Сімферополь. Видавництво

- І який був судовий вирок?

- Суд ухвалив, щоб сини Омеляна Іванова подали докази їх шляхетності; але - на превеликий жаль - вони нічого не довели судові, бо таких доказів не існувало, - з тонкою посмішкою зітхнув пробощ. - Проте, як пану підкоморію відомо, тільки сама шляхта має право володіти землею...

- І козацтво... - урвав прокуратор.

- Але не кожна хлопська шушваль, як ці сиверяни, - гордовито відгукнувся Бжеський.

Козаки обурено й загрозливо загули, а старшина виступив наперед і, поклавши руку на шаблю, звернувся до судді:

- Прошу пана підкоморія зауважити, що Панас Барило і половина, а мо, й дві третини сиверян, - реєстрові козаки, і геть усі вони є співучасники Московського походу, за що мають нагороди й подяку його королівської мосці, пана круля.

Боротьба була складніша, ніж то думав Грохольський. Прокуратор собаку з'їв на крючкодерстві. Піт виступив на чолі пана Грохольського, але так само пихливо стовбурчилися його вусики, так сaмо презирливо кривилися губи усмішкою.

Це був справжній двобій, де супротивники відбивали влучні докази і блискавичні вигадки супротивника, і нa кожну дрібницю відповідали міцною юридичною відсіччю, і самі переходили в наступ.

- Коли б нам навіть пощастило довести, всупереч правді, що Омелян Іванов не шляхтич, не забувайте, що сиверська земля лежить у межах земель козацьких, дарованих козацтву, королем Стефаном Баторіушем, - наступав прокуратор.

- Так, але після Наливайчиного повстання козаків визнано поза законом як зрадників і ворогів ойчизни і позбавлено права володіти землею, - пиховито сказав Грохольський.

- А року 1602 з них знято баніцію. Тоді їм повернули колишні землі, навіть Терехтемирівський монастир, і поновили їх у старожитніх правах і привілеях.

- Не всіх, а тільки співучасників походу проти ворогів Речі Посполитої, давніх козаків. Хай вони доведуть, ваші сиверяни, що вони народилися від реєстрових. козаків і самі вписані до реєстру, - перейшов у напад Грохольський.

- Факт їх перебування на королівській службі в поході під Московою і Смоленськом в козацьких полках - достатній доказ для суду. І якщо пан Бжеський має нагороду, як співучасник цього походу, ця нагорода не повинна бути видана за рахунок інших співучасників того ж походу.

Бжеський обурено фиркнув у пишні вуса й виступив наперед.

- Як сміє пан прокуратор дорівнювати мене до якихось хлопів, що втекли від панських канчуків.

І знов загрозливо загуло і насунулося козацтво.

- Ми ніколи не тікали від ворогів, як пан Бжеський із своєю гусарією від жменьки партизанів князя Пожарського - раптом кинув йому в вічі старшина тремтячими з люті вустами.

Бжеський, як божевільний, схопився за шаблю, а старшина й собі вихопив з ножен блискуче черкаське лезо і став в оборонну позицію. Возний та виж (135) кинулися проміж них.

- Відберіть у них зброю, бо на суді заборонено бути озброєним, а хто не побажає її віддати, виведіть того геть звідси, - наказав підкоморій.

Старшина мовчки відстебнув шаблю і передав її козакам, а Бжеський гордовито спустив лезо додолу і презирливо засміявся.

- Ось що визначає кров завзятого вояки: мало не заплямував себе двобоєм з якимось хлопом, - сказав він, відсапуючись.

Коли порядок було встановлено, прокуратор знов попрохав слова.

- Як оборонець сиверських козаків, я перш за все прошу пана підкоморія визнати право власності на сиверську землю за козаками реєстровими й нереєстровими, які брали участь у Московському поході в лавах королівського війська. По-друге, визнати наїзд на уход шляхетного козака Барила за акт самоправства і грабіжництва, бо межі землі, подарованої панові Бжеському, проходять Ворсклою, а зазначений уход міститься за дві милі на південь від Ворскли, ген-ген у Дикому Полі, а тому зобов'язати пана Бжеського сплатити всі збитки Панасові Барилу, а самий уход визнати за власність Панаса, Барила.

- А я вимагаю визнати пана Бжеського за власника наданих йому земель, бо уход хоча й по той бік Ворскли, але теж відомий під назвою сиверської землі. До того ж, цю землю ніколи не орали, тобто вона є пустка, підлегла залюдненню.

- Он як! - обурено наблизився Барило. - Коли панам бажається щось захопити - земля є пустка; а коли приїздять королівські шафарі й пишуть люстрації (136), вимагаючи ланове (137) та інші податки, тоді ту ж саму землю вважають за приватну власність. І я вже двадцять років плачу за неї, як за своє майно.

І Барило поклав перед підкоморієм кілька копій з люстрації і план сиверськоі землі, підписаний королівським урядовцем.

Тим часом підкоморій надіслав возного і вижа оглянути уход на місці і перевірити межові знаки, а сам почав допитувати свідків. Грохольський насторожився: треба було конче збити їх, витягти з них, що треба, заплутати їх в протиріччях або заплямувати так, щоб суддя не йняв віри їх словам. Але й тут справа була складна. Знаючи, що твердження нешляхтичів не мають сили, прокуратор викликав кількох статечних старшин, що мали папери про своє шляхетство, і добре підготував їх до допиту, передбачаючи більшість каверзних запитань Грохольського. Тому й заплутати їх було важко. Були свідки з боку пана Бжеського. Прокуратор почав їх добре виводити на чисте, але підкоморій урвав його і вдруге викликав пробоща Маєвського. О, той не плутав, спритно і хитро відповідав і чимало попсував крові сиверянам.

Накрапав дрібний дощ. Обрій пойняла сиза імла. Гучно й тоскно перекликалися півні. Сиверяни тулилися попід хатами, ховаючись від дощу. Підкоморій почекав трохи, і коли дощ ущух, рушив на поле, бо по закону підкоморій мусив розв'язати кожну справу того ж дня, не відкладаючи її до ранку.

І, «ставши (138) на грунті, де спор був, моццю зверхності королівської і владою уряду свого підкоморського», посилаючись на артикули литовського статуту (139) і на постанови королівського суду, висловив пiдкоморій свій вирок:

Проте уход peєстрового козака Панаса Барила, грунтуючись на огляді меж, на доводі спокійного й довгого уживання, на поданих люстраціях і на показах свідків, до віри гідних і під присягою допитаних, - вважати ухід за Барилчину власність; і за гвалт, образи et cetera - стягнути з пана Рогмунда Бжеського на користь оного Барила п'ятсот кіп литовських грошей.

Але причепитися не було до чого. Підкоморій добре знав, як судити: наклавши на пана Бжеського грошову кару за Барила, він кожному довів. свою чесність та безсторонність. Збентежений був і пан Бжеський. З одного боку, як не радіти з такого вироку, але ложка дьогтю псувала бочку меду, тим більш що грошей у цю мить у нього не було, і довелося поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця. А що може бути ганебніше для пишного пана, як виявити, що його кишені порожні!..

Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, - вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах.

Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася,

не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м'який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті.

Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі.

Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями (140) від сонця. На кам'яній долівці - килим на всю кімнату. Вздовж стін - дивани, а посередині - маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все.

Клітка. Чепурна, барвиста клітка, звідки не судилось їй видертися на волю. Як божевільна, схопилася вона і припала до вікон. Але вікна виходили в сад, де на тлі безкрайого моря повзли візерунчастим різьбленням альтанок виткі троянди й виноград, а міцні кам'яні мури з гребенем, пообтикуваним склом, відбирали останню надію на втечу.

Крижаний спокій охопив Настю. А думки запрацювали гостро й напружено.

Мовчати! Удавано скоритися. Не намагатися втекти, але жити самою думкою про втечу. А коли все тутешнє життя стане відоме і зрозуміле, коли заговорить вона по-татарському, як справжня кафф'янка, коли обізнається з усіма звичаями татар, - тоді втекти, і привести козаків, і стерти з землі свою колишню в'язницю, і донесхочу впитися жахливою і солодкою помстою.

«А Петро?» - здригнулося болем дівоче серце.

Що, коли він ударить на Каффу і скрізь шукатиме її, а вона сидітиме в цій клітці, не знаючи, що він тут?! Настя мимоволі зціпила зуби, щоб не застогнати. Ні, це було б надто жахливо! О, вона хитруватиме! Вона вивчиться по-татарському так, щоб жодний татарин не підозрівав, що вона його розуміє. Вони одверто розмовлятимуть при ній, як розмовляють при хортах або при глухонімих.

«А беглер-бей?»

І знов заборсалася вона по кімнаті, як підстрелена ластівка. Хоч яка вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота. І дрож жаху й огиди перебіг її тілом. Ні, вона цього не допустить! Вона битиметься, кусатиметься, дряпатиметься, вона змусить його зненавидіти себе й вигнати в поле робити, Це все ж таки краще, ніж бути втіхою похітливого татарина та з мукою і огидою зраджувати того, далекого й безмежно кoxaного.

- Ні, ні, краще вмерти!

Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього.

Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором'язливо ховалася за гаптовану запону.

Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі (141), а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати.

І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?!

Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман.

На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум'я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо.

На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч.

Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м'якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток.

Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.

Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу.

- Перекажи їй, - кинув Селім, - рано чи пізно вона все'дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір?

Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала:

- Ніколи! Так і скажи своєму володареві.

І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов.

- Насте - троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою?

Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах - це було зрозуміло, але байдужість - ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча.

Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранкова імла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого.

Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини.

І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором'язливих квітів: рум'янок, медуницi, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів'ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою.

Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стане невільником своєї бранки, що покохав уперше за своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі (142) та рабайяти (143) на зразок творів Газі-Герай хана (144), Омара Хайями та Хаканія (145) - і поет щовечора приносив йому нові пісні; написані арабською в'яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула:

- Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло.

І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Він наказав своїм колишнім одаликам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто:

- Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене?

- Я вільна жінка, - гордо відповіла Настя, - а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі.

І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб тон дав йому добру пораду.

Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення, і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці:

- Вода м'яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий і твердий. Але минає час - і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води.

- Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвячиною, - спалахнув Селім. - А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, тa моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса.

Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув:

- Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання - це життя.

- Так що ж мені робити?

- 3робити її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях: щоб у головному скорилася вона тобi. Не ображай її земляків і невільників, її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам'ятай наш мудрий закон: «Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, - введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім'я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір'ю і за батьком, а потім ввійди донеї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми».

Селім стенув плечима:

- Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.

- Якщо камінь твердий, - треба більше води, - невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.

На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф (146), а Селім хоч спочатку й обурився, - вирішив скоритися шейхові.

Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, - сипались на них нові милості.

- І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступникові Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла.

Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе.

«Одягну фередже, вийду - і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться».

А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією.

І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці баглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумує Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню.
Шейх Ель 3акі - хай буде благословенне ім'я його, - шейх 3акі утворив цей водограй на схилі гори в трьох фарсахах (147) від Отузької долини, щоб стомлений подорожній міг заспокоїти спрагу свою і відпочити біля води, в тіні сторічних горіхів.

Мудрий дар був у старого шейха: чув він воду в надрах гори, як чує лікар хворобу в грудях недужого. Не раз відшукував він у горах джерела, завалені камінням і землею, відкопував, розчищав їх - і народжувалися від них струмки й фонтани з холодною і чистою водою. І йшли до них отари з чабанами, і йшли жінки з околишніх селищ, загорнуті в білі фередже з вузькою щілиною для очей; і дівчатка в маленьких оксамитових шапочках, розшитих золотом і дукатами, з-під яких рудими гадючками збігали на плечі кіски, пофарбовані хною. І яничар, що напував у водоймі коня, задивлявся на газелячі очі, наче чорні сонця під довгими чорними віями. А дівчата, виповнивши по вінця вузькошиї глеки-кунгани, спритно підхоплювали їх наплече й, легко перебираючи по стежці папучами, зникали під зеленими наметами лісу. Довго дивився їм услід яничар, милувався, як спадали сонячні бліки з їх одягу, і не помічав, що кінь давно напився і тягнеться оксамитовими губами до навислих над водограєм віток.

Вірш а натхненного Джамія (148) вирізьбив на камені мудрий шейх, щоб, заспокоївши спрагу свою, міг подорожній припасти до іншого джерела, бо відпочинок збуджує думки, а думки - спрагу знання.

І понад сто років дзюрчала цівка водограю, і кожен читав на камені ім'я мудрого шейха і благословляв пам'ять його і працю на користь нащадків. І в перший день місяця мухарема збиралися вони до мечеті і замовляли муллі одну благословенну фатиху (149) за упокій душі померлого шейха, і сипали йому дрібні мідні пара та акче, зароблені важкою надмірною працею.

Все літо стояла посуха. Зміліли гомінкі гірські річки, а струмок посеред вулиці Чабан-Таша мало не пересох. Довелося ходити по воду до джерела мудрого шейха і, як дорогоцінність, нести в долину холодну вологу його цівок. Навіть рибалка Нур'ялі, що жив по той бік затоки, приходив сюди двічі на день і ніс до саклі важкий, потьмянілий від роси глек, спритно підтримуючи його на тім'ї.

Тут зустрічав він красуню Джевгер, яка довго милувалася своїм віддзеркаленням, перше ніж розбити його, занурюючи в воду свій глек; і Салтанет, і синьооку Медже, і багатьох інших, що так любили потай побалакати з рибалкою далеко від суворих матерів і воркотливих бабусь. Росли вони разом з рибалкою, гралися з ним і з сестрою. його Шафіге, стрибали по скелях за козами, ласували солодкою чорною морвою і диким кизилом, ловили в затоці драглих медуз і виганяли з шкарубин полохливих крабів.

Дівчата жаліли Нур'ялі. Стільки лиха зазнав він за останні два роки! Навіть насмішкувата Медже не казала про нього слів гострих, як шпички держи-дерева, і довго дивилася йому вслід, сумно замислившись.