрегіональної комунікації, яка значною мірою прискорює взаємодію культур різних регіонів планети, які належать різним країнам, або відносяться до однієї поліетнічної країни. Безсумнівно, що така інтенсивна взаємодія і комунікація представників різних соціумів прискорює взаємодію систем цінностей індивідів та соціальних груп, вдосконалює мову їхньої взаємодії та взаєморозуміння, виробляє спільний знаменник у їхніх життєвих орієнтаціях, мотиваціях та цінностям, сприяє можливості більшої координації їхніх дій у різних сферах суспільного життя – економічній, політичній, екологічній, культурній.

За масштабами подорожування і контактування представників одного соціокультурного регіону з представниками іншого туризм, бум якого припадає на другу половину XX- початок XXI століття, значно переважає інші значні переміщення великих груп людей, що мали місце в попередній історії людства. Адже зараз щороку 700 млн. жителів планети беруть участь у виїзному туризмі, а 2,2 млрд. – у внутрішньому. Завдяки цьому міжнародна економіка, політика, культура поступово стають всесвітніми (або глобальними) економікою, політикою, культурою. постійне знаходження великих контингентів людей з розвинених країн, котрі приводять з собою чималі суми грошей, у країнах, що розвиваються, створює в останніх велику кількість робочих місць в індустрії туризму і суміжних галузях, зближує економічні рівні життя цих країн. Завдяки туристичній діяльності у відповідні регіони багатьох країн вкладаються значні кошти на охорону природу і розвиток культури, охорону пам’яток історії та традиційних промислів. Вивчаючи потреби та інтереси один одного, подорожуюча та приймаюча сторони виробляють базу для взаєморозуміння і більш глибокої соціальної взаємодії, в результаті якої цілком можуть сформуватися спочатку значні регіональні політичні об’єднання, а згодом і єдина світова держава. Таким чином, збільшення масштабів переміщення великих груп людей в інший соціокультурний простір є однією з найважливіших тенденцій сучасного світового розвитку, яка суттєво трансформує сутність сучасного суспільства.

Зрозуміло, що у сучасному світі, що швидко глобалізується, є досить багато каналів та мереж комунікації – економічної, політичної, культурної, освітньої тощо. Тому серед цих різновидів соціально-економічної, соціально-політичної та культурної комунікації важливо виділити специфічні риси та особливу роль туристської комунікації. Адже і інші види комунікації відіграють значну роль у взаємодії різних соціумів у напрямку зміцнення загальноцивілізаційного фундаменту сучасного світового співтовариства. Міжнародні організації, транснаціональні корпорації, світовий ринок товарів, праці та послуг також здійснюють важливу функцію піднесення рівня глобальної комунікації та взаємодії.

Особливістю підходу, запропонованого у даному дослідженні, є спроба відділити підходи до туристської діяльності бізнесових організацій у цій сфері від сприйняття туристської діяльності самими туристами. Адже туристів у багато разів більше, ніж осіб, котрі обслуговують туристську діяльність. Тому аналіз туристської діяльності з позицій сприйняття самих туристів, які становлять десяту, а надалі і ще більшу, частину мешканців Землі, є досить обґрунтованим.

Є очевидним, що сприйняття туристом нового географічно-ландшафтного та (або) культурно-історичного середовища відбувається звичайно у стані релаксації, а також активізації світопізнавального інтересу. Турист входить у стан незацікавленого естетичного, культурно-світоглядного сприйняття. Піднесено-емоційно, естетично, пізнавально-духовно він занурюється у незвичне для нього середовище, глибше і співчутливіше відчуває етнічні архетипи, котрі характерні для того регіону, де він здійснює у даний момент туристську діяльність. Тому заслуговує на увагу аналіз розвитку особистості туриста в процесі здійснення ним туристської діяльності, гармонізації суперечливих сторін його життєвих мотивацій, поглиблений діалог з незвичною для нього культурою, у яку він на певний час занурюється.

Тому насамперед проаналізуємо особистісний вимір туристської діяльності як одну з підстав формування незацікавленої в безпосередньому комерційному результаті комунікації особистостей як представників різних соціумів та культур. Адже одним з вирішальних чинників, що зумовлюють туристську діяльність, є прагнення людини до розвитку власної особистості, бажання глибше пізнати як навколишній світ, так і саму себе.

Це ініціює питання про важливість дослідження особистісного виміру туристської діяльності, для розуміння внутрішніх механізмів, які стимулюють людину стати туристом, визначають те, що очікує отримати турист від туристської діяльності, основних мотивів, які спонукають його до цієї діяльності, основні мотиваційні та ціннісно-реалізаційні етапи здіснення цієї діяльності, а також вплив зазначеного процесу на зміни у фізичному, психологічному та морально-психологічному стані особистості після туристської подорожі.

На сьогодні досить детально вивчений позитивний вплив туристської діяльності на покращення фізичного самопочуття туриста, на стабілізацію його психологічного стану. Досліджено також і бажання людей ознайомитися з найближчими культурно-географічними зонами, котрі оточують їхнє безпосереднє помешкання, так і більш віддаленими регіонами та іншими країнами. Виявлено велику багатоманітність форм, в яких здійснюється туристська діяльність: рекреаційний, природний, зелений, бізнесовий, науковий, військовий, етнографічно-дослідницький, екстремальний, паломницький туризм тощо.

Важливою особливістю туризму є те, що він задовольняє значний спектр потреб людини. Адже, якщо пересічна людина витрачає значні суми грошей із свого власного (або сімейного) бюджету, то це означає, що потреби, котрі спонукають людину до туристичної подорожі є досить сильними.

Звичайно, головною для індустрії туризму є задоволення потреби людини у відпочинку, відновленні фізичних і духовних сил, у яскравих емоційних переживаннях, пізнанні навколишнього світу, у спілкуванні з представниками навколишнього світу, у спілкуванні з представниками іншої культури, історико-культурними пам’ятками, незвичними природними ландшафтами.

Потреба є нестаток чогось, необхідного для підтримання життєдіяльності і розвитку організму, людської особистості, суспільства; потреба є внутрішнім стимулом до активності, продуктивної діяльності. Біологічні потреби людини зумовлені обміном речовин між її організмом і навколишнім життєвим середовищем. Соціальні потреби людини (групи, суспільства) залежать від рівня розвитку суспільства. Потреби людини забезпечують її самозбереження як живої та соціальної системи і забезпечують її саморозвиток. Це можуть бути потреби у праці, спілкуванні, пізнанні, рекреації. Вони можуть бути спрямованими на різні об’єкти і відповідно до цього бути потребами матеріальними (фізіологічними), соціальними, духовними, культурними.

Також потреби можуть кваліфікуватися як основні і вторинні, центральні й периферійні, усталені й ситуативні.

Заради задоволення певних потреб людина (групи людей, суспільство) здійснюють певну діяльність, тому вони є джерелом діяльності людей, рушійною силою цієї діяльності. Потреби можуть бути базові, без яких організм не може існувати, та похідні – це, головним чином, потреби розвитку, самореалізації.

Стрімке зростання обсягів туристської діяльності протягом останніх десятиліть зумовлене створенням технічних (насамперед транспортних) передумов для значних переміщень великих груп людей з одних країн (чи регіонів якоїсь країни) до інших, а також формуванням і реалізацією певної гами потреб людини. До них відносяться як базові (у рекреації, відпочинку, відновленні фізичних сил), так і потреби розвитку (у спілкуванні, повазі до себе, у повазі з боку інших, самовираження через творчість, самореалізації) (А.Маслоу). Можливістю задоволення цілого комплексу таких потреб відзначається індустрія туризму. З іншого боку, постійне відтворення і відновлення туристичних переміщень населення багатьох країн формують, закріплюють і розвивають цей цілісний комплекс («пакет») потреб у все більшої кількості людей.

