Позаторік восени, коли пішла в морі лобань, змовився Нур'ялі з братами Медже позичити в мурзака Халіля рибальський баркас з трьома козаками-невільниками і вийти на лов. І лов винагородив рибалок. За добу виповнили вони баркас по борти. Час було вертатися додому, але жадоба потьмарила розум. Запалала їх кров невідомим завзяттям. Ще раз закинули вони невід, хоч насувалася з заходу хмара і вмилилося море пінявими кучугурами. Козаки з тривогою позирали на небо, щось. тлумачили рибалкам, вказуючи на хмару, але не розуміли вони невільницької мови і міцно вірили в свою долю. Думали: встигнуть утекти від бурі за виступ Кастельського мису, але інакше судила їм доля.
Шквал знявся несподіваний і жахливий, зорав своїм гнівом блакитний степ і, перш ніж устигли вони прибрати паруси, вивернув щоглу. Рибалки з жахом кинули невід, повний сріблястої риби, і схопилися за весла.
Хвилі йшли важкими олов'яними горами. Піна клоччям стікала з їх грив, коли здіймалися вони над бортами, ладні звалитися на рибальський баркас. Тепер усі зусилля скерували рибалки на те, щоб стати впоперек хвилям і не потрапити на скелі.
А вздовж берега гуркотіло щось божевільне, наче сотні гармат відстрілювалися від наступу вирів. Море стало каламутне від мулу. Сутеніло. Дрібний дощ леденив змучених рибалок і заступав густим туманом обрій, де світив маяк на вершині Кастелі і другий - на сході, на мисі Святого Іллі.
Ані зір, ані вогнів. Тільки гучнішав гуркіт бурунів, сповіщаючи про те, що баркас невпинно наближається до загибелі. Рибалки напосідали на опачини, але що могли вони вдіяти проти стихії!.. Жахливий вал підхопив баркас, розгойдав і кинув на скелі. Нур'ялі плигнув у море, і коли нова хвиля кинула його до берега, рвонувся вгору, щоб не розбитися. І раптом повиснув у повітрі. Одійшла водяна гора, а він висів, зачепившись за камінь. Нур'ялі не пам'ятав, як видерся кручею, як упав на землю без духу.
Загинули брати Медже і троє невільників. Нур'ялі довго був між життям і смертю, а потім Халіль покликав його на суд.
І розсудив мудрий каді (150) так, як наказує закон Магометів, викарбуваний у серці його, і як підказала совість, голос аллахів.
Нур'ялі мусить сплатити збиток: ціну баркаса, невільникір і невода, що загинув у вирі, а також половину влову, який здобули рибалки. А що не було в Нур'ялі ані срібних аспрів і грушів, ані золотих дукатів, чи то мідних акче і пара, - забрав Халіль його поле, забрав вівці й кози - і влилися вони непомітною краплиною в незчисленні отари мурзакові, а сам Нур'ялі мусив, як невільник, працювати в Халіля два роки.
Раз на місяць Халіль відпускав Нур'ялі до Чабан-Таша відвідати дружину й сина. І з мукою бачив Нур'ялі, яка прозора й виснажена стала його Есме та маленький Асан, позбавлений молока й чубурека. Есме не скаржилася, але по краплині випльовувала молоде життя разом із кров'ю і харкотинням і незабаром лягла в рідну землю, загорнута в білий саван без швів, як вимагав закон Магометів.
І вслід за Есме пішов у рідну землю маленький Асан, хоч як пестила, хоч як годувала його Шафіге, сестра Нур'ялі. І залишився Нур'ялі сам, як стовп на роздоріжжі, як камінь у безкраїх степах.
Минув ще рік. Відслуживши Халілеві мало не весь свій борг, повернувся Нур'ялі в спорожнілу саклю, де ніхто не чекав на нього з гарячою чорбою, не пік йому в фуруні коржів і не сидів у сутінках на порозі, очікуючи на нього.
І не знав Нур'ялі, з чого почати: з усіх кутків дивилися на нього злидні, шкірячи беззубі щелепи. Почне він підрізувати виноград, а вітер підхопить і кине в море останню сорочку, почеплену біля порога. Запалить піч, а єдина коза забіжить до cyciднього городу і лається, верещить стара Тайфіде, вимагаючи сплатити за спаш.
- Одружися, Нур'ялі, - радила Шафіге, потай зустрічаючись із братом біля джерела мудрого шейха. - Чоловік подарує тобі на господарство двійко ягняток, а я цапеня і квочку з курчатами, та ще й лантух борошна. Поки був ти в Халіля, я ж полола й поливала твій город. Отже, будуть у тебе й сині баклажани, і огірки, і квасоля, і дині...
Але Нур'ялі тiльки зітхав.
- Ех, Шафіге! Навіщо ти знов про це! Нема в мене грошей на агарлик (151) і на весілля. Та й хто з хазяїв віддасть жебракові дочку? Он дивись: уся сорочка в лахмітті. Соромно на люди вийти.
Наступного дня Шафіге принесла голку й нитки і, лагодячи сорочку братові, розповідала:
- Прийшла до нас циганка Кайтмаза. Скаржилася, як обдурив її Сафар. Розпитувала й про тебе. Я розповіла, як тобі скрутно, і просила поворожити на тебе. А вона, замість ворожити, каже: «Допоможи братові: є в Сафара невільниця. В неї на нозі карбункул, тому її ніяк не виведеш на продаж. А жінка вона здорова, вродлива і, як людина, дуже хороша: добра, розумна, працьовита. Хай Нур'ялі купить її. Буде в нього робітниця й господиня. І це буде втроє дешевше, ніж весілля, агарлик і подарунки нареченій».
- З глузду з'їхала твоя Кайтмаза, - обурився Нур'ялі. - Людині нема чого їсти, а вона - невільницю.
- Навпаки, - образилася Шафіге. - Сафар поїхав, а бранка залишилася в Омира. Омир не хоче її годувати. Він ладен віддати її за двісті аспрів. Ти ж подумай, це ціна пари овечок.
- А що, як вона не видужає? Що тоді робити з калікою.
- Видужає, - запевняла Шафіге. - Її вкусив дорогою тарантул, а ми виготуємо масть із морської трави. Це ж чарівна штука - ця масть.
Нур'ялі всміхнувся.
- Ех, Шафіге, Шафіге! Хороша ти в мене, сердечна, але ні в чому ти мені не допоможеш. Доведеться кидати Чабан-Таш та йти до Каффи у вантажники.
- Ні, Нур'ялі, ні! - не в жарт злякалася Шафіге. - Я все влаштую. Я наказала Кайтмазі забігти ще раз. Надвечір повертається вона до Каффи - я піду разом з нею подивитися на цю бранку. А що, коли вона справді хороша людина?
Тепер стривожився Нур'ялі. Невже Кайтмаза ладиться завести Шафіге до притулку розпусти? Від неї можна всього сподіватися. Стурбований, змусив він сестру заприсягтися пророком, що вона нікуди не піде з дому, і залишив її, подякувавши за турботи.
Але Кайтмаза не брехала. Вона зненавиділа Сафара за те, що він продав Настю, не дочекавшись Гасанової відповіді, і думала помститися, видравши Горпину з його лабет. Навмисно приклала вона до її ноги звичайне горіхове листя, що відбирає жар, але не лікує карбункул і, запевняла Омира, що доведеться відняти їй ногу. Довідавшись про лихо Нур'ялі, вона надумала вбити двох, зайців - продати йому Горпину за дурничку і цією послугою сплатити Шафіге свій борг.
А Шафіге не знала, що й робити. Порадилася з Медже, з Джевгер, із Салтанет, і вони ухвалили допомогти товаришеві дитячих років. Медже дала срібну обручку, друга - золотий дукат із шапочки; третя - гаптовану маграму (152). І зібралося більше, ніж запросив за Горпину Омир. Досвідченим оком оцінила Кайтмаза зібране. Так, цього, певно, вистачить. Залишиться навіть Кайтмазі з дочкою. І, зав'язуючи свій клунок, Кайтмаза знову і знову наказувала, щоб Нур'ялі конче приїхав у п'ятницю до Каффи.
Нур'ялі справді часто возив туди човником садовину й городину, сплачуючи отак рештки свого боргу Халілеві. І на цей раз наказав йому Халіль відвезти на базар двісті запашних динь і кілька caпeтів персиків та інжиру.
Ранок був сонячний, кришталевий. Тихий, які бувають тільки на початку осені. Море мріло в ніжній млості, і в заштиленому його атласі відсвічували перлові верхів'я хмаринок. Легкі пустотливі хвильки з дзвінким сміхом набігали на обмілини й шепотіли щось ласкаве, спадаючи на пісок. Мліли гори в бузковій імлі, наливалися долини синню і, наче високі чорні свічки, нерухомо стояли кипариси, відтіняючи сліпучу білизну будинків із плескатими дахами, що розсипалися крейдяними кубиками по схилах гір.
Нур'ялі ліниво pyxaв веслами. Ялик ішов плавко, наче тихою степовою річкою, і повільно пливли повз нього шпилясті скелі, урвисті миси й зелені бухточки із золотими серпами відмілин уздовж хвиль. Голі татарчата хлюпосталися сторч головою, лунко й радісно викрикували. І пахтіла земля, огріта сонцем, пахощами лавра, горіха й тамариску, гірськими смолами, кипарисом. І здавалося, що тануть думки в променистій дрімоті, в млосному блиску, в пахощах південної землі.
Обминувши мис Святого Іллі, Нур'ялі побачив Каффу. На тлі похмурих генуезьких веж затока розквітла жовтогарячими, білими й пурпурними парусами, наче роєм тропічних метеликів. Високі, швидкоплавні сандали раз у раз випереджали його човен. Білокрилі фрегати, й бригантини завмирали на обрії, наче повиснувши між небом і землею в опалових випарах моря.
Але Нур'ялі звик до цієї краси і задумливо гріб веслами, мугикаючи протяжний виспів, і тільки коли близько-близько пройшов вантажений рибою баркас і знайомий рибалка гукнув Нур'ялі, блиснувши білими зубами, він наче прокинувся і наполіг на весла.
Коли Нур'ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече. Він обернувся: КаЙтмаза.
- Шафіге тут, - сказала вона, відводячи його в куток. - Ми прийшли по Сафарову бранку і зранку чекаємо на тебе.
Нур'ялі мовчав, наче громом прибитий. Що діяти? Шафіге завжди вигадає якусь нісенітницю. Хіба є в нього гроші на бранку?
- Ходімо, - настирливо повторила Кайтмаза
Але рибалка не рухався.
- Постій, - зупинив він циганку. - Я ж казав, що в мене нема грошей.
- Не турбуйся, - засміялася Кайтмаза, і смугляве обличчя її освітилося снігом зубів. - Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
Нур'ялі знизав плечима і рушив за нею. І мимовільне хвилювання стиснуло рибалчине горло. До невільництва він, звичайно, звик, бачачи щодня тисячі бранців, але становище господаря якось не пасувало до його злиденного кубла. Воно, звісно, жити самому не можна, але чим годувати її, де взяти одяг? О, ця Шафіге! Хіба так роблять?
- Тут, - урвала циганка його міркування.
Горпина лежала на соломі в комірці. Вона відпочила після подорожі, засмагле обличчя посвітлішало, помолодшало, стало свіже і, не вважаючи на скорботно-сумний погляд і зморшку страждання між бровами, їй можна було дати не більш як двадцять років. Очіпок загубила вона десь у степу, в ніч, коли ділили ясир, і тепер дві товсті важкі коси лежали на її грудях, наче чорні гадюки.
Шафіге сиділа над нею, очікуючи.
- Бач, яка вона красуня, - зустріла вона брата, сором'язливо загортаючись у фередже.
Нур'ялі мимоволі зашарівся. Не звик він дивитися на жінок з незакритим обличчям. Горпина схвильовано підвелася. Великі імлисті очі дивилися запитливо й тривожно, марно силкуючись зрозуміти горлову татарську мову.
Горпина вподобалася рибалці, але, ховаючи замішання, він роздратовано відповів:
- Все це добре, Шафіге, але грошей у мене немає. Нащо ти мене покликала? На глум і ганьбу?
- Ні, гроші є, - всміхнулася під серпанком Шафіге, - з її тону він угадав її усмішку. - Ми з Медже, Салтанет та іншими надумали зробити тобі подарунок. Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
- Я не можу приймати таких подарунків, для мене це надто дорого.
- Знов тієї ж! - обурилася Шафіге. - Кажуть тобі, що все зроблено. До того ж, Омир віддає її за дурничку. Кажи просто: вона подобається тобі чи ні?
Нур'ялі мовчав.
- Ну? - допитувалася Шафіге.
- Ну, подобається. Жінка гарна, нібито й здорова. Ось тільки, що в неї з ногою?
Бачачи, що Нур'ялі згоджується, Кайтмаза спритно розв'язала їй ногу, і рибалка побачив звичайний карбункул; як від укусу гадюки або тарантула. Кайтмаза не збрехала. За тиждень-два жінка буде здорова. І радісна усмішка пробігла його вустами.
- Ну, спасибі, Шафіге. Спритні ви, жінки... Завжди доб'єтесь свого. Але як ти сюди потрапила? Як ти не боїшся мулли?
- Я сказала чоловікові, що піду до Біюк-Джами на прощу. А Омир гадає, що я твоя дружина. До того ж, під фередже всі ми однакові.
Нур'ялі більш не сперечався. Кайтмаза віддала гроші Омирові, розшукала ноші, поклала на них хвору. Нур'ялі взявся за один край, Шафіге - за другий.
Швидко поминули вони кілька тихих каффських завулків і, опинившись у порту, обережно поклали Горпину в човен.
ПОЛКОВНИК ГОРЛЕНКО
Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в'яла, як паща сонної риби. Лані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням або м'якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні з слиною, і давала чоловікові випити півзаряду пороху в склянці горілки - проти пропасниці.
Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою.
Вдень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці. Мухи товклися під стелею, дзижчали, напосідливо лізли на хворого, не давали йому заснути, і повільно й однотонно шаруділи цівкою піску старовинні високі клепсидри.
- Невже ж я так і лишуся калікою? - питав себе Горленко.
І сльози розпачу стояли в горлі клубком.
Ніхто не відвідував хворого. Дрібна козацька старшина відсахнулася від нього, довідавшись про його зраду. З заможнішими він не приятелював, і єдина людина, що не забувала Горленка, був патер Юстовський.
І ось одного ранку, тижнів за п'ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі.
- Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, - представив він свого супутника.
- О, так, - гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. - Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог...
Горленко мовчав.
Стефан Потоцький? Що це?
Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб'ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду...
Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести?
- Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау (153). Я сам розбінтуй, - перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого, домотканого полотна.
Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав.
- Нішого-нішого. Зараз буде тобре, - заспокоював лікар.
А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба.
- Слава Єзусові і свєнтій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника.
От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв'як, напіврозчавлений чоботом.
А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе.
- Так. Кістки потроху зрощуються... І склали їх досить уміло... О, ці козакен уміють дотепно бінтувати... А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо... Буде трохи боліти, але гер (154) сотник - вояка... Він певно, терпітиме...
- А як рука? Буду я калікою чи ні? - напружено ловив він лікарів погляд. - Ваш ран доволі занехаяно... Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться дуже довго носити руку на перев'язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Патоцькі сатисфакції.
Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж ось лікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав'язав плече в лубки.
- Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні.
Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою?
Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєю сестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв'язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава.
І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір'я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і - закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини.
- Дивись, яка розкіш, - крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. - Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше.
Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, ми луючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени.
- Сватав жінку, а одружився з павою, - пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися. - Хай тільки я підведуся - поїдемо до Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі.
- Де вже тобі ламати боки, - реготала вона, - роздерся - і годі, аж до самої смерті.
Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.
Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев'язці, рушив у неділю до костьолу «подякувати пану Єзусові за зцілення» і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва.
І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ганку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному королев'ят, під п'ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство. Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся.
- Ото гонор! - примружив він блакитно-фарфорові очі. - Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку. І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували.
- Навіть хлоп здогадався б, що робити, - фиркнув хтось у юрбі.
І без волі, без думки Горленко нахилився і доторкнувся охолоднілими вустами випещеної ворожої руки.
Зневажлива усмішка промайнула пухкими губами Потоцького і, гидливо витираючи руку хусткою, він рушив до костьолу з таким виглядом, наче робить богові честь, відвідуючи його святиню.
- А в цього хама є гордість. Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, - говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю.
- Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, - смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина.
Потоцький ледве помітно всміхнувся.
- Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса.
Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького.
- Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? - спитав Потоцький.
- На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.
- А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?
Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.
- Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло...
- Від ворон відстав, а до пав не пристав, - зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. - Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum //З хамського роду (лат.)//, що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.
Патер Юстовський це вірив своїм ушам.
- Яка шляхетність! Який жест, повний величі, - жест, гідний стародавнього Риму! - захоплено белькотів він... - Простягти руку ворогові, хамові... Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші... «Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе», - скажу я словами євангелія.
Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.
- Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, - недбало кидав він слова. - Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.
З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.
Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м'яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід.
Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.
Достарыңызбен бөлісу: |