Ф. М. Рудич
ТУРИЗМ І ПОЛІТОЛОГІЯ
Стаття присвячена осмисленню взаємозв'язку туризму і політичної культури, впливу туризму на формування загальноцивілізаційних цінностей у політичної еліти, політичних лідерів держави. Ключові слова: «туризм», «політика», «політична культура», «політична еліта».
Статья посвящена осмыслению взаимосвязи туризма и политической культуры, влияния туризма на формирование общецивилизационных ценностей у политической элиты, политических лидеров государств. Ключевые слова: «туризм», «политика», «политическая культура», политическая элита».
The article is devoted the correlation of tourism and political culture and influence of tourism to form generalcivilization values in the political elite, political leaders of the country. Key words: «tourism», «policy», «political culture», «political elite».
Нові реалії, з якими зіткнувся світ, виклики глобалізації на межі тисячоліть важко оцінити однозначно. З одного боку, маємо величезні технічні досягнення, вражаючі здобутки телекомунікаційної революції, з другого — спостерігаємо сплеск люті, сконцентрованої у світових війнах, страшний руйнівний потенціал міжетнічних конфліктів, міжнародного тероризму, що 11 вересня 2001 р. призвів до національної трагедії в США. Людство опинилося перед альтернативою — або знайти спосіб цивілізовано відповісти на виклик часу, або загинути, зникнути в глибинах всесвіту. Отже, майбутнє планети вирішальною мірою залежить від зрілості масової свідомості і рівня політичної культури.
Політична культура — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука і мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади і суспільства. А ставлення людей до політики, владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».
Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія і психологія, політичний досвід, традиції, норми, зразки і засоби політичної діяльності. На відміну від політики як сфери безпосередньої дії, політична культура є сферою суспільних уявлень про світ політики і відповідних норм поведінки. Відомий дослідник політичної культури американський філософ і соціолог Даніел Белл слушно зауважив: «Вчинки людей залежать від того, що вони думають, як відчувають, у що вірять». Політична культура, за Беллом, складається з ідей, припущень, цінностей, переконань, які зумовлюють політичну дію. Вона служить фільтром або лінзою, через яку політичні актори бачать світ [ 1,297].
У цьому контексті пізнавальним є осмислення взаємозв'язку туризму і політичної культури, впливу туризму на формування загальноцивілізаційних цінностей у політичної еліти, політичних лідерів держави. Таке завдання кореспондується з тією роботою, яка проводиться в нашій країні щодо реалізації Державної програми розвитку туризму в Україні до 2010 року. Основні напрями цієї програми розглядалися на парламентських слуханнях [2], які переконливо показали, що туризм стає пріоритетним напрямом розвитку економіки і культури України, однієї із найпривабливіших країн, розташованої в центрі Європи [3].
Осмислюючи змістовні положення Державної програми розвитку туризму у політологічному аспекті, слід враховувати, що туризм як явище може сприяти становленню «відкритого суспільства». Він у масових масштабах забезпечує безпосередність контактів громадян з носіями інших культур, що створює особистий досвід, завдяки чому в суспільстві може утворюватися імунітет щодо ксенофобії і можливих на цьому ґрунті маніпулятивних антилюдських дій. Розвиток нових форм туризму, зокрема для людей з особливими, адресно спрямован йми потребами, сприяє утвердженню толерантності в суспільстві. Поява таких демократичних форм, як «зелений» туризм, робить його доступним для всіх громадян і діє як фактор зміцнення відкритого характеру суспільства. Зв'язки в туристичній галузі можуть переходити в позатуристичні сфери (як особистих, такі, скажімо, економічних контактів). Участь у туристичній діяльності сприяє позитивному ставленню до ринкової економіки в суспільстві (щодо цього часу залишається проблемою), так само, як і зміцненню підвалин правової держави: оскільки стосунки агентів у цій галузі впорядковуються на основі правових норм, громадяни опановують їх у повсякденній практиці і право стає звичайним елементом життя суспільства. Загалом розвиток сфери надання туристичних послуг у країні здатний сприяти розвитку в ньому політичної культури більше, ніж візити громадян за кордон, оскільки тут присутній фактор системної дії, пов'язаний з усією інфраструктурою в країні; отже, принципи відкритості, толерантності, які мають бути в основі розвитку туристичної сфери, справляють вплив загалом на суспільний устрій країни, сприяючи її відкритості й інтеграції у світовий простір.
Важливим у розвитку форм туризму, призначених для політичної еліти (діловий, професійний туризм), є обов’язкове врахування елемента історії. За можливості треба використовувати в розробці програми політичних зустрічей та обмінів їх зв’язок з важливими історичними датами, особливо такими, що стосуються спільної історії учасників політичної акції. Ці події можуть бути як позитивними, так і негативними для сторін, представлених на цій зустрічі, але головне, щоб вони були належним чином виважено осмислені і сприяли утвердженню під час політичних контактів засад толерантності.
Так само важливим напрямом формування професійних якостей сучасних політичних діячів є культурно-пізнавальний туризм, пов'язаний з різноманітними святами і фестивалями. Вдало зазначено, що людина стільки разів особистість, скільки вона знає мов. На таких великих святах, де кожний народ демонструє краще, що він вміє, можна побачити, яким він є насправді; такий досвід розсуває межі сприйняття «іншого» і також сприяє утвердженню толерантності.
Ще однією можливою формою розвитку культури сприяння туризмові у політиків є різноманітні види обміну політичним досвідом під час конгресних заходів, від навчань і стажувань молодих парламентарів за кордоном, до візитів делегацій різного масштабу (як місцевого, так і загальнодержавного). Важливим у цій справі є залучення до процесу політичних обмінів професійних істориків і політологів, які можуть кваліфіковано виконати необхідну методичну і методологічну роботу (підготовка програм, розробка рекомендацій тощо).
Розвиток туризму, розширення доступу відвідувачів з усього світу до природних, культурних та інших об'єктів, окрім створення іміджу країни і налагодження міжнародних зв'язків, фактично зміцнює і розширює джерела інвестування. Тут треба зауважити, що об'єкти туризму не є чимось назавжди сталим — на туристичний об'єкт може перетворюватися той або інший витвір природи чи людей залежно від етапу розвитку суспільства, його «картини світу». Так, природні об’єкти стають об'єктами туризму досить пізно, на межі XVIII — XIX століть, що було пов'язано з виникненням в культурному обігу романтичної ідеї «природи». Нетрадиційні форми, на кшталт «зеленого» туризму, виникають наприкінці XX століття як новий етап утвердження немасових, індивідуальних, локальних культурних практик.
Зрозуміло, що розвиток туристичної інфраструктури в усьому комплексі культурних, освітніх, інформаційних, технічних, політичних, правових, економічних, адміністративних тощо складових вимагає конструктивної співучасті різноманітних верств суспільства, співробітництва влади, бізнесу, ЗМІ, громадських спільнот і внаслідок самого характеру цього утворення сприяє утвердженню партнерських стосунків між цими акторами, що, безперечно, створює сприятливий ґрунт для розвитку громадянського суспільства. Оскільки велике значення мають принципові рішення і дії керівних постатей, вагома роль тут належить відповідним елітам, зокрема політичній.
Політична еліта - це носії політико-управлінських якостей, люди, які оволоділи певними позитивними цінностями і пріоритетами (влада, багатство, компетентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві. Платон, наприклад, вважав, що «державні функції можуть виконувати тільки вибрані—ті, хто отримав особливе виховання і має достатній досвід управління державними справами» [1,257].
Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група, яка має відповідні професійні, соціальні і психологічні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.
У сучасній Україні політична еліта, яка виросла в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, атому виявилась неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. В нашій державі політичну еліту репрезентують колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади, в умовах відсутності сталих законів, у своїй переважній більшості стали задовольняти свої власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, часто-густо проявляють безпорадність при розв'язанні складних економічних і соціальних проблем, що, до речі, не заважає їм збагачуватися особисто. В результаті до влади у переважній більшості прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта [4].
Досвід пострадянських держав (Україна не є винятком) переконливо свідчить, що політика в них страждає на численні «дитячі хвороби», серед яких насамперед - проблема відсутності харизматичних політичних лідерів, неадекватність наявної еліти політики вимогам часу.
Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, серед яких: інтеграція суспільства, об'єднання мас довкола спільних завдань і цінностей; знаходження і прийняття оптимальних політичних рішень; захист мас від беззаконня; налагодження системи постійного політичного зв'язку з масами; запобігання відчуженню громадян від управління державними справами; генерування оптимізму і соціальної енергії; легітимізація політично-суспільного устрою.
Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності громадян і власне політичної еліти. Управлінська еліта має володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами по управлінню.
В умовах нинішнього багатофакторного плюралістичного світу туризм також має вигляд багатоманітного утворення, котре відповідає різним запитам індивідів (релігійним, культурним, рекреаційним, медичним тощо). Цим природно спричиняється диференціація, децентралізація, відхід від уніфікації, виникнення численних і різноманітних груп туристичних об'єктів і, відповідно, туристичних центрів. Добре відомий вираз — «усі шляхи ведуть до Риму» в наші дні вже трохи застарів. В одній і тій самій країні можуть бути розташовані і промисловий, і культурний, і релігійний центри світового значення, але при цьому їх значимість не обов'язково збігатиметься. Потенційно кожний регіон, центр може мати такий статус: адже спеціалізація із підвищенням рівня складності цивілізації зростатиме. Ця структурна особливість сприяє утвердженню регіональної, місцевої автономії, регіональних еліт, що зміцнює підвалини громадянського суспільства.
Особливе значення туризм має як фактор соціалізації молоді (недаремно в поділі управління його часто поєднують зі справами молоді, спорту і культури), зокрема політичної. Це виявляється, зокрема, в розвитку туристичної освіти, феномена, що з'явився порівняно недавно. На міжнародній науковій конференції «Освітні програми ЮНЕСКО в галузі спорту, культури і туризму», яка проходила в Красноярську (Росія) 17-18 липня 2001 року, при розгляді питань, пов'язаних з місією туристичної освіти, зазначалося, що остання відзначається подвійним характером: «а) вона має брати активну участь у розв'язанні великих проблем світового, регіонального і місцевого масштабу, таких, як соціальне відчуження, поглиблення нерівності на міжнародному рівні і всередині окремих країн, збільшення розриву між розвинутими регіонами і такими, що розвиваються, охорона навколишнього середовища; б) наполегливо сприяти, зокрема шляхом вироблення пропозицій і альтернативних рекомендацій, сталому туристичному розвитку, обміну знаннями, всезагальному дотриманню прав людини в галузі туризму, порозумінню між народами, міжетнічними, релігійними, культурними та іншими групами; утвердженню культури миру і відмови від насильства; вияву «інтелектуальної і моральної солідарності».
Одним з найважливіших завдань туристичної освіти в суспільстві є виконання його культурної і етичної місії; туризм, спорт, культура покликані зберігати та зміцнювати культурну самобутність, заохочувати поширення і створення культурних цінностей, охороняти багатоманітність культур і сприяти їх розквіту, активно допомагати поглибленню розуміння і гармонії між культурами, їхньому взаємозбагаченню; передача культурних цінностей, які мають етичне значення, повинна червоною ниткою проходити крізь усі програми туристичного навчання і просвіти»[3].
Таким чином, зв’язок туризму з перспективним розвитком політики в сучасному світі, позначеному впливом глобалізації, спрямованим на утвердження засад толерантності, взаємовигідних стосунків, розвитку громадянського суспільства і соціального партнерства, незаперечний.
Вплив туризму на формування політичної культури громадян, політичної еліти надзвичайно великий, і більш ретельний аналіз цього питання надзвичайно важливий.
1. Цит. за: Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів // За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. — К., 2001.
2. Цит. за: Стативка Б. Индустрия гостеприимства: какой ей быть. // Зеркало недели. — 2001, 9 июня.
3. Міжнародна наукова конференція «Освітні програми ЮНЕСКО в галузі спорту, культури і туризму», Красноярськ (Росія) 17-18 липня 2001 poKy//http://www.iape.ru/news/pages0701/ 20_07_01.htm).
4. Див.: Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспективи.// Політичний менеджмент. - 2003. - №1. — с. 8.
П. Л. Яроцький
ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ПАЛОМНИЦЬКОГО (РЕЛІГІЙНОГО) ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ
Стаття присвячена філософському аналізу паломництва. Досліджуються основні місця паломництва в Україні та проблеми розвитку міжнародного прочанського туризму в Україні. Ключові слова: «поліконфесійність», «паломництво», «релігійний туризм».
Статья посвящена философскому анализу паломничества. Исследуются основные места паломничества в Украине и проблемы развития международного религиозного туризма в Украине. Ключевые слова: «поликонфесионность», «паломничество», «религиозный туризм».
The article is devoted the philosophical analyse of the religion tourism in Ukraine. The main places of religion tourism are researched and discussed the problems of international religion tourism in Ukraine. Key words: «polyconfession», «pilgrimage», «religion tourism».
Кінець другого — початок третього тисячоліття увійде в історію людства з нерозв'язаними і навіть подекуди вкрай загостреними етнорелігійними проблемами. Останнім часом світ дедалі глибше поглинається прірвою етнічних і релігійних конфліктів. Релігійний екстремізм, ісламський фундаменталізм загрожують не лише окремим країнам і народам, а стали реальною загрозою світовому миру і міжнародній безпеці.
Регіони етноконфесійних конфліктів закриваються для туризму, від чого страждає бюджет багатьох країн, зокрема тих, що входили до складу колишньої Югославії, а також зони Середземномор'я та Близького Сходу. Як тільки у 1988 р. ісламські фундаменталісти розстріляли 54 туристів з Європи біля єгипетських пірамід, цей регіон був закритим для міжнародного туризму.
Етнорелігійні конфлікти спалахують майже на всіх континентах. Криваві зіткнення відбуваються між християнами і мусульманами у ряді країн Азії та Африки (Філіппінах, Індонезії, Замбії, Судані, Сомалі та іншихдержавах), міжправославними і мусульманами (в Боснії, Герцеговині, Косові, Македонії). Релігійний екстремізм спричиняє напруження і людські жертви в Індії та Пакистані (індуїстсько-ісламські зіткнення). Події у Середній та Центральній Азії (Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Афганістан) і на Кавказі дедалі більше асоціюються з релігійним екстремізмом, базою якого є ісламський фундаменталізм, який уже вписав криваві сторінки в новітню історію таких країн, як Алжир, Єгипет, Ліван та постійно підживлює палестино-ізраїльський конфлікт. Події 23 жовтня 2002 р. у Москві засвідчили, що ісламський фундаменталізм в його екстремістсько-терористичному вияві загрожує всім і в будь-якому місці.
Повалення тоталітарних режимів у Східній і Центральній Європі викликало розкріпачення пригнічених інстинктів, вихід на поверхню проблем, що не розв'язувалися десятиліттями і не могли вибухнути під «крижаною брилою» режимів. Агресивні націоналізм і нетерпимість, ксенофобія і конфесійний шовінізм вирвалися на поверхню суспільного життя регіону.
В Україні функціонує демократичне законодавство про свободу совісті та релігійні організації, яке убезпечує українське суспільство від міжконфесійних конфліктів. Поліконфесійність і поліетнічність України збалансовується низкою законодавчих актів, які відповідають стандартам міжнародного, зокрема європейського, законодавства. Це забезпечує міжконфесійну стабільність, гарантує українське суспільство від будь-яких небажаних етноконфесійних трансформацій. Україна може слугувати добрим взірцем країни безпечної і привабливої для міжнародного туризму, зокрема релігійного, паломницького туризму.
В Україні здавна приймали паломників в її святих місцях. І українські паломники відвідували святі місця в далеких від неї землях. Це не був туризм у сучасному розумінні цього поліфункціонального явища. Але в ньому вже були закладені комунікативні, інформативні, інтегративні, соціальні та інші функції туризму. Доказом цього є паломництво українців до Святої землі, одне з яких знайшло свого літописця в особі Данила Паломника у творі «Житье и хожденье Данила Руськия земли игумена» [1]. Данило Паломник не був першим паломником з Руси-України у Святій землі. У «Печерському Патерику» знаходимо інформацію про українських паломників ще в XI ст. Однак Данило Паломник першим описав своє паломництво, яке здійснив в 1106-1108 pp. Він був ігуменом заможного монастиря, «ішов з великою дружиною». Описи паломництва він збагачує не лише сакральною інформацією, а й надзвичайно цінним і цікавим матеріалом географічного, історичного, етнографічного змісту, моментами спілкування, які засвідчують повагу приймаючої сторони до «руських паломників», і гордість паломників за «свою Руську землю». Мабуть, за цей патріотизм та свіжий і різнобарвний паломницький колорит «Хождение Данила» було перекладене грецькою, німецькою, французькою мовами [2].
На українській землі, як засвідчують давні літописи і хроніки, побувало багато подорожуючих зі Сходу і Заходу, їх приваблювала краса української природи, шляхетність душі українського народу, духовна величність Києво-Печерської і Почаївської лавр, Київської Софії, культурних і сакральних пам'яток інших регіонів України.
Україна — багатонаціональна і багатоконфесійна країна, в якій налічується понад 70 різних релігійних течій. Міжконфесійні конфлікти в Україні, які, на жаль, подекуди існують, хоча їх географія і динаміка значно звузилася і впала за останні роки, не переростають (і, будемо сподіватися, не переростуть) в етнорелігійне протистояння. Запорукою цього є послідовна, цілеспрямована державно-церковна політика Української держави, яка грунтується на конституційних положеннях і державних правових актах, що відповідають міжнародному праву і захищають свободу совісті, релігійні свободи та права всіх національних меншин, всіх громадян України — як віруючих, так і невіруючих [3]. Це створює сприятливі передумови та можливості для розвитку як вітчизняного, так і міжнародного паломницького туризму в Україні.
В Україні немає виявів релігійного екстремізму, який значно посилився в кінці другого тисячоліття і завдає шкоди міжнаціональним відносинам, співіснуванню різних народів, рас, культур, релігій, зокрема такому дієвому гуманітарному чиннику розвитку й утвердженню цього співіснування, як міжнародний туризм. Останнім часом терористичні акції релігійних екстремістів безпосередньо здійснюються проти туристів і туристських фірм та кампаній (Єгипет, Алжир, Ізраїль, Індія, Пакистан, Близький Схід). У результаті етнічно-релігійних конфліктів цілі країни і регіони закриваються для міжнародного туризму, індустрія туризму в них занепадає, знищується його інфраструктура, а відтак виснажується державний бюджет, знижується життєвий рівень населення (прикладом може слугувати нинішня Югославія) [4].
У різних регіонах України збереглися історично-культурні пам'ятки християнства, ісламу, іудаїзму, караїзму та інших релігій і етносів. Вони притягальні, надто привабливі культурними і сакральними осередками для українців, євреїв, кримських татар, караїмів, кримчаків, інших вихідців з України та їхніх нащадків, які проживають нині за її межами. Останніми роками ці люди здійснюють приватні і неорганізовані паломницькі поїздки до місць, пов’язаних з пам’ятними датами, подіями, визначними особистостями їхнього етноконфесійного минулого.
Про можливу перспективу розвитку туризму, пов’язаного з хасидистським паломництвом необхідно сказати докладніше. Хасидизм як релігійно-містичний рух виник внаслідок розвитку єврейської містики і релігійної філософії у специфічній соціально-економічній, політичній і духовній ситуації України XVIII ст. [5]. Засновник цієї течії Бешт (1700-1760) підкреслював, що нерівність, яка існує в світі, не впливає на взаємини між Богом і людиною. Справжній праведник не той, хто хизується своєю вченістю, а той, хто піклується про ближнього. Слугувати Богові треба радісно і самовіддано, і навіть спокута має стати не скорботою за минулим, а радісним актом встановлення душевної гармонії. Хасидизм не послабив очікування Месії, не відкинув жодну із заповідей іудаїзму, але по-новому осмислив їх. Він швидко поширювався і охопив половину світового єврейства. На чолі громад хасидів стали цадики, багато з яких сформувалися як святі і діяли в Україні.
Брацлавські хасиди — послідовники цадика Нахмана Брацлавського (1772-1810), який вважав основою етики іудаїзму простий спосіб життя, самопожертву, відвертість, щирість, безпосередність у молитвах. Найчисленніші громади брацлавських хасидів зареєстровані у Нью-Йорку, Єрусалимі, Бней-Браці та Цфаті (Ізраїль), їхня діяльність координується Всесвітньою радою брацлавських хасидів. Святе місце брацлавських хасидів — могила Нахмана в Умані, яку, згідно з його заповітом, на Рош-Гашана (Новий рік за хасидським календарем) відвідують брацлавські хасиди з усього світу, а їх налічується до 100 тисяч.
ХаБаД, Любавіч - ХаБаД — течія в хасидизмі, біля витоків якої стояв рабин Шнеур Залман (1745-1813). Релігійно-філософська система ХаБаД (абревіатура івритських термінів «мудрість», «розум», «пізнання») побудована на синтезі екзальтованого ірраціоналізму в хасидизмі Бешта та традиційної талмудистичної вченості. Центр ХаБаД — у Нью-Йорку, який опікується 200 тисячами послідовників у США, Ізраїлі та Україні [6].
Таким чином, Україна безпосередньо пов'язана з хасидизмом, який генетичне є духовним продуктом українського єврейства. Цей різновид паломницького туризму не обслуговується в Україні на належному рівні, спричиняє незручності як для тисяч щорічних прочан-хасидів, так і для місцевих жителів. А він може стати істотним каналом наповнення бюджету. Ще в 80-ті роки (за радянської влади) були пропозиції американських і ізраїльських послідовників хасидизму належним чином профінансувати влаштування інфраструктури паломницького туризму хасидів до святих місць в Україні (побудова відповідних аеропортів, шляхів сполучення, готелів тощо). Проте радянська влада проігнорувала цю пропозицію, надавши перевагу ідеологічним розрахункам антирелігійної політики.
Регіонами міжнародного паломницького туризму можуть і повинні стати Прикарпаття та Закарпаття, пов'язані з культурою, пам'ятними місцями народів, споріднених з католицизмом, іудаїзмом, вірменською церквою. Київ, Чернігів, Одеса, Полтава — ці та інші міста є носіями не лише християнської монокультури, а й поліконфесійної культури як у минулому, так і в наші дні. Тут збереглися пам'ятки давньої християнської і навіть дохристиянської — язичницької цивілізації. Низка українських міст обласного і навіть районного підпорядкування (згадаємо тут наше Поділля — Хмельниччину — Вінниччину) — якщо недіючі, то потенційні туристичні маршрути не лише для громадян України, а й для іноземців.
Для розвитку міжнародного прочанського туризму в Україні надзвичайно важливо досягти встановлення та збереження мирного співжиття, спокою, злагоди між усіма етносами і культурами, конфесіями та віруваннями багатонаціональної України. Міжнаціональний і міжконфесійний мир - підґрунтя та запорука успішного розвитку міжнародного туризму в Україні. А це вимагає від українських туристських організацій, спеціалістів туристської індустрії та туристської культури поряд з іншими філософськими та гуманістичними засадами туризмологіїзасвоіти, сповідувати та пропагувати й релігієзнавчі засади, а саме:
— На терені України зустрівся та зімкнувся не лише православний Схід і католицький Захід, а й Схід і Захід у масштабному, геополітичному вимірі. Починаючи з середини XVI ст., від часів Реформації, Україна стає батьківщиною різних протестантських течій — лютеранства, кальвінізму, социніанства, згодом — баптизму, адвентизму, п'ятидесятництва, свідків Єгови, а сьогодні — різних харизматичних течій, неорелігій. Ще раніше на українській землі прижилися іудаїзм та іслам. Отже, нині маємо досить різнобарвну конфесійну карту України [7]. Тут пускають коріння, знаходять прихильників і послідовників нові християнські та нехристиянські течії, відгалуження, групи, іноді досить екзотичні, далекі від національної традиції та культури.
• У правовій державі, демократичному суспільстві гарантується вільний світоглядний, віросповідний вибір, якщо він не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає утвердженню сутнісних сил людини, інтелектуальному, моральному розвитку особи, цивілізованому співжиттю громадян.
• Національні культури, конфесійні відмінності, світоглядний плюралізм не повинні (і не можуть) в Україні бути підґрунтям для релігійного екстремізму і етнорелігійної ворожнечі. Бо ж християнська культура, що ґрунтується на Євангелії, має спільні корені з культурою іудейською, що ґрунтується на Торі, та ісламською, яка в Корані увібрала багато сакральних сюжетів Старого та Нового Заповітів Біблії. Всі вони доповнюють одна одну і в багатьох аспектах — не лише провіденціальному й есхатологічному, а й культурологічному й етичному - можуть гармоніювати між собою. Отже, Україна - перспективна, безпечна та приваблива країна для розвитку міжнародного паломницького туризму.
Регіонами активного міжнародного паломницького туризму в Україні можуть бути:
• Крим (тут зосереджені пам'ятки християнства і дохристиянських релігій, іудаїзму, ісламу, караїзму);
• Умань, Бердичів, Меджибіж, Тараща, інші міста, пов'язані з історією хасидизму, захоронениям цадиків — святих, глав хасидистських громад, які відвідують щорічно десятки тисяч прочан-хасидів з СИТА, Ізраїлю. Хасидизм - духовний феномен українського єврейства, що був своєрідною реакцією на трагічні для євреїв подій Хмельниччини і Коліївщини, може і повинен стати новою сторінкою толерантних християнсько-іудейських, україно-єврейських взаємовідносин;
• Галичина, Буковина, Закарпаття - пограниччя латинської і візантійської культури, перехрестя західного і східного християнства; регіон, в якому збереглися «святі місця» католицизму, православ'я, іудаїзму, протестантизму, вірменської церкви, ознайомлення з якими матиме не лише туристсько-пізнавальне, а й насамперед екуменічно-гуманістичне значення;
• Низка міст обласного і районного підпорядкування (Вінниччина, Житомирщина, Хмельниччина, Волинь) відтворюють національну і сакральну культуру княжої доби і середньовіччя (українського бароко), співжиття католицького і православного світу; відтворенням багатої героїчної, сакральної, культурної минувшини українського народу може стати кільцевий туристський маршрут Острог - Пересопниця - Берестечко - Володимир-Волинський;
• Новим туристським прочитанням славнозвісного твору Олеся Гончара «Собор» може стати туристський маршрут у степову Україну до святинь Запорозької Січі;
• Туристське відтворення шляху «від варягу греки» поверне історичну пам'ять до витоків Київського християнства, до знакових постатей української християнської історії та доленосних подій, пов'язаних із запровадженням християнства, — першої княгині-християнки Ольги і рівноапостольного Володимира Великого;
• Київ, Чернігів, інші міста центральної України в перспективі розвитку міжнародного (тай внутрішнього, загальноукраїнського) туризму можуть і повинні стати, завдяки зосередженням у них історико-культурних і сакральних пам'яток, своєрідним туристським засвоєнням багатої української дохристиянської і християнської культури і духовності.
Туристські маршрути могли б мати орієнтовні привабливі назви:
-Витоки християнської України
- Монастирі України
- Перехрестя східного і західного християнства
- Сакральні пам 'ятки Поділля
- Звитяжний і духовний волинський край
- Шляхами святинь Запорозької Січі
- Культурно-релігійні пам 'ятки Криму
- Святі місця хасидизму в Україні
Організація міжнародного паломницького туризму в Україні істотно гальмується наявністю численних проблем, розв'язання яких — справа держави, всіх організацій та установ, причетних до туризму. Серед них зазначимо насамперед наступні невідкладні завдання:
- Інвентаризація і реставрація історико-культурних, сакрально-духовних місць, пам'яток, які приваблюватимуть туристів. Більшість з цих пам'яток, на жаль, перебуває в занедбаному, непривабливому стані.
- Створення сучасної цивілізаційної інфраструктури міжнародного паломницького туризму (шляхи сполучення, зв'язок, місця відпочинку).
- Підготовка кваліфікованих кадрів (гідів, провідників туристських груп, організаторів туристських маршрутів) із знанням історії, культури, релігії, традицій, звичаїв, обрядів України і народів, які в ній проживали, а також іноземних мов.
- З метою докладнішого вивчення перспектив розвитку міжнародного паломницького туризму, уточнення можливих потоків туристів з конкретних країн, їхніх інтересів і запитів, необхідно встановити контакти з культур-аташе посольств цих країн в Україні (США, Канади, Ізраїлю, Ватикану, Німеччини, Польщі, Швеції, Болгарії та ін.), а також з товариствами, асоціаціями, національно-культурними фондами, конфесійними центрами національних меншин в Україні.
- На базі Київського університету туризму, економіки і права та відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України організувати Науковий центр з досліджень проблем міжнародного паломницького туризму.
-
Палестинский Сборник. -Т.1.- СПб., 1885.-С. 147.
-
Чубатий М. Історія Християнства на Русі-Україні. - Т. 1. -Рим, Нью-Йорк, 1965. - С. 443.
-
Карпачова Н. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання // Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори утвердження. Науковий щорічник №5. - К., 2001. - С. 16-21; Академічне релігієзнавство. - К., 2000. - С. 859-861.
-
Релігія і соціокультурні зміни в Центрально-Східній Європі. Слухання в Комітеті Парламентської Асамблеї Ради Європи //Людина і світ. - 2001. - №2-3. - С. 16-19.
-
Історія релігії в Україні. - К., 1999. - С. 422-427.
-
Релігієзнавчий словник.-К., 1996. —С. 363-364.
-
Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні. Офіційний вісник Державного комітету України в справах релігії // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. — С. 31-41.
-
Яроцький П. Л. Паломницький (релігійний) туризм в Україні: перспективи розвитку. // Релігієзнавство. Навчальний посібник. 2-ге вид.-К., 2004.
Достарыңызбен бөлісу: |