По мірі задоволення базових потреб у відновленні фізичних і психічних сил під час туристської подорожі, поступово зростає питоме значення вищих культурних, комунікативних, духовних потреб, тобто потреб саморозвитку і самореалізації особистості. Відновлюючи запас фізично-психічних сил та життєвої енергії, туристи у процесі розгортання подорожі або відпочинку проявляють все більший інтерес до естетичного споглядання краси природи, історико-культурних пам’яток, творів мистецтва, а також до спілкування з представниками місцевої культури, до світоглядного саморозвитку і творчої життєвої самореалізації, навіть якщо це і не входило до попередніх планів туристів під час планування ними сценарію туристичної подорожі.

Більше того, змістовна й насичена культурна програма заряджає туристів спонукаючими до розвитку культурними, ціннісними смислами, додатковою мотиваційною життєвою енергією, що часто-густо перевершує відчуття простого фізичного відпочинку як відновлення сил. Таким чином, культурний потенціал іншого соціокультурного середовища може мати досить потужний рекреаційний вплив на великі туристичні потоки людей.

Щодо динаміки потреб туристів протягом туристичної подорожі необхідно зазначити, що вони змінюються у напрямку зростання питомої ваги духовних та культурних потреб стосовно потреб фізичної рекреації. У цьому сенсі можна стверджувати, що сфера туризму є такою сферою суспільної діяльності, в якій відбувається процес розвитку потреб людини в напрямку підвищення їхньої якості та рівня, інакше кажучи, спостерігається ефект «піднесення» потреб людини.

Суттєвим аспектом у синергетичній взаємодії соціокультурних систем є туристична комунікація. Адже у багатоманітних контактах представників одного суспільства з представниками іншого відбувається взаємодія їхніх соціокультурних цінностей, способів життя, світоглядних орієнтацій та практичних інтенціональностей великих груп людей, що належать до різних соціальних організмів. Одним з основних каналів взаємодії різних суспільних систем та адміністративно-територіальних одиниць певної соціальної системи є комунікація.

Головною особливістю міжкультурної комунікації у туризмі є безпосередній контакт індивідів та їх груп на відміну, скажімо, від їх опосередкованого контакту через електронні засоби комунікації.

У процесі комунікації відбувається обмін соціальних смислів між людьми, передавання від одного соціального суб’єкта іншому свої ціннісно-світоглядних вподобань і орієнтирів, взаєморозуміння, реінтерпретація життєвих цінностей та орієнтирів іншого через власний життєвий досвід. Дії індивідів, спрямовані і свідомо орієнтовані на смислове їх сприйняття іншими індивідами називають комунікативними діями. В результаті комунікативної взаємодії людей встановлюється соціальна спільність, інтегрованість суспільства.

Важливими функціями комунікації є спонукання одними суб’єктами інших до діяльності (наказ, прохання, переконання, навіювання), передавання істинної або хибної інформації, встановлення та підтримування контакту, розраховане на сприйняття іншого суб’єкта, вираження власних ідей та переживань.

Німецький філософ-екзистенціаліст К. Ясперс поряд з несправжньою виділяє справжню, глибинну екзистенційну міжособистісну комунікацію, що заснована на діалозі та сутнісному взаєморозумінні між індивідами, на духовності такого спілкування.

Сфера туризму є такою сферою (насамперед для туристів), в якій встановлюються відносини довіри, солідарності, взаєморозуміння між представниками різних етносів, культур, соціумів, які поступово поширюються на відносини між цими етносами, культурами, соціумами в цілому. Комунікативні відносини, засновані на взаєморозумінні, діалозі, духовності встановлюються як між туристами та туристичними фірмами і представниками місцевої культури та суспільства, так і всередині самих туристичних груп, які можуть бути як спеціально організованими, так і стихійно утвореними самими туристами.

Комунікація в подорожі може бути цільовим способом запланованою або незапланованою. Можна відрізняти декілька видів комунікації у туризмі. Це може бути стихійна комунікація туристів у місцях курортного відпочинку, наприклад, на морському або гірському курорті.

Іншою буде комунікація туристів, які відвідують історико-культурні пам’ятники, культурно-видовищні заходи, театри, концерти, олімпіади, інші спортивні змагання, карнавали. Зовсім іншим, більш глибоким і спеціалізованим буде спілкування під час конгресів, наукових конференцій, семінарів, симпозіумів тощо. Особливою буде комунікація у паломницькому туризмі, під час тривалих відвідувань монастирів, шкіл медитації та духовного самовдосконалення. Багато туристів протягом року здійснюють декілька подорожей різних типів, що можуть послідовно охоплювати майже всі з перерахованих вище видів комунікацій.

Рівень міжкультурної, міжсоціумної комунікації в туризмі визначається, окрім іншого, рівнем особистісного та цивілізаційного розвитку представників різних соціумів, котрі безпосередньо контактують між собою, а також створенням сприятливих умов для такої комунікації.

Продуктивність і результативність туристичної комунікації залежить від мотиваційної налаштованості суб’єктів комунікації, сподівання знайти завдяки такій комунікації відповідь на важливі смисложиттєві, світоглядні проблеми, розшифрування нових світоглядних смислів, які містяться в іншій культурі, або запозичення інших, більш екологічних (у широкому сенсі) з погляду туриста, способу життя іншого етносу, народу. У туристичній подорожі завдяки контакту з іншими культурами та способами життя у туриста може ініціюватися глибинна внутрішня комунікація з власними культурним (та/або колективними) безсвідомим, яка стимулюватиме творчий особистісний саморозвиток та самореалізацію індивіда.

Крім того, міжкультурна міжособистісна комунікація не зникає після повернення туристів з подорожі, але продовжується в їхньому власному соціокультурному середовищі у «знятому» (Г. Гегель) вигляді. Духовно й культурно збагачені після подорожі, туристи переносять міжкультурний, міжцивілізаційний комунікативний процес у власний соціокультурний простір, реінтерпретуючи сприйняті під час подорожі запозичені, а також експліковані завдяки міжкультурному діалогу власні колективно-безсвідомі соціокультурні моделі. Такий діалог культур робить кожну з них більш універсальною, більш креативною, більш інтегрованою у глобальний соціокультурний мультиверсум. Разом з цими процесами виробляється універсальна мова глобальної комунікації, котра охоплює не тільки економічну, політичну, наукову, торговельну, правову, але і чуттєво-емоційну та світоглядно-смислову сфери. Причому така універсальна мова аж ніяк не нівелює культурну самобутність та особистісну індивідуальність найрізноманітніших суб’єктів цієї комунікації.

З усіх цих різновидів та форм туризму необхідно виділити найбільш типові форми, які можуть цікавити українських фахівців у галузі туризму. Це, по-перше, ті туристські послуги, які надаються нашим громадянам в самій Україні та за кордоном. Тут вибір форми туристської діяльності визначається, насамперед, соціальним статусом та матеріальними можливостями наших громадян. По-друге, це ті туристські послуги, які може запропонувати Україна іноземцям.

Враховуючи найперспективніші напрями розвитку туризму, необхідно зосередитися на ключових парадигмах, які дозволяють глибоко досліджувати феномен туризму, а також можуть впливати на вдосконалення туристської діяльності. Одним з важливих вимірів туризму, як вже зазначалося вище, є його особистісний вимір. Увага до особистості туриста, врахування його прагнення до культурного та особистісного саморозвитку є важливим елементом стратегії фахівця у галузі туризму. Надмірне підкреслювання суто економічного, меркантильного аспекту з боку туристських організацій може знижувати естетичну й етичну складові туристського обслуговування, і, відповідно, зменшуватиме бажання багатьох іноземців відвідувати Україну.

Комунікація через посередництво телебачення, Інтернет, листування має велике значення для розвитку відносин між індивідами, розвитку особистості кожного з них. Але насправді глибокі і соціально значущі культурні й особистісні контакти, котрі можуть вплинути на ключові життєві цінності та орієнтації індивідів, відбуваються насправді тоді, коли індивіди як туристи стануть власною ногою на землю іншого регіону своєї або іншої країни, і на власні очі побачать нове природно-географічне та культурне середовище, відмінне від того, де вони постійно живуть, і екзистенційно зануряться в це середовище. Це якісно збагачує життєвий досвід індивідів, відкриваючи для них не тільки щось нове у зовнішньому світі, але й досі невідомі для них самих виміри власного глибинного внутрішнього єства. Розуміння світу, культури тут виявляється не кількісно-інформаційним, а пережитим на власному досвіді, екзистенційним. Тут герменевтичний аспект (розуміння певних закономірностей функціонування та розвитку власного та іншого соціумів) глибоко переплітається з праксеологічним та екзистенційно-комунікативним. І вже після туристської подорожі, людина по-новому, ніж раніше, сприймає інформацію із засобів електронної комунікації про місцевості та країни, де вона здійснювала туристичну діяльність. Вона цю інформацію оцінює більш глибоко, «вмикаючи» внутрішній культурний комунікативний діалог, який стає можливим завдяки здійсненій раніше туристській діяльності.

Досить сильно впливає на розвиток вольових якостей особистості екстремальний туризм та різноманітні школи виживання, коли людина прагне опрацювати нові моделі поведінки у екстремальних ситуаціях. Це спричиняє до кардинальної зміни життєвих цінностей та практичних орієнтацій людини. Одним з прикладів цього можна назвати індивідуальний альпінізм тощо.

Коли людина потрапляє у соціокультурне середовище, яке відрізняється від звичного для неї середовища, то вона вступає у контакт з іншим світовідчуттям та світосприйняттям, властивим цьому новому середовищу. Якщо homo viator (людина подорожуюча) вступає в глибинну екзистенційну комунікацію зі спеціально підготовленою частиною місцевого населення (екскурсоводи, історики, археологи, літературознавці, мистецтвознавці, взагалі культурні гіди), то може відбутися діалог між світосприйняттям, світовідчуттям та світорозумінням представників цих контактуючих культур. Особливо важливим для світоглядного взаєморозуміння, є ознайомлення з міфологемами, легендами, філософськими уявленнями про світ, а також настанови стосовно міри можливого внесення змін у світовий порядок з боку людини, які існують у іншого народу, етносу, етнічної підгрупи.

Не виключено, що такий контакт з незвичним світобаченням може створити привід для цілеспрямованого усвідомлення власного світобачення та світорозуміння, а також усвідомлення спільних та відмінних рис, принципів, парадигм власного та іншого світогляду. Завдяки цьому турист починає ледь не вперше усвідомлювати межі та особливості власного світобачення, глибше розуміти міжособистісні та суспільні відносини як всередині власного соціуму, так і світоглядні універсалії всього глобального співтовариства, які розкриваються крізь конкретні форми локальних відмінностей у світосприйнятті та світобаченні людей. Завдяки цьому у туриста формується безпосереднє (а не абстрактне) відчуття єдності людства.

Важливою складовою світогляду людини є система її цінностей та ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації є найважливішими елементами внутрішньої структури особистості. В них відображається вибіркове, суб’єктивне ставлення особистості до об’єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора поведінки індивіда. У процесі міжкультурної комунікації, яка здійснюється впродовж туристичної подорожі, та продовжується у «знятому» вигляді після завершення подорожі, відбувається певна трансформація ціннісних орієнтацій, порівнюють їх з іншою конфігурацією базових життєвих цінностей, сприймають їхні спільні та відмінні риси. Це сприяє переосмисленню власних життєвих цінностей, наповненню їх універсальними загальноцивілізаційними смислами.

Аналіз особистісного виміру туризму у поєднанні з соціально-культурним та глобальним аспектами розкриває основні складові процесу глобальної синергетичної взаємодії культур та соціумів в цілому. Розглянемо тепер вплив туристської діяльності на деякі сторони глобалізаційних процесів, адже ці процеси є насьогодні однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного світу.

Насамперед необхідно зазначити, що глобалізація охоплює найсуттєвіші сторони економічних, політичних, інформаційних та культурних процесів, встановлює майже миттєвий зв’язок між різними регіонами планети. Країни та регіони планети, що намагаються відокремитися від інтенсивного впливу глобальних зв’язків нагадують страуса, який у разі небезпеки намагається заховати голову у пісок – така позиція ще більше посилює залежність їх від глобальних зв’язків, але вже у ролі добровільного аутсайдера.

Туризм, поряд з такими утвореннями та чинниками як міжнародні організації, торгівля, інформаційні технології зв’язку, діяльність транснаціональних корпорацій, є важливим прискорюючим механізмом глобалізаційних процесів. Як вже зазначалося вище, туризм робить спілкування представників різних соціумів та культурних організмів не лише меркантильним, як ми це бачимо у бізнесовій діяльності як такій, але незацікавленим у безпосередньому зиску (для туриста), пізнавально-духовним, глибоко особистісним.

Проблема глобалізації для України проявляється у двох підходах: як найшвидше війти у світ сучасних наукоємних технологій і водночас зберегти традиційні національні цінності, які тільки зараз – наприкінці ХХ - початку ХХІ століть – отримали реальні політичні можливості поступово розкрити свій справжній потенціал. Причому необхідність відродження української культури в сучасних складних економічних умовах вимагає певного часу для розвитку «на власній основі», до певної міри уникаючи силових впливів більш усталених культур народів, які мешкають поруч з кордонами України.

Крім того, в більшості країн світу зростає критична опозиція до тих принципів, на основі яких зараз здійснюється глобалізація, оскільки діяльність транснаціональних корпорацій, лібералізація ринків, дерегуляція економіки, жорстка конкуренція, тотальна приватизація закріплюють і збільшують прірву між багатими та бідними як всередині кожної країни, так і між відповідними основними групами країн. На одному полюсі – надмірна споживацька розкіш та марнотратство невідновлюваних сировинних та екологічних ресурсів планети, на іншому – бідність, голод або напівголодне існування, недоступність елементарної медичної допомоги, обмеженість можливостей для розвитку особистості. До того ж продовжує погіршуватися екологічний стан планети, відбуваються незворотні кліматичні зміни, асимптотично зростає загроза ще більших екологічних катастроф. Ідеологія світового виробництва спрямована на закріплення привілеїв більш розвинених і на чинення перешкод для розвитку менш розвинених шляхом штучного загострення конкуренції і політики відсмоктування національного інтелекту.

В культурологічному аспекті глобалізація ставить окремих індивідів та соціуми в цілому перед проблемою комунікації. Інтенсифікація та ущільнення глобальної комунікації через мережі Інтернет, телебачення та інші сучасні інформаційні технології виробляє певну універсальну мову комунікації. Це демонструє певну архетипічну спорідненість різних етнічних та національних культур. Водночас це загострює проблему етнічних цінностей та стратегії розвитку на найближчу та більш віддалену перспективу. Традиції національних та етнічних культур часто-густо чинять опір проникненню їхню внутрішню структуру глобалізаційних інноваційних змін. Однак надмірна налаштованість на несприйняття інновацій погіршує конкурентноздатність економіки даної країни на світовому ринку. Тому альтернатива культурного вибору в умовах глобалізаційного тиску: відкинути багатовікові етнічні та національні традиції і «підключитися» до глобальних комунікаційних технологій, або відмежуватися від останніх і зануритися у національно-етнічні традиції минулого – не є справжньою і реальною альтернативою сучасного глобального культурного та соціального розвитку. Насправді необхідно виявити велику творчу гнучкість і віднайти потрібну пропорцію у поєднанні глобалізаційних тенденцій з традиціями національної культури.

Необхідність збереження традиційної культури зовсім не означає, що у певних регіонах країни мають шляхом адміністративного тиску консервуватися ті суспільні відносини, які гальмують модернізацію суспільного життя і реалізацію творчого потенціалу кожної особистості. Навпаки, традиції української культури у момент зародження кожного елементу з них мали на той час інноваційний характер, отож необхідно дотримуватися творчого духу і потенціалу нашої традиції, де є рівноправне місце і для національних меншин. Глобалізаційні процеси кидають виклик багатьом країнам, націям та етносам. Правильно зорієнтуватися у викликах сучасності і обрати оптимальну стратегію розвитку – важливе завдання українського соціуму. Вибір правильної стратегії передбачає поряд з іншим також і розвиток мережі високоякісного туристського сервісу в Україні.

Ознайомлення з самобутньою культурою того чи іншого народу дуже збагачує нас, відкриває неусвідомлювані нами горизонти нашої власної культури, стимулює наш творчий потенціал. Ніщо не заважає припустити, що адекватно репрезентована українська культура є цікавою для багатьох інших народів, як і їхня культура для нас. Тому репрезентована сучасною мовою комунікації українська культура є важливим демонстративним засобом входження нашої країни у мережу глобальної культурної комунікації, а отже і важливим комунікативним каналом глобалізації нашого повсякденного життя.

Тому правильна стратегія в міру контрольованого і соціально мотивованого підключення України до глобалізаційних процесів передбачає і активне входження в мережу глобальної туристської комунікації. Цей процес, як вже зазначалося, є двостороннім: це і відвідання нашими туристами інших країн, користуючись вже існуючою там високоякісною туристською інфраструктурою, а також відвідання іноземними туристами України, де на жаль не створено ще достатніх законодавчих та організаційних умов для високоякісного обслуговування туристів. Якщо перше є приватною справою громадян України, які мають можливість оплатити туристські послуги за кордоном, то друге – справа державної ваги, яка залежить від зусиль, спрямованих на розвиток в Україні потужної туристської інфраструктури. Прибутки від іноземного туризму стимулюватимуть розвиток української економіки, підвищуватиме добробут українських громадян, і, в свою чергу, збільшить кількість платоспроможних українських громадян, які зможуть виїжджати за кордон як туристи.

Отже, глобалізаційні процеси породжують розмаїття соціальних, політичних, культурних, екологічних проблем, котрі можна розв’язати лише використовуючи найновітніші наукові підходи. Одним з таких підходів, як вже зазначалося вище, є самоорганізаційний або соціально-синергетичний підхід. Оволодіння соціально-синергетичним підходом у глобальному масштабі означає вироблення достатньо потужних каналів політичної, економіко-організаційної та іншої взаємодії різних соціальних організмів у сучасному світі з метою упереджувального кооперативного реагування глобального співтовариства на різноманітні глобальні загрози, котрі можуть негативно позначитися на шанси виживання людства на планеті. Але для цього має бути досягнута узгодженість дій різних соціальних суб’єктів на основі взаємного врахування інтересів цих суб’єктів.

Для повноти розкриття теми неможливо обминути питання про взаємозв’язок глобалізаційних та глобально-синергетичних процесів. Чи спрямовується спостережувані зараз у світі глобалізаційні процеси у тому напрямку, котрий є найсприятливішим для узгодження практичних інтенціональностей індивідуальних, групових та етнічнозначущих соціальних суб’єктів між собою та цих соціально взаємодіючих та певним чином інтегрованих інтенціональностей глобального соціуму з найбільш небезпечними параметрами, що мають забезпечувати виживання людства на планеті? – Напевно, що лише частково і вкрай недостатньо. Ситуація сучасного світу нагадує ситуацію Апокаліпсису, коли кожному індивідові особисто, а також і у складі певної соціальної групи необхідно робити нелегкий моральний вибір серед двох основних моделей соціально значущої поведінки, котрі визначають вирішення питання про збільшення або зменшення шансів людства продовжити власне існування у найближчій та більш віддаленій перспективі. Цей процес боротьби мотивів та цінностей відбувається як у свідомості окремого індивіда, так і у морально-психологічному та морально-політичному протиборстві між різними індивідами, соціальними групами, соціумами, та різними моделями цивілізаційного розвитку в межах глобального співтовариства.

На основі антропного принципу сучасної науки, який є однією з інтерполяцій синергетичного підходу до аналізу дійсності, можна з певною мірою вірогідності стверджувати, що природні, соціальні та, аналогічно з цим, соціально-духовні процеси розгортаються у напрямку переважання (у чисельно досить сталій пропорції) порядку над хаосом, процесу утворення складних нерівноважних форм над процесом їхнього руйнування, переважання людиномірності суспільних процесів над явищами соціальної деморалізації. При цьому індивідуальна, суспільна, глобальна свідомість стають необхідною невідємною складовою соціально-самоорганізаційних процесів. Це означає, що суспільна самоорганізація відбувається як об’єктивно, так, одночасно, і за участю свідомості суспільного суб’єкта на різних рівнях його індивідуального, групового та загальносоціумного конституювання. І хоча, з різних точок зору суспільні процеси можна описувати і як об’єктивні, однак позитивні зрушення у соціумі у напрямку досягнення більш високого рівня соціального порядку та гармонії з довкіллям можливо лише при умові максимального напруження конструктивної волі та позитивних моральних здібностей якнайбільшої кількості особистостей, які утворюють різні градації суспільного суб’єкта.

Особлива роль туризму у формуванні високого рівня моральної солідарності випливає із незацікавлених у комерційному зиску мотивацій масового суб’єкта туристської діяльності. Турист, звичайно сплачує певну суму грошей за туристські послуги, однак при цьому прагне цікаво і пізнавально провести час відпочинку. Так, наприклад, чим іншим можна пояснити величезну кількість груп японських туристів у країнах Західної Європи, і, зокрема, у Парижі?

Це створює передумови того, щоб суб’єкт туристської діяльності вже заздалегідь сформував собі настанову на позитивний результат подорожі – відпочинок, пізнання оточуючого соціально-культурного світу і прагнув здебільшого позитивно проявити у іншому соціальному та культурному середовищі свої кращі моральні якості. Тому, хоча туристська діяльність у сфері міжсоціумної комунікації за своїм значенням поступається міжнародній політиці та економіці, однак за рівнем позитивного потенціалу, спрямованому на об’єднувальні цілі глобального співтовариства, вона напевно перевершує згадані сфери діяльності соціальних суб’єктів. Таким чином, туристська діяльність, окрім своєї прямої й безпосередньої рекреаційної функції виконує також і важливу цивілізаційну, гуманізуючу і врешті-решт функцію своєрідної мережі комунікації, спрямованої на інтеграцію цінностей та узгодження практичних цілей різних соціумів у глобалізаційній діяльності.

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновки про значну роль мережі туристської комунікації у розгортанні синергетичної взаємодії різних соціумів та їхніх культур в контексті глобалізаційних процесів, котрі відбуваються зараз на планеті. З цією метою розкриваються соціальні та соціально-глобальні функції туристської діяльності як такої. Важливою функцією туристської діяльності є розширення та зміцнення каналів комунікації між різними соціумами в умовах сучасних глобалізаційних процесів.

Адже туризм створює передумови для узгодженої взаємодії соціумів з метою розв’язання важливих глобальних проблем. Ключовою у їхньому розв’язанні є ідея про можливість запобігти ряду соціальних, соціально-екологічних та глобально-екологічних криз та катастроф шляхом синергетичного узгодження практично-мотиваційних інтенціональностей соціальних суб’єктів різних рівнів, включаючи й соціуми. Туристська діяльність перебуває в одному з епіцентрів соціально-синергетичних процесів у глобальному масштабі, напрацьовуючи канали взаємодії різних суспільних організмів з метою адекватного реагування глобального співтовариства на різноманітні глобальні загрози.

Важливою особливістю глобальної синергії виявляється те, що індивідуальна, соціальна та глобальна свідомість стають невідємною складовою соціально-самоорганізаційних процесів, які мають сприяти досягненню більш високого рівня соціального порядку і більшої гармонії антропосоціосфери з біосферою Землі. Однак, умовою здіснення глобального синергетичного синтезу суспільства і природи є внутрішнє синергетичне узгодження між різними структурними рівнями суспільного суб’єкта, а це можливо лише тоді, коли кожна особистість прагнутиме проявити свої кращі моральні якості у гармонійній відповідності із загальноцивілізаційними цінностями.

1. 
   Слободенюк Е. В. Гуманізація: філософські засади розвитку міжнародного туристичного співробітництва в умовах глобалізації // Наукові записки КІТЕП, Випуск 2, К., Знання України, 2002. - с. 41-57.
   
2. 
   Федорченко В.К. Гуманізація вищої освіти у ХХІ ст. // Гуманізм: сучасні інтерпретації та перспективи. – К., УЦДК, 2001. – С. 250–287.
   
3. 
   Пазенок В.С. "Туризмологія": методологія формування теоретичних засад // Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія. – К., КІТЕП, 1999. – С. 9–11.
   
4. 
   Зязюн І. А. Філософія туризмології //Там само. – С. 19–21.
   
5. 
   Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. – К., УЦДК, 2001.
   
6. 
   Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. – К., УЦДК, 2000.
   
7. 
   Філософія. Навчальний посібник. За ред. д.ф.н. проф. І. Ф. Надольного 2-ге вид. – К., Вікар, 2001.
   
8. 
   Почепцов Г. Теория комуникаций. К., Ваклер, 2001.
   
9. 
   Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. М., ИПЛ, 1991.
   
10. 
    Соціологія. Підручник. За. Ред. проф. В. Г. Городяненка. 2-ге видання. – Київ, Вид. Центр. Академія, 2002.
    

Як слушно зауважує Д.М.Замятін, цілеспрямоване подорожування розширює свідомість, змінює установки й поведінку людини. В цьому аспекті подорожування є ключовим об'єктом для цілої множини гуманітарних наук та напрямків: географії та туризму, психології, антропології, культурології та крос-культурних досліджень, соціології, сходознавства, філології, філософії, історії тощо. Емоційна енергетика мов би заводить усі мотори можливого сприйняття. В процесі подорожування людина бачить і відчуває інакше, воно розширює простір [1].

Подорожні спостереження й записки увійшли в класику художньої літератури, складають важливі компоненти теоретичних підвалини таких наук як етнологія, етнографія та історія. (Де Кюстин - нотатки про Росію; О.М. Радищев – «Подорож з Пектербургу до Москви»; «Фрегат Паллада» Гончарова; творчість К. Паустовського та Т.Кіплінга; лірика на східні мотиви І.О.Буніна; наукові подорожі М.М.Пржевальського, П.П.Семенова-Тяньшанського та ін). І не лише це. Скажімо еволюційна теорія Ч.Дарвіна і комплексна й цілісна концепція «Космосу» О.Гумбольдта виходять із подорожніх спостережень. Без подорожей була б неможливою географія - термін бере початок з грецького «періегес», буквально «об’їзд Землі» (перший досвід землеопису - Гекатей із Мілету). «Історія» Геродота в значній мірі є наслідком його мандрівок. Класична епоха географічних відкрить взагалі стимулювала розвиток суспільства і зробила переворот у свідомості людей.

Власне туризм у сучасному розумінні, на думку фахівців, з’явився в середині ХІХ ст. Першою туристичною акцією вважають поїздку англійця Т.Кука до Парижу на Всесвітню виставку у 1855 році. Означені вище подорожі та мандрівки були дещо іншими. Звичайно Марко Поло зовсім не нагадував сучасного туриста. Не був туристом у сучасному розумінні і наш знаменитий земляк М.Міклухо-Маклай. Проте туризм, як популярна нині форма людської діяльності, бере початок саме звідси.

Особливу цікавість викликає природознавчий та краєзнавчий контекст туризму. А в останній час невід’ємним аспектом його ідеології стає екологічний. «Екологічні тропи», культивування відпочинку на «лоні природи» стимулюють формування так необхідної нині екологічної культури та екологічної компетентності нашого сучасника, крім того, розширюють його кругозір, забезпечують адекватний емоційний та естетичний розвиток. «Для людини недосвідченної в природничій історії, - зазначав Т.Гекслі, - прогулянка по сільських місцях або по берегу моря, подібна відвідуванню галереї, наповненої дивними творіннями мистецтва із яких дев'ять десятих повернені до стінки. Познайомте її з началами природничої історії і цим самим ви надасте їй каталог тих шедеврів, котрі варті того, аби їх повернути і відкрити погляду» [2]. Сучасна екологія є правоприємницею класичної галузі наукового знання, яка ще з подачі Плінія Старшого отримала назву «природничої історії». В цьому аспекті міркування Т.Гекслі слід тлумачити так, що лише екологічно компетентна людина, здатна оцінити достоїнства культурного чи природного ландшафту де вона подорожує. І, навпаки, усі функції і значення туризму, які старанно перераховуються й класифікуються фахівцями (світоглядна, культурна, пізнавальна, етична, естетична, комунікативна тощо) мають безпосередні стосунки до проблем екології.

Проте довготривалі зусилля природоохоронців та екологів по формуванню у широких верств громадськості потреби в спілкуванні з природою привели до нової екологічної загрози. Перед практичною екологією та природоохоронними інституціями постала проблема: охороняти людину від занадто «олюдненої» та «освоєної» природи (ідея техносфери академіка Г.Ф.Хільмі) чи - природу від деструктивних вторгнень людини (заповідні території). Як згадує бувший секретар К.Паустовського В.Дружбинський, М.Пришвін, ознайомившись з «Мещерською стороною», накинувся на автора, звинувачуючи його в «засвіченні» (рекламі) цього унікального куточка природи. Через якийсь десяток років, вважав М.Пришвін, туристи, приваблені чудовою книжкою, все затопчуть і від Мещери нічого не залишиться.

Така тенденція нині є домінуючою. Популярним стає міркування, висловлене ще Г.Торо, що в дикості знаходиться збереження світу. На це є серйозні підстави. По приблизним підрахункам відвідування заповідних місць та природних пам'ятників у США щорічно зростає на 12%. Прогресуюче захоплення природою сьогодні стає небезпечним. В результаті, як зазначає відомий американський еколог Р. Неш, дика природа може бути «зацілована» вже в нашому сторіччі [3]. Величезні зусилля країн світу по «окультуренню» місць масових відвідувань природи виявляються неєфективними. Прибутковий комфортний туризм - автостради, ресторани, прислуга, дороги приводять до деградації живої природи і порушують враження дикості (незайманості). В результаті ми втрачаємо оази дикої природи. Крім того, інтенсивно організованае дике середовище перестає бути таким і не приваблює туристів [4]. Набуває поширення думка, що контрольована дика природа (в умовах заповідника) є фікцією. Не можна природозахисні заходи оцінювати лише під кутом зору беспосередньої корисності для людей.

Маси міських жителів кинулися за місто, і виявили дивне невміння поводити себе «на лоні природи». Засмічені й витоптані приміські ліси й левади, унікальні дендрарії, парки і, навіть , заповідники наводять жах на лісників, єгерів та інших спеціалістів. Витоптується лісна підстілка, зникає багато лісних трав, порушується гідроповітряний режим ґрунту, погіршуються умови існування ґрунтових мікроорганізмів. В лісах, що інтенсивно використовуються для відпочинку, зникають гриби і ягоди, зменшується кількість птахів і зростає кількість шкідників лісу. За влучним виразом Р.Аллена, люди поводять себе на природі «подібно підгулявшим власникам антикварного магазину, що зайшли туди темною ніччю, коли там перегоріли пробки» [5].

А туристів стає все більше. За вже на сьогодні застарілими даними А.Тоффлера 1 500 000 німців відпочивають в Іспанії, Нідерландах та Італії. Кожного року Америка приймає 1 000 000 туристів і в той же час 4 000 000 американців здійснюють подорож за океан. За даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО) у 1998 р. чисельність іноземних туристів у світі складала 625 000 000 чоловік, а прибуток від туризму дорівнював 445 млрд. дол. За прогнозом ВТО на 2010 рік очікується 1 млрд. чоловік туритів, що дозволяє сподіватися на прибуток в 1550 млрд. дол. [6].

Ми сподіваємось мати частку з цієї астрономічної суми. Туризм стає пріоритетною галуззю світового господарства. Її слід розвивати і в нашій державі, з її величезним природним та історико-культурним потенціалом. Проте, слід пам’ятати, що економічний успіх у цій справі не є головним. Використання зазначеного потенціалу має бути оптимальним і екологічно безпечним. Держава з несприятливими умовами існування не може мати високий імідж серед міжнародного співтовариства, а щодо туризму - то здатна буде цікавити хіба що туристів-екстремалів.

Родерик Нєш, до якого ми вже зверталися, взагалі вважає, що нікому не дозволено знаходитися серед дикої природи до тих пір, поки він не переконає, що він є екологічно підготований. Фінський природозахисник Ірйо Сепанмаа навіть вважає, що насолоджуватися природою можна не перебуваючи безпосередньо на «її лоні». Відвідини дикої природи пропонує замінити географічними картами, фотографіями, малюнками й описами природи в літературі. Керівник С’єрра- Клубу Д. Броуер в 1969 році заснував екологічну організацію «Друзі Землі». В своїх працях він наголошував на принциповій різниці між термінами «охорона дикої природи» та «раціональне використання природних ресурсів». Перший відбиває власне екологічні тенденції. Охорона природи не є лише бережне (економне) ставлення до її ресурсів, а буквально ставлення до неї як до гармонійного і цілісного утворення де домінують не утилітаристські мотиви, а етичні й естетичні. Другий - репрезентує антропоцентричне прагнення підкорення природи у його пом’якшеному варіанті, що може привести лише до розтягування терміну до початку тотальної ресурсної кризи. На лоні дикої природи людина відчуває себе вільною, а в суспільстві вона постійно знаходиться під пресом тиранії. (Г.Торо, У.Водсворт).

Коли в національний парк Граубюнден (Швейцарія) хлинули маси туристів, щоб послухати як сурмлять благородні олені, лісничі стали наймати лісорубів, щоб ті, сховавшись в іншому місці, імітували трубіння оленів, дуючи в садові лійки. Таким робом потік «шанувальників» дикої природи був відвернений від місць парування благородних оленів (Б.Гржимек).

Як зазначає Р.Неш дика природа та «окультурені» місця її відвідин є несумісними. «Квоти, лотерея, черги, визначені маршрути і місця зупинок порушують відчуття дикості. Дике середовище, що інтенсивно управляється, типу Гранд Каньона, вже не притягують любителів». Бездорожна природа не приносить прибутків, але саме її слід поцінювати більше всього [7].

Як слушно відзначає відомий австрійський етолог Конрад Лоренц, «в наш час дуже значна частка людства є відчудженою від природи. Повсякденне життя стількох людей проходить серед мертвих витворів людських рук, що вони втратили здатність розуміти живі творіння і спілкуватися з ними. Ця втрата пояснює, чому людство в цілому демонструє такий вандалізм по відношенню до світу живої природи, що оточує нас і підтримує наше життя. Спробувати поновити втрачений зв'язок між людьми та рештою живих організмів, що мешкають на нашій планеті, - дуже важлива і дуже достойна задача. В кінцевому рахунку успіх чи провал подібних спроб вирішує питання загубить людство себе з усіма живими істотами на землі чи ні» [8]. Визначна роль у реалізації цієї важливої задачі належить туризмові.

Прикметною у справі формування ідеології туризму є дискусія про те, що треба охороняти в першу чергу: пам'ятники природи, чи пам'ятники культури. Навіть відповідні громадські організації функціонують як різні за назвою й за метою. Академік Д.С.Ліхачов ратував за створення екології культури. Збереження культурного середовища, вважав він, задача не менш суттєва, ніж збереження природного середовища. Більш того, міркував він, втрати в природному оточенні поновити можливо, а втрати пам'ятників культури принципово ні [9].

Б.Гржимек, навпаки, вважає, що жива природа являє собою не меншу культурну цінність для людства, чим старовинні церкви, грецькі скульптури та єгипецькі піраміди. Тварини вмирають назовсім, і «ніяким археологам вже не вдасться з плином декількох століть викопати їх знову лопатою з під землі» [10]. Зрозуміло, що те, і нше є необхідним для нормального повноцінного існування людини, а що повинно насторожувати - ті й інші не поновлюються. Тому пам’ятники природи і пам’ятники культури потрібно зберігати разом, у комплексі.

Одною з причин виникнення подібного роду дискусій є все ще наявний розрив між природничонауковою та соціогуманітарною складовими науково-дослідного процесу та сучасної системи освіти. Подолання означеного розмежування є головною стратегемою подальшого розвитку сучасного наукового пізнання й, разом з тим, освітянської справи. Саме ця обставина спонукає до «екологізації» й «гуманітаризації» традиційно негуманітарних навчальних дисциплін, і не лише біології зокрема та природознавства взагалі, а й таких, на перший погляд далеких від екології, як хімія, фізика та математика. Природничі науки нині стають ключем до вирішення проблем чисто гуманітарних. Зокрема, як пише С.Б.Кримський, «природнича екологія переробляється в культурну онтологію людства» [11]. Гуманітаризація ж природничих наук багато в чому позбавляє їх споконвічних вад об'єктивістського й аморальнісного бачення світу. Тому саме залучення матеріалу та методології гуманітарного комплексу науки видається продуктивним засобом переорієнтації екологічних наукових та освітянських програм від знання до розуміння «загальних законів світу».

Постійний пошук оптимальних форм поєднання природничонаукового матеріалу та соціогуманітарного знання з його ідеологічними, світоглядними та аксіологічними компонентами робить екологію багатоаспектним й міждисциплінарним утворенням, яке майже неможливо «вписати» в прокрустове ложе системи традиційних дисциплінарних вимірів. Слід зауважити, що пошук цей здійснюється з великими труднощами. Ще не склалися критерії органічного поєднання (синтезу) цих головних наукових блоків. В результаті досить часто спроби загальнонаукового і навіть екологічного осмислення сенсу відношення «людина – природа» або хибують на вульгарноматеріалістичний натуралізм, або проводяться в дусі вульгарного соціологізаторства. Як цілком слушно зазначає Люсьєн Матьє, екологія «з її широким діапазоном діяльності не є розділом біологічної науки, а репрезентує новий етап у розвитку всіх наук. Віднині прогрес у наукових дослідженнях може бути досягнутий лишень об'єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання; використовуючи та співставляючи досягнення різних наук для розв'язання одної задачі, вони зуміють осягнути загальні закони світу» [12].

Переконливі успіхи науково-технічного прогресу зумовили споживацький характер цивілізації, внаслідок чого відбувається атрофування моральнісних засад, що приводить до духовної кризи. Як вважає відомий італійський філософ Н.Аббаньяно, нині домінують прагматизм та цинізм. Все ставиться під сумнів, у тому числі й мораль. Причому спостерігаємо скептичне ставлення не лише до окремих цінностей, а до цінностей взагалі. Самі ж цінності нерідко постають як реліктові прекраснодушні ідеали, віддалені від повсякденного буття [13].

На цьому грунті й виникає принципово нова етика, за Г.Йонасом, «етика відповідальності». Покійний академік М.М.Мойсеєв вважає, що «на людство, для того, щоб забезпечити своє майбутнє, чекає зміна моральнісних принципів настільки ж глибока як і та, що відбулась на зорі становлення суспільства, коли норми поведінки в ордах неоантропів замінилися людською мораллю» [14]. Г.Йонас впевнений в тому , що етичні конструкції в минулому не мали справу з умовами людського життя в глобальному масштабі. Тому головною задачею нової етики є подолання розриву між прогностичністю та могутністю дій людини, встановлення надійного контролю за власною непомірною могутністю. Для цього пропонується трансформація кантівського категоричного імперативу в імператив новий, адекватний новому характеру людської діяльності: «чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на землі» [15]. Тут доречним буде зауважити, що нова етика не заперечує традиційної (старої), інакше вона перестала б бути етикою.

На сучасну філософію туризму мають значний вплив такі загальноекологічні концепції як антропоцентризм, біоцентризм, екоцентризм та антиантропоцентризм.

Класична антропоцентрична свідомість й до сьогодні пронизує усі сфери життєдіяльності людини. Це стосується, навіть, природоохоронної сфери та екологічної освіти. А оскільки позиція людини не може бути іншою, ніж антропоцентриською, може йтися не про відхилення або подолання антропоцентризму, а про формування його нових, більш досконалих модифікацій. Тому нині так багато уваги приділяється подоланню вульгарно-антропоцентричних орієнтацій як небезпечної установки на дотримання інтересів лише людини (часто-густо зрозумілих неадекватно), що неодмінно супроводжується нехтуванням «інтересами» інших представників органічного світу. Піддаючи аргументованій критиці традиційне антропоцентричне світосприйняття, відомий український натураліст М.Г.Холодний, зокрема, виділяв такі його особливості:

- Переконання в тому, що людина за своїм походженням і природою є істотою особливого ґатунку, вищою й відокремленою неперехідною межею від інших живих істот.

- Все що є у світі створене для задоволення потреб людини як володаря природи.

- Войовничий антропоморфізм – «олюднення» й «одухотворення» природи.

- Впевненість в тому, що для пізнання зовнішнього світу достатньо лише знайомства з внутрішнім, духовним світом людини [16].

Антропоцентризм в його класичному варіанті є традиційним уявленням про те, що людські цінності, потреби й інтереси мають абсолютну значимість. Розуміння людини як причини існування світу і міри усіх можливих цінностей. Історично формується на ґрунті античного антропоморфізму, а в Середні віки - християнства. Архаїчний антропоцентризм, на відміну від сучасного, не виокремлював людину з природи, обмежуючись олюдненням її феноменів. Спробу реконструкції еволюції ідей антропоцентризму у історико-світоглядному аспекті робить Д.В.Афіногенов, який вважає, що в античну епоху відбулося зняття містичної цінності природи, а в Середні віки почалася ера панування людини над природою. Людина, як вищий продукт творіння, вже не могла бути в статусі раба. Відношення «пан – раб» з божественної санкції переноситься на природу. Як наслідок - в Новий час природа починає тлумачитися як безформенна продуктивність і стає сировиною для здійснення людських замислів. Таким чином у свідомості європейської людини сформувалась система світоглядних принципів:

- природа створена для людини, вона її пан і господар;

- природа позбавлена внутрішньої моральної цінності, сенсу і лише людина здатна наділити її значимістю;

- природа єдина за принципами раціональності й доступна розкладенню на прості сутності;

- природа може експлуатуватися, оскільки вона на однакові дії відповідає однаковими реакціями;

- природа має бути вдосконалена людиною й у своєму обновленому вигляді свідчить про її тріумф на землі [17].

Не зважаючи на дещо спрощену схему витоків глобальної екологічної кризи, можна погодитися, що саме означені орієнтири вплинули на формування сучасної європейської цивилізації, з її активними «природоперетворючими» інтенціями.

Антропоцентризм класичної доби, особливо у поєднанні з концепцією гуманізму, наполягає на привілейованому становищі людини в Світобудові і тому викликає багато заперечень, зокрема в загальноекологічному контексті. В.О.Лекторський вважає, що антропоцентризм пов'язаний з технократизмом і базується на переконанні, що природа існує лише постільки, поскільки єю слід оволодівати, поставить під контроль, зробити як би продовженням і часткою самої людини. Саме класичний антропоцентризм, на його думку, послідовно приводить до наступних гносеологічних установок:

- існує лише людська свідомість, а все інше виникло з неї;

- тому я можу контролювати зовнішнє оточення за допомогою різного роду рефлексивних процедур;

- тут же виникає ідея методу, за допомогою якого стає можливим беззастережно (беспрепятственно) отримувати нові зання;

- це призводить до неправомірного ототожнення термінів «гуманізація» та «раціоналізація»;

- звідси слідує допущення реальних можливостей повного контролю над природними та соціальними ситуаціями. Природа стає простим ресурсом людської діяльності;

- далі вже недалеко до ідеї проектування та конструювання соціальних процесів і, навіть, самої людини [18].

Насторожує те, що навіть численні прикладні етики, екологічні імперативи, та кодекси природокористування є відверто антропоцентричними. Усвідомлення цього очевидного факту стимулює появу концепцій, в яких відкидається ідея антропоцентризму взагалі. В пошуках більш досконалих форм антропоцентризму, як невід'ємного компоненту адекватної екологічної свідомості, фахівці висувають ідею інших «центризмів». В цьому аспекті виокремлюються й аналізуються такі натуралістичні конструкції як «біоцентризм», «екоцентризм» і, навіть, «антиантропоцентриз». Коротко розглянемо їх, оскільки вони репрезентують широке коло міркувань, не без елементів аберації, щодо феномена екологічної свідомості нашого сучасника. Тим більше, що вони суттєво впливають на сучасний процес організації туризму.

Біоцентризм - сприйняття усіх живих істот, усіх фрагментів системи Земля як таких що, мають цінність самі по собі незалежно від людських інтересів. Представники цього напрямку вважають, що біофілія - любов до всього живого для людини є генетично властивою. Біологічна піраміда (поширена серед екологів ілюстрація) по суті є не пірамідою, а кільцем, в якому все є взаємопов’язаним та взаємозалежним. Ми живемо у світі взаємозалежних, конкуруючих один з одним організмів. Наші моральні й політичні ідеали не можуть обмежуватися інтересами людства, яке мусить нарешті усвідомити проблему своєї відповідальність перед тваринами. Не слід до людського суспільства застосовувати один спосіб пояснення, а до «нелюдських» угруповань - інші. Не можна вважати відмінними ознаками людини виготовлення знаряддь праці та логічне мислення. Не слід допускати, щоб наше ставлення до тварин оцінювалося за одними мірками, а до людей - за іншими. Парадоксальним є те, що ми відкидаємо рабство, каннібалізм та вбивство і в той же час виправдовуємо одомашнення (доместікацію), власну плотоядність та мисливство. Все, що існує в природі, має свою цінність і право на існування. Москіти й паразити не можуть розцінюватись як вияв зла, вони є життєво необхідними компонентами величного комплексу біосфери. А бур'ян - це рослина, достоїнство якої ще не розкрито.

Як вияв рафінованого антропоцентризму розцінюються намагання прорахувати економічний прибуток від екологічних міроприємств, і зокрема від заповідних територій. Представники біоцентризму рішуче виступають проти «тиранії» по відношенні до тварин. Британський парламент недавно затвердив закон про покарання за жорстоке ставлення до них.

Основоположник екоцентризму О.Леопольд писав про необхідність поширити екологічні принципи від окремих живих особин до екосистем. Наша планета є не сировинною коморою, а живим утворенням. Англійський хімік Джеймс Лавлок в 1979 році написав книгу «Гея: новий погляд на життя на Землі», в якій наша планета тлумачиться як єдиний живий організм. «Ми бачимо нині, - пише він, - що повітря, океани та грунт становлять щось набагато більше, ніж просте середовище для існування, - вони самі є частиною життя. Отже, повітря так само належить життю, як хутро кішці або гніздо птахові. Не живе, але створене живими створіннями, щоб захиститися від ворожого світу. Для життя на Землі повітря служить захистом від холодних глибин і жорсткого випромінювання космосу» [19].

На думку американського еколога Д.Б.Каллікотта, океани та озера, гори та ліси володіють більшою цінністю, ніж окремі тварини і навіть люди. Окремі біоми (гори та ріки) являються пристановищем для багатьох тварин і тому заслуговують на найбільшу увагу. Екологічне співтовариство створюють рослини, тварини й ландшафт. Вони не можуть існувати одне без іншого і складають загальне ціле. Професор юридичної філософії в університеті Південної Каліфорнії Кристофер Д.Стоун обстоює необхідність надання юридичних прав і об'єктам природи. Причому надання цих прав не означає негайного припинення використання природи людиною. Використання мусить бути без зловживань. А оскільки ріки, дерева, екосистеми загалом не можуть висувати претензії від власного імені, то перед законом вони повинні бути представлені через класичні поняття юриспруденції - опікунство і піклувальництво, так само як і інтереси малолітніх, або некомпетентних дорослих людей. Всі природні об'єкти мають власні потреби і піклувальники (природоохоронники) мають їх захищати [20].

І, нарешті, радикальні міркування деяких природозахисників, зокрема «глибоких екологів» дозволяють говорити про такий напрямок, як антиантропоцентризм. Ще Ж.Дорст людину в біосфері трактував як червяка в яблуці. Нині представники антропоцентризму вимагають не просто надання природі прав, правового захисту як і людині, а зробити її (природу) в цьому плані об'єктом пріоритетнішим, ніж людина і суспільство. У зв'язку з чим набуває поширення термін «позагуманітарні цінності». Б.Каллікот вважає, що захищати потрібно права диких тварин, а не свійських. Останні є наслідком людської експансії в природному світі і разом з людиною не заслуговують на захист. Глибокі екологи (Deep Ecologists), зокрема, провідник групи «Передусім Земля!» Майк Росел заявив: «Ви чуєте, що природа гине, і це правда, але вона може відродитися, якщо у ланцюга живлення відтяти голову - тобто нас із вами» [21]. Людина в екосистемах спричинює вбивство, експлуатацію й гноблення, тому з’являється необхідність війни проти людського роду як засіб врятування планети. Дж. Мюір запевняє, що коли б розв'язалась війна між ведмедями та людьми, то він воював би на боці ведмедів. Відомий американський екстреміст Эдвард Эббі зізнається: «я скоріше вбив би людину, ніж змію; я скоріше увіткну сокиру в людську плоть, ніж у живе дерево» [22]. І, нарешті, вже цитований Б.Каллікот стверджує, що грунтова бактерія та планктон заслуговують на більшу етичну увагу, ніж істоти, що знаходяться на вершині трофічної (харчової) піраміди. Якби живі істоти могли виразити свої почуття, воні б вітали зникнення людства [23].

Таким робом радикальні екологи пробують «збити гординю» (спесь - російською) у нашого сучасника. Слід сказати, що антиантопоцентриські інтенції не завжди мають радикальний характер і у своїх поміркованих версіях набувають поширення в сучасних теоретичних проектах глобалістів та екологів.

Якщо в класичних формах антропоцентризму природне довкілля трактувалось як певний безсистемний додаток соціуму, фон, на якому відбувається його невпинний розвиток, то у руслі «неоантропоцентризму» кожний фрагмент природи постає як самоцінна, доцільна одиниця буття, що робить свій незамінний внесок до забезпечення гомеостазису біосферних процесів. Кожний фрагмент природного середовища, його нормальне функціонування у цілісному біосферному організмі є своєрідним гарантом подальшої долі людського роду. Інакше кажучи, формування нових модифікацій антропоцентризму потребує якомога більш повного врахування здобутків екологічної науки. На думку О.Леопольда, це реальний спосіб переходу від вульгарного антропоцентризму до антропоцентризму «тонкого». «Доки ми не звільнимся від думки, що сенс вносить у світ лише людина (людське суспільство, людська культура), доки не повернемо і природі її онтологічну значимість, яку вона мала до того, як технотронна цивілізація перетворила її в «сировину», ми не зможемо впоратись ні з проблемою раціональності, ні з екологічною та іншими кризами. Бо екологічна криза є не лише продукт індустріальної цивілізації, а й продукт особливо характерного для нового часу типу ментальності, що визначає наше ставлення до природи та її розуміння» [24].

Одним із продуктивних напрямків створення таких модифікацій видається концепція «натуралізму». Натуралізм здебільшого тлумачиться як уособлення намагань пояснення складних соціально-гуманітарних феноменів засобами природознавства й особливо біології. Тому термін «натураліст», як правило, сприймається як синонім терміну «природознавець», або, в російській транскрипції, «естествоиспытатель».

Прикметним, в цьому відношенні, є те, що В.І.Вернадський розділяв ці, буцім-то синонімічні поняття «природознавець» та «натураліст» й називав себе саме натуралістом. «Стоячи на грунті наукового охоплення природи, натураліст по суті в своїх судженнях несвідомо стоїть на грунті, який далеко перевищує сучасні досягнення наукової думки, що відбиваються в так званих наукових поясненнях - в причинах і наслідках, в математичних образах і формулах. Основа його наукової думки перевищує навіть науково прийняті аксіоми і принципи природи» [25]. Він ніколи не втрачає зв'язку з оточуючою його бескінечною й безначальною природою і не полишається у вузьких межах гіпотез та математичних схем. Кожний натураліст якщо не знає, то відчуває, що правила установленого факту лише в незначній мірі можуть бути зведені в ясну логічну схему. За межами логічних формул знаходиться величезна область наукової творчості, що виявляє себе в установленні нових наукових фактів. Ми визначаємо цю область, вказуючи на значимість для науки інтуїції, наукового відчуття такту, несвідомого пориву, відчуття міри, краси [26]. Натуралістичний світогляд в сучасних інтерпретаціях - це уособлення не традиційного фрагментарного природничонаукового, а цілісного бачення світу в дусі Гіппократа, Плінія Старшого, Й.Гете, О.Гумбольдта.

1. 
   Замятин Д.Н. Географические образы путешествий // Человек. - 2001. N 6. - С. 130.
   
2. 
   Цит. по: Ирвин У. Обезьяны, ангелы и викторианцы. - М.,1973. - С. 47.
   
3. 
   Нэш Р. Дикая природа и американский разум. - К.: Логос, 2001 - С. 156.
   
4. 
   Там же. - С. 169.
   
5. 
   Аллен Р. Как спасти землю. - М.,1983. - С. 99.
   
6. 
   Див.: Тоффлер А. Футурошок. - СПб, 1997. - С. 57-58.; Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія. - К., 1999. - С. 1-3.
   
7. 
   Неш Р. Дикая природа и американский разум. - С. 191.
   
8. 
   Лоренц К. Год серого гуся. - М.,1984. - С. 183.
   
9. 
   Лихачев Д.С. Прошлое - будущему. Статьи и очерки. - Л., 1985. - С. 62.
   
10. 
    Гржимек Б. Дикое животное и человек. - М.,1982. - С.14.
    
11. 
    Крымский С. Философия как путь человечности и надежды. - К., 2000. - С. 13.
    
12. 
    Метье Л. Сбережем Землю. - М., 1985. - С. 16.
    
13. 
    Аббаньяно Н. Мудрость жизни. - СПб.: Алетейя, 1996. - С. 7 - 24.
    
14. 
    Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. - М.: Молодая гвардия, 1990. - С.251.
    
15. 
    Йонас Г. Принцип відповідальності. - К., 2001. - С.27.
    
16. 
    Русский космизм. - М., 1993. - С. 335.
    
17. 
    Афиногенов Д.В. Свобода, наука, природа. (Об истоках глобального экологического кризиса) // ОНС (Общественные науки и современность). - 2001. - N4. - С. 149-159.
    
18. 
    Лекторский В.А. Идеалы и реальность гуманизма // Вопросы философии. - 1994. -N 6. - С. 22-28.
    
19. 
    Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. - К.: Інтелсфера, 2001. - С. 263.
    
20. 
    Нэш Р. Права природы. История экологической этики. К.: Киевский эколого-культурный центр, 2002. - С.91.
    
21. 
    Там же. - С. 217-218.
    
22. 
    Там же. - С. 120, 138.
    
23. 
    Там же. - С. 120.
    
24. 
    
    жүктеу/скачать 1.07 Mb.
    
    Достарыңызбен бөлісу